ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
24.03.2026Справа № 910/12364/25
За позовом Приватного акціонерного товариства "МХП";
до Київської міської ради;
за участю Київської міської прокуратури;
про визнання недійсним пункту договору.
Суддя Мандриченко О. В.
Секретар судового засідання Григоренко С. В.
Представники:
Від позивача: Сєркова С.Г., адвокат, довіреність від 16.09.2021;
Від відповідача: Поліщук М.В., в порядку самопредставництва;
Від прокуратури: Вітенко Р.В. посвідчення прокурора №081371 від 21.07.2025
Приватне акціонерне товариство "МХП" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить суд визнати недійсним пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний пункт договору фактично створює додаткову перепону для орендаря, а саме відмінні від законодавчих вимоги, строки для подання заяви-повідомлення про намір продовжити дії договору оренди землі, фактично обмежуючи таким пунктом, право орендаря на волевиявлення щодо права скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Підставу недійсності обґрунтовує тим, що рішення Київської міської ради № 187/8471 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 05.04.2005 № 79-6-00297, від 14.07.2008 № 79-6-00635" не передбачало внесення змін саме в пункт 11.7 договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2025 позовну заяву приватного акціонерного товариства "МХП" залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.
17.10.2025 до суду від позивача надійшли документи на виконання вимог ухвали суду від 10.10.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/12364/25, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а підготовче судове засідання призначити на 18.11.2025.
06.11.2025 від Київської міської ради до господарського суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому містилися заперечення проти позову.
13.11.2025 Приватне акціонерне товариство "МХП" подало до господарського суду відповідь на відзив Київської міської ради на позов.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/12364/25 до судового розгляду по суті.
08.01.2026 до господарського суду від Київської міської прокуратури надійшло повідомлення про вступ у справу.
У судовому засіданні 20.01.2026 повідомлення Київської міської прокуратури про вступ у справу долучено до матеріалів справи та ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, вирішено продовжувати розгляд справи за участю Київської міської прокуратури.
06.02.2026 від Київської міської ради до господарського суду надійшла заява про застосування строку позовної давності.
Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 24.03.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні 24.03.2026 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
Представник Київської міської прокуратури у судовому засіданні 24.03.2026 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
24.03.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
20.09.2012 Київська міська рада (далі також - відповідач) прийняла рішення № 187/8471 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 05.04.2005 № 79-6-00297, від 14.07.2008 № 79-6-00635".
Пунктом 2 вищевказаного рішення вирішено внести зміни до договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, укладеного на підставі рішення Київської міської ради від 27.12.2007 № 1526/4359 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування культурно-побутового та оздоровчого комплексу на вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі м. Києва", а саме: - у преамбулі договору слова та цифри "товариство з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс", код ЄДРПОУ 32486814, розташоване в місті Києві, вул. Амурська, буд. 6, зареєстроване Голосіївською районною у місті Києві державною адміністрацією 07.10.2003 за № 10681200000021841 - далі у тексті - "Орендар", в особі Директора Агафонова Віктора Івановича, який мешкає в місті Києві, вул. Предславинська, буд. 31/11, кв. 59 та діє на підставі Статуту, зареєстрованого Голосіївською районною у місті Києві державною адміністрацією 15.01.2008 року за № 10681050001020847 та протоколу № 1 Зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс" від 06.10.2003 року" замінити словами та цифрами "ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "МИРОНІВСЬКИЙ ХЛІБОПРОДУКТ" (код ЄДРПОУ 25412361, Київська обл., Миронівський р-н, м. Миронівка, вул. Елеваторна, будинок 1, зареєстроване Миронівською районною державною адміністрацією Київської області 27.03.2006 № 1 341 123 0000 000256), далі у тексті - "ОРЕНДАР", в особі голови правління Косюка Юрія Анатолійовича (код ДРФО 2498406214, Київська обл., смт Гостомель, вул. Дачна, 43), який діє на підставі Статуту"; - у підпункті 2.1 пункту 2 слова "культурно-побутового" замінити словами "офісно-побутового"; - у підпункті 2.1 пункту 2 слова "та оздоровчого" виключити.
Перелік змін, які вирішено внести в договір оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, у відповідності до рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 року описаний зазначеному рішенні.
Рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 не містить посилання на необхідність зміни безпосередньо пункту 11.7 договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635.
