Справа № 640/22776/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Ірметова О.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
30 березня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області, як відокремлений підрозділ ДПС на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у Київській області (далі по тексту - відповідачі, ГУ ДПС у Київській області) в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 16.03.2021 № 725197-2404-1007 та № 725198-2404-1007.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року значений позов задоволено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження, а тому клопотання заявлене скаржником в апеляційній скарзі про розгляд справи у відкритому судовому засіданні за участю сторін не підлягає задоволенню.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , на підставі Договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 09.11.2007 № 3013 та 3014, набув права власності на земельну ділянку кадастровий номер 3221480900:04:013:0014, загальною площею 10,2643 га з цільовим призначенням - землі промисловості, що розташована за адресою: Київська область Васильківський район, Великосалтанівська сільська рада, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 965499 від 07 грудня 2007 року (а.с.18).
На підставі розпорядження Київської обласної державної адміністрації №51 від 25 червня 2009 року, ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3221480900:04:013:0016, загальною площею 0,2149 га з цільовим призначенням - землі промисловості, що розташована за адресою: Київська область, Васильківський район, Великосалтанівська сільська рада, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №494260 від 01 березня 2010 року (а.с.19).
Як вбачається з відзиву на позовну заяву, на підставі наявної інформації, ГУ ДПС у Київській області прийнято податкові повідомлення-рішення із земельного податку фізичних осіб, за 2021 рік, зокрема:
- №725197-2404-1007 від 16.03.2021, яким ОСОБА_1 нараховано суму грошового зобов'язання у розмірі 283 495,14 грн;
- №725198-2404-1007 від 16.03.2021, яким ОСОБА_1 нараховано суму грошового зобов'язання у розмірі 5 935,44 грн. (далі по тексту - оскаржувані ППР).
Позивач скористався своїм правом та оскаржив зазначені податкові повідомлення-рішення до ДПС України, за наслідком вказаного оскарження податковим органом прийнято рішенням від 12.07.2021 № 15833/6/99-00-06-01-04-06, яким скаргу позивача залишено без задоволення (а.с.9-11).
Вважаючи протиправними оскаржувані ППР, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що контролюючим органом не надано доказів на підтвердження правильності розрахунку суми грошового зобов'язання, визначених в оскаржуваних ППР, що є підставою для визнання їх протиправним та скасування.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі по тексту - ПК України, у редакції чинної на момент виникнення спірних правовідносин,).
Відповідно до ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
За правилами підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.
Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Підпунктом 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що плата за землю загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно п.п.269.1.1, п.п.269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Приписи п.п.270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК України визначають, що об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Пунктом 287.8 статті 287 ПК України передбачено, що власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У свою чергу у частинах 1 та 2 статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Аналогічним чином перехід права власності та права користування на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.
Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
У розумінні наведених вище норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи-власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правомочностей, як-от: набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.
Тобто, в розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа.
Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 13.08.2021 у справі №826/17235/16, від 05.02.2021 у справі №826/16051/16, від 21.05.2020 у справі №826/10983/18, від 09.04.2019 у справі №826/12960/16, від 15.02.2019 у справі №826/9948/16.
Відповідно до п.12.3.3. ст. 12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, надсилають у десятиденний строк з дня прийняття рішень, але не пізніше 25 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та/або зборів та податкових пільг зі сплати місцевих податків та/або зборів, до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та/або зборів, в електронному вигляді інформацію щодо ставок та податкових пільг зі сплати місцевих податків та/або зборів у порядку та за формою, затвердженими Кабінетом Міністрів України, та копії прийнятих рішень про встановлення місцевих податків та/або зборів та про внесення змін до таких рішень.
Якщо в рішенні органу місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та/або зборів, а також податкових пільг з їх сплати не визначено термін його дії, таке рішення є чинним до прийняття нового рішення.
