Іменем України
17 березня 2026 року
м. Харків
справа №757/45728/24
провадження № 22-ц/818/1124/26;
провадження № 22-ц/818/3269/26
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.,
за участю секретаря: Шнайдер Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економіки України, Державного підприємства «Харківський Електромеханічний Завод» про визнання права власності за апеляційною скаргою Міністерства економіки довкілля та сільського господарства України на рішення Київського районного суду м.Харкова від 17 вересня 2025 року та додаткове рішення Київського районного суду м.Харкова від 29 вересня 2025 року під головуванням судді Юрлагіної Т.В.,-
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Міністерства економіки України, Державного підприємства «Харківський Електромеханічний Завод», в якій просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 34,87 кв.м., стягнути з відповідачів судові витрати.
Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 17 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 34,87 кв.м. Вирішено питання про стягнення судових витрат по сплаті судового збору.
Додатковим рішенням Київського районного суду м.Харкова від 29 вересня 2025 року заяву представника позивача адвоката Бронової Юлії Георгіївни про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України, Державного підприємства «Харківський Електромеханічний Завод» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн, в рівних частках, з кожного по 7500,00 грн.
В апеляційній скарзі Міністерство економіки довкілля та сільського господарства України, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції - скасувати та ухвалити нові рішення, якими в задоволенні позову та заяви про стягнення судових витрат на правову допомогу - відмовити.
В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи. Вказує, що Мінекономіки не є стороною договору від 17.11.2000 року, укладеного між ДП «Харківський електромеханічний завод» та ОСОБА_1 , і не мало жодних зобов'язань щодо виконання цього договору; - у матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б підтверджували передачу спірної квартири у власність позивача, наявність акта приймання-передачі, завершення будівництва чи введення житлового будинку в експлуатацію; відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на державне майно поза встановленими законом процедурами приватизації; суд безпідставно поклав на Мінекономіки функції та обов'язки, не передбачені його компетенцією, як органу управління державним майном, що суперечить положенням статей 5 і 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»; суд не врахував приписів статей 48, 49, 51 ЦПК України щодо необхідності визначення належного відповідача та не розглянув доводи відповідача про те, що позов подано до неналежного суб'єкта; суд неправильно застосував норми статей 11, 328, 331, 334, 182 ЦК України, які визначають порядок та умови виникнення права власності, що призвело до необґрунтованого задоволення позовних вимог; додаткове рішення ухвалено без належного правового та фактичного обґрунтування. Крім того, суд не забезпечив дотримання вимог статей 12, 13, 76, 77, 81, 263, 265 ЦПК України, що встановлюють обов'язок суду досліджувати всі обставини справи, перевіряти належність і допустимість доказів, а також мотивувати прийняте рішення із наведенням правових підстав його ухвалення. Судом не досліджено питання фактичного завершення будівництва та введення житлового об'єкта в експлуатацію, не встановлено, на чиєму балансі перебуває спірна квартира, не перевірено, чи мав забудовник право відчужувати відповідне майно. Водночас, матеріали справи однозначно свідчать, що спірний об'єкт перебуває у державній власності та закріплений за ДП «ХЕМЗ», що підтверджується офіційними документами Мінекономіки. Таким чином, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень, визначених законом, фактично створивши нові цивільні права шляхом судового рішення, чого не допускає стаття 19 Конституції України та стаття 5 ЦПК України. За сукупністю встановлених порушень висновки суду є передчасними, не відповідають дійсним обставинам справи, а ухвалене рішення незаконним та необґрунтованим. Крім того, апелянт зазначав, що судом першої інстанції під час ухвалення додаткового рішення у справі було порушено вимоги статей 133, 137, 270 ЦПК України, а також принципів змагальності, співмірності судових витрат і обґрунтованості судового рішення. Як зазначалося у запереченнях Мінекономіки, позивач не надав належних та допустимих доказів, які підтверджують реальність, обсяг та розмір витрат на правничу допомогу.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що 17 листопада 2000 року між ОСОБА_1 та ДП «Харківський електромеханічний завод» укладено договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 2586, за умовами якого ДП «Харківський електромеханічний завод» здійснює будівництво багатоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 (будівельний номер) із залученням коштів ОСОБА_1 , а за закінченням будівництва надає йому квартиру у власність відповідно з його часткою в цьому будівництві. Планове закінчення будівництва та здача будинку в експлуатацію - 2002 рік.