Крім того, в рішенні Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 також відсутнє посилання на можливість внесення будь яких інших змін до договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, крім тих, які зазначені в пункті 2 в рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012.
09.09.2013 на підставі рішення № 187/8471 від 20.09.2012 між Київською міською радою та Публічним акціонерним товариством "Миронівський хлібопродукт" укладено договір про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.09.2013 за № 171 (далі також - договір, спірний договір).
Строк дії договору оренди - до 14.07.2023.
Оспорюваним пунктом 11.7. було встановлено, що після закінчення строку на який було укладено цей Договір, Орендар, за умови належного виконання своїх обов'язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення Договору. У цьому разі Орендар повинен не пізніше, ніж за (три місяці) до закінчення строку дії Договору повідомити письмово Орендодавця про намір продовжити його дію та сплачувати орендну плату за період від дня закінчення дії цього Договору до дня поновлення його дії у порядку та у розмірах, встановлених цим Договором.
Листом від 09.06.2023 Приватне акціонерне товариство "МХП" (далі також - позивач, ПрАТ "МХП") звернулось до Київського міського голови про поновлення вказаного договору оренди земельної ділянки ПрАТ "МХП".
Як стверджує позивач та що не заперечується відповідачем, у відповідь на свою пропозицію від 09.06.2023 ПрАТ "МХП" отримало відповідь від Київської міської державної адміністрації за №05716-9212 від 12.07.2023 про надання додаткових документів до звернення про поновлення.
11.08.2023 ПрАТ "МХП" направило додаткові документи листом за №341 від 11.08.2023 року на адресу Київської міської державної адміністрації.
Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) підготовлено проєкт рішення Київської міської ради "Про поновлення приватному акціонерному товариству "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року №79-6-00635 (зі змінами)" який листом від 26.09.2023 року передано для розгляду до Київської міської ради.
З протоколу засідання постійної комісії Київської міської ради з питань архітектури, містопланування та земельних відносин від 01.11.2023 № 19/60 вбачається, що комісією прийнято рішення підтримати зазначений проєкт рішення Київської міської ради.
Проєкт рішення Київської міської ради про поновлення ПрАТ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 №79-6-00635 (зі змінами), скеровано для проведення правової експертизи до управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради.
28.02.2024 Київський міський голова звернувся до Київської міської ради з письмовим обґрунтуванням невідкладності розгляду даного проєкту рішення.
29.02.2024 Київська міська рада прийняла рішення № 7842/7883 "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)".
15.05.2024 на підставі рішення № 7842/7883 від 29.02.2014 між Київською міською радою та ПрАТ "МХП" укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400.
Згідно пунктів 1-2 договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 15.05.2024 встановлено, що договір оренди поновлено на 5 (п'ять) років тобто до 15.05.2029, а зміст договору викладено в новій редакції.
Як вказує позивач, підставою подання цього позову стало те, що 04.06.2025 заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Приватного акціонерного товариства "МХП" з позовними вимогами про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 29.02.2024 № 7842/7883 "Про поновлення Приватному акціонерному товариству "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)"; визнання недійсним договору від 15.05.2024 про укладення договору оренди земельної ділянки площею 1,4973 га (кадастровий номер 8000000000:79:107:0011) по вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі міста Києва на новий строк, укладений між Київською міською радою та Приватним акціонерним товариством "МХП", який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та 15.05.2024 зареєстрований в реєстрі за № 400; зобов'язання Приватного акціонерного товариства "МХП" повернути територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 1,4973 га (кадастровий номер 8000000000:79:107:0011) по вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі міста Києва у стані, придатному для її подальшого використання (справа № 910/7060/25). В своєму позові прокурор серед іншого посилався на те, що ПрАТ "МХП" втратило переважне право на поновлення договору оренди землі, оскільки звернулось в тому числі не у строк встановлений договором оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами), справа № 910/7060/25, яка розглядається Господарським судом міста Києва.
Як стверджує позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, оспорюваний пункт 11.7. спірного договору створює додаткову перепону для орендаря - позивача у справі, а саме встановлює відмінні від законодавчих інші строки для подання Заяви-повідомлення про намір продовжити дії договору оренди землі, фактично даним пунктом обмежуючи право Орендаря на волевиявлення щодо права скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Встановлення даного строку є відмінним від строк визначеного ст. 33 Закону України "Про оренду землі" тому, на переконання позивача даний пункт є таким що суперечить діючим нормам законодавства, в частині регулювання орендних правовідносин.
