Справа № 320/5229/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Лисенко В.І., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
30 березня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2025 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області) в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ у Київській області №10001-30457099-2023-2 від 11.08.2023 про відмову у призначенні та виплаті ОСОБА_1 страхової виплати, відповідно до ч.5 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 , яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві;
- зобов'язати ГУ ПФУ у Київській області призначити та виплатити ОСОБА_1 страхову виплату, відповідно до ч.5 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 , яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2025 року значений позов задоволено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 14.05.2005 між позивачкою - ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстрований Виконкомом Великодимерської селищної ради Броварського району, Київської області, про що в Книзі реєстрації шлюбів того ж дня зроблено відповідний актовий запис за №14, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 14.05.2005.
Від вказаного шлюбу у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилося двоє дітей: син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с.22 та 26).
Згідно з копією довідки про реєстрацію місця проживання Виконавчого комітету Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області від 11.01.2022, місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з копією довідки Виконавчого комітету Великодимерської селищної ради Броварського району, Київської області від №845 від 21.07.2023 року вбачається, що вона видана ОСОБА_1 про те, що її чоловік - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживав разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.29).
Відповідно до акту обстеження фактичного проживання разом мешканців Великодимерської селищної територіальної громади, який 23.08.2023 року складений жителями смт Велика Димерка: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , та завірений депутатом Великодимерсько їселищної ради Роговим І.В. вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 проживають та/або зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , свідоцтво про смерть серія НОМЕР_2 ) проживав, але не був зареєстрований за вказаною адресою (а.с.30).
Під час обстеження та зі слів свідків було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з моменту укладення шлюбу (14.05.2005) проживали за однією адресою: АДРЕСА_1 , виховували дітей та вели спільне господарство разом до моменту загибелі ОСОБА_2 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Відповідно до паспортних даних ОСОБА_2 , вбачається, що місце його проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 в одноповерховій адміністративно-виробничій будівлі ФОП ОСОБА_8 , за адресою: АДРЕСА_2 , в процесі виконання трудових обов'язків із ювеліром-монтувальником ОСОБА_2 стався нещасний випадок в результаті вибуху. Від отриманих травм ОСОБА_2 помер.
Зазначений факт підтверджується копіями наступних документів, а саме: актом спеціального розслідування нещасного випадку, що стався ІНФОРМАЦІЯ_4 року об 15 год. 35 хв. в Фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 , без підпорядкування (акт про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, форма Н-1/П, затверджений заступником начальника Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці А. Тименко 25.05.2023); свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , яке видане виконкомом Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області 13.02.2023; записом у трудовій книжці, відповідно до якого ОСОБА_2 18.04.2018, на підставі наказу №06К від 18.04.2018 був прийнятий на посаду ювеліра до фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 (а.с.62).
Враховуючи вказані обставини, ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФУ у Київській області із заявою про призначення та виплату одноразової допомоги сім'ї потерпілого внаслідок нещасного випадку з її чоловіком на виробництві.
До вказаної заяви позивачка долучила пакет документів, визначений нормами чинного законодавтсва.
Рішенням №10001-30457099-2023-2 від 11.08.2023 ГУ ПФУ у Київській області відмовлено ОСОБА_1 у призначенні одноразової допомоги сім'ї у разі смерті потерпілого, яке обґрунтоване тим, що відповідно до вимог пункту 5.1 розділу V Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19.07.2018 року №11 у редакції Постанови правління Фонду соціального страхування України №7 від 25.02.2021 для отримання одноразової допомоги на сім'ю дружиною, реєстрація їх місця проживання повинна співпадати з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого. На день смерті чоловіка ОСОБА_2 , вони були зареєстровані за різними адресами. На підставі чого ОСОБА_1 відмовлено у призначенні одноразової допомоги сім'ї загиблого (далі по тексту - оскаржуване рішення).
Вважаючи оскаржуване рішення відповідача протиправним, позивачка звернулася до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має право права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», оскільки документами, які наявні в матеріалах справи, підтверджується як наявність родинних зв'язків позивачки з померлим потерпілим, так і факт реєстрації їх проживання за однією адресою до самої смерті потерпілого, як то передбачено вимогами Порядку №11 і у розумінні приписів п.5.1 розділу V Порядку №11, що є достатнім документальним підтвердженням для отримання одноразової допомоги на сім'ю.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Так, правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я визначено Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року №1105-XIV (далі Закон №1105-XIV, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною 1 статті 30 Закону №1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які уповноважений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Відповідно до пункту 2 частини 7 статті 36 Закону №1105-XIV страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати у встановлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого).
Так, пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV встановлено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім'ї виплачуються, зокрема, одноразова допомога його сім'ї у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.
Відповідно до частини 1 статті 37 Закону №1105-ХІV для призначення страхових виплат потерпілий або особи, які мають право на такі виплати у разі смерті потерпілого, подають до уповноваженого органу управління в електронній формі через Єдиний державний вебпортал електронних послуг або веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України заяву про призначення виплати (особисто або через уповноваженого представника) за формою, затвердженою правлінням Пенсійного фонду України.
Заява може бути подана до Пенсійного фонду України у формі паперового документа.
Згідно з частинами 1-2 статті 38 Закону №1105-ХІV територіальні органи уповноваженого органу управління розглядають справу про страхові виплати на підставі заяви потерпілого або заінтересованої особи і приймають відповідні рішення протягом 10 календарних днів, не враховуючи дня надходження зазначених документів.