Підпунктом 2.1.1 пункту 2.1 договору, підприємство зобов'язується прийняти на себе та виконати функції замовника за завершенням будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 .
Згідно підпункту 2.1.2 пункту 2.1 договору підприємство зобов'язується по закінченні будівництва та здачі в експлуатацію житлового будинку, і після повної сплати ОСОБА_1 суми, вказаної в пункті 2.2.1 цього договору, передати йому однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , ІІ секція загальною площею 34,87 кв.м, а також видати йому акт прийому-передачі на цю квартиру, зазначивши її номер, поверх, загальну і житлову площу, який є невід'ємною частиною цього договору. Цей договір та акт прийому-передачі квартири, підписаний сторонами, є підставою для оформлення права власності на вказану квартиру у встановленому законом порядку.
Підпунктом 2.2.1 пункту 2.1 договору ОСОБА_1 зобов'язаний в строк до 23 листопада 2000 року внести на розрахунковий рахунок ДП «Харківський електромеханічний завод» суму 6289,00 грн.
Пунктом 3.1 договору передбачено, що якщо ОСОБА_1 з будь-яких причин своєчасно не сплатив ДП «Харківський електромеханічний завод» всі передбачені договором кошти, ДП «Харківський електромеханічний завод» згідно чинного законодавства вправі розірвати договір, повідомивши про це письмово ОСОБА_1 не пізніше, ніж за один місяць до його розірвання.
Пунктом 3.2 договору передбачено, що якщо ДП «Харківський електромеханічний завод» не виконує умови договору, то договір може бути розірвано у встановленому порядку з письмовим повідомленням другої сторони не пізніше, ніж за один місяць до його розірвання, і повернення коштів, вкладених у будівництво ОСОБА_1 у 30-денний термін з дня розірвання договору.
Пунктом 3.3 договору передбачено, що у випадку систематичного порушення умов даного договору однією стороною друга сторона має право розірвати цей договір достроково у встановленому законом порядку із стягненням усіх збитків, що виникли.
Пунктом 4.1 договору передбачено, що договір набирає сили з моменту його підписання і діє до виконання сторонами усіх зобов'язань, що виходять з цього договору.
Відповідно до пункту 5.1 цього договору сторони не мають права передавати свої права та обов'язки за договором іншим особам без письмової згоди другої сторони.
Згідно пункту 5.3 договору на підставі цього договору та акту прийому-передачі квартири, що є невід'ємною частиною договору, органи місцевої виконавчої влади або місцевого самоврядування приймають рішення про видачу свідоцтва про право власності, яке підлягає реєстрації в Бюро технічної інвентаризації з оплатою всіх витрат за рахунок ОСОБА_1 .
23 листопада 2000 року ОСОБА_1 на виконання умов вказаного договору внесено грошові кошти в розмірі 6 289,00 грн на рахунок ДП «Харківський електромеханічний завод», що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера серії 02 АД № 401970.
Рішенням Харківської міської ради «Про присвоєння адреси житловому будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями (ІІ та ІІІ секції) літ «А-10» по АДРЕСА_2 , ДП «Харківський електромеханічний завод», у Московському районі» від 27 грудня 2017 року № 860 присвоєно житловому будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями (ІІ та ІІІ секції) літ «А-10» по АДРЕСА_2 адресу: АДРЕСА_2 .
28 березня 2017 року Харківською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації ХК 143170831153 щодо об'єкта: «Будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 з вбудовано-прибудованими приміщеннями (будівництво житлового будинку (ІІ та ІІІ секції); АДРЕСА_2 ». Замовником і підрядником даного будівництва є ДП «Харківський електромеханічний завод».
Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 334184431 від 31 травня 2023 року вбачається, що власником, зокрема, і квартири АДРЕСА_4 , загальна площа 4462.2 кв.м., житлова площа 1585,9 кв.м., є Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, форма власності - державна. Дата державної реєстрації - 12 лютого 2018 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1485349663101.
Відповідно до Постанови Верховного суду від 19 липня 2022 року, по справі № 643/8325/20, провадження № 61-877св22, зазначено, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 113972891 від 14 лютого 2018 року вбачається, що власником квартири АДРЕСА_4 є Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, форма власності - державна.
Таким чином, Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, як власник спірного нерухомого майна є особою, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, оскільки метою звернення позивача до суду є набуття права на вказане майно.
Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 334184431 від 31 травня 2023 року вбачається, що підставою виникнення права власності зазначена декларація про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: ХК 143170831153, видана 28 березня 2017 року Харківською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю.
Наказом Фонду державного майна України № 751 від 06 травня 2020 року прийнято із сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління Фонду державного майна України єдиний майновий комплекс Державного підприємства «Харківський електромеханічний завод», крім майна, що не підлягає приватизації.
З відповіді Фонду державного майна України № 10-57-3579 від 22 лютого 2021 року вбачається, що з метою забезпечення виконання функцій з управління, Фонд у рамках першочергових заходів, серед іншого, наказом № 920 від 01 червня 2020 року затвердив нову редакцію статуту підприємства. Наказом Фонду № 5 від 06 січня 2021 року затверджено перелік об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2021 році, до складу якого входить ДП «Харківський електромеханічний завод». Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України затверджено Перелік майна ДП «Харківський електромеханічний завод» на дату прийняття рішення про передачу функцій з управління майном цього підприємства у зв'язку з прийняттям рішення про його приватизацію та Перелік майна ДП «Харківський електромеханічний завод», що не підлягає приватизації та передачі Фонду державного майна України, 17 квітня 2020 року. Згідно з переліком (№ 2) 10-ти поверховий житловий будинок (ІІ та ІІІ секції) за адресою: АДРЕСА_2 увійшов до Переліку майна підприємства, що не підлягає приватизації та передачі Фонду. Виходячи, з наведеного, однокімнатна квартира АДРЕСА_5 також не підлягає приватизації та не передана до Фонду.
Відповідно до копії акту опису майна № 2/20-40-13-12 від 29.03.2021 року житловий квартирний будинок 10-ти поверховий, інв. № 348 площа об'єкту 5710,7 кв.м., адреса нерухомого майна АДРЕСА_2 відповідачем ДП «Харківський електромеханічний завод» передано в податкову заставу.
Відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 09 квітня 2014 року, на майно, що належить ДП «Харківський електромеханічний завод» в межах суми боргу по зведеному виконавчому провадженню 35820880,00 грн накладено арешт.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.03.2014 року № 408 та акта приймання-передачі від 22.10.2014 року (далі - Акт) єдиний майновий комплекс ДП «Харківський електромеханічний завод» передано зі сфери управління Міністерства промислової політики України до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 17 листопада 2000 року між ним та ДП «Харківський електромеханічний завод» укладено договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 2586, за умовами якого ДП «Харківський електромеханічний завод» здійснює будівництво багатоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 (будівельний номер) із залученням коштів ОСОБА_1 , а за закінченням будівництва надає йому квартиру у власність відповідно з його часткою в цьому будівництві. Відповідно до п.2.1.1 договору підприємство зобов'язується прийняти на себе та виконати функції замовника по завершенню будівництва та введення в експлуатацію зазначеного вище житлового будинку. Пунктом 2.1.2 передбачено, що підприємство зобов'язується по закінченні будівництва та здачі в експлуатацію житлового будинку, і після повної сплати суми, вказаної в пункті 2.2.1 цього договору, передати ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 34,87 кв.