Також позивач зазначає, що дії орендаря та орендодавця, який використовував свої дискреційні повноваження, були спрямовані на укладення договору на новий строк з орендарем, який мав переважне право на укладення договору, при цьому вимоги пункту 11.7 спірного договору як позивачем так і відповідачем не застосовувались під час продовження договору на новий строк, тобто фактично положення даного пункту були нівельовані конклюдентними діями орендаря та орендодавця, при реалізації своїх дискреційних повноважень орендодавцем.
На переконання позивача, в разі застосування положень пункту 11.7 договору, та з урахуванням прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", позивач міг втратити переважне право на укладення договору оренди на новий строк, як це вказане вище наведеним Законом, оскільки оспорюваний пункт 11.7 договору оренди землі не передбачав такі умови, що в свою чергу, як зазначає позивач зумовлює необхідність звернення з позовом до суду, і саме з позовними вимогами, які викладені позовній заяві.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що строк дії договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.09.2013 за № 171 закінчився у 2023 році, а тому, незрозуміло, яким чином вказана позовна вимога позивача має захистити порушене, на його думку, право.
Відповідач звертає увагу, що як пункт 11.7. договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2023 № 171, так і пункт 11.7. договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 15.05.2024 № 400 не порушував прав позивача впродовж 17 календарних років, аж до моменту судового спору у справі № 910/7060/25.
Київська міська прокуратура вказувала, що оспорюваний позивачем пункт 11.7 договору від 09.09.2013 № 171 відповідає вимогам законодавства, а з огляду на те, що пункт 11.7 договору від 09.09.2013 № 171 відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідними для чинності правочину, передбаченим ст. 203 Цивільного кодексу України, відсутні викладені в ст. 215 Цивільного кодексу України підстави для визнання його недійним.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 та від 05.06.2018 у справі №338/180/17 зазначила, що достатньою підставою для звернення до суду є факт оспорювання права, зокрема створення правової невизначеності щодо його існування або обсягу.
А тому, спосіб захисту із формулюванням позовних вимог в редакції позовної заяви направлений саме на відновлення порушеного права позивача, задоволення позовних вимог гарантують відновлення порушеного права позивача, тому Суд констатує, що обраний позивачем спосіб захисту позивача є ефективним, та може належним чином відновити порушені права позивача, а тому є належним способом захисту.
Суд також констатує, що фактична поведінка сторін підтверджує існування орендних відносин та виконання вимог Закону України "Про оренду землі" в частині укладання договору оренди на новий строк в порядку використання переважного права сумлінного орендаря, а не продовження договору оренди, як це було визначено п.11.7 договору, укладеного в 2013 році, який не відповідав діючій нормі, а саме статті 33 Закону України "Про оренду землі".
Таким чином сторони продовжували реалізовувати свої права та обов'язки, та свої дискреційні повноваження прямо керуючись вимогами пунктів 2-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема вчиняли дії, спрямовані на укладення договору на новий строк.
А відтак, суд погоджується із твердженням позивача, що визнання судом недійсним пункту 11.7 договору є підставою визнання відновленим оспорюваного за позовом прокурора права сторін договору діяти на підставі Закону України "Про оренду землі", а не на підставі вказаного пункту договору.
Суд констатує, що під час поновлення строку дії договору оренди, позивачем та відповідачем дотримувались вимоги Закону України "Про оренду землі", в результаті чого позивач 09.06.2023 звернувся до відповідача, а в кінцевому результаті, відповідач 29.02.2024 прийняв рішення № 7842/7883 "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року N 79-6-00635 (зі змінами) ", що повністю відповідає процедурі, яка визначена нормами частини 2-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі".
Окремо суд зауважує, що в даній справі право позивача на користування земельною ділянкою підтверджується укладеним договором оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований за № 400 від 15.05.2024.
Водночас зазначене право оспорюється органами прокуратури, які посилаються, зокрема, на положення пункту 11.7 договору як на підставу для заперечення прав позивача.
Таким чином, спірний пункт договору є джерелом правової невизначеності та використовується для оспорювання права позивача, за захистом якого позивач звернувся і з позовом до суду.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, належним способом захисту у такому випадку є усунення правової невизначеності, зокрема шляхом визнання недійсною умови договору, яка створює перешкоду у реалізації права.
Отже, позовні вимоги спрямовані на захист оспорюваного права та є належним способом захисту.
Внаслідок укладення договору між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені у ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Недодержання вказаних вимог, згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.
За приписами статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
В свою чергу частиною 1 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Разом з цим, у застосуванні наведених положень статей ЦК України слід враховувати те, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому (постанова Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16).
Відповідно до приписів статті 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Законом, який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності є Закон України "Про оренду державного та комунального майна".
За визначенням статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі по тексту рішення в редакції, чинній станом на дату укладання договору), орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до вимог частини 1 статті 10 цього ж Закону, істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди; термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.
Укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. (частина 2 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
Водночас, за згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови (частина 3 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
Вказане у частині 3 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" положення за своєю суттю є формою реалізації закріпленого у цивільному законодавстві принципу свободи договору.
Пунктами «а», «в» ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України (далі також - ЗК України) (в редакції чинній на дату прийняття відповідачем рішення про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок 20.09.2012) визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України (в редакції чинній на дату прийняття відповідачем рішення про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок 20.09.2012) вбачається, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до п. 34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Згідно з ч. 1 ст. 46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.
Відповідно до ч.1 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Внесення змін до оскаржуваного пункту Договору оренди земельної ділянки, без зазначення необхідності внесення таких змін у відповідному рішенні органу місцевого самоврядування, свідчить про те, що зміни в пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171 вносились орендодавцем без відповідного дозволу (рішення) органу місцевого самоврядування уповноваженого на розпорядження земельною ділянкою.
Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.
Свобода договору, закріплена у якості однієї із засад цивільного законодавства, сформульована у статтях 6 та 627 ЦК України, у відповідності до яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Зміст договору становлять умови як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.
Відповідно до частин 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Дана позиція також підтверджується висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові по справі № 334/7687/21 від 30 листопада 2022 року.
Так, під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов.
У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину.
Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова.
При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними.
У постанові у справі № 334/7687/21 від 30 листопада 2022 року Верховний Суд прийшов до висновку, що слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з'ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).
За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі".
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції чинній на момент укладення договору, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Отже відповідно до діючих норм чинного, на момент укладення договору, Закону України "Про оренду землі", пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим номером №171, не мав ознаки істотної умови Договору, та не входив до переліку визначеного статтею 15 Закону України "Про оренду землі".
Частинами 1 - 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права в орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк) передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
До 12.03.2011 діяла норма Закону України "Про оренду землі", яка надавала переважне право на поновлення договору і встановлювала, що у випадку, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і якщо при цьому орендодавець протягом місяця після закінчення договору оренди не має заперечень в письмовій формі, то такий договір підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Такий порядок був змінений з 12.03.2011.
Так, частинами 1-2 статті 33 Закону України "Про оренду землі" ( в редакції на момент укладення договору в 2013 році) зазначено, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.
Тобто, на момент укладення договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки у 2013 році був законодавчо встановлений інший порядок реалізації переважного права оренди землі, а саме шляхом укладення договору оренди землі на новий строк, а не його поновлення.
