Апеляційне провадження № 22-ц/824/6400/2026
Справа № 753/16348/25
Іменем України
25 березня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року (повний текст рішення складено 21 жовтня 2025 року), ухвалене у складі судді Лужецької О.Р. у м. Київ у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення штрафу за порушення умов договору,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В серпні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь штраф в розмірі 660000 грн. за порушення умов договору про нерозголошення конфіденційної інформації (NDA) та додаткової угоди про розірвання трудового договору, зобов'язати відповідача припинити будь-яке подальше розголошення та поширення конфіденційної інформації про позивача, яка стала їй відома під час трудових відносин; зобов'язати відповідача видалити з відкритих джерел, соціальних мереж, месенджерів та інших публічних платформ усі публікації, згадки, фото- та відеоматеріали, що стосуються бреду «ІНФОРМАЦІЯ_1», у тому числі контент, який відтворює стиль, концепцію, оформлення, персонал або простір салону; заборонити відповідачу використовувати фірмовий стиль, логотип, візуальні елементи, дизайн інтер'єру, розташування меблів, технологічні процеси обслуговування клієнтів, тексти рекламних оголошень, методи просування, а також інші елементи, які були створені позивачем або належать їй як комерційна таємниця; судові витрати покласти на позивача.
Позов мотивувала тим, що сторони перебували у трудових відносинах, 23 квітня 2025 року підписали Угоду про розірвання трудового договору за згодою сторін, відповідно до якої трудові відносини припиняються 04 травня 2025 року, а також 04 травня 2025 року підписали Угоду про нерозголошення інформації (NDA).
Пунктом 3.2 Угоди про розірвання трудового договору відповідач зобов'язалась видалити всі згадки про компанію «ІНФОРМАЦІЯ_1» зі своїх сторінок у соціальних мережах протягом трьох днів до 26 квітня 2025 року, однак станом на 03 травня 2025 року на сторінках відповідача залишились 17 публікацій в Instagram, 1 відео в TikTok. Це 18 порушень, кожне з яких передбачає штраф у розмірі 20000 грн. (п. 4.2 Угоди), що становить загальну суму 360000 грн.
Крім того, відповідно до п. 3.1 Угоди про нерозголошення Інформації відповідач зобов'язалась не передавати будь-яку конфіденційну інформацію третім особам. Однак протягом наступного дня після звільнення на публічних платформах з'явилися негативні коментарі від двох подруг та чоловіка відповідача.
Також є аудіозапис, який підтверджує факт передачі конфіденційної інформації цим особам. Таким чином, наявні 3 окремі порушення умов NDA, кожне з яких відповідно до п. 5.1 NDA тягне за собою штраф 100000 грн., що в сумі становить 300000 грн. Таким чином. ціна позову становить 660000 грн.
Щодо наявності додаткових порушень, зазначала, що після звільнення відповідач відкрила грумінг-кімнату з візуальним стилем, дизайном інтер'єру, розташуванням меблів та маркетинговими прийомами, використанням елементів, які є тотожними або схожими до ступеня змішування з елементами бренду «ІНФОРМАЦІЯ_1», що, на переконання позивача, свідчить про неправомірне використання елементів комерційної таємниці, що стали відомі відповідачу під час виконання трудових обов'язків, що є порушенням Угоди про нерозголошення інформації.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що факт існування цивільно-правових відносин між сторонами підтверджено документально, оскільки сторонами було укладено контракт від 13 січня 2025 року, підтверджений наказом № 3-К та актом припинення від 02 травня 2025 року, угода про розірвання трудового договору від 22 квітня 2025 року, угода про нерозголошення інформації (NDA) від 04 травня 2025 року. Усі ці документи підписані обома сторонами та наявні в матеріалах справи, а суд першої інстанції визнав їх наявність, попри це дійшов висновку про відсутність правовідносин, що суперечить ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину.
Вказувала, що суд неправомірно кваліфікував характер правовідносин, позов ґрунтується виключно на цивільно-правових договорах NDA та угоді про розірвання договору. Суд же помилково переніс оцінку у площину трудового права, вийшовши за межі позовних вимог та порушивши ст. 13, 81 ЦПК України.
