Справа № 466/2519/25
Провадження № 2/466/324/26
23 березня 2026 року м. Львів
Шевченківський районний суд м. Львова в складі:
головуючого - судді Ковальчука О.І.
секретаря Пилипців О.-І.І.
з участю представника позивача, адвоката Івашківа Ю.В.
справа №466/2519/25
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел» про поділ спільного майна подружжя
19.03.2025 року адвокат Івашків Ю.В. звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел» про поділ спільного майна подружжя, в якому з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 30.01.2026, просить суд ухвалити рішення, яким визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя, право власності на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 ; визнати спільною сумісною власністю подружжя грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412; визнати за ОСОБА_1 право на укладення основної договору купівлі-продажу 1/2 квартири АДРЕСА_2 , на підставі попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412.
В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що 10.05.2022 року Рішенням Сихівського районного суду м. Львова у справі №464/1372/22 було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
За час шлюбу сторони уклали з ПП «Агенство нерухомості «Містечко Ріел» попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , за яким Сторони набули майнові права на зазначену квартиру, а також набули у спільну сумісну власність будинок АДРЕСА_3 .
Станом на дату подання позову Позивачу відомо, що квартира АДРЕСА_2 черга в експлуатацію не здана, право власності на неї не оформлювалось.
Окрім цього, у спільній сумісній власності перебуває будинок АДРЕСА_1 . Вказаний будинок сторони будували разом, та у 2014 році почали спільно проживати у вказаному майні. Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05.03.2025 року, індексний номер довідки:416486264 підтверджується, що ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_1 . Дата державної реєстрації: 03.09.2014 року, а отже право власності на майно було зареєстроване на час шлюбу Сторін. Вказане майно та майнові права є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч. 2 ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Таким чином, враховуючи, що будинок АДРЕСА_1 побудований Сторонами за час шлюбу з метою спільного проживання та ведення господарства, а також з врахуванням презумпції рівності часток подружжя у спільному майні, вказаний будинок є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим Позивач просить визнати за нею в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 .
Стосовно поділу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 черга зазначає наступне.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов?язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя із встановленням їхньої вартості.
Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім?я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.
Частиною 1 статті 328 ЦК України передбачено що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За правилами, встановленими статтями 331, 182 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Відтак за змістом вищевказаних положень цивільного законодавства об'єкт цивільних прав набуває статусу нерухомого майна при існуванні таких обставин: завершення будівництва; прийняття об'єкта нерухомого майна до експлуатації; здійснення державної реєстрації права власності на нього у встановленому законодавством порядку.
Оскільки будинок, у якій знаходиться спірна квартира, за адресою: АДРЕСА_4 , сектор 7.3, 3 черга не зданий в експлуатацію, право власності на квартиру АДРЕСА_5 не може бути зареєстроване за сторонами, а тому поділу підлягають майнові права на квартиру АДРЕСА_6 , 3 черга.
Таким чином, враховуючи, що майнові права на спірну квартиру АДРЕСА_2 черга набуті сторонами за час шлюбу з метою спільного проживання у квартирі в майбутньому та за спільні кошти подружжя то є такими що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим позивач просить про поділ майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 черга між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні.
У відповіді ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел» повідомило, що 16 серпня 2021 ОСОБА_2 укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, відповідно до п.3 якого, для забезпечення виконання зобов'язання за основним договором ОСОБА_2 було внесено на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » забезпечувальні платіж у розмірі 1 742 836,02 гривень. Також у відповідності до п. 1.1 попереднього договору Сторони зобов'язалися упродовж двох місяців з дати прийняття будинку в експлуатацію укласти договір купівлі продажу житлового приміщення (2-кімнатної квартири), за яким Сторона 1 буде діяти як Продавець, а Сторона 2 ( ОСОБА_2 ) буде виступати Покупцем зазначеної квартири.
У відповіді ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел» також зазначило, що за попереднім договором виникає лише двостороннє зобов'язання Сторін укласти основний договір в майбутньому, позаяк, укладенням попереднього договору лише обумовлюються наступні дії Сторін, а не відбувається фактичне вибуття із власності Продавця предмету продажу, а Покупець не набуває право власності на це майно з укладенням попереднього договору.