Як зазначено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.04.2024 у справі №902/453/23, Закон України від 05.12.2019 № 340-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" істотно змінив редакцію статті 33 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон №161-XIV), яка тепер стосується лише переважного права орендаря (ча.ч.1- 5 ст.33 цього Закону). Поновлення ж договору (ч. 6 попередньої редакції ст.33 Закону України № 161-XIV) з 16.07.2020 регулюється статтею 1261 ЗК України. При цьому відповідно до абз.4 Перехідних положень Закону України № 161-XIV правила, визначені ст. 1261ЗК України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення. Таким чином, у випадку укладення Договору оренди в 2024 році необхідно керуватися нормами закону, який діє на день підписання такого договору. Крім того, ст.1261 ЗК України передбачає для процедури поновлення інший механізм, за якого правочин щодо поновлення не укладається взагалі (натомість договір вважається поновленим, якщо жодна із сторін не заявила до реєстру про виключення відомостей про поновлення). Разом з тим умова про поновлення договору взагалі не може встановлюватися в договорі оренди землі щодо земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, визначених ч.1 ст.1261 ЗК України. Тобто поновлення договорів оренди земель державної та комунальної власності в процедурі, зазначеній в ст.1261 ЗК України, за загальним правилом заборонено. Таким чином, механізм автоматичної пролонгації не допускається щодо земель державної та комунальної власності, за винятком тих, на яких розташовані належні користувачу на праві власності будівлі або споруди. Цим самим законом визначено, що стосовно таких земель може діяти лише переважне право орендаря на укладення нового договору оренди. З наведеного вбачається, що зміст поняття "поновлення договору оренди", про яке йдеться в абз.4 Перехідних положень Закону України №161-XIV, ґрунтується саме на положеннях ст.1261 ЗК України, що пов'язує можливість поновлення існуючого договору з наявністю у цьому договорі обов'язкової умови про його поновлення. У разі наявності такої умови договір поновлюється на такий самий строк і на таких саме умовах. Натомість укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі), яке передбачене ч.1 ст.33 Закону України №161-XIV (в редакції, чинній до 15.07.2020), ґрунтується на встановленому законом переважному праві добросовісного орендаря та надає сторонам при застосуванні цієї процедури можливість змінювати істотні умови договору.
Суд враховує, що на момент укладення договору про внесення змін та доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2013 у 2013 році діяла редакція статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка передбачала не поновлення договору оренди як продовження попереднього правочину, а реалізацію переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк.
Таким чином, правовідносини сторін у випадку належного виконання договору трансформувалися у право орендаря на укладення нового договору, а не на продовження попереднього.
Водночас пункт 11.7 договору фактично регулює інший правовий механізм, не передбачений законом у відповідній редакції, та встановлює умови, які не відповідають природі правовідносин сторін.
Отже, спірна умова не узгоджується з вимогами чинного на момент її встановлення законодавства та підлягає визнанню недійсною.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 розмежувала інститут поновлення договору оренди та інститут укладення договору на новий строк, зазначивши, що ці механізми мають різну правову природу.
Отже, застосування до спірних правовідносин конструкції, не передбаченої законом, є неправомірним.
Права наймача, встановлені статтею 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами.
У випадку виявлення наміру у наймодавця на укладення нового договору найму, реалізація переважного права попереднього наймача можлива лише в разі, коли йому стане відомо про такий намір.
За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендаря щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України "Про оренду землі", буде порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною.
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
Згідно із принципом правової визначеності як одним із елементів принципу верховенства права обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустимі, зокрема, за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, якими встановлюються такі обмеження.
Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях (legitimate expectations), зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване.
Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.
Втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни юридичного регулювання у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.
Таким чином, п. 11.7 договору підлягає визнанню недійсним з мотивів, викладених вище.
Щодо заяви про застосування строку позовної давності, заявленої відповідачем суд зазначає наступне.
Відповідно до статей 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до статті 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Під іншим обов'язком передбаченим частиною 1 статті 264 ЦК України законодавство передбачає вчинення дій управленою стороною, таких як визнання нею свого обов'язку або укладення договору на виконання обов'язку.
Оспорюваний позивачем пункт договору регулював відносини, які виникають з реалізації переважного права орендаря на продовження строку дії договору оренди.
Як було встановлено судом, позивач 09.06.2023 звернувся до відповідача з заявою про укладення договору на новий строк з орендарем земельної ділянки ПрАТ "МХП" та 29.02.2024 відповідач прийняв рішення № 7842/7883 "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами) ", а 15.05.2024 на підставі рішення № 7842/7883 від 29.02.2014 між Київською міською радою та ПрАТ "МХП" укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Київська міська рада прийнявши рішення "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)", та подальше укладення договору на новий строк 15.05.2024, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400, вчинила дію про визнання свого обов'язку на поновлення договору оренди, що в свою чергу підтверджує існування обов'язку на продовження строку дії договору і відповідає положенням частини 1 статті 264 ЦК України, внаслідок чого строк позовної давності за позовними вимогами позивача перервався і почав обчислюватися з дати укладення Договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400, тобто з 15.05.2024 року.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (№ 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171.
3. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) на користь Приватного акціонерного товариства "МХП" (08800, Київська обл., м. Миронівка, вул. Елеваторна, буд. 1, ідентифікаційний код 25412361) 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 01.04.2026.
Суддя О.В. Мандриченко