Стверджувала, що згідно правової позиції Верховного Суду, NDA є самостійним цивільно-правовим договором, і його дія не залежить від факту існування чи відсутності трудового договору. Сторони можуть укладати цивільно-трудові договори паралельно з трудовими правовідносини або без них.
Вказувала, що акт припинення контракту є належним та допустимим доказом існування правочину. Верховний Суд у практиці щодо електронних доказів зазначив, що документи, пов'язані з припиненням договору, підтверджують його наявність і дію, однак суд першої інстанції не надав жодної оцінки цьому документу.
Вказувала, що суд визнав наявність угоди NDA та Угоди про розірвання трудового договору, але одночасно заявив про недоведеність договірних відносин, що є логічно суперечливим і порушує вимоги ст. 263 ЦПК України щодо мотивованості рішення.
Зазначала, що одночасно з позовом були долучені 17 скріншотів публікації та сторінок в Instagram, відеозапис з платформи TikTok, докази невиконання відповідачем обов'язку видалити контент у встановлений угодою строк, коментарі третіх осіб, що свідчать про розголошення конфіденційної інформації, листування, яке підтверджує порушення умов NDA. Суд першої інстанції, мотивуючи рішення недостатністю доказів, фактично не дослідив жоден із наданих матеріалів по суті, хоча сумніви щодо дати створення скріншотів та відео, конкретної веб-адреси сторінки (URL), з якої зроблено скріншот; підтвердження того, що зображені на матеріалах приміщення та брендова айдентика належить саме салону позивача, могли бути усунені лише шляхом технічного дослідження (комп'ютерно-технічної експертизи). Натомість суд не призначив експертизу, не витребував журнали змін сторінок та лог-файли соціальних мереж, а також не мотивував, чому надані докази визнає недостатніми, обмежившись загальною фразою про ненадання належних доказів.
Вважав, що таке рішення порушує ст. 76, 77, 95 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів, ст. 89, 263 ЦПК України щодо повноти та всебічності дослідження доказів, ст. 99, 100, 103 ЦПК України щодо призначення експертизи у разі необхідності спеціальних знань; принципи поворотності та співпраці суду зі сторонами у встановленні всіх обставин справи. Фактично суд першої інстанції ігнорував належні та допустимі докази, що унеможливило об'єктивне встановлення фактів порушення NDA та Угоди про розірвання договору.
Нагадував, що під час засідання представник позивача заявляв клопотання про долучення додаткових доказів, однак суд безпідставно та без мотивів відмовив у їх розгляді. Зазначив, що суд обмежився фразою «доказів не надано», не зазначивши, які докази відхилено, з яких підстав, які норми закону застосовано, що порушує вимоги ст. 263 ЦПК України щодо мотивувальної частини.
Вказувала, що Верховним Судом у численних рішеннях зазначено, що в цивільних справах застосовується стандарт «переваги більш вірогідних доказів», а не абсолютна доведеність, і що суд першої інстанції вимагав абсолютного підтвердження, що є неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зауважувала, що подані електронні докази містять особливості (метадані, час створення, ІР-адреси), які можуть бути встановлені лише шляхом технічної експертизи. Відповідно до ст. 99, 100 ЦПК України експертиза призначається у разі, якщо для встановлення істотних обставин необхідні спеціальні знання. В оглядах Верховного Суду від 31 серпня 2023 року та інших рішеннях зазначено, що електронні докази є належними лише за умови перевірки їх цілісності та автентичності, у тому числі шляхом експертизи. Однак суд не призначив експертизу, чим порушив принцип повноти дослідження доказів.
Від відповідача ОСОБА_2 у особі представника ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на те, що апеляційна скарга фактично зводиться до незгоди позивача з висновками суду, що відповідно до усталеної судової практики не є самостійною підставою для скасування судового рішення.
Погоджувалася з висновками суду першої інстанції про ненадання позивачем належних та допустимих доказів існування між сторонами трудових правовідносин, відсутність письмового трудового договору, відсутність доказів наявності трудових відносин.
Вважала, що апеляційна скарга не містить жодних нових доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції.
Щодо нібито порушення Угоди про нерозголошення інформації (NDA), зазначала, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позивачем не доведено, який саме обсяг інформації є конфіденційною, у чому полягає її комерційна цінність, які заходи були вжиті для збереження режиму комерційної таємниці; факт розголошення такої інформації саме відповідачем; причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та заявленими вимогами.
Вважала, що посилання позивача на коментарі третіх осіб у соціальних мережах не може розцінюватися як доказ розголошення конфіденційної інформації відповідачем.
Щодо тверджень про використання комерційної інформації та бренду, вказувала, що апеляційна скарга не спростовує висновків суду про те, що позивач не довела, що елементи інтер'єру, стилістики чи маркетингу є саме комерційною таємницею; не встановлено, що такі елементи є унікальними, секретними або недоступними для необмеженого кола осіб; не доведено, що відповідач мала виключний доступ до таких елементів в межах будь-яких трудових обов'язків. Фактично апелянт намагається підмінити належне доказування суб'єктивними припущеннями, що суперечить вимогам ст. 77 - 80 ЦПК України.
Наголошувала, що судом першої інстанції не допущено порушень норм матеріального чи процесуального права, а тому підстави для скасування рішення відсутні.
24 березня 2026 року до суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про долучення доказів, а саме додаток Д5 до податкового розрахунку сум доходу та додатки №1 до податкового розрахунку (відомості про нарахування доходу та сплату ЄСВ) за період з січня по травень 2025 року включно. Обґрунтовуючи подання доказів на стадії апеляційного перегляду, позивач посилалася на те, що необхідність у їх поданні виникла наслідок порушення судом першої інстанції принципу всебічного дослідження обставин справи та передчасного висновку про недоведеність періоду відносин за наявності в матеріалах справи акту та наказу. Зазначала, що під час судового засідання відповідачем не заперечувався факт перебування у відносинах з позивачем у вказаний період. Суд не виносив на обговорення питання достатності доказів щодо період відносин, а наявні у справі наказ № 3-К та акт № 1 від 02 травня 2025 року не ставилися під сумнів. Висновок суду про недоведеність періоду відносин з'явився лише у повному тексті рішення, що стало для позивача процесуальною несподіванкою. Оскільки розгляд справи відбувся за одне засідання, позивач був позбавлений права надати уточнюючі докази.
Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 127 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Відповідно до ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Саме лише посилання позивача на те, що він був переконаний у достатності наданих разом з позовом доказів, яким судом першої інстанції було надано іншої оцінки, ніж очікував позивач, не свідчить про неможливість витребування ним нових доказів раніше.
Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки позивачем не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України відхилив клопотання про долучення доказів та про витребування доказів як необґрунтовані.
25 березня 2026 року до суду надійшли додаткові пояснення ОСОБА_1 у справі, вказувала, що судом встановлено наявність наказу № 3-К від 02 травня 2025 року та акту № 1 від 02 травня 2025 року, де зафіксовано дату припинення відносин 04 травня 2025 року. Таким чином, висновок суду про недоведеність періоду дії відносин між сторонами суперечить письмовим доказам, дослідженим судом.
Вказувала, що суд безпідставно зосередив увагу на трудовому договорі у розумінні КЗпП, проте предметом спору є виконання зобов'язань за цивільно-правовими правочинами: угодою про нерозголошення та угодою про розірвання. Наявність підпису відповідача підтверджує прийняття нею зобов'язань. Відмова у захисті прав позивача лише через форму працевлаштування порушує презумпцію правомірності правочину.
Зазначала, що суд не надав правової оцінки 17 скріншотам та відеозапису, чим порушив ст. 89 ЦПК України. Наголошувала на правовій позиції Верховного Суду від 13 липня 2020 року у справі № 753/10840/19, згідно з якою скріншоти з месенджерів та соцмереж є належними та допустимими електронними доказами. Крім того, суд проігнорував стандарт переваги більш вірогідних доказів.
Наголошувала, що якщо у суду виникли сумніви щодо цілісності або походження електронних доказів, він мав призначити технічну експертизу, а обмеження оцінки доказів лише внутрішнім переконанням без залучення спеціальних знань призвело до неповноти дослідження обставин справи.
Вважала, що оскільки суд фактично усунувся від дослідження ключових електронних доказів та не встановив фактичні обставини справи, це є підставою для направлення справи на новий розгляд.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлені шляхом направлення судових повісток-повідомлень до їх електронних кабінетів.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 березня 2026 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Васильєва В.В., щодо участі в розгляді даної справи в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.
Разом із тим, на відеоконференцзв'язок Васильєв В.В. не вийшов.
Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Частиною 1 ст. 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності осіб, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження розголошення відповідачем ОСОБА_2 конфіденційної інформації та порушення умов договору.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 25 серпня 2024 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір № 2 про надання послуг оренди робочого місця, відповідно до умов якого орендодавець передає орендарю, а орендар приймає в безоплатне тимчасове користування робоче місце, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , грумінг салон ІНФОРМАЦІЯ_9, термін оренди до 31 грудня 2025 року (а. с. 38 - 40).
Наказом №3-К ФОП ОСОБА_1 від 02 травня 2025 року припинено дію гіг-контракту між ФОП ОСОБА_1 зі гіг-спеціалістом ОСОБА_2 відповідно до умов гіг-контракту, укладеного 13 січня 2025 року між ФОП ОСОБА_1 та гіг-спеціалістом ОСОБА_5, а також на підставі п. 2 ч. 1 ст. 43-3 ЦК України (а. с. 42).
Актом №1 про припинення гіг-контракту від 02 травня 2025 року ФОП ОСОБА_1 та гіг-спеціаліст ОСОБА_2 склали цей акт про те, що гіг-контракт, укладений між сторонами 13 січня 2025 року, припинено 04 травня 2025 року (а. с. 36).
Угодою про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року, укладеною власником грумінг-салону «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_1 та працівником/колишнім працівником ОСОБА_2 , сторони домовилися про те, що працівник (колишній працівник) ОСОБА_2 зобов'язується не розголошувати конфіденційну інформацію, яка стала йому відома внаслідок виконання трудових обов'язків у грумінг салоні « ІНФОРМАЦІЯ_9 » (а. с. 43).
Пунктом 2.2 Угоди визначено, що до конфіденційної інформації належить, зокрема, але не обмежується: інформація про діяльність салону; персональні дані та приватна інформація про працівників салону; будь-яка інформація про власника, її особисте життя, родину та родичів; внутрішні процедури, технології, база клієнтів, фінансові показники та інша інформація, що не є публічною.
Працівнику забороняється розміщувати будь-яку інформацію, вказану в п.2.2, у соціальних мережах, ЗМІ або іншим чином передавати третім особам без письмової згоди особи, якої стосується інформація, включаючи письмову згоду ОСОБА_1 (п. 3.1).
У разі порушення умов цієї угоди, працівник зобов'язується сплатити власнику штраф у розмірі 100000 грн. за кожне окреме порушення.
Угодою про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року працедавець ОСОБА_1 , яка діє як фізична особа-підприємець та працівник ОСОБА_2 домовились розірвати трудовий договір, укладений між ними за згодою сторін відповідно до ст. 36 п. 1 КЗпП України (а. с. 44 - 45).
Згідно пункту 3.2 Угоди працівник зобов'язується не використовувати після припинення трудових відносин жодним чином бренд ІНФОРМАЦІЯ_9, включно, але не обмежуючись: логотипами, стилістикою, штифтами, графічними елементами, назвами сторінок у соціальних мережах, описами послуг тощо; не представляти себе публічно або приватно як представника/співробітника/партнера бренду ІНФОРМАЦІЯ_9; не передавати третім особам будь-яку конфіденційну чи публічну інформацію про бренд, включно з бізнес-процесами, внутрішньою документацією, клієнтською базою, планами чи іншими матеріалами; видалити протягом трьох календарних днів з моменту підписання Угоди всі згадки про бренд ІНФОРМАЦІЯ_9, його логотип та брендинг із власних сторінок у соціальних мережах, портфоліо, резюме, веб-сайтів, презентацій та будь-яких інших публічних або внутрішніх носіїв.
Працівник погоджується, що за кожен факт неправомірного використання логотипів, бренду чи конфіденційної інформації ТМ ІНФОРМАЦІЯ_9, він зобов'язується виплатити роботодавцю штраф у розмірі 20000 грн. за кожне порушення, а також компенсувати завдані збитки (у разі їх наявності).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Згідно ч. 1, 2 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Згідно ст. 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно ч. 1, 2 ст. 505 ЦК України комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про інформацію» інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, а також інформація, визнана такою на підставі закону. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, якщо інше не встановлено законом.
У постанові Верховного Суду від 07 червня 2022 року у справі № 910/15998/20 викладено наступний правовий висновок: «Згідно зі статтею 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
Відповідно до приписів статті 20 Закону України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Положеннями статті 21 Закону України «Про інформацію» та статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Поняття комерційної таємниці міститься у статті 505 ЦК України, згідно з якою комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Отже, комерційна таємниця включає в себе тільки відомості та інформацію, які, в цілому чи певній формі та сукупності її складових, не є легкодоступними для певних категорій осіб. Комерційну цінність такої інформації становить те, що її використання надає володільцю інформації певні економічні переваги. Зобов'язання з дотримання конфіденційності можуть встановлюватись в чітко оформлюваних домовленостей і такі зобов'язання є справедливими з міркувань добросовісності в аспектах розуміння здійснення господарської діяльності в економічній конкуренції».
Так, за змістом п. 2.2 угоди про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року, укладеної власником грумінг-салону «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_1 та працівником/колишнім працівником ОСОБА_2 , до конфіденційної інформації належить, зокрема, але не обмежується: інформація про діяльність салону; персональні дані та приватна інформація про працівників салону; будь-яка інформація про власника, її особисте життя, родину та родичів; внутрішні процедури, технології, база клієнтів, фінансові показники та інша інформація, що не є публічною.
Працівнику забороняється розміщувати будь-яку інформацію, вказану в п.2.2, у соціальних мережах, ЗМІ або іншим чином передавати третім особам без письмової згоди особи, якої стосується інформація, включаючи письмову згоду ОСОБА_1 (п. 3.1).
У разі порушення умов цієї угоди працівник зобов'язується сплатити власнику штраф у розмірі 100000 грн. за кожне окреме порушення.
Згідно пункту 3.2 угоди про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року, укладеної працедавцем ОСОБА_1 , яка діє як фізична особа-підприємець, та працівником ОСОБА_2 , працівник зобов'язується не використовувати після припинення трудових відносин жодним чином бренд ІНФОРМАЦІЯ_9, включно, але не обмежуючись: логотипами, стилістикою, штифтами, графічними елементами, назвами сторінок у соціальних мережах, описами послуг тощо; не представляти себе публічно або приватно як представника/співробітника/партнера бренду ІНФОРМАЦІЯ_9; не передавати третім особам будь-яку конфіденційну чи публічну інформацію про бренд, включно з бізнес-процесами, внутрішньою документацією, клієнтською базою, планами чи іншими матеріалами; видалити протягом трьох календарних днів з моменту підписання Угоди всі згадки про бренд ІНФОРМАЦІЯ_9, його логотип та брендинг із власних сторінок у соціальних мережах, портфоліо, резюме, веб-сайтів, презентацій та будь-яких інших публічних або внутрішніх носіїв.
Працівник погоджується, що за кожен факт неправомірного використання логотипів, бренду чи конфіденційної інформації ТМ ІНФОРМАЦІЯ_9, він зобов'язується виплатити роботодавцю штраф у розмірі 20000 грн. за кожне порушення, а також компенсувати завдані збитки (у разі їх наявності).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина може вважатися доведеною, якщо інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
На підтвердження порушення відповідачем ОСОБА_2 умов угоди про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року та умов угоди про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року позивач ОСОБА_1 надала такі докази: скріншоти в соціальних мережах негативних оцінок та коментарів відносно грумінг-салону ІНФОРМАЦІЯ_9 від користувачів соціальних мереж artem menzheres, Настя, ОСОБА_4 ; скріншот у соціальній мережі Instagram спільної фотографії користувачів vi_trigub, ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_6, скріншот особистої сторінки ІНФОРМАЦІЯ_4 (ІНФОРМАЦІЯ_7), ІНФОРМАЦІЯ_8 (стежить ІНФОРМАЦІЯ_4), ІНФОРМАЦІЯ_5 (стежить ІНФОРМАЦІЯ_4) (а. с. 13 - 23).
Також до матеріалів справи надано оптичний диск із відеозаписом, на якому зафіксовано огляд особистої сторінки ІНФОРМАЦІЯ_10 в соціальній мережі Instagram з наступною інформацією: «Парикмахер для домашних животных», Грумер Київ/Лівий берег, особиста сторінка ІНФОРМАЦІЯ_3, з оприлюдненими фото та відеоматеріалами, на яких зображено грумінг-салон без відображення його назви, із презентацією результатів надання послуг грумінгу, а також зафіксовано огляд сторінки ІНФОРМАЦІЯ_2 в соціальній мережі TikTok з наступною інформацією: Грумер в Києві, підписан(-а) на ІНФОРМАЦІЯ_9.
Разом із тим, зазначеними доказами не підтверджується розміщення ОСОБА_2 у соціальних мережах, медіа або передача нею третім особам інформації про діяльність салону, персональних даних та приватної інформації про працівників салону, будь-якої інформації про власника, її особисте життя, родину та родичів, внутрішні процедури, технології, базу клієнтів, фінансові показники, а також використання відповідачем бренду ІНФОРМАЦІЯ_9, його логотипів, стилістики, штифтів, графічних елементів, назв сторінок у соціальних мережах, описів послуг тощо; не підтверджується представлення відповідачем себе публічно або приватно як представника/співробітника/партнера бренду ІНФОРМАЦІЯ_9; передача третім особам будь-якої конфіденційної чи публічної інформації про бренд, включно з бізнес-процесами, внутрішньою документацією, клієнтською базою, планами чи іншими матеріалами; наявність згадок про бренд ІНФОРМАЦІЯ_9, його логотип та брендинг у власних сторінках відповідача у соціальних мережах, портфоліо, резюме, веб-сайтах, презентаціях та будь-яких інших публічних або внутрішніх носіях.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що зображені на матеріалах приміщення та брендова айдентика належить саме салону позивача, не підтверджуються будь-якими доказами та відхиляються апеляційним судом.
Посилання позивача на коментарі третіх осіб у соціальних мережах не може розцінюватися як доказ розголошення конфіденційної інформації відповідачем.
Також наданими доказами не підтверджуються доводи позивача, що після звільнення відповідач відкрила грумінг-кімнату з візуальним стилем, дизайном інтер'єру, розташуванням меблів та маркетинговими прийомами, використанням елементів, які є тотожними або схожими до ступеня змішування з елементами бренду «ІНФОРМАЦІЯ_1», що, на переконання позивача, свідчить про неправомірне використання елементів комерційної таємниці, які стали відомі відповідачу під час виконання трудових обов'язків, що є порушенням Угоди про нерозголошення інформації.
Оскільки зазначені докази не містять інформації щодо предмету доказування, вони є неналежними.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що використання візуального стилю, дизайну, планування, схожих елементів бренду тощо не може вважатися використанням комерційної таємниці/конфіденційної інформації як згідно п. 2.2 угоди про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року, так і в розумінні вимог ст. 505 ЦК України, ст. 21 Закону України «Про інформацію», оскільки така інформація є загальнодоступною для зовнішнього сприйняття.
Неподання позивачем належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позову.
Крім того, суд першої інстанції правомірно зазначив, що позивачем не повідомлено, які саме обов'язки виконувала відповідач та відповідно до якої комерційної та конфіденційної інформації в неї був доступ, і не надано належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин.
Таким чином, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про недостатність доказів та мотивів, які б давали правові підстави для стягнення штрафу за порушення умов договору про нерозголошення інформації та угоди про розірвання трудового договору.
Враховуючи наведене, судом було також відмовлено у задоволенні похідних вимог про зобов'язання відповідача припинити будь-яке подальше розголошення та поширення конфіденційної інформації про позивача, яка стала їй відома під час трудових відносин; зобов'язання відповідача видалити з відкритих джерел, соціальних мереж, месенджерів та інших публічних платформ усі публікації, згадки, фото- та відеоматеріали, що стосуються бреду «ІНФОРМАЦІЯ_1», у тому числі контент, який відтворює стиль, концепцію, оформлення, персонал або простір салону; заборону відповідачу використовувати фірмовий стиль, логотип, візуальні елементи, дизайн інтер'єру, розташування меблів, технологічні процеси обслуговування клієнтів, тексти рекламних оголошень, методи просування, а також інші елементи, які були створені позивачем або належать їй як комерційна таємниця.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції всупереч ст. 204 ЦК України встановив відсутність між сторонами договірних правовідносин, відхиляються апеляційним судом як безпідставні, позаяк в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення такі висновки відсутні.
Разом із тим, з наданих позивачем доказів неможливо встановити часові межі дії трудового договору, про розірвання якого йдеться в угоді про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року (а. с. 44), оскільки час його укладення не зазначено.
За даних обставин є вірними висновки суду першої інстанції, що надані позивачем документи не містять відомостей щодо того, коли мали місце договірні відносини між позивачем та відповідачем.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що суд помилково переніс оцінку у площину трудового права, вийшовши за межі позовних вимог, апеляційний суд констатує, що суд першої інстанції із наданих позивачем доказів не встановив наявності між сторонами трудових правовідносин, і що від встановлення цього факту не залежать правильні висновки суду про недоведеність вчинення відповідачем дій, якими б вона порушувала умови угоди про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року та умови угоди про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року.
Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не призначив експертизу, чим порушив принцип повноти дослідження доказів, з огляду на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не заявляла будь-яких клопотань про призначення експертизи, не пропонувала питань, які, на її думку, слід було поставити на вирішення експерта, і не зазначала, які саме обставини висновок експертизи, на думку позивача, мав би підтвердити.
Є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи позивача в апеляційній скарзі, що суд першої інстанції не призначив експертизу, не витребував журнали змін сторінок та лог-файли соціальних мереж, оскільки такі доводи не відповідають вимогам ст. 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства, якою передбачено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що під час засідання представник позивача заявляв клопотання про долучення додаткових доказів, однак суд безпідставно та без мотивів відмовив у їх розгляді, апеляційний суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом, відповідно до ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви, відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, подання нових доказів на стадії судового розгляду не ґрунтується на положеннях ЦПК України, а тому суд першої інстанції, відмовляючи в їх прийнятті, не допустив порушень норм процесуального права.
Посилання позивача на встановлення судом першої інстанції неправильного стандарту доказування, а саме абсолютної доведеності, відхиляються апеляційним судом як неспроможні, позаяк суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення послався на стандарт більшої переконливості, про який йдеться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний, та застосував цей стандарт при розгляді справи.
Водночас, оскільки застосування стандарту більшої переконливості не звільняє позивача від процесуального обов'язку доведення обставин, якими він обґрунтовує заявлені вимоги, і оскільки в межах даної справи позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено, що ОСОБА_2 порушила умови угоди про нерозголошення інформації від 04 травня 2025 року та умови угоди про розірвання трудового договору за згодою сторін від 22 квітня 2025 року, суд першої інстанції відмовив у позові.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо порушення судом приписів ст. 263 ЦПК України, незазначення мотивів відхилення всіх доказів, виходячи з наступного.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Оскаржене судове рішення є достатньо вмотивованим та містить висновки суду щодо обставин, які мають значення для вирішення спору. Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, врахував релевантні правові висновки Верховного Суду, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.