З огляду на вищевказане, попередній договір від 16 серпня 2021 року №2412, що укладений ОСОБА_2 (Відповідачем) у період шлюбу з ОСОБА_1 (Позивачем) не є правовстановлюючим документом в питанні переходу майнових прав на квартиру, натомість даним попереднім Договором у ОСОБА_4 виникло право на укладення Основного договору купівлі-продажу об?єкта нерухомого майна у майбутньому.
З врахуванням вищевикладеного, позивач змушена звернутися до суду.
Представник позивача, адвокат Івашків Ю.В. в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просив позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, однак представник відповідача ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 подали до суду заяви, в якій позовні вимоги визнає повністю та просить розглядати справу у їх відсутності, а тому суд вважає за можливе провести розгляд справи на підставі наявних доказів.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився з невідомих суду причин, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши зібрані по справі докази, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав та мотивів.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
Судом встановлено, що сторони по справі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 10.05.2022 року по справі №464/1372/22 розірвано.
За час перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 05.09.2014 придбали будинок загальною площею 249,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05.03.2025, будинок загальною площею 249,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності зареєстрований за ОСОБА_2 (а.с.7).
Крім того, відповідно до попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16.08.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, укладеного з ПП «Агенство нерухомості «Містечко Ріел» та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_6 , 3 черга. Відповідно до п.3.1 Договору, для забезпечення виконання зобов'язання за основним договором ОСОБА_2 було внесено на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел» забезпечувальні платіж у розмірі 1 742 836,02 гривень, що підтверджується платіжним дорученням від 18.08.2021 (а.с.48-49, 69).
Вирішуючи позовні вимоги, судом підлягають застосуванню наступні норми чинного законодавства.
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Сімейного кодексу України якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Крім того, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 61 СК України).
Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Оскільки судом встановлено, що спірне майно, а саме будинок та грошові кошти придбані/набуті під час перебування в шлюбі позивача та відповідача, відповідач не заявляє про спростування зазначеної презумпції, тому суд приходить висновку, що зазначена нерухомість та грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. являється спільною сумісною власністю подружжя.
У постанові Верховного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 709/494/16-ц, провадження № 61-19909св18 та у постанові Верховного суду від 20 травня 2019 року у справі справа № 360/303/17-ц, провадження № 61-410св18 зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.
Статтею 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною 1 ст.69 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей) приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Тобто, поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина четверта статті 71 СК України).
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. №11).
Відповідно до речення другого пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11 спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Зазначені норми права припускають існування факту права спільної сумісної власності подружжя щодо кожної речі, набутої у шлюбі, незалежно від тієї обставини, хто є набувачем за договором, забудовником будівлі, та на чиє ім'я було зареєстровано право власності на таку річ.
Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
За правилами ч.1-3 ст.372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Постановою Пленуму Верхового Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено судам, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою, до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувались за рахунок коштів, що бути особистою власністю кожного з них. Вирішуючи спори між подружжям про майно, повинні встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
З наведених положень випливає, що власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім'єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування.
Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Згідно п.22 постанови Пленуму ВС України №11 від 21.12.2007 вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при не досягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Ухвалюючи рішення по даній справі суд ураховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц, провадження №14-67 цс 20(пункт 58); постанові Великої Палата Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20, провадження №14-182цс21, у яких Верховний Суд виснував про те, що Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Зокрема, у пункті 36 наведеної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено таке: «Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п'ята статті 71 СК України)».
Так, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч.2 ст.70 СК України).
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Крім того, у п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1ст. 60 СК).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 756/14404 (провадження № 61-24789св18) вказав, що грошові кошти, які були внесені за час зареєстрованого шлюбу та обліковувалися на розрахунковому рахунку, є спільним майном подружжя, а тому підлягають поділу.
Судом встановлено, що за час шлюбу шлюбний договір (контракт) сторони не укладали та домовленості між ними не було, передбачені законом підстави для відступлення від засад рівності часток вістуні, а тому при поділі вказаного будинку АДРЕСА_1 та грошових коштів в розмірі 1742836,02грн. між подружжям суд виходить з рівності часток сторін у справі в об'єктах спільної сумісної власності, тобто по 1/2 частині кожному.
