ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.02.2026Справа № 910/12875/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.
за участю секретаря судового засідання: Лобок К.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Приватного акціонерного товариства "Козятинхліб"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український Лізинговий фонд"
про визнання права власності
Представники учасників справи:
Від позивача: Куксов В.Г.;
Від відповідача: не з'явився.
Приватне акціонерне товариство "Козятинхліб" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український Лізинговий фонд" (далі-відповідач) про визнання за Приватним акціонерним товариством "Козятинхліб" права власності на транспортний засіб - фургон малотонажний категорії "В", марки ГАЗ, модель 3302, 2011 року випуску, Реєстраційний номер НОМЕР_1 , шасі НОМЕР_2 , колір - оранжевий, відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 (предмет лізингу за Договором фінансового лізингу № 641 від 20.12.2012).
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що відповідач порушив умови Договору № 641/12/12-Н фінансового лізингу від 20.12.2012 та не здійснив передбачених дій щодо зняття ТЗ з обліку в уповноваженому органі та не передав документи, необхідні для оформлення права власності позивачу, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.2025 позовну заяву Приватного акціонерного товариства "Козятинхліб" залишено без руху, встановлено строк та спосіб усунення недоліків.
27.10.2025 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.11.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 01.12.2025.
18.11.2025 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.2025 задоволено заяву представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Представники позивача та відповідача у підготовче засідання 01.12.2025 не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про доставлення процесуального документа до електронного кабінету осіб від 05.11.2025.
Судом у підготовчому засіданні 01.12.2025 постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про відкладення підготовчого засідання на 22.12.2025 та зобов'язано представника позивача надати суду повноваження на представництво.
18.12.2025 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
19.12.2025 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 задоволено заяву представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Представник відповідача у підготовче засідання 22.12.2025 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи від 03.12.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.12.2025 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи № 910/12875/25 по суті на 21.01.2026.
Представник відповідача у судове засідання 21.01.2026 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи від 25.12.2025.
Представник позивача у судовому засіданні 21.01.2026 підтримав заявлені позовні вимоги.
Судом у судовому засіданні 21.01.2026 постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання про оголошення перерви по розгляду справи по суті на 09.02.2026.
09.02.2026 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про долучення додаткових доказів по справі.
Представник відповідача у судове засідання 09.02.2026 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставку процесуального документа до електронного кабінету особи від 22.01.2026.
Представник позивача у судовому засіданні 09.02.2026 підтримав заявлені позовні вимоги.
Згідно ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
З огляду на наведене та керуючись вказаними приписами господарського процесуального закону, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, оголошення перерви у судовому засіданні та час проголошення рішення в судовому засіданні 09.02.2026.
У судовому засіданні 09.02.2026 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення суду буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
20.12.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (відповідач/лізингодавець) та Публічним акціонерним товариством "КОЗЯТИНХЛІБ" (правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "КОЗЯТИНХЛІБ", позивач, лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 641/12/12-Н (далі - догові), за умовами якого відповідач набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу в платне володіння та користування з правом викупу майно ( далі - предмету лізингу), найменування та характеристики якого зазначено у Специфікації (Додаток № 2 до Договору), а Лізингоодержувач зобов'язується прийняти Предмет лізингу, сплачувати лізингові платежі, що зазначені у Графіку лізингових платежів (надалі - "Графік платежів"), а також інші платежі відповідно до умов цього Договору.
Відповідно до п. 3.1 договору сторони погодили, що предметом лізингу є автомобіль марки ГАЗ, модель 3302 - 288, 2011 року випуску, детальний опис згідно зі специфікацією - додаток № 2.
Згідно з п. 8.1 договору загальна сума лізингових платежів - 225 358,86 грн.
Додатковою угодою № 1 від 01.04.2014 змінено суму лізингових платежів, встановлено її в розмірі 195 813, 49 грн та викладено додаток № 1 (графік внесення лізингових платежів) у новій редакції).
Як вказує позивач, ним виконані фінансові зобов'язання, у т.ч. за договором № 641/12/12-Н від 20.12.2012, на підтвердження чого до позову долучені платіжні доручення, а також вказано, що лізингові платежі сплачувались позивачем консолідовано, зокрема, за трьома договорами, а саме: №№ 640/12/12-Н, № 641/12/12-Н, № 642/12/12-Н від 20.12.2012, у зв'язку з тим, що такий підхід застосовувався через єдиний платіжний рахунок та з метою оптимізації фінансових операцій, що дозволило спростити облік та зменшити адміністративні витрати. Крім того, такий спосіб оплати не суперечить умовам вищевказаних договорів.
