П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
30 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/39172/24
Головуючий І інстанції: Танцюра К.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 12.03.2025р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
23.02.2023р. громадянин російської федерації ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ДМС України, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 03.09.2024р. №142-24, яким йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення ДМС України від 03.09.2024р. за №142-24 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності - російської федерації, зважаючи на наявний ризик його переслідування.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду 12 березня 2025 року (постановленим у відкритому судовому засіданні) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 03.04.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2025р. та прийняти нове - про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.05.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
09.05.2025р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
14.05.2025р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відповідача заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином російської федерації, уродженцем Таджикистану (м.Душанбе), за національністю (етнічною належністю) татарин, на території російської федерації постійно проживав у м.Казань (Республіка Татарстан); за віросповіданням мусульманин; за сімейним станом одружений з 2007р. на ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (громадянка російської федерації та Таджикистану), з якою має двох спільних і повнолітніх дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4
ОСОБА_1 не веде спільний побут з членами родини, дружина разом із сином проживають у Таджикистані (м.Душанбе), а донька проживає на території російської федерації (м.Казань).
ОСОБА_1 має вищу освіту; у період з 2008р. по 2022р. працював на території російської федерації, був засновником та генеральним директором АТ «Авторециклінг» (м.Казань), з 2023р. по теперішній час працює кур'єром в кафе «Пеппер поінт» (м.Одеса).
08.09.2022р. позивач вибув залізничним сполученням з м.Казань до тимчасово окупованої АР Крим (м. Сімферополь); 10.10.2022р. вибув з АР Крим до окупованої (на той час) території Херсонської області, після чого оселився в м.Херсон.
Після деокупації м.Херсон у листопаді 2022р., позивач залишився на території України, а згодом переїхав до м.Одеси.
28.11.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколів співбесіди, позивач вказав, що працював генеральним директором АТ «Авторециклінг» та, за час своєї діяльності, він брав участь у багатьох муніципальних проектах та саме його ідеї реалізації проектів та активність стали причиною переслідувань, а також конфліктів з місцевою прокуратурою. Позивач також вказав, що він був активним членом татарської громади, ініціював численні муніципальні соціальні та економічні програми для татар м.Казань і після останнього засідання Конгресу татар у вересні 2022р. позивач вирішив покинути місто і переїхав до АР Крим, оскільки почалися залякування та репресії проти учасників вказаного Конгресу. Разом із тим, як вказав заявник, надалі заявник приїхав на територію України 12.09.2022р. у м.Херсон та навіть звертався до ТЦК та СП для подальшої служби в ЗСУ.
Згідно з анкетою заявника від 28.11.2023р., однією із причин виїзду з країни громадянської належності позивач вказав, що зазначене здійснено з метою пошуку кращого життя для позивача та його родини, до російської федерації він не може повернутись на даний час, так як можуть переслідувати за його думку та висловлювання проти війни на те, що був готовий брати участь в війні проти російської федерації.
Однак, рішенням Державної міграційної служби України від 03.09.2024р. №142-24 підтримано висновок ГУ ДПС в Одеській області, і ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із правомірністю винесеного відповідачем рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення від 03.09.2024р. №142-24 було прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується із такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Так, спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України і Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI, який закріплює порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення відповідного правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33 Конституції України).
Відповідно до ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Для правильного вирішення даних правовідносин необхідно з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було спірне рішення прийнято на законних підставах.
За змістом п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженцем вважається особа, яка не є громадянином України та внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або ж, не маючи громадянства (підданства) та перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може або ж не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Як передбачено у п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть чи не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.
При цьому, у силу положень п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем у відповідності до Конвенції про статус біженців 1951р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.ч.1,2 ст.5 Закону №3671-VI).
Статтею 6 Закону №3671-VI закріплено, що біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, не може бути визнана особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону - відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону №3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.2 ст.13 цього ж Закону, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Виходячи зі змісту положень ст.10 Закону №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як уже встановлено колегією суддів, у висновку ГУ ДМС в Одеській області та, відповідно, у рішенні ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.09.2024р. №142-24 зазначено про відсутність стосовно заявника умов, передбачених положеннями п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Так, необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом 1967р. поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, зокрема: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
За змістом п.п.45,66 «Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців» (1992р.), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. за №8043/04, в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення стосовно відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998р.), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією стосовно відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом із тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення відповідного статусу. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Як вбачається із матеріалів справи, підставою для звернення позивача до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало саме те, що він працював генеральним директором АТ «Авторециклінг» та, за час своєї діяльності, він брав участь у багатьох муніципальних проектах та саме його ідеї реалізації проектів та активність стали причиною переслідувань, а також конфліктів з місцевою прокуратурою. Позивач також вказав, що він був активним членом татарської громади, ініціював численні муніципальні соціальні та економічні програми для татар м.Казань і після останнього засідання Конгресу татар у вересні 2022р. позивач вирішив покинути місто і переїхав до АР Крим, оскільки почалися залякування та репресії проти учасників вказаного Конгресу.