м, а також видати останньому акт прийому-передачі на цю квартиру, зазначивши її номер, поверх, загальну і житлову площу, який є невід'ємною частиною цього договору. Цей договір та акт прийому-передачі квартири, підписаний сторонами, є підставою для оформлення права власності на вказану квартиру у встановленому законом порядку. Пунктом 2.2.1 договору ОСОБА_1 зобов'язаний в строк до 23 листопада 2000 року внести на розрахунковий рахунок Державного підприємства «Харківський електромеханічний завод» суму 6289,00 грн. Згідно пункту 5.3 договору на підставі цього договору та акту прийому-передачі квартири, що є невід'ємною частиною договору, органи місцевої виконавчої влади або місцевого самоврядування приймають рішення про видачу свідоцтва про право власності, яке підлягає реєстрації в Бюро технічної інвентаризації з оплатою всіх витрат за рахунок ОСОБА_1 . 23 листопада 2000 року ОСОБА_1 на виконання умов вказаного договору внесено грошові кошти в розмірі 6 289,00 грн на рахунок ДП «Харківський електромеханічний завод», що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера серії 02 АД № 401970. 28 березня 2017 року Харківською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації ХК 143170831153 щодо об'єкта: «Будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 з вбудовано-прибудованими приміщеннями (будівництво житлового будинку (ІІ та ІІІ секції); АДРЕСА_2 ». Замовником і підрядником даного будівництва є ДП «Харківський електромеханічний завод». Рішенням Харківської міської ради «Про присвоєння адреси житловому будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями (ІІ та ІІІ секції) літ «А-10» по АДРЕСА_2 , ДП «Харківський електромеханічний завод», у Московському районі» від 27 грудня 2017 року № 860 присвоєно житловому будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями (ІІ та ІІІ секції) літ «А-10» по АДРЕСА_2 адресу: АДРЕСА_2 . 14 квітня 2020 року ОСОБА_1 направив на адресу ДП «Харківський електромеханічний завод» вимогу про виконання зобов'язань за договором та просив надати в семиденний строк від дня пред'явленої вимоги підписаний зі сторони ДП «Харківський електромеханічний завод» акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_5 із зазначенням номеру квартири, поверху, загальної і житлової площі. Зазначена вимога ДП «Харківський електромеханічний завод» не виконана. Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 113972891 від 14 лютого 2018 року вбачається, що власником, зокрема, і квартири АДРЕСА_4 , є Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, форма власності - державна. Дата державної реєстрації - 12 лютого 2018 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1485349663101. Підставою виникнення права власності зазначена декларація про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: ХК 143170831153, видана 28 березня 2017 року Харківською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю. Наказом Фонду державного майна України № 751 від 06 травня 2020 року прийнято із сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління Фонду державного майна України єдиний майновий комплекс Державного підприємства «Харківський електромеханічний завод», крім майна, що не підлягає приватизації. В травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду до з позовом до ДП «Харківський електромеханічний завод» з вимогою про зобов'язання виконати умови договору, а саме надати акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_3 , ІІ секції, загальною площею 34,87 кв.м. із зазначенням її номеру, поверху, загальної житлової площі. 20 травня 2021 року рішенням Московського районного суду м. Харкова № 643/8325/20 позов задоволено повністю. 13 грудня 2021 року постановою Харківського апеляційного суду м. Харкова № 643/8325/20, залишеною без змін. Постановою ВС від 19 липня 2022 року, рішення Московського районного суду м. Харкова скасовано. Постанова мотивована тим, що позивачем не вірно визначено суб'єктний склад та вказано неналежного відповідача. В постанові ВС № 643/8325/20 зазначено, що із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 113972891 від 14 лютого 2018 року вбачається, що власником квартири квартира АДРЕСА_5 є Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, форма власності - державна та зроблено висновок: «Таким чином, Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України як власник спірного нерухомого майна є особою, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, оскільки метою звернення позивача до суду є набуття права на вказане майно». Міністерство економічного розвитку і торгівлі України у вересні 2019 року постановою Верховної Ради України перейменовано у Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, а у травні 2021 року постановою Кабінету Міністрів України Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України перейменовано у Міністерство економіки України. 05 червня 2023 року було направлено вимогу до Міністерства Економіки України щодо надання акту приймання-передачі квартири АДРЕСА_7 . 07 червня 2023 року була отримана відповідь від Міністерства Економіки України, що згідно з відомостей про державне майно, яке перебуває на балансі юридичної особи, що не належать до сфери управління відповідного органу державної влади (внесених до АС «Юридичні особи»), «10-ти поверховий житловий будинок (2, 3 секції)» (інв. № 082) за адресою: АДРЕСА_2 , обліковується на балансі ДП «ХЕМЗ» та перебуває у сфері управління Мінекономіки. Підставою для включення та внесення даних Мінекономіки до АС «Юридичні особи» є отримання від юридичних осіб інформації про об'єкти державної власності, які знаходяться на їх балансі. Акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_5 у Мінекономіки відсутній. З метою отримання копій запитуваних документів Мінекономіки пропонуємо звернутися до ДП «ХЕМЗ» як балансоутримувача 10-ти поверхового житлового будинку (2, 3 секції), розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (копія відповіді додається). 20 червня 2023 року було направлено вимогу до ДП «Харківський електромеханічний завод» щодо надання акта приймання-передачі квартири АДРЕСА_7 . Відповідь від ДП «Харківський електромеханічний завод» не надходила. 11 серпня 2023 року було направлено вимогу до Фонду державного майна України (далі - Фонд) щодо надання акта приймання-передачі квартири АДРЕСА_7 . 18 серпня 2023 року від Фонду надійшла відповідь за змістом якої зазначено, що Фонд є уповноваженим органом управління майном ДП «Харківський електромеханічний завод». Фонд здійснює повноваження щодо управління об'єктами державної власності відповідно до законів України «Про управління об'єктами державної власності» та «Про Фонд державного майна України». Зазначений у запиті 10-ти поверховий житловий будинок (2, 3 секції) за адресою: АДРЕСА_2 увійшов до затвердженого Мінекономіки переліку майна ДП «ХЕМЗ», що не підлягає приватизації та передачі Фонду. Тобто уповноваженим органом управління цим майном є Мінекономіки. У Фонді відсутні запитувані документи. Фонд спрямував Ваш адвокатський запит до ДП «ХЕМЗ» для розгляду та надання копій запитуваних документів. Відповідь від ДП «ХЕМЗ» не надходила. 18 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства економіки України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог - Державне підприємство «Харківський електромеханічний завод», в якому просив суд зобов'язати Міністерство Економіки України надати Акт прийому передачі зазначеної вище квартири. 09 квітня 2024 року рішенням Печерського районного суду м. Києва № 757/41709/23 в задоволені позову відмовлено. Рішення мотивоване тим, що позивач при зверненні до суду обрав неналежний спосіб захисту, за допомогою якого проводиться поновлення (визнання) порушених прав, для оформлення права власності на квартиру, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Оскільки його порушене право не відновлено, тому він змушений був звернутись до суду із даним позовом.
Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання за позивачем права власності на нерухоме майно як об'єкт інвестування.
Оскільки судом встановлено факт належного виконання позивачем своїх договірних зобов'язань у вигляді сплати вартості квартири, введення будинку в експлуатацію та невиконання відповідачем обов'язку щодо укладення договору купівлі-продажу об'єкта і підписання акта приймання-передачі, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання за позивачем права власності на спірний об'єкт нерухомого майна.
Колегія суддів вважає такі висновки суду обґрунтованими, виходячи з наступного.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.
Однією з підстав виникнення зобов'язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Зміст статті 626 ЦК України містить поняття договору, яким, в свою чергу, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У частині першій статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Абзацом третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (у редакції на момент укладення договору) закріплено порядок інвестування та фінансування об'єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва.
Відповідно до частини п'ятої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
Згідно з частиною шостою статті 7 вищевказаного закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.
Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (у редакції на момент укладення договору), об'єкт будівництва - будівля, споруда або комплекс споруд, будівництво яких організує забудовник та фінансування будівництва яких здійснює управитель за рахунок отриманих в управління коштів.
Об'єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.
Закріплення об'єкта інвестування за довірителем - встановлення правовідносин між довірителем та управителем на підставі договору про участь у фонді фінансування будівництва, за яких у довірителя виникає право вимоги на цей об'єкт інвестування в майбутньому.
Відповідно до статті 177 ЦК України до об'єктів цивільних прав належать речі, майнові права та інше. Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України).
За правилами статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Частина перша та друга статті 190 ЦК України визначає майно особливим об'єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.
Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об'єктом цивільних правовідносин.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).
Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а отже і «майном» (пункт 98 рішення Європейського суду з прав людини щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі» («Broniowski v. Poland»), заява № 31443/96; пункт 22 рішення від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05).
Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Визначення майнового права як «права очікування» та повноваження власника таких прав викладено у змісті постанов Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 2610/22985/2012, від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц та постанов Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 520/4555/17, від 26 січня 2022 року у справі № 761/3462/13-ц, від 08 червня 2022 року у справі № 947/25597/19, від 21 червня 2022 року у справі № 947/25617/19, від 08 січня 2025 року у справі № 363/641/22.
Відтак, майнове право, яке є предметом договору, - це обумовлене право на набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилом статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У частині першій статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію квартира як окремий об'єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об'єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до закону (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 521/19092/17 (провадження № 61-7785св19)).
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 грудня 2021 року у справі №344/16879/15-ц, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об'єктом у розумінні ЦК України такий об'єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.
Верховним Судом неодноразово зауважувалось, що захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства (див, зокрема, постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 487/7152/21 (провадження № 61-8265св23); від 26 серпня 2025 року у справі № 344/8864/23 (провадження № 61-4122св25)).
Положенням пункту 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553), для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються такі документи: 1) документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо; 2) технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо).
У разі коли державна реєстрація права власності здійснюється на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого завершено та який прийнято в експлуатацію після 01 січня 2013 року також обов'язково зазначаються у відповідній заяві відомості про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, та подаються завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, копії: документа, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси (крім випадків державної реєстрації права власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна); документа, що посвідчує право власності на об'єкт нерухомого майна до його реконструкції, - у разі державної реєстрації права власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна (крім випадків, коли право власності на такий об'єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав або коли законодавством не передбачено оформлення та видачу документа на такий об'єкт нерухомого майна).
У такому разі державний реєстратор відповідно до наданих заявником у відповідній заяві відомостей про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, обов'язково перевіряє наявність реєстрації такого документа в Єдиному реєстрі документів, відсутність суперечностей між заявленими правами та відомостями, що містяться в цьому Реєстрі.
Відомості про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, не зазначаються, а завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, копії документів, передбачені цим пунктом, не подаються у разі, коли такою особою відповідно до пункту 77 цього Порядку подано зазначені відомості та документи для долучення їх до Державного реєстру прав.
Зазначеними нормами встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб.
Таким чином, саме інвестор, як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування.
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензій третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.
Тобто зазначений спосіб захисту, як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов'язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.
Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об'єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об'єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.
Практика визнання права власності на об'єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав викладена, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20).
Таким чином, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об'єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.
У справі, яка є предметом апеляційного перегляду, позивач звернувся до суду із позовом до Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у зв'язку із тим, що він повністю виконав свої зобов'язання за договором від 17 листопада 2000 року, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 2586, оплативши у повному обсязі вартість квартири, яку збудував ДП «Харківський електромеханічний завод».
У травні 2021 року постановою Кабінету Міністрів України Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України перейменовано у Міністерство економіки України, 21.07.2025 року постановою Кабінету Міністрів України Міністерство економіки України перейменовано на Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України.
Разом з тим дані правовідносини вже були предметом розгляду судом.
Так, рішенням Московського районного суду м. Харкова від 20 травня 2021 року № 643/8325/20 позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Харківський електромеханічний завод», треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача: Фонд Державного майна України, Міністерство економічного розвитку, торгівлі та сільського господарства України, про зобов'язання виконати умови договору та вчинити певні дії - задоволено. Зобов'язано Державне підприємство «Харківський електромеханічний завод» виконати умови договору, посвідченого 17.11.2000 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №2586 та передати ОСОБА_1 акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_3 , ІІ секції, загальною площею 34,87 кв.м. із зазначенням її номеру, поверху, загальної житлової площі. Зобов'язано Державне підприємство «Харківський електромеханічний завод» надати ОСОБА_1 засвідчені копії документів, що підтверджують присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси та прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, а саме: засвідчену копію рішення Харківської міської ради «Про присвоєння адреси житловому будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями (2 та 3 секції) літ. «А-10» по АДРЕСА_2 ДП «ХЕМЗ» у Московському районі від 27.12.2017 №860 та засвідчену копію декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 28.03.2017 №ХК 143170831153, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради. Стягнуто з Державного підприємства «Харківський електромеханічний завод» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору. 13 грудня 2021 року постановою Харківського апеляційного суду м. Харкова № 643/8325/20, залишеною без змін. Постановою ВС від 19 липня 2022 року, рішення Московського районного суду м. Харкова скасовано. Постанова мотивована тим, що позивачем невірно визначено суб'єктний склад та вказано неналежного відповідача. Крім того Верховним Судом в даній постанові зазначено, що оскільки із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 113972891 від 14 лютого 2018 року вбачається, що власником квартири квартира АДРЕСА_5 є Держава Україна в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, форма власності - державна, а тому Держава Україна, в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, як власник спірного нерухомого майна є особою, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, оскільки метою звернення позивача до суду є набуття права на вказане майно.
Також судом першої інстанції встановлено, що Міністерство економічного розвитку і торгівлі України у вересні 2019 року постановою Верховної Ради України перейменовано у Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, а у травні 2021 року постановою Кабінету Міністрів України Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України перейменовано у Міністерство економіки України. 21.07.2025 року постановою Кабінету Міністрів України Міністерство економіки України перейменовано на Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним відповідачем у даній справі є саме Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України.
Таким чином позивачем правильно визначено коло відповідачів.
Посилання апелянта на той факт, що вони не є учасниками договірних зобов'язань, а тому позов поданий до неналежного відповідача, є безпідставними.
Крім того, судова колегія зазначає, що будь-яких доказів, які б свідчили про те, що квартира АДРЕСА_5 збудована на виконання інших договорів або закріплена за іншими замовниками, відповідач не надав, а тому відсутні підстави вважати, що позивач, звертаючись до суду, просив визнати за собою право власності на об'єкт, відмінний від предмету договору.
При цьому обраний позивачем спосіб судового захисту у вигляді звернення до суду із позовом про визнання за ним права власності на новостворений об'єкт - квартиру, за встановлених у справі обставин, а саме встановленого характеру укладеного між сторонами договору, а також враховуючи введення в експлуатацію будинку з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку, як ефективного способу захисту порушених прав підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20).
Суд, встановивши що позивач повністю виконав обов'язок по сплаті вартості квартири згідно договору від 17.11.2020 року, але не може оформити право власності у позасудовому порядку після прийняття будинку в експлуатацію, дійшов вірного висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру
Висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують.
Рішення суду ухвалено із дотриманням вимог чинного законодавства.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції взяв до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізував обсяг наданих заявнику послуг, дійшов висновку, що стягненню на користь позивача підлягають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони, тому саме така сума підлягає стягненню з відповідачів в рівних частках.
Такі висновки суду в повній мірі відповідають вимогам закону та обставинам справи, з огляду на таке.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з частиною першою та третьою статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі.
До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.