Загальна сума сплачених платежів, зокрема, за договором № 641/12/12-Н від 20.12.2012, становить 195 813, 49 грн.
Відповідно до п. 8.4 загальних умов договору фінансового лізингу, що є додатком № 3 до договору № 640/12/12-Н від 20.12.2012, право власності на предмет лізингу (в т.ч. при достроковому викупі предмету лізингу) переходить до лізингоодержувача лише за умови відсутності заборгованості за лізинговими платежами, несплачених видатків лізингодавця, пов'язаних з виконанням даного договору, а також несплачених штрафних санкцій та відсутності несплати підтверджених збитків.
Згідно з п. 8.6 додатку № 3 передача права власності на предмет лізингу здійснюється за актом про передачу права власності після здійснення лізингодавцем всіх дій щодо зняття предмету лізингу з обліку в органах ДАІ.
Як вказує позивач та підтверджується долученим до матеріалі справи листом № 229 від 16.07.2025, останній звернувся до відповідача та просив зняти автомобіль з обліку, після чого підписати з позивачем акт приймання-передачі права власності.
Направлення вказаного листа позивачем відповідачу підтверджується копіями опису вкладання, фіскального чеку та поштової накладної від 17.07.2025.
Зважаючи, що жодних дій відповідачем не вчинено, позивач звернувся до суду з даним позовом та просить визнати за Приватним акціонерним товариством "КОЗЯТИНХЛІБ" право власності на транспортний засіб - фургон малотоннажний категорії "В", марка ГАЗ, модель 3302, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , шасі НОМЕР_2 , колір - оранжевий, відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 (предмет лізингу за договором № 640 від 20.12.2012).
Відповідач відзив на позовну заяву не подав, а відтак, не скористався наданим йому правом на подання відзиву, з огляду на що суд вирішує позов за наявними матеріалами справи.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК України).
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи. Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц).
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. Схожі правові висновки викладені в пункті 44 постанови Великої Палати Верховного Суду 14.09.2021 у справі № 359/5719/17.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами (1) як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою (наявність охоронюваного законом інтересу), (2) так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 334 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, присвоєнням буквено-числової комбінації номерних знаків з їх видачею або без такої, оформленням і видачею реєстраційних документів та/або їх формуванням в електронному вигляді.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 1388 державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі - сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції транспортних засобів установленим вимогам правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.
У пункті 8 Порядку Державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, затверджених постановою КМУ від 07.09.1998 за № 1388 (далі по тексту Порядок реєстрації № 1388) визначено перелік документів, якими підтверджується правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери.
Системний аналіз наведених правових норм діє підстави для висновку, що державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків та проводиться з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Пунктом 7 Порядку №1388 передбачено, що власники транспортних засобів та особи, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представники (далі - власники) (крім суб'єктів господарювання, що придбали транспортний засіб, який перебував на державній реєстрації, для його подальшого продажу) зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) транспортні засоби протягом 10 діб після придбання (одержання) або митного оформлення, або тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в сервісних центрах МВС та без номерних знаків, що відповідають вимогам, установленим МВС, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється.
У відповідності до пункту 8 Порядку №1388 (в редакції, що була чинна станом на момент укладення договору 20.12.2012 року) одним з документів, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є договір фінансового лізингу.
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, присвоєнням буквено-числової комбінації номерних знаків з їх видачею або без такої, оформленням і видачею реєстраційних документів та/або їх формуванням в електронному вигляді.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (пункт 7.13) навела правовий висновок, за яким як положеннями частини 1 статті 334 ЦК щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Порушення приписів про державну реєстрацію великотоннажного та технологічного транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном). Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 ЦК. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.
У пункті 7.15 постанови від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 16.12. 2020 у справі № 278/3640/18, у якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК та статті 34 Закону України "Про дорожній рух", суд зазначив: "…правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує". Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону України "Про дорожній рух" викладено Верховним Судом також у постановах від 13.12.2018 у справі № 910/11266/17, від 21.05.2019 у справі № 912/1426/18.
Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше (частина 2 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" 1998 року, що був чинний на момент укладення між сторонами договору 20.12.2012 року).
Відповідно до п. 8.4 загальних умов договору фінансового лізингу - право власності на предмет лізингу (в тому числі, і в разі дострокового викупу предмету лізингу) переходить до лізингоодержувача тільки за умови відсутності заборгованості за лізинговими платежами, неоплачених витрат лізингодавця, що виникли у зв'язку з виконанням цього Договору, а також неоплачених штрафних санкцій і невідшкодованих підтверджених збитків лізингодавця за договором, або за будь-яким іншими договорами лізингу, укладеними між лізингодавцем і лізингоодержувачем, що підтверджується актом звіряння розрахунків, підписаного сторонами.
Матеріалами справи, а саме наданими позивачем платіжними дорученнями підтверджуються виконання останнім умов п. 8.4. загальних умов Договору фінансового лізингу № 641/12/12-Н від 20.12.2012 в частині внесення лізингових платежів у розмірі 195 813, 49 грн, що встановлений додатковою угодою №1 від 01.04.2014 до Договору.
Під час розгляду даної справи відповідачем не надано доказів, які спростовували б факт виконання позивачем зобов'язань за вищевказаним Договором.
За таких обставин, суд вважає доведеною обставину переходу до лізингоодержувача права власності на предмет лізингу у порядку передбаченому п. 8.4. загальних умов договору фінансового лізингу.
Як зазначалось судом вище, відповідно до п. 8.6 загальних умов договору фінансового лізингу - передача права власності на предмет лізингу у випадках, передбачених п. 8.2., 8.3. здійснюється за Актом про передання права власності після здійснення лізингодавцем усіх дій щодо зняття предмета лізингу з обліку в органах ДАІ.
Пунктом 27 Порядку № 1388 (в редакції, що була чинна станом на момент укладення договору 20.12.2012 року) транспортні засоби, що придбаваються юридичною особою - лізингодавцем з метою подальшої передачі їх лізингоодержувачу на підставі договору фінансового лізингу, реєструються за лізингодавцем. Після виконання договору фінансового лізингу транспортні засоби знімаються з обліку відповідно до вимог пункту 42 цього Порядку і реєструються за лізингоодержувачем на підставі зазначеного договору та акта приймання-передачі транспортних засобів за формою згідно з додатком 2.
Листом № 229 від 16.07.2025, позивач звернувся до відповідача з проханням зняти предмет лізингу з обліку у відповідних органів МВС України, а також забезпечити зняття обтяження лізингом у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, після чого підписати з позивачем акт приймання-передачі права власності.
Під час розгляду справи суду не надано доказів підписання між сторонами акту приймання-передачі права власності на предмет лізингу, в той час як позивач звертався до відповідача з проханням підписати такий акт.
Вказані обставини, на переконання суду, свідчать про невизнання (оспорювання) відповідачем права власності на предмет лізингу, а відтак, у даному випадку, звернення позивача з відповідним позовом до суду відповідно до статей 16, 392 ЦК України про визнання права власності на транспортний засіб є ефективним способом захисту прав позивача, який у передбаченому законом та договором фінансового лізингу порядку набув право власності на предмет лізингу.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає вимоги позивача про визнання за Приватним акціонерним товариством "КОЗЯТИНХЛІБ" права власності на транспортний засіб - фургон малотоннажний категорії "В", марка ГАЗ, модель 3302, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , шасі НОМЕР_4 , колір - оранжевий, відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд наголошує, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.11.2023 у справі № 16/137б/83б/22б (910/12422/20)).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з повним задоволенням позовних вимог, суд покладає судовий збір за подання позовної заяви на відповідача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Козятинхліб" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український Лізинговий фонд" про визнання права власності задовольнити.
2. Визнати за Приватним акціонерним товариством "Козятинхліб" (адреса: 22100, Вінницька область, місто Козятин, вулиця Незалежності, будинок 72; код ЄДРПОУ 00375757) права власності на транспортний засіб - фургон малотонажний категорії "В", марки ГАЗ, модель 3302, 2011 року випуску, Реєстраційний номер НОМЕР_1 , шасі НОМЕР_2 , колір - оранжевий, відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 за Договором фінансового лізингу № 641 від 20.12.2012.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Український Лізинговий фонд" (адреса: 04205, місто Київ, Проспект Оболонський, 35А/301; код ЄДРПОУ 37859096) на користь Приватного акціонерного товариства "Козятинхліб" (адреса: 22100, Вінницька область, місто Козятин, вулиця Незалежності, будинок 72; код ЄДРПОУ 00375757) витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 30.03.2026 року.
Суддя М.Є. Літвінова