Постановою Верховного Суду України від 21 листопада 2018 року по справі № 372/504/17 визначено, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що оскільки будинок АДРЕСА_1 та грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, були придбані/набуті під час зареєстрованого шлюбу сторін у справі то вони є їх спільним майно, яке підлягає поділу між подружжям в рівних частках, відповідно до вимог закону, норми якого зазначені вище.
Верховний Суд щодо вирішення питання про поділ майна подружжя в постанові від 20.12.2018 р. у справі № 286/2349/16 зазначив, що сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У противному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Верховний Суд наголошує на тому, що основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов'язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.
Крім того, статтею 82 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Відповідач надіслав заяву про визнання позову.
За таких обставин, оскільки судом встановлено, що будинок АДРЕСА_1 та грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021 є спільним майном сторін, як подружжя, яке належить їм в рівних частках, але зареєстрована на праві власності одноособово за відповідачем, доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя стороною відповідача не надано, а відтак, суд дійшов висновку про те, що вимоги про визнання за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя, право власності на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 та визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, є такими, що відповідають вимогам чинного законодавства та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Щодо позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 право на укладення основного договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , на підставі попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, то на думку суду така вимога до задоволення не підлягає з врахуванням наступного.
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Із комплексного аналізу Цивільного кодексу України, законів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", «Про основи містобудування" випливає, що особа стає власником новоствореного об'єкта нерухомості після завершення його будівництва, прийняття нерухомого майна до експлуатації та державної реєстрації. Таким чином, право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту державної реєстрації права.
До реєстрації права власності на новозбудоване нерухоме майно особа є власником лише матеріалів, обладнання та іншого майна, що було використано в процесі будівництва.
Відповідно до висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 03.12.2018 у справі №525/511/16-ц, від 20.02.2020 у справі №496/6067/15-ц, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
Велика Палата Верховного Суду постанові від 12.04.2023 у справі №511/2303/19 відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 07.09.2016 у справі № 6-47цс16, про можливість поділу між подружжям об'єкта незавершеного будівництва, який збудований за час шлюбу, будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації, вказавши, що відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
Судом встановлено, що відповідно до попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16.08.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, укладеного між ПП «Агенство нерухомості «Містечко Ріел» та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_6 , 3 черга. Проте вказаний будинок в установленому порядку не введений в експлуатацію, та судом задоволено вимогу позивача про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412, а відтак відсутні підстави для визнання права на укладення основного договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , на підставі попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412 у судовому порядку.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша, друга статті 2 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно із ч.ч.1,3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 , від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
За таких обставин суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права на укладення основного договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , на підставі попереднього договору купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412 слід відмовити і з тих підстав, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (висновок Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають до часткового задоволення.
Відповідно до статті 142 ЦПК України, у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
У зв'язку з наведеним, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, що становить 4542,00 грн.
Крім того, слід повернути ОСОБА_1 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, в розмірі 4542,00 грн.
Керуючись ст.ст.13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 142, 256, 257, 261, 263-265, 268, 274, 354 ЦПК України, суд
позов задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя, право власності на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 .
Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1742836,02грн. (один мільйон сімсот сорок дві тисячі вісімсот тридцять шість гривень дві копійки), що були сплачені на банківський рахунок ПП «Агентство нерухомості « ОСОБА_3 » як забезпечувальний платіж за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 16.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Задорожньою Р.Й., зареєстрований в реєстрі за №2412.
У задоволенні решти вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 - 4542,00 грн. (чотири тисячі п'ятсот сорок дві гривні) сплаченого судового збору.
Повернути ОСОБА_1 50 відсотків - 4542,00 грн. (чотири тисячі п'ятсот сорок дві гривні) судового збору, сплаченого при поданні позову в розмірі 9084,00 гривень, який сплачено згідно платіжної інструкції №11-1332742/1 від 11.03.2025 року.
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_7 .
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 .
Третя особа: ПП «Агентство нерухомості «Містечко Ріел», ЄДРПОУ - 43866326, м. Львів, вул. Хмельницького, 116.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.
Повний текст судового рішення виготовлено 31 березня 2026 року.
Суддя О. І. Ковальчук