У подальшому, як вказав позивач, він приїхав на територію України 12.09.2022р. у м.Херсон та навіть звертався до ТЦК та СП для подальшої служби в ЗСУ.
Однією із причин виїзду з країни громадянської належності, про що свідчить анкета заявника від 28.11.2023р., позивач також вказав на «пошук кращого життя для нього та його родини» та на те, що до російської федерації він не може повернутись на даний час, так як можуть переслідувати за його думку та висловлювання проти війни (включаючи той факт, що він був готовий брати участь в війні проти російської федерації).
Аналізуючи підстави, за яких ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, у взаємозв'язку із матеріалами особової справи №2023OD0061, колегією суддів встановлено, що позивач прибув на територію України ще у вересні 2022р., однак звернувся заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту більше ніж через один рік - 28.11.2023р.
У той же час, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або ж особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без суттєвих зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Таким чином, тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, чітко свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Окрім того, як вбачається із протоколів співбесіди від 28.11.2023р. та 11.12.2023р., будь-які елементи переслідування за ознаками раси, громадянства, національності чи етнічної належності в ході опитування позивача не виявлені. Позивач переслідування за ознакою його віросповідання не зазнавав, не був об'єктом застосування насильства або ж серйозної шкоди, пов'язаних із расовою, національною або його релігійною належністю, в той час як відомості, що можуть підтвердити обставину належності заявника до певної (окремої) соціальної групи відсутні.
Що ж стосується посилання позивача на те, що він був представником конгресу татар, займався політичними питаннями, а тому нібито в серпні 2022р. брав участь у щорічному конгресі татар з метою обговорення набуття республікою незалежності через вихід зі складу російської федерації, то слід наголосити на тому, що вказане не узгоджується із інформацією з відкритих джерел, так як щорічний захід не був пов'язаний із політичною сферою, а був присвячений відвідуванню пам'яток архітектури і культурним особливостям національної більшості (який відбувся у період з 30.07.2022р. по 02.08.2022р.).
Поряд з цим, з протоколів співбесіди від 28.11.2023р. та 11.12.2023р. вбачається, що позивач, при цьому, не був членом будь-яких політичних, громадських або ж інших організацій в країні громадянської належності та не займався висвітленням чи поширенням правових чи інших позицій від свого імені або від імені конгресу татар, у тому числі й у мережі Інтернет, що, власне, також ставить під сумнів наведені ним факти.
Відносно посилань ОСОБА_1 на те, що в листопаді 2022р., після деокупації м.Херсон, він відвідав ТЦК та СП, то слід зазначити про те, що перелік осіб, які відвідують ТЦК та СП не є «відкритим», що свідчить про відсутність у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за наведених підстав.
При цьому, за період перебування на території Україні, позивач не здійснював будь-яких дій чи заходів, у тому числі в мережі Інтернет, щодо поширення, звинувачення чи засудження російської агресії, не здійснював волонтерську чи іншу діяльність в інтересах України для відсічі збройної агресії.
Матеріали справи не містять відповідних доказів та пояснень зі сторони позивача.
Окрім того, позивачем не надано жодних пояснень (із урахуванням викладених критеріїв про причини), за яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти саме його переслідування на Батьківщині та доводів стосовно відмови країни громадянської належності захищати його права від дискримінації та переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість позивача користуватися захистом країни свого походження.
Колегія суддів, погоджуючись із висновками суду попередньої інстанції, наголошує на тому, що з матеріалів особової справи №2023OD0061 не зафіксовано і фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача віросповідання у випадку повернення на територію російської федерації. Позивач, фактично, не приймав жодних спроб до зміни адреси проживання на території російської федерації, що вказує на відсутність потреби в його переховуванні.
Тобто, зазначені позивачем побоювання за своє життя здебільшого викликані «внутрішніми переконаннями» ніж конкретними прикладами із його повсякденного життя, що, як вірно було зазначено відповідачем, не є достатнім та належним доказом підтвердження факту переслідувань у випадку повернення на територію російської федерації.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю і здоров'ю позивача в країні походження, дійшов обґрунтованого висновку про те, що дійсною метою звернення ОСОБА_1 до міграційного органу є легалізація свого знаходження на території України, а не наявність у об'єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження.
Таким чином, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб'єктивній думці останнього.
Враховуючи викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає дану апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 30.03.2026р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко