Справа № 756/9387/25 Головуючий у суді І інстанції Жук М.В.
Провадження № 22-ц/824/2809/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
11 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 27 серпня 2025 року та рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації, про відібрання дитини,
У червні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що з березня 2019 року вона із сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала окремо від ОСОБА_1 .
Шлюб між нею та відповідачем було розірвано рішенням суду від 07 лютого 2022 року.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову щодо проживання сина разом з ним.
Незважаючи на це, улютому 2024 року відповідач примусово забрав дитину до себе та обмежив спілкування сина з матір'ю і відвідування навчального закладу.
В подальшому, рішенням суду від 19 грудня 2024 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 було повторно відмовлено у проживанні дитини разом з ним та визначено місце проживання дитини з матір'ю.
Оскільки відповідач не виконує вищевказані рішення, продовжує переховувати сина, перешкоджає побаченню з ним, забороняє дитині відвідувати навчальний заклад, ОСОБА_2 просила суд відібрати малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у ОСОБА_1 та передати сина їй, а також стягнути на її користь з відповідача 100 000 грн відшкодування моральної шкоди.
У серпні 2025 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про забезпечення позову шляхом: зобов'язання ОСОБА_1 у навчальний період забезпечити явку ОСОБА_3 кожного навчального дня до 3-А класу спеціалізованої школи І-ІІІ ступеня № 71 за адресою: м. Київ, пров. Польовий, 10, до початку занять; зобов'язання ОСОБА_1 кожну суботу до 11 год. 00 хв. забезпечити явку ОСОБА_4 за місцем проживання його матері ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) і залишити його з матір'ю до 21 год. 00 хв. кожної неділі; заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо вилучення документів ОСОБА_4 з учбового закладу - спеціалізованої школи № 71 м. Києва.
В обґрунтування заяви зазначила, що відповідач з лютого 2024 року перешкоджає їх дитині відвідувати навчальний заклад, де вона навчається і де знаходяться її документи, що може призвести до порушення прав сина на освіту. Крім того, батько перешкоджає побаченням дитини з матір'ю, що, з огляду на час розгляду справи в суді та малолітній вік сина, може призвести до втрати емоційного зв'язку дитини з матір'ю.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 27 серпня 2025 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_1 кожну суботу до 11 год. 00 хв. забезпечити явку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання його матері ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) і залишити його з матір'ю до 21 год. 00 хв. кожної неділі.
В задоволенні решти вимог заяви відмовлено.
Суд першої інстанції входив з рівності прав і обов'язків матері та батька щодо дитини, тому з метою запобігання втраті емоційного контакту матері з малолітньою дитиною, погіршенню психоемоційного зв'язку між ними на період розгляду справи в суді, який може бути тривалим, дійшов висновку про задоволення заяви про забезпечення позову в частині зобов'язання відповідача кожну суботу до 11 год. 00 хв. забезпечити явку сина за місцем проживання його матері - позивачки і залишити його з матір'ю до 21 год. 00 хв. кожної неділі.
Водночас, ураховуючи наявність підтвердження відрахування ОСОБА_4 зі школи та відсутність підтвердження його повторного прийняття, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог заяви про зобов'язання відповідача забезпечити у навчальний період явку сина кожного навчального дня до 3-А класу спеціалізованої школи І-ІІІ ступеня № 71 м. Києва до початку занять та заборону вчиняти будь-які дії щодо вилучення документів дитини з вказаного учбового закладу.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Ухвалено відібрати малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від ОСОБА_1 та передати ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 50 000 грн компенсації моральної шкоди та 1 818 грн судового збору, а всього 51 818 грн.
В задоволенні решти вимог позову відмовлено.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині відібрання дитини.
Зазначене рішення суд першої інстанції мотивував тим, що існує рішення суду, яке набрало законної сили і яким визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір'ю - ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 самовільно забрав дитину та перешкоджає їх спілкуванню. Оскільки питання визначення місця проживання дитини вже було вирішено судовим рішенням, суд не взяв до уваги консультативні висновки психологів, які надавав відповідач на доведення того, що дитина більш прихильна до батька.
Виходячи з того, що відповідач самовільно забрав дитину, перешкоджав спілкуванню дитини з матір'ю і таким чином відбулось розлучення мами з дитиною більше ніж на рік у зв'язку із протиправною поведінкою ОСОБА_1 , керуючись принципами розумності, виваженості та справедливості, суд вважав, що вимоги позивачки про стягнення з відповідача компенсації моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 50 000 грн.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні вимог заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову та позову про відібрання дитини відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на ухвалу суду вказує, що про день, час та місце судового засідання щодо розгляду заяви позивачки про забезпечення позову від 25 серпня 2025 року він не був повідомлений належним чином, у зв'язку з чим був позбавлений можливості подати свої заперечення і пояснення щодо вказаної заяви.
Також посилається на те, що ОСОБА_2 при подачі заяви про забезпечення позову умисно подала неправдиві відомості та надала не всю інформацію, яка стосується її заяви. Так, вона суду не вказала, що ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2024 року у справі 760/5353/24 за позовами сторін про визначення місця проживання дитини була частково задоволена подібна заява ОСОБА_2 про забезпечення позову.
Вказана ухвала перебуває на виконанні у Оболонському ВДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, тому вжиття судом відповідних заходів в цій справі є необґрунтованим.
Суд першої інстанції не мотивував відхилення доводів відзиву на позовну заяву щодо негативного впливу проживання дитини у матері на її психо-емоційний стан.
Крім того, відповідач вважає, що перебування сина за місцем проживання матері становить загрозу для його життя, оскільки будинок за адресою: АДРЕСА_2 , обладнаний найпростішими укриттями, які не можуть надати належний захист для дитини 8 років, а інше найближче укриття - це підземний перехід за адресою: АДРЕСА_3 . Ні ОСОБА_2 , ні її матір - ОСОБА_5 не дотримуються безпеки при повідомленнях про повітряну тривогу, не йдуть у безпечне місце та залишаються у квартирі, ставлячи під загрозу не тільки своє життя та здоров'я, а й життя і здоров'я ОСОБА_6 .
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на рішення суду ОСОБА_1 зазначає, що не був повідомлений належним чином про призначене у справі судове засідання. При цьому, у нього були поважні причини бути відсутнім в судовому засіданні 20 жовтня 2025 року, а саме хвороба, про що він повідомив суд, подавши в день засідання через канцелярію заяву про перенесення розгляду справи.
Вважає, що суд при ухваленні рішення не врахував інтереси дитини, яка має прихильність до батька, що підтверджується висновками психолога.
Твердження суду про те, що він не бере до уваги надані відповідачем консультативні висновки психологів, оскільки такі висновки не розцінюються як такі, що об'єктивно відображають психологічний стан малолітнього сина сторін внаслідок умов, за яких вони складались, а саме приведення дитини до психолога лише батьком без відома матері, що вказує на вплив на свідомість дитини та її перебування під психологічним тиском, на думку відповідача, не відповідає фактичним обставинам, оскільки консультативний висновок психолога від 10 вересня 2021 року був зроблений ще до розірвання шлюбу з позивачкою.
Також відповідач наводить аргументи на підтвердження того, що син сторін проходить дистанційне навчання в ТОВ «Центр освіти «Оптіма».
Посилається й на те, що перебування дитини за місцем проживання матері є небезпечним для життя та здоров'я дитини, оскільки Солом'янський район м. Києва найбільше потерпає від ракетних та дронових уражень.
Отже, на думку відповідача, рішення суду суперечить статті 162 СК України, якою визначено, що дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для життя та здоров'я дитини або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Крім того, наголошує на тому, що йому не було відомо про дату засідання органу опіки та піклування щодо доцільності відібрання дитини. Під час вирішення питання про відібрання дитини не дотримано визначених Типовим положенням про комісію з питань захисту прав дитини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, сукупності вимог і обов'язків, не дотримано встановленого порядку прийняття відповідного рішення, однак судом цей висновок покладено в основу рішення.
ОСОБА_1 вважає таким, що не відповідає фактичним обставинам справи висновок суду першої інстанції про те, що він самовільно забрав дитину та її перешкоджає спілкуванню з матір'ю всупереч рішення суду, яке набрало законної сили, яким визначено місце проживання ОСОБА_4 з матір'ю - ОСОБА_2 .
Звертає увагу на те, що рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 грудня 2024 року, яким визначено місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю набрало законної сили лише з моменту ухвалення Київським апеляційним судом постанови від 11 червня 2025 року.
Тобто, рішення про визначення місця проживання ОСОБА_4 відбулося лише 11 червня 2025 року, а отже відсутні підстави стверджувати, що батько з 2024 року самовільно змінив місце проживання дитини.