Рішення оформлюється постановою, в якій зазначаються дані про осіб, які мають право на страхові виплати, розміри виплат на кожного члена сім'ї та строки їх здійснення або обґрунтування відмови у виплатах; до постанови додаються копії необхідних документів.
Відповідно до вимог статті 39 Закону №1105-ХІV уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо:
1) потерпілий вчиняв дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання рекомендацій лікаря), що сприяли настанню страхового випадку;
2) роботодавець, інші органи, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілий надали уповноваженому органу управління завідомо неправдиві відомості про страховий випадок;
3) застрахована особа вчинила умисне кримінальне правопорушення, що призвело до настання страхового випадку.
Уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованій особі, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов'язаним з виробництвом.
Відповідно до статей 7, 36, 37, 39, 41-48 Закону №1105-ХІV та з метою вдосконалення порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат і здійснення управліннями (відділеннями) виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України страхових виплат потерпілим (членам їх сімей) у разі настання нещасного випадку на виробництві та/або професійного захворювання затверджений Порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат (Порядок №11).
Відповідно до пункту 4 розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону №1105-ХІV установлено, що нормативно-правові та розпорядчі акти Фонду соціального страхування України діють до затвердження відповідних рішень Пенсійним фондом України.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що станом на момент спірних правовідносин порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат визначався Порядком призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою Правління Фонду соціального страхування України від 19.07.2018 № 11.
Пунктом 5.1 розділу V Порядку №11 установлено, що для призначення одноразової допомоги та щомісячної страхової виплати в разі смерті потерпілого членами сім'ї та особами, які мають право на виплати, до управління (відділення) виконавчої дирекції Фонду подаються: заяви (колективна чи індивідуальні), для призначення страхових виплат за встановленою виконавчою дирекцію Фонду формою; копії паспорта; копії реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) або сторінки паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); копії свідоцтва органу реєстрації актів цивільного стану про смерть потерпілого; копії документів, що підтверджують родинні зв'язки померлого потерпілого (свідоцтво про шлюб потерпілого, свідоцтво про народження його дітей, у разі призначення виплати батькам потерпілого подається свідоцтво про народження потерпілого); довідка про реєстрацію місця проживання (у разі відсутності відмітки про реєстрацію місця проживання в документах, що засвідчують особу).
Для отримання одноразової допомоги на сім'ю дружиною (чоловіком) або дитиною, реєстрація їх місця проживання повинна співпадати з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого.
Таким чином, з системного аналізу наведених правових норм з урахуванням встановлених судом першої інстанції обставин, оскільки ОСОБА_2 отримав на виробництві (ФОП ОСОБА_8 ) травми та в результаті отриманих травм помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , то члени його сім'ї мають право на одноразову грошову допомогу передбачену пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.
Разом з тим, оскаржуваним рішенням ГУ ПФУ у Київській області протиправно відмовило ОСОБА_1 , як дружині померлого та законному представнику неповнолітніх дітей, в призначенні одноразової допомоги, з тих підстав що за наявними документами, реєстрація місця проживання померлого ОСОБА_2 не співпадає з реєстрацією місця проживання ОСОБА_1 , не підтверджено постійне проживання разом однією сім'єю та ведення спільного побуту з померлою.
Колегія суддів звертає увагу, що ст.39 Закону №1105-ХІV встановлено виключний перелік підстав, за яких пенсійний орган може відмовити у страховій виплаті, і вказаний перелік не містить розширеного та довільного трактування.
Натомість, в даному випадку, відсутні законні підстави для відмовити у страховій виплаті ОСОБА_1 , оскільки відсутні належні докази встановлення обставин, передбачених ст.39 Закону №1105-ХІV, згідно норм чинного законодавства.
Окрім того, колегія суддів враховує, що відповідно до частини 1 статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Згідно з частиною 6 статті 29 Цивільного кодексу України фізична особа може мати кілька місць проживання.
Отже, постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що норми законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому відсутність реєстрації місця проживання позивача за зареєстрованим місцем проживання померлого члена сім'ї, а саме чоловіка, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві, не може бути доказом того, що останні не проживали разом.
Таким чином, сама по собі відсутність такої реєстрації, згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що позивачка не проживала разом зі своїм померлим чоловіком на момент його смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
Отже, враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач дійшов помилкових висновків щодо відсутності у позивачки права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.
Визначальним для вирішення спору по суті є доведеність позивачем факту проживання з потерпілою однією сім'єю та відсутність підстав, визначених ст.39 Закону №1105-ХІV для відмови в призначенні одноразової грошової допомоги, отже пріоритетними для застосування до спірних правовідносин є норми законів, а не підзаконного акту.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 3 Сімейного кодексу України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову, шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення №10001-30457099-2023-2 від 11.08.2023 ГУ ПФУ у Київській області про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової допомоги сім'ї загиблого, згідно ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», та зобов'язання відповідача призначити позивачці, відповідно до частини 5 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», страхову виплату відповідно, у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 , яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві ІНФОРМАЦІЯ_4.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Правовими положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси
Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У даному випадку, судом апеляційної інстанції встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки викладені в даній постанові.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 30.03.2026 року