Крім того, суд апеляційної інстанції, враховує те, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає позицію щодо юридичного терміну «фактично понесені» витрати на правову допомогу, згідно з якою в ситуації, коли заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, але він має сплатити його згідно із договірними зобов'язаннями на користь особи, яка представляла заявника протягом провадження у Європейському суді з прав людини, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними». З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Тогджу проти Туреччини», заява № 27601/95, п. 158, від 31 травня 2005 року; «Начова та інші проти Болгарії», заяви №№ 43577/98 і 43579/98, п. 175, ECHR 2005 VII; «Імакаєва проти Росії», заява № 7615/02, ECHR 2006 XIII; «Карабуля проти Румунії», заява № 45661/99, п. 180, від 13 липня 2010 року; «Бєлоусов проти України», заява № 4494/07, п. 116, від 07 листопада 2013 року.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
На підтвердження вимог позивача про стягнення витрат на правову допомогу, надано копію договору № б/н про надання правничої (правової) допомоги від 09 липня 2024 року, відповідно до якого сторони погодили, що розмір гонорару за послуги/роботи адвоката за договором складає 15000,00 грн (п.п.4.2) та акт приймання передачі наданих послуг від 06 лютого 2025 року на підставі договору про надання правничої допомоги.
Відповідно до акту виконаних робіт, складеного 06 лютого 2025 року представником на виконання договору виконані наступні роботи/надані послуги: складання, підписання та направлення до суду позовної заяви; складання, підписання та направлення до суду відзиву позовної заяви; складання, підписання та направлення сторонам по справі та суду заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції; участь у судових засіданнях 21 січня 2025 року, 31 січня 2025 року.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§ 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§§ 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§ 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до п. 4.1. Договору вартість наданих юридичних послуг Адвокатське бюро визначає самостійно після одержання від Клієнта замовлення на надання юридичної допомоги та виставляє Клієнту відповідний рахунок.
Як вбачається з копію договору № б/н про надання правничої (правової) допомоги від 09 липня 2024 року, відповідно до якого сторони погодили, що розмір гонорару за послуги/роботи адвоката за договором складає 15000,00 грн. (п.п.4.2) та акт приймання передачі наданих послуг від 06 лютого 2025 року на підставі договору про надання правничої допомоги.
Згідно акту виконаних робіт складеного 06 лютого 2025 року представником на виконання договору виконані наступні роботи/надані послуги: складання, підписання та направлення до суду позовної заяви; складання, підписання та направлення до суду відзиву позовної заяви; складання, підписання та направлення сторонам по справі та суду заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції; участь у судових засіданнях 21 січня 2025 року, 31 січня 2025 року.
При ухваленні додаткового рішення суд першої інстанції виходив з того, що заперечення представника відповідача в частині незазначення представником позивача детального опису та порядку обчислення витрат, інформації про витрачений час для виконання відповідних робіт, не є підставою для відмови в задоволенні клопотання про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки відповідно до правової позиції Верховного суду, є допустимим обґрунтоване зазначення в акті виконаних адвокатом робіт лише вартості всього обсягу виконаної ним роботи, без прив'язки такої роботи до її погодинної або фіксованої вартості. Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 23.01.2025 року у справі №240/32993/23.
Частиною 6 та 7 ст. 137 ЦПК України передбачено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Дослідивши матеріали справи та зміст поданих апелянтом документів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що розмір відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн є співмірним із складністю справи, обсягом наданих послуг, часом, витраченим адвокатом, ціною позову та значенням справи для сторін, тобто відповідає критеріям реальності витрат на правничу допомогу (їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру.
З урахуванням вимог розумності та справедливості, суд першої інстанції вірно визначив розмір витрат на правничу допомогу проаналізувавши обсяг наданих заявнику послуг, дійшов висновку, що стягненню на користь позивача підлягають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн, що відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони, тому саме така сума підлягає стягненню з відповідачів в рівних частках, з кожного по 7500 грн.
Підстав для зменшення визначеного судом розміру витрат на правничу допомогу, колегія суддів не вбачає.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія доходить висновку, що додаткове рішення слід залишити без змін.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу Міністерства економіки довкілля та сільського господарства України - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м.Харкова від 17 вересня 2025 року та додаткове рішення Київського районного суду м.Харкова від 29 вересня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: О.Ю. Тичкова
В.Б. Яцина