Справа № 947/8734/26
Провадження № 2-з/947/206/26
31.03.2026 року
Київський районний суд м. Одеси в складі головуючого - судді Калініченко Л.В. розглянувши без повідомлення учасників справи заяву представника позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Румянцева Олександра Геннадійовича про забезпечення позову по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
25.02.2026 року до Київського районного суду міста Одеси через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, в якій позивачі просять суд:
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 різницю між фактичним розміром завданої матеріальної шкоди та виплаченим страховим відшкодуванням в розмірі 323 194,53 гривень;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 гривень;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 гривень;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 відшкодування судових витрат у вигляді витрат на залучення експерта у розмірі 8000,00 гривень;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 відшкодування судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу адвоката відповідно до актів прийому-передачі наданих послуг;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 відшкодування судових витрат у вигляді судового збору в розмірі 5894,35 гривень.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.02.2026 року, цивільну справу на підставі вказаного позову було розподілено судді Петренку В. С.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси Петренка В. С. від 27.02.2026 року задоволено заяву про самовідвід головуючого судді по цивільній справі №947/8734/26 та передано матеріали цивільної справи №947/8734/26 до канцелярії Київського районного суду міста Одеси для визначення в порядку ч. 1 ст. 33 ЦПК України судді, який буде розглядати справу.
27.02.2026 року керівником апарату Київського районного суду міста Одеси видано розпорядження №13 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ на підстави ухвали про самовідвід судді Петренка В. С., на підставі якого проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, відповідно до якого справу розподілено судді Калініченко Л.В., що підтверджується протоколом від 27.02.2026 року.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 04.03.2026 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
25.03.2026 року до суду від представника позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Румянцева Олександра Геннадійовича надійшла заява про забезпечення позову, в якій останній просить суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_3 де б воно не знаходилось та в чому б воно не виражалось, у межах суми позову - 523194,53 грн.
В обґрунтування вказаної заяви представник позивачів посилається на те, що ціна позову у даній справі становить значний розмір понад 523 194,53 грн, а виконання рішення щодо якої безпосередньо залежить від наявності у відповідача майна на момент виконання. Відповідач, за доводами сторони позивача, у даній справі не здійснив жодних дій, спрямованих на добровільне відшкодування шкоди, що свідчить про відсутність наміру виконати зобов'язання без застосування заходів примусового характеру.
Крім того, як вказує представник позивачі, з пояснень відповідача власноруч складених на місці ДТП останній не є працюючою особою, а відтак за доводами представника, рішення суду в разі задоволення позову неможливо буде виконати за рахунок його доходів. У зв'язку з чим, представник вважає, що за відсутності доходів відповідача, існує реальна загроза відчуження майна, яке наразі зареєстровано за ним, до вирішення спору по суті, що може істотно ускладнити або зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду.
Крім того, сторона позивачів вважає, що дії відповідача направлені на затягування розгляду справи, оскільки відповідач отримав копію позовної заяви в електронному кабінеті підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» 25.02.2026 року, яку додатково 12.03.2026 року представником позивачів було направлено відповідачу у месенджер “Телеграм», а ухвала суду про відкриття провадження у справі доставлена до електронного кабінету відповідача ОСОБА_3 07.03.2026 року. Незважаючи на що, як вказує представник позивачів, 19.03.2026 року адвокат - представник відповідача подає заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
Такі дії, на думку сторони позивачів, свідчать про штучне створення процесуальних дій, спрямованих на затягування розгляду справи, що додатково підтверджує необхідність вжиття заходів забезпечення позову з метою недопущення ускладнення виконання майбутнього рішення суду.
З посиланням на вказані обставини позивачі просять суд вжити заходи забезпечення позову у даній справі у заявлений спосіб.
У відповідності до протоколу передачі судової справі раніше визначеному складу суду, справу за вказаною заявою розподілено головуючому судді Калініченко Л.В. та передано головуючому судді по виходу з частини щорічної відпустки 30.03.2026 року.
Згідно з п.3 ч.1 ст.152 ЦПК України, заява про забезпечення позову подається після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.
Статтею 153 ЦПК України передбачено, що заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
Оглянувши подану до суду заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про забезпечення позову, судом встановлено її відповідність вимогам встановленим ст. 151 ЦПК України, у зв'язку з чим дана заява підлягає невідкладному розгляду без повідомлення учасників справи в порядку передбаченому статтею 153 ЦПК України.
Дослідивши подану до суду заяву, оглянувши матеріали справи, суд дійшов до висновку про необґрунтованість поданої до суду заяви, з наступних підстав.
Згідно з ч.1 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Частиною 1 статті 150 ЦПК України передбачено, що позов забезпечується зокрема накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Отже, заявлений до вжиття захід забезпечення позову відповідає визначеному виду забезпечення позову за положеннями статті 150 ЦПК України.
Відповідно до ч.2 ст.149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Згідно з ч.3 ст.150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Одним із критеріїв обґрунтованості заяви є наявність причинного зв'язку між конкретним видом забезпечення позову, про який йдеться у відповідній заяві, та наслідком у формі потенційної загрози виконанню рішення суду.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. (п.4 постанови Пленуму ВСУ від 22.12.2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).
Також, суд враховує, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові № 6 -605 цс16 від 25.05.2016 року, винесеної за результатами перегляду рішення Апеляційного суду м. Києва та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Разом з тим, на відміну від адміністративного судочинства, визначальний принцип цивільного судочинства полягає у змагальності сторін, тобто у покладанні обов'язку доказування обставин в обґрунтування вимог/заперечень покладається на кожну із сторін процесу.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та певні протоколи до неї, і ця обставина з огляду на приписи ч.1 ст. 9 Конституції України, Закону України від 29.06.2004 року «Про міжнародні договори» свідчить про обов'язковість застосування національними судами України норм Конвенції.
Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2021 року у справі №643/12369/19 роз'яснив, що: арешт майна - це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна; заборона на відчуження об'єкта нерухомого майна - це перешкода у вільному розпорядженню майном.
Верховний Суд зауважив, що враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідача та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідача та інших осіб права користування ним.
Верховний Суд звернув увагу, що арешт майна і заборона на відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва способи за правовою сутністю обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном, але вони є різними для виконання ухвали про забезпечення позову.
Отже, накладання судом арешту на майно особи, як і встановлення заборони вчинення відносно нього відповідних дій, безперечно є втручанням зі сторони державного органу у право власності особи, передбачене статтею 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Втручання, особливо коли воно має розглядатися в контексті частини другої статі 1 Протоколу №1, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються і поставленою метою. (Рішення ЄСПЛ у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» від 28.07.1999 року, заява №22774\93).
Відтак суд наголошує, що диспозиція ст. 149, 150-153 ЦПК України, яка дозволяє суду забезпечити позов шляхом накладання арешту на майно особи або встановлення заборони вчиняти певні дії відносно нього, носить оціночний характер судом ризиків заподіяння шкоди інтересам позивача.
Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.
Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).
Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову.
Отже, в кожному конкретному випадку розглядаючи заяву про забезпечення позову суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов'язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.
Зазначена правова позиція узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним в постанові від 13 січня 2020 року по справі №922/2163/17, який є обов'язковим для суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, у відповідності до ч.4 ст.263 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що: «Під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову уконкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.».
Отже, у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову суд має здійснити: 1) оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; 2) забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; 3) з'ясувати зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; 4) ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; 5) запобігання порушенню прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу, у зв'язку з вжиттям таких заходів.
При цьому обов'язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.
Так, в обґрунтування поданої заяви представник позивачів зазначив те, що сума позову є значною - 523194,53 грн., а тому, на думку позивача, з метою запобігання продажу майна відповідача за яке в подальшому можливо задовольнити вимоги позивачів, існує потреба в забезпеченні позову шляхом накладення арешту на все майно відповідача в межах суми позову.
Разом з тим, матеріали справи та долучені позивачами докази жодним чином не свідчать про протиправну діяльність відповідача, спрямовану будь-яким способом уникнути можливих негативних наслідків, а також про те, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Так, позивачами не наведено у заяві про забезпечення позову обставин на підтвердження вчинення відповідачем конкретних дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання, в тому числі дій, спрямованих на реалізацію належного йому майна, приховування активів тощо.
До того ж посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість настання в майбутньому негативних наслідків, без надання відповідного обґрунтування, в тому числі доказів вчинення відповідачем певних реальних дій, спрямованих на ухилення від виконання судового рішення чи зменшення його майна, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.
Одночасно судом враховується, що і доводи позивачів про подання стороною відповідача заяви про ознайомлення з матеріалами справи, не може свідчить про існування відповідних ризиків можливого не виконання майбутнього рішення суду, враховуючи, що ознайомлення з матеріалами справи є правом учасника справи у відповідності до положень статті 43 ЦПК України.
Також суд враховує, що стороною позивачів не надано до суду доказів на підтвердження належності відповідачеві на праві власності будь-якого рухомого чи нерухомого майна, як і доказів його вартості, за наслідком чого суд позбавлений можливості встановити співмірність відповідних заходів забезпечення позову з ціною позову, а також приймаючи що заходи забезпечення позову повинні бути визначеними.
Отже, приймаючи вищевказане нормативне обґрунтування, позивачами у порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не доведено належними доказами, як і не обґрунтовано, що невжиття заявлених заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього рішення суду.
Заява про забезпечення позву не містить об'єктивних обґрунтувань ризиків не виконання рішення суду, як і не містить обставин, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Зазначені обставини перешкоджають суду, з урахуванням прав і законних інтересів сторін, встановити співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. При чому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Разом з тим, суд враховує, що заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Приймаючи вищевикладене, суд доходить до висновку про недоведеність поданої заяви про вжиття заявлених заходів забезпечення позову, у зв'язку з чим у задоволенні заяви слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 149-153, 352, 353, 354 ЦПК України, суд,
У задоволення заяви представника позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Румянцева Олександра Геннадійовича про забезпечення позову по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди - відмовити.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання.
Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги на ухвалу суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Головуючий Калініченко Л. В.