Справа № 638/23889/25
Провадження № 2-др/638/64/26
30.03.2026 Шевченківський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого Невеніцина Є.В.,
за участю секретаря Лєбєдєвої А.О.,
представника відповідачів ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних збитків,-
Представник позивача звернувся до суду з проханням стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 10448,88 грн. В обґрунтування заяви зазазначає, що при подачі позовної заяви позивачем було заявлено вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. В позові було зазначено, що докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу будуть подані у встановлений процесуальним законом строк. Позивач, з метою захисту своїх порушених прав скористався послугами адвоката, які є оплатними та відносяться до судових витрат, пов'язаних з оплатою витрат на професійну правничу допомогу, які покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до Акту виконаних робіт, вартість юридичних (адвокатських) послуг склала 30 000 грн. Витрати на професійну правничу допомогу, понесені позивачем, підтверджуються: копією Договору № 115 про надання юридичних (адвокатських) послуг від 17.11.2025 р., копією Додаткової угоди до Договору № 115 про надання юридичних (адвокатських) послуг від 17.11.2025 р., копією акту виконаних робіт від 19.03.2026 р., копією платіжної інструкції від 17.11.2025.
У судовому засіданні представник відповідачів заперечувала у задоволенні заяви, зазначивши, що порушений строк звернення до суду з відповідною заявою, позивач та її представник у судове засідання не з'явилися, про слухання справи повідомлялися, причин неявки не повідомили, клопотань про відкладення слухання справи суду не надходило.
Суд, вислухавши пояснення представника відповідачів, дослідивши заяву та додані до неї документи, оглянувши матеріали цивільної справи, дійшов наступного висновку.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і пояснення, не ухвалено рішення.
Згідно ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Питання про розподіл судових витрат між сторонами суд вирішує відповідно до положень ст. 141 ЦПК України.
Згідно ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ст. 246 ЦПК України, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Харкова від 16.03.2026 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних збитків - задоволено частково.
30.03.2026 надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, до якої долучено: копію договору про надання юридичних (адвокатських) послуг №115 від 17.11.2025, додаткову угоду до договору від 17.11.2025, акт виконаних робіт від 19.03.2026, платіжну інструкцію від 17.11.2025.
Згідно статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Згідно частини третьої статті 127 ЦПК України якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.
Вирішення питання щодо поновлення строку перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ЦПК України. Отже, вирішуючи це питання, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, має оцінити на предмет поважності причини пропуску встановленого законом процесуального строку, і в залежності від встановленого - вирішити питання про поновлення або відмову у поновленні цього строку.
Поважними можуть бути визнані лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, які повинні бути підтверджені належними доказами.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю треба розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21), зроблено висновок, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Реалізація процесуальних прав та обов'язків учасників справі перебуває у тісному зв'язку зі стадіями судового провадження і пов'язана з перебігом процесуальних строків.
Процесуальний строк, виступає одним з ключових елементів цивільно-процесуальної форми, і в цілому направлений на забезпечення оперативного, динамічного й просторового перебігу провадження цивільного процесу у визначених ЦПК України часових рамках.
Зокрема, під процесуальними строками, з огляду на системний аналіз ЦПК України, розуміють встановлений законом та/або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена певна процесуальна дія або розпочата та/чи завершена та чи інша стадія судочинства.
Процесуальні строки, з-поміж іншого, виступаючи засобом регламентації процесуальних дій учасників справи також виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення процесуальних прав та обов'язків. У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзивне значення для суб'єктивних процесуальних прав та обов'язків.
Так, з початком і закінченням перебігу процесуального строку пов'язане настання чітко встановлених юридичних наслідків.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 січня 2021 року у справі № 175/957/19 (провадження № 61-12294св20).
Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.
При оцінці поважності причин пропуску строку необхідно звертати увагу не лише на об'єктивні, але й суб'єктивні чинники, зокрема поведінку особи, що свідчить про її наміри реалізувати процесуальні права. Згідно з усталеною судовою практикою поважними визнаються обставини, які виникли або тривали протягом строку звернення до суду оскарження, є об'єктивними, не залежать від дій особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами для своєчасного звернення до суду в конкретній справі.
Так, договір про надання юридичних (адвокатських) послуг та додаткова угода до нього укладені 17.11.2025, проте наданий після ухвалення рішення у справі. За умовами договору та додаткової угоди сторони узгодили фіксований розмір винагороди (гонорару) адвоката, встановивши, що винагорода (гонорар) за правову допомогу у суді першої інстанції становить 30000 грн. Сторони встановили, що 30000 грн оплачується протягом 1 дня з дня підписання додаткової угоди. Платіжна інструкція про сплату наданих послуг датована 17.11.2025.
Велика Палат Верховного Суду у справі №922/1964/21 зазначила, що частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Таким чином, наданий акт виконаних робіт від 19.03.2026 не є новим доказом, який не міг бути наданий позивачем до ухвалення рішення по справі, оскільки між сторонами вже існувала домовленість про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару та позивачем вже був сплачений гонорар адвокату, тобто до складення відповідного акту.
Також, Верховний Суд у справі №644/1148/22 вважав за необхідне зауважити, що витрати, понесені на правову допомогу, надану адвокатом було сплачено ще 03 березня 2025 року, про що свідчать докази, долучені до заяви про розподіл судових витрат, тобто докази, що підтверджують розмір судових витрат (витрат на правничу допомогу), понесених у суді касаційної інстанції, існували на час перегляду справи в касаційному порядку, а відтак з огляду на відсутність у змісті відзиву попереднього розрахунку таких витрат, а також відсутність у заяві про розподіл судових витрат клопотання про поновлення строку на подання доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу (за наявності виключно клопотання про поновлення строку на подання самої заяви) та її прийняття разом із доданими до неї доказами - колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Таким чином, оскільки правові витрати з розгляду справи понесені позивачем до ухвалення рішення по справі, про що свідчить договір та платіжна інструкція, проте відповідні докази подані лише після ухвалення рішення, що суперечить положенням ст.141,246 ЦПК України, суд може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі.
Всупереч вищевикладеному, представником позивача не зазначено жодної поважної причин пропуску строку визначеного ч.8 ст.141 ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 10.01.2024 по справі №285/5547/21 зазначив, що у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що представником позивача не доведено причин поважності неподання суду доказів витрат на правову допомогу у визначені строки, оскільки докази понесення правових витрат були наявні станом до ухвалення рішення, проте подані суду лише після ухвалення рішення.
Таким чином, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні заяви представника позивача про стягнення відповідних витрат.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 133, 137, 139, 141, 270 ЦПК України, ЦПК України суд, -
ухвалив:
У задоволенні заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних збитків - відмовити.
Апеляційну скаргу на додаткове рішення суду може бути подано учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційну скаргу може бути подано до Харківського апеляційного суду.
Додаткове рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Головуючий Є.В. Невеніцин