Контролюючі органи не пізніше 25 серпня поточного року складають зведену інформацію про розмір та дату встановлення ставок місцевих податків та/або зборів на відповідних територіях, а також про встановлені на відповідних територіях податкові пільги та подають її в електронній формі центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.
Аналіз зазначених норм вказує, що податковий орган під час обрахунку плати за землю ураховує розмір такого податку, визначеного рішенням органом місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та/або зборів, а також податкових пільг з їх сплати на відповідний рік.
Якщо ж рішенням не визначено термін його дії, таке рішення є чинним до прийняття нового рішення.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у даному випадку, при винесенні оскаржуваних ППР та визначенні позивачу податкових зобов'язань зі сплати земельного податку фізичних осіб, за 2021 рік, ГУ ДПС у Київській області було використано рішення Великосолтанівської сільської ради «Про встановлення ставок плати за землю на території Великосолтанівської сільської ради Васильківського району на 2020 рік» від 16.05.2019 р. №531-31-VІІ.
Разом з тим, на вимогу суду першої інстанції, контролюючий орган не надав пояснення застосування вказаного рішення органу місцевого самоврядування при обрахунку плати за землю саме за 2021 рік.
У свою чергу, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 №715-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Київської області», відповідно до абзацу першого пункту 71 розділу V Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», визначено адміністративні центри та затверджено території територіальних громад Київської області, зокрема, до Калинівської територіальної громади увійшли наступні територіальні громади (населених пунктів): Калинівської, Великосолтанівської, Варовицької, Данилівської, Дібрівської, Малосолтанівської, Плесецької, Порадівської територіальних громад.
Тобто, з моменту утворення нової територіальної громади - Калинівської територіальної громади, повноваження щодо визначення ставок місцевих податків та зборів покладено саме на вказаний орган.
Отже, ураховуючи вищенаведені норми Податкового кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування» саме Калинівська селищна рада має право визначити ставки плати за землю на території Калинівської територіальної громади, у тому числі і станом на момент виникнення спірних правовідносин - 2021 рік.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що під час прийняття оскаржуваних ППР від 16.03.2021 №725197-2404-1007 та №725198-2404-1007, якими позивачу нараховано суми грошового зобов'язання у розмірі 283 495,14 грн. та 5 935,44 грн. відповідно, податковим органом було застосовано рішення Великосолтанівської сільської ради «Про встановлення ставок плати за землю на території Великосолтанівської сільської ради Васильківського району на 2020 рік» від 16.05.2019 №531-31-VІІ, яке в силу визначено строку дії обмежений строком його застосування, та в силу зміни підпорядкування (об'єднання) територіальних громад (Калинівська територіальна громада замість Великосолтанівської територіальна громада), вказане рішення є незастосовчим під час визначення позивачу суми грошового зобов'язання у 2021 році.
Досліджуючи доводи апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції встановлено, що апелянт наполягає саме на застосуванні саме рішення Великосолтанівської сільської ради «Про встановлення ставок плати за землю на території Великосолтанівської сільської ради Васильківського району на 2020 рік» від 16.05.2019 №531-31-VІІ для визначення ОСОБА_1 грошового зобов'язання у вигляді земельного податку фізичних осіб, за 2021 рік, натомість, вказане рішення визначає ставку плати за землю саном на 2020 рік, а не на 2021 рік, і прийнято територіальною громадою, яка станом на момент винесення оскаржуваних ППР, втратила право на встановлення місцевих податків та/або зборів, а також податкових пільг з їх сплати на відповідний рік, у даному випадку - 2021 рік.
Відтак, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції про недоведеність належними доказами відповідачем правильності розрахунку суми грошового зобов'язання, визначеного в оскаржуваних ППР від 16.03.2021 № 725197-2404-1007 та № 725198-2404-1007, що є підставою для визнання їх протиправними та скасування.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
При цьому, судом враховуються висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні у справі «Каіч та інші проти Хорватії», в якому ЄСПЛ зазначив, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області, як відокремлений підрозділ ДПС - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 30.03.2026 року