Справа № 761/30340/25
Провадження № 2-др/761/71/26
27 березня 2026 року Шевченківський районний суд міста Києва в складі: головуючого - судді Савчук Ю.Н., розглянувши питання про винесення додаткового рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
02.02.2026 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалено рішення у цивільній справі №761/30340/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Вказаним рішенням позовні вимоги задоволено повністю, проте в резолютивній частині рішення, судом не в повному обсязі було вирішено питання про судові витрати, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
У судове засідання позивач не з'явився, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлений, подав заяву про розгляд справи без його участі.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлена.
Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлена.
Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилася, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлена.
Дослідивши письмові матеріали справи в їх сукупності, суд приходить до наступного.
24.02.2026 року від представника позивача ОСОБА_1 адвоката Татаржинського М.В. надійшла заява про ухвалення додаткового судового рішення щодо стягнення судових витрат, зокрема: витрат на професійну правничу допомогу та витрат на замовлення звіту за результатами проведеної фіксації та дослідження змісту вебсторінки в мережі Інтернет.
24.03.2026 року відповідачем ОСОБА_2 подано заперечення на вказану заяву, у якій вона проти ухвалення додаткового рішення заперечила, обгрунтовуючи це тим, що розрахунок часу, витраченого адвокатом позивача Татаржинським М.В., на участь у судових засіданнях, не є достовірним та не відповідає дійсності, розмір витрат є необґрунтованим, що свідчить про недобросовісність його дій та, відповідно, зловживання процесуальними правами.. Крім того, позивач 19.06.2025 року здійснив оплату послуг ТОВ «Центр компетенції з формування доказів у мережі Інтернет «ВЕБ-ФІКС» у розмірі 4800 гривень, на підтвердження чого адвокатом позивача Татаржинським М.В. була надана копія платіжної інструкції від 19.06.2025 року із призначенням платежу «Сплата згідно рахунку №1-10355 від 19 червня 2025 року», відповідно до якої платником виступив безпосередньо позивач. Однак надані адвокатом Позивача Татаржинським М.В. рахунок №1 від 20.02.2026 року, акт виконаних робіт від 20.02.2026 та детальний опис робіт (наданих послуг) від 20.02.2026 року серед переліку начебто наданих послуг позивачу його представником у пункті 6 зазначають «Замовлення звіту за результатами проведення фіксації та дослідження змісту веб-сторінки у мережі Інтернет: вартість - 4800,00 грн. відповідно до виставленого рахунку №1-10355 від 19.06.2025 року ТОВ «Центр компетенції з формування доказів у мережі Інтернет «ВЕБ-ФІКС». Більш того, загальна сума начебто вартості наданих послуг адвокатом (22320 грн.) також включає в себе вартість вказаного звіту (4800 гривень), та була оплачена позивачем 20.02.2026 року, що підтверджується копією відповідної платіжної інструкції, наданої представником позивача. Таким чином, виходять, що Позивач двічі оплатив вартість замовленого звіту за результатами проведення фіксації та дослідження змісту вебсторінки у мережі Інтернет, один раз 19.06.2025 року ТОВ «Центр компетенції з формування доказів у мережі Інтернет «ВЕБ-ФІКС», а другий - 20.02.2026 року своєму представнику Татаржинському М.В .
Таким чином вважає, що розмір витрат є значно завищеним та неспівмірним.
Згідно п.3 ч.1, ч.2, 3, 5 ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви.
Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст.133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
Відповідно до ч. 6 ст. 139 ЦПК України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
До матеріалів заяви представником позивача подано Договір про надання правової (правничої) допомоги № 01/11-1 від 01.11.2024 року; Акт виконаних робіт від 20.02.2026 року згідно Договору про надання правової (правничої) допомоги № 01/11-1 від 01.11.2024 року, Детальний опис робі (наданих послуг) від 20.02.2026 року до Договору про надання правової (правничої) допомоги № 01/11-1 від 01.11.2024 року та документальне підтвердження вказаних витрат: рахунок № 1 від 20.02.2026 року; платіжну інструкцію № 1.186191399.1 ; рахунок на оплату № 1-19355 від 19.06.2025 року; платіжну інструкцію № 1.540639313.1 на суму 22 320 грн.
Як вбачається з Акту виконаних робіт від 20.02.2026 року, представником позивача адвокатом Татаржинським М.В. було надано позивачеві послуги на загальну суму 22 320 грн., в тому числі: написання позовної заяви- 7 300 грн. за роботу протягом 5 годин, із розрахунку вартості однієї години в розмірі 1 460 грн.; участь в судових засіданнях 13.10.2025 року протягом 2 годин - 2 920 грн., 06.11.2025 протягом 2 годин - 2 920 грн., 02.02.2026 протягом 2-х годин - 2 920 грн., підготовка клопотання про долучення доказів - 1460 грн; замовлення звіту за результатами проведеної фіксації та дослідження змісту веб-сторінки- 4800 грн.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу в сумі 4 800 грн. за замовлення звіту за результатами проведеної фіксації та дослідження змісту веб-сторінки, вони до задоволення не підлягають, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, оплату вказаних послуг здійснено позивачем на користь ТОВ «Центр компетенції ВЕБ-ФІКС» згідно платіжної інструкції № 1.186191399.1, у призначенні платежу у якій зазначено: оплата згідно рахунку №1-10355 від 19.06.2025 року. Відповідно до рахунку на оплату № 1-19355 від 19.06.2025 року ОСОБА_1 є замовником, а ТОВ «Центр компетенції ВЕБ-ФІКС» - виконавцем послуги щодо надання звіту за результатами проведеної фіксації та дослідження змісту веб-сторінки у мережі Інтернет. У вказаному рахунку зазначено, що оплата зараховується тільки від зазначеного у цьому рахунку платника. Оплати від будь-який інших осіб будуть повернуті як помилкові. У разі оплати через представника платника обов'язково вказати «_______( П.І.Б. платника) через __________ П.І.Б. представника платника)». Рахунок містить банківські реквізити виконавця як одержувача платежу. Доказів оплати вказаних послуг адвокатом Татаржинським М.В. як представником платника матеріали справи не містять.
