Справа № 640/36249/21 Головуючий у І інстанції - Горобцова Я.В.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
31 березня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Бужак Н.П., Василенка Я.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про визнання протиправним та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в якому просила:
- визнати протиправним (незаконним) наказ № 617-к від 08 листопада 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг допустити ОСОБА_1 до виконання трудових обов'язків Заступника начальника управління-начальника відділу розвитку електричних мереж управління інвестиційної політики та технічного розвитку Департаменту із регулювання відносин у сфері енергетики Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг;
- зобов'язати Національну комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг надавати ОСОБА_1 доступ до робочого місця за наявності у неї негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більше як за 72 години до відвідування адміністративної будівлі НКРЕКП;
- стягнути з Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 до моменту фактичного допущення до роботи.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відсторонення Позивачки від виконання службових обов'язків з підстави відмови у проведенні нею профілактичних щеплень проти COVID-19 суперечить приписам трудового законодавства, Закону України «Про державну службу», є прийнятим за відсутності визначеного Законом порядку відсторонення, має форму протиправного втручання у право Позивачки на працю.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з'ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами даної адміністративної справи, що Позивачка перебувала на посаді Заступника начальника управління-начальника відділу розвитку електричних мереж управління інвестиційної політики та технічного розвитку Департаменту із регулювання відносин у сфері енергетики Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
08 листопада 2021 року Відповідачем прийнято наказ «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » № 617-к, яким на підставі Повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 ОСОБА_1 від 01 листопада 2021 року, від 05 листопада 2021 року, Акта про ухилення від проходження щеплення проти COVID-19 від 08 листопада 2021 року, відповідно до статті 46, частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», згідно з Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щеплення, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, ОСОБА_1 , Заступника начальника управління-начальника відділу розвитку електричних мереж управління інвестиційної політики та технічного розвитку Департаменту із регулювання відносин у сфері енергетики Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року на строк до усунення причин, що зумовили відсторонення.
Вважаючи вказаний наказ від 08 листопада 2021 року № 617-к протиправним, а свої права порушеними, Позивачка звернулася з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний наказ про тимчасове відсторонення Позивачки, яка умисно відмовлялася або ухилялася від проходження обов'язкового щеплення проти COVID-19, за відсутності жодних відомостей про протипоказання для такої вакцинації, є правомірним та має легітимну мету втручання в право на повагу приватного життя державного службовця, адже відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров'я суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України COVID-19.
Таким чином, оскаржуваний наказ є таким, що прийнятий у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для задоволення позовних вимог в частині скасування такого наказу, так і в задоволенні решти похідних від цієї позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 2 статті 38 Конституції України визначено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону 889-VIII державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до частин 1-3 статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За приписами статті 46 Кодексу законів про працю України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні визначено Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 року № 2801-XII (далі - Закон № 2801-XII), який регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.
Згідно зі статтею 30 Закону № 2801-XII держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.
Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню.
Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ (далі - Закон № 1645-ІІІ) працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов'язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Відповідно до абзаців 2, 3 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ (далі - Закон № 4004-ХІІ) обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов'язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до статті 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я та статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ
Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, Міністерством охорони здоров'я України прийнято наказ від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.
Згідно з вказаним Переліком, обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CoV-2, підлягають, зокрема працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.
Статтею 29 Закону № 1645-ІІІ визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України № 1336 від 15 грудня 2021 року (далі - постанова № 1236), установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2022 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Колегія суддів звертає увагу, що до зазначеної постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 внесено зміни, відповідно до яких текст постанови № 1236 доповнено пунктом 41-6, що передбачає обов'язок керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:
- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я (підпункт 2 пункту 416);
- взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Наведене свідчить про те, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096) встановлено порядок відсторонення від роботи, який визначає умови та підстави відсторонення, час відсторонення та його документальне оформлення певним чином.
Колегія суддів звертає увагу, що поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов'язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров'я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків.
Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов'язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов'язків, держава намагалася досягнути цієї мети.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 зазначивши про законність проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірність відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, вказала, що, розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя Позивача.
Критеріями оцінки такої пропорційності Велика Палата Верховного Суду зазначила: а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
З огляду на вказані висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів звертає увагу, що Позивачка обіймала посаду Заступника начальника управління-начальника відділу розвитку електричних мереж управління інвестиційної політики та технічного розвитку Департаменту із регулювання відносин у сфері енергетики НКРЕКП до зовнішньої службової комунікації якої відповідно до Посадової інструкції, затвердженої керівником апарату НКРЕКП від 01.10.2020, належить комунікація з структурними підрозділами НКРЕКП, а також структурними підрозділами центральних органів виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями, підприємствами та організаціями з питань, що належать до компетенції відділу.
Також, Посадовою інструкцією передбачено, що Позивачка в межах своїх повноважень здійснює роботу із документами, які мають гриф обмеження «Для службового користування» та виконує обов'язки Заступника директора департаменту - начальника управління інвестиційної політики та технічного розвитку у разі його відсутності та відсутності заступника начальника управління - начальника відділу інвестиційної політики та технічного розвитку.
Крім того, Положенням про відділ розвитку електричних мереж управління інвестиційної політики та технічного розвитку Департаменту із регулювання відносин у сфері енергетики, затвердженим керівником апарату НКРЕКП від 01.10.2020 передбачено, що Позивачка планує, координує, очолює та контролює роботу працівників відділу та бере участь при передачі справ і майна у разі звільнення державного службовця з посади та переведення на іншу посаду, разом з уповноваженою особою та державним службовцем, який звільняється чи переводиться на іншу посаду.
При цьому, загальна штатна чисельність працівників, які працювали в центральному апараті НКРЕКП станом на 2021 рік становила 400 осіб, а загальна кількість структурних підрозділів складала 20.
Таким чином, вищезазначене є підтвердженням можливої кількості прямих та не прямих контактів Позивачки, що можуть виникнути під час виконання нею її посадових обов'язків, а також необхідності в її особистій присутності для забезпечення належної організації роботи відділу.
Колегія суддів зазначає, що тимчасове відсторонення Позивачки від роботи можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення, недопущення поширення небезпечного коронавірусу, мало об'єктивні підстави та було виправданим. При цьому відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за Позивачкою зберігалося її робоче місце. Отже, таке обмеження переслідувало законні цілі, було тимчасовим та пропорційним.
В оцінці правомірності відсторонення Позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи колегія суддів враховує, що держава зобов'язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров'я людей, фундаментальні конституційні цінності.
Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров'я найбільш міцно пов'язані.
Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя.
Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Зв'язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров'я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.
Доводи Позивачки, що вона не могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг чи інших осіб, а також, що її відсторонення від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення, безпідставні, адже посадові обов'язки Позивачки зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, тому Відповідачем правомірно було прийнято наказ про відсторонення Позивачки від роботи.
На підставі наведеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ Відповідача від 08 листопада 2021 року № 617-к виданий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги у вказаній частині задоволенню не підлягають.
Також не підлягають задоволенню і інші позовні вимоги, як похідні.
Враховуючи вищенаведене та перевіривши всі фактичні обставини справи, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновків суду першої інстанції у взаємозв'язку з обставинами справи.
Оцінюючи інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: Н.П. Бужак
Я.М. Василенко