Також вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо доведеності позовних вимог про заподіяння позивачці моральної шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу на рішення суду ОСОБА_2 просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2025 року - без змін, посилаючись на те, що наведені відповідачем аргументи і обставини не мають відношення до предмету спору щодо відібрання дитини та вже неодноразово розглядались судами всіх інстанцій спочатку в межах справи № 760/32570/21, а в подальшому - в межах справи № 760/5353/24.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Косянчук Л.Г. підтримала аргументи апеляційних скарг, просила їх задовольнити.
Позивачка в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційних скарг, просила залишити їх без задоволення.
Третя особа явку свого представника в судове засідання не забезпечила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомляла, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка цього учасника справи відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційних скарг.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзиву на одну з них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_7 , батьком якого є ОСОБА_1 , а матір'ю - ОСОБА_2 (а.с. 5).
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 07 лютого 2022 року у справі № 756/17999/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний (а.с. 6).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28 червня 2023 року у справі № 760/32570/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з батьком (а.с. 7-9).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 грудня 2024 року у справі № 760/5353/24, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком, задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 і визначено місце проживання дитини разом із матір'ю (а.с. 10-17).
Вказане вище рішення, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що дитина наразі проживає з батьком, оскільки останній забрав сина зі школи до себе. ОСОБА_1 не довів того, що ОСОБА_2 на час проживання з дитиною не дбала про здоров'я хлопчика чи не брала участі у його вихованні. Навпаки, документи зі школи підтверджують, що матір брала участь у шкільному житті дитини. Суд врахував акти обстеження житлових умов, відповідно до яких саме у матері створені всі умови для проживання, навчання та розвитку дитини, а також висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання з матір'ю.
Судом також встановлено, що ОСОБА_1 , будучи обізнаним про те, що за результатами розгляду його позову до ОСОБА_2 у справі № 756/32570/21 йому відмовлено у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання сина із ним, 14 лютого 2024 року самостійно, всупереч встановленому порядку, змінив місце проживання дитини, забравши його із школи № 71 м. Києва і в подальшому не забезпечив відвідування дитиною вказаного навчального закладу, що призвело до того, що дитина не була за результатами навчання в першому класі атестована.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2024 року ОСОБА_1 було зобов'язано кожну суботу з 11 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. забезпечити спілкування ОСОБА_4 з матір'ю ОСОБА_2 за місцем її проживання без присутності батька (а.с. 18, 19).
Відповідно до актів державного виконавця від 15 лютого 2025 року та 01 березня 2025 року ОСОБА_1 ухвалу про забезпечення позову не виконує (а.с. 20, 21).
Згідно довідки спеціалізованої школи І-ІІІ ступеня № 71 Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації № 161 від 23 вересня 2024 року учень 2А класу ОСОБА_7 станом на 23 вересня 2024 року не відвідує навчальні заняття з невідомих причин (а.с. 22).
Відповідно до повідомлення т.в.о. директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступеня № 71 Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації № 07-20/55 від 08 серпня 2025 року ОСОБА_7 не є учнем спеціалізованої школи № 71 у зв'язку із наказом «Про відрахування зі складу здобувачів освіти закладу» № 51-у від 04 серпня 2025 року (а.с. 83).
Згідно із цим наказом на підставі заяви матері ОСОБА_2 . ОСОБА_4 було відраховано зі складу здобувачів освіти 2-А класу у зв'язку із виїздом за кордон (а.с. 90).
Як вбачається з висновку Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації про доцільність відібрання дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , орган опіки та піклування рекомендує відібрати дитину ОСОБА_4 від батька ОСОБА_1 та передати матері ОСОБА_2 (а.с. 119, 120).
За правилом частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Щодо ухвали суду першої інстанції
Відповідно до змісту статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.
Міжнародні стандарти у сфері захисту прав дитини також допускають і заохочують існування механізму контакту дитини з одним із батьків під час тривалого судового процесу щодо опіки над дітьми (див. пункт 21 постанови Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі № 201/13014/23).
Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача та є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його суть полягає в тому, що таке обмеження захищає законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає рівною мірою інтереси як позивача, так і відповідача.
Без сумніву, матір, яка на час вирішення справи про визначення місця проживання дітей або відібрання дітей проживає окремо від них, також має право на особисте спілкування з ними, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дітей, і таке спілкування відбувається саме в інтересах дітей.