Однак навіть у разі наявності таких документів у суду були б відсутні підстави для стягнення вказаних витрат з огляду на те, що вони вважалися б подвійно сплаченими.
Крім того, вказані витрати за своєю правовою природою не є витратами на професійну правничу допомогу, а відповідно до ч.6 ст.139 ЦПК України належать до витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Положення частини п'ятої статті 137 ЦПК України свідчить про те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Суд зазначає, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Відповідачем у запереченнях заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з невідповідністю таких витрат фактично наданим послугам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Саме такий висновок випливає з правової позиції ВС/КГС у справі №922/1163/18 від 06 березня 2019 року.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 викладено правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Зокрема, у постанові від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17 Верховний Суд наголошує, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Отже, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суд має дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вищевказане в повній мірі відповідає правовій позиції ВС/КГС викладеній в додатковій постанові від 24 січня 2019 року у справі №922/15944/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зауважено, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений і у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі 904/4507/18.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, пункт 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18).
Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
З врахуванням наведеного, суд при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з обставин справи та фінансового стану обох сторін.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ст.182 ЦПК України).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчиняти певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Принцип змагальності сторін має свої втілення, зокрема, у наведених положеннях 137 ЦПК України, виходячи з яких зменшення внаслідок неспівмірності суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Разом з цим, за наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції, через призму критеріїв, встановлених ст.137, ст. 141 ЦПК України, та враховуючи обсяг виконаних адвокатом робіт, суд доходить висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Суд при зменшенні витрат на правову допомогу також враховує: чи змінювалася правова позиція сторони у справі; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20.
Як вбачається з рішення суду і матеріалів справи, правова позиція позивача сталою і не зазнавала змін протягом розгляду спору, тому адвокат був обізнаний у справі з усіма деталями, що з неї випливають.
З урахуванням положень наведених норм та зазначених фактичних обставин справи, керуючись у тому числі такими критеріями, як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також враховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, суд дійшов висновку про зменшення розміру витрат позивача ОСОБА_1 та про необхідність покладення на відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених Товариством, в розмірі 10 000 грн.
Дослідивши матеріали справи в межах питання, яке розглядається, суд приходить до висновку, що оскільки під час розгляду справи не було в повному обсязі вирішено питання про розподіл судових витрат, в порядку передбаченому ст. 141 ЦПК України, заява про ухвалення додаткового судового рішення підлягає до часткового задоволення, тому в рішенні суду необхідно зазначити про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судових витрат: витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7 000 грн. по 2 333,33 грн. з кожного відповідача та витрат на залучення експерта в розмірі 4 800 грн., по 1600 грн. з кожного відповідача у зв'язку з чим у даній справі необхідно ухвалити додаткове рішення суду.
При цьому суд не бере до уваги клопотання відповідача від 23.03.2026 року про зупинення провадження у справі на підставі п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України до винесення рішення Київським апеляційним судом, яке оскаржується в апеляційному порядку, з огляду на наступне.
Частинами 3 та 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Тлумачення положень ст. 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення - засіб усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.
Отже, головне значення додаткового рішення полягає в забезпеченні повного та всебічного розгляду справи шляхом процесуального виправлення недоліків, допущених судом унаслідок неналежного виконання вимог ч. 1 ст. 264 ЦПК України.
У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат суду належить забезпечити кожній стороні у справі можливість бути повідомленою про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи ч. 2 ст. 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції по суті спору ухвалено за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, додаткове рішення відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.
Зазначене надало змогу іншій стороні надати відповідні заперечення проти вимог позивача та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України).
(Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16).
Отже, вимоги процесуального закону при ухваленні додаткового рішення судом дотримано.
Процесуальна форма викладення додаткового рішення та порядок його оскарження є таким, що і для основного рішення у справі.
За змістом ст.270 ЦПК України додаткове рішення ухвалюється за заявою учасника справи, яка за своїм змістом не є позовною заявою.
В силу приписів п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі: об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Отже, відповідно до ст.251 ЦПК України зупинено може бути лише провадження у справі, а не розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення.
Крім того, з а змістом ч. 1-3 ст.259 ЦПК України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті.
Отже, при ухваленні додаткового судового рішення, яке є невід'ємною частиною основного, яке хоч і ухвалюється в тому самому порядку, що й основне судове рішення, провадження у справі не відкривається, що зумовлює неможливість його зупинення.
За таких обставин відповідачу можливо було б ставити питання перед судом апеляційної інстанції про зупинення виконання додаткового рішення.
Однак за змістом ст. 436 ЦПК України лише суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Керуючись ст. ст.141, 270, 274, ЦПК України, суд,
Заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Татаржинського М.В. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №761/30340/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Ухвалити додаткове рішення у цивільній справі №761/30340/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 333,33 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 1600 грн. витрат на проведення експертизи.
Стягнути з ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 2 333,33 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 1600 грн. витрат на проведення експертизи.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 2 333,33 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 1600 грн. витрат на проведення експертизи.
В задоволенні іншої частини вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на додаткове рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення . Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення додаткового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього додаткового рішення.
Додаткове рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги, додаткове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Повний текст судового рішення складено 30.03.2026 року.
Суддя: