30 березня 2026 рокуСправа №160/641/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Голобутовського Р.З.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
12.01.2026 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якій, з урахуванням уточненої позовної заяви від 20.01.2026, просить:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо перебування громадянки ОСОБА_1 - представниці дискримінованої групи громадян України, євреїв та неєвреїв, асоційованих з ними, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю - у ситуації забороненої дискримінації порівняно з іншими пенсіонерами;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вжити позитивні дії: негайно припинити дискримінацію та утриматися від порушення принципу недискримінації;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вважати відповідно до Постанові Верховного Суду від 09.12.2024 у справі №360/777/23 що “Виплату пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за кордон, можливо здійснювати шляхом перерахування коштів на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. Відповідну заяву із зазначенням банківських реквізитів має право подати представник пенсіонера на підставі довіреності. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не передбачена.»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснювати виплату поточної пенсії позивача на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ “Акцент Банк»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити виплату пенсії позивача, яку позивач, відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.11.2019 по справі №№160/3618/19 мав поновити з 02.09.2016, на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ “Акцент Банк», з урахуванням компенсації втрати частини доходів;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розробити та впровадити заходи щодо недопущення подальшої дискримінації позивачці, яка належить до дискримінуємої групи громадян України, які виїхали на постійне проживання за кордон, у тому числі, шляхом аналізу внутрішніх практик, співпраці з профільними громадськими організаціями, проведення просвітницької роботи серед працівників територіальних органів Пенсійного фонду України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що станом на день звернення до суду, відповідач не здійснив жодних дій щодо виплати пенсії позивача на вказаний в заяві від 13.11.2024 банківський рахунок. Відповідач мотивував бездіяльність тим, що для виплати пенсії через поточні рахунки в банках позивач має особисто подати заяву про виплату пенсії відповідно до Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596. На відміну від інших громадян України, що проживають в Україні або тимчасово перебувають за кордоном, які мають можливість подавати заяву про виплату пенсії на банківський рахунок шляхами та засобами, встановленими в Порядку №1596, пенсіонери - громадяни України, що постійно проживають в Ізраїлі, позбавлені такої можливості. Через відсутність об'єктивних можливостей виконати вимоги Порядку №1596, пенсіонери, громадяни України, які постійно проживають в Ізраїлі, змушені подавати заяви про виплату пенсії на банківський рахунок через уповноважених адвокатів або осіб за довіреністю, або надсилати заяви з нотаріально засвідченим підписом, легалізованим апостилем в Ізраїлі. Громадяни України, представники дискримінованої групи, що бажають реалізувати своє право на отримання пенсії, на відміну від інших громадян України, змушені докладати значних зусиль, витрачати значний період часу та нести значні витрати, а саме звертатися до суду з позовами, вимагаючи визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність органів Пенсійного фонду, пов'язані з відмовою у виплаті пенсій на вказані пенсіонерами банківські рахунки. Тільки після отримання позитивних рішень в рамках процесу примусового виконання, органи ПФУ починають виплачувати пенсію на визначені членами цієї групи громадян банківські рахунки. Відповідач усунувся від впровадження будь-яких позитивних дій щодо дискримінації членів дискримінованої групи, в тому числі тих, що були прямо чи опосередковано передбачені з огляду на зміст численних судових рішень стосовно питання застосування до цієї групи Порядку № 1596.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2026 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позову.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.01.2026 відкрито провадження у адміністративній справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.
Ухвалою суду від 21.01.2026 відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Примірник позовної заяви та копія ухвали від 21.01.2026 отримані відповідачем в системі «Електронний суд» 13.01.2026 та 21.01.2026 відповідно, що підтверджується довідками про доставку електронного листа.
Відповідно до ч. 7 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
З аналізу наведених норм законодавства встановлено, що у випадку реєстрації учасника судового процесу в системі «Електронний суд», суд повідомляє вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі.
Суд вважає відповідача належним чином повідомленим про можливість подання відзиву у зазначені строки та належним чином повідомленим про судовий розгляд справи.
Відповідачем, на виконання ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, не було надіслано до суду письмового відзиву на адміністративний позов та не було повідомлено про поважність причин ненадання відзиву.
Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, перебуває на консульському обліку посольства України в Державі Ізраїль.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.11.2019 у справі №160/3618/19 позов ОСОБА_1 - задоволено повністю.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсії за віком.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо непоновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ - 21910427, місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, 49094) провести поновлення та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком з 02.09.2016 року відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням компенсації частини доходів.
Відповідно до даних пенсійної справи позивача станом на 03.08.2022 позивачу поновлено пенсію з 02.09.2016, місяць останньої виплати червень 2020 року.
13.11.2024 позивач через представника звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про поновлення виплати пенсії на визначений банківський рахунок.
До заяви додано:
- апостильована та нотаріально завірена заява про поновлення виплати пенсії на визначений банківський рахунок з апостильованою та нотаріально завіреною довіреністю;
- ордер на надання правової допомоги;
- належним чином завірена копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Листом від 13.12.2024 за вих. №66804-48891/М-01/8-0400/24 відповідачем повідомлено, що ОСОБА_1 на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області як отримувач пенсійних виплат не перебуває. По пенсійній справі ОСОБА_1 прийняте рішення від 30.09.2021 про відмову у призначенні пенсії.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV(далі Закон №1058-IV).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ст. 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07.02.2014.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в ст. 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14.02.2019 у справі №766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
У подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13.06.2019 у справі №204/1134/17 (2а/204/91/17), від 30.09.2019 у справі №475/164/17, від 01.10.2019 у справі №804/3646/18 та від 30.09.2021 у справі №540/4060/20.
Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком №22-1.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Згідно з положеннями пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
З аналізу зазначеної норми видно, що особа яка звертається до пенсійного органу із заявою про поновлення пенсії повинна пред'явити чинні паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік. Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації; при цьому документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20.11.2012 №5492-VI (далі - Закон №5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України; 2) документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус: а) посвідчення водія; б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; в) посвідка на постійне проживання; г) посвідка на тимчасове проживання; ґ) картка мігранта; д) посвідчення біженця; е) проїзний документ біженця; є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.
Пунктом 2.22 Порядку №22-1 передбачено, що за документ, який засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування.
Згідно із пунктом 2.23 Порядку №22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
З аналізу вказаних приписів Порядку №22-1 слідує, що при зверненні до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії, заявник подає відповідну заяву разом із переліком документів, який передбачений Порядком №22-1. Особа, яка звертається за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.
Судом встановлено, що позивачем не було дотримано встановленого порядку звернення за поновленням пенсії, оскільки заява була подана без дотримання вимог ст. 44 Закону №1058-IV та Порядку №22-1 щодо необхідного пакету документів.
Аналогічна правова позиція щодо тлумачення норм Закону №1058-IVта Порядку №22-1 викладена у постанові Верховного Суду від 21.09.2018 у справі №805/465/18-а, від 01.10.2021 у справі №280/5116/19, від 21.12.2021 у справі №540/1588/19.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позивач не позбавлена можливості повторно звернутися за поновленням пенсії до органів Пенсійного фонду України, з дотриманням порядку, визначеного, зокрема, Законом №1058-IV та затвердженим на його виконання Порядком №22-1.
Суд зазначає, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
До позовної заяви представником позивача паспорт ОСОБА_1 також надано не було.
Стосовно доводів представника позивача про дискримінації по відношенню до позивача, суд зазначає наступне.
Загальні принципи рівності та, відповідно, недискримінації, встановлені ст. 24 Конституції України, яка гарантує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Непряма дискримінація - ситуація, коли внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини 1 статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 07.07.2004 у справі №14-рп/2004, вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У протилежному випадку встановлення обмежень означало б дискримінацію.
У контексті вказаного питання, суд вважає за необхідне зазначити, що однаковий підхід до визначення порядку призначення пенсії, переведення з одного на інший вид пенсії, поновлення раніше призначеної пенсії (в частині переліку необхідних документів, зокрема, щодо посвідчення особи заявника) відповідає принципу рівності та заборони дискримінації, передбаченого Конституцією України (ч. 2 ст. 24 Конституції України), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14) та Кодексу адміністративного судочинства України (п. 7 ч. 2 ст. 2).
Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі Вілліс проти Сполученого Королівства (Willis v. the United Kingdom), заява №36042/97, рішення у справі Пічкур проти України від 07.11.2013 заява №10441/06).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21.02.1997 у справі Ван Раалте проти Нідерландів (Van Raalte v. the Netherlands), п. 39, Reports 1997-I).
Прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про відмову у призначенні пенсії, переведення з одного виду на інший або поновлення раніше призначеної пенсії само собою не може бути ознакою дискримінації або зловживання дискреційними повноваженнями, водночас таке рішення може бути предметом перевірки під час розгляду справи адміністративним на відповідність критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме чи прийняте таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як зазначено Конституційним Судом України в Рішенні від 12.04.2012 №9-рп/2012, рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
Таким чином, доводи представника позивача про дискримінацію по відношенню до позивача, не знайшли свого підтвердження відповідно позовні вимоги про визнання дій такими, що містять ознаки дискримінації, не підлягають задоволенню, оскільки за результатами розгляду справи судом не встановлено ознак дискримінації позивачки.
Відповідно до ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Враховуючи викладене, суд робить висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Судові витрати розподілу не підлягають, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Р.З. Голобутовський