Верховний Суд виробив сталу практику про те, що у справах про визначення місця проживання дитини застосування судом тимчасового заходу забезпечення позову шляхом усунення перешкод одному з батьків, з яким дитина на час вирішення спору фактично не проживає, у спілкуванні й вихованні дитини, зобов'язання іншого з батьків вчинити певні дії не свідчить про вирішення судом по суті спору про визначення місця проживання малолітньої дитини. Такі заходи забезпечення позову перебувають у межах виконання органами державної влади позитивних зобов'язань, які випливають з гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), відповідають практиці Європейського Суду з прав людини та підходам Верховного Суду (див. пункт 39 згадуваної вище постанови Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі № 201/13014/23.
Верховний Суд неодноразово вказував, що судове рішення про визначення місця проживання дитини і відібрання дитини від батька (матері) без позбавлення батьківських прав спрямовано на передачу дитини від однієї особи (батька/матері) до іншої особи (матері/батька). Заходи ж забезпечення позову, що полягають у визначенні часу та місця побачення і спілкування дитини з одним із батьків, який на час розгляду справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від неї, спрямовані на усунення перешкод у спілкуванні дитини з цим із її батьків на час вирішення по суті спору щодо місця її проживання (див. постанову Верховного Суду від 29 вересня 2021 року в справі № 490/1087/21).
Суд першої інстанції встановив, що між сторонами існує спір щодо примусового відібрання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у батька ОСОБА_1 та його передачу матері ОСОБА_2 . Дитина сторін з лютого 2024 року проживає з батьком, який перешкоджає побаченням дитини з матір'ю.
Отже, у справі, що переглядається, вирішуючи питання про необхідність застосування заходів забезпечення позову, суд встановив, що між сторонами у справі склалися стосунки, які позбавляють можливості матері регулярно спілкуватися із малолітнім сином.
Згідно статті 4 Конвенції про контакт з дітьми, дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.
Колегія суддів враховує, що у таких чутливих правовідносинах, враховуючи можливий тривалий судовий розгляд справи, сприяння забезпеченню відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини особисто з її матір'ю повинно переважати над бажанням батька обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей з матір'ю.
Відтак, з метою запобігання втрати емоційного контакту матері з малолітнім сином, погіршення між ними психоемоційного характеру відносин на період розгляду справи у суді, який може бути тривалим, та остаточного вирішення питання про відібрання дитини у батька, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доцільність вжиття заходів забезпечення позову у правовідносинах між сторонами із дотриманням вимог законодавства, яким врегульовано правовий механізм забезпечення позову у спорі, що виник із сімейних правовідносин.
За встановлених обставин цієї справи колегія суддів в повній мірі погоджується з висновком районного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом зобов'язання ОСОБА_1 кожну суботу до 11 год. 00 хв. забезпечити явку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання його матері ( АДРЕСА_1 ) і залишити сина з матір'ю до 21 год. 00 хв. кожної неділі.
Наведений захід забезпечення позову, який застосований судом до вирішення спору між сторонами по суті, відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог позивачки щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення її позовних вимог. Натомість, невжиття таких заходів забезпечення позову може призвести до утруднення виконання судового рішення і виникнення між сторонами у цій справі конфліктних ситуацій.
Відповідач та його представник не навели обґрунтованих доводів про те, що самі по собі зустрічі малолітнього ОСОБА_4 із його матір'ю у вихідні дні можуть призвести до негативних наслідків для стану дитини та/або не відповідають її інтересам.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції належним чином не повідомив відповідача про судовий розгляд заяви позивачки про забезпечення позову від 25 серпня 2025 року не заслуговують на увагу, так як заява про забезпечення позову розглядається судом без повідомлення учасників справи не пізніше двох днів з дня її надходження (частина перша статті 153 ЦПК України).
Посилання відповідача на наявність ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2024 року у справі 760/5353/24 про забезпечення позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання дитини також є необґрунтованими, оскільки заходи забезпечення мають тимчасовий характер та діють до набрання рішенням у справі законної сили. Таке рішення по суті спору у справі 760/5353/24 набрало законної сили після його перегляду в апеляційному порядку 11 червня 2025 року.
Суд першої інстанції здійснив оцінку обґрунтованості доводів позивачки щодо необхідності вжиття відповідних заходів, з'ясував співмірність виду забезпечення позову, який вона просила застосувати, пред'явленим позовним вимогам, оцінив рівноцінність заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, належним чином обґрунтував необхідність вжиття таких заходів, тому доводи відповідача про протилежне є голослівними.
При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що цивільний процесуальний закон не зобов'язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
Тобто питання обґрунтованості позовних вимог перевіряються судом під час розгляду справи по суті і не мають розглядатися при забезпеченні позову, оскільки дана процесуальна дія є оперативним заходом, що вживається для забезпечення виконання рішення суду у разі його потенційного задоволення
Підстави для забезпечення позову є суб'єктивними та враховуються судом залежно від конкретного випадку, однак будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та забезпеченням якнайкращих інтересів дитини.
Обставини, які були викладені в заяві про забезпечення позову та установлені судом, обґрунтовано свідчать про наявність фактичних обставин, з яким закон пов'язує можливість застосування заходів забезпечення позову у спорі, що виник із сімейних правовідносин, а саме шляхом зобов'язання відповідача кожну суботу до 11 год. 00 хв. забезпечити явку дитини за місцем проживання її матері - позивачки і залишити його з матір'ю до 21 год. 00 хв. кожної неділі.
Колегія суддів вважає, що зустрічі матері із сином один раз на тиждень у вихідні дні сприятимуть відновленню довірчих відносин та емоційного контакту між ними, відповідатимуть інтересам як матері, так і дитини, та зможуть усунути загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду, ухваленого у даній справі. Спільне проведення часу матері та дитини без присутності батька є співмірним заходом забезпечення позову, ніяким чином не порушує прав відповідача та не призведе до негативних наслідків для дитини під час вирішення наявного спору між батьками.
Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції є необґрунтованими, зазначена ухвала про часткове задоволення заяви позивачки про забезпечення позову у даній справіпостановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстави для її скасування відсутні.
Щодо рішення суду першої інстанції
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
У частині четвертій статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними згідно з частиною першою статті 161 СК України може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до частини першої статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.
Згідно із статтею 163 СК України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам (абзац 2 частини першої статті 162 СК України).
Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Такий правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, постановах Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 359/1144/21, від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20, від 08 червня 2022 року у справі № 954/1305/19, від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц та інших.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року по справі № 1-7/2013, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист; набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя; невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
З урахуванням наведеного, встановивши, що відповідним рішенням суду у справі № 760/5353/24, яке набрало законної сили, місце проживання малолітньої дитини сторін визначено разом з позивачкою, однак відповідач дитину матері не повернув у добровільному порядку, що стало підставою для звернення позивачки до суду з цим позовом,суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відібрання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у батька ОСОБА_1 та передачу сина його матері - ОСОБА_2 .
При цьому судом встановлено відсутність обставин, за яких дитину не може бути повернуто матері. Доказів на підтвердження створення позивачкою реальної небезпеки життю і здоров'ю дитини у разі залишення її за місцем проживання матері, чи наявність обставин, які свідчать, що повернення дитини суперечить її законним інтересам, відповідачем не надано й судом таких обставин не встановлено.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що проживання сина у матері буде загрожувати його життю та здоров'ю не ґрунтуються на доказах, які є в матеріалах справи. Підстав вважати, що матір не забезпечить безпеку дитини в умовах правового режиму військового стану і загрози повітряних атак у суду немає.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не взяв до уваги висновки психологів також не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Суд при ухваленні рішення у справі № 760/5353/24 з'ясовував всі обставини взаємовідносин батьків з дитиною і дійшов висновку, що в інтересах дитини є проживання саме з матір'ю. Надаючи висновки психологів у даній справі, відповідач фактично намагається знівелювати ці висновки суду і все ж таки довести, що дитина має проживати разом із ним. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги консультативні висновки психологів.
Також суд апеляційної інстанції відхиляє доводи відповідача про те, що рішення суду від 19 грудня 2024 року, яким визначено місце проживання дитини разом із позивачкою, набрало законної сили лише після його перегляду в апеляційному порядку 11 червня 2025 року, а відтак відсутні підстави стверджувати, що він у лютому 2024 року самовільно змінив місце проживання сина.
Суд першої інстанції задовольнив вимогу позивачки про відібрання дитини у відповідача за наявності відповідних підстав, а саме рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 грудня 2024 року у справі № 760/5353/24, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року, про визначення місця проживання дитини разом із матір'ю.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).
Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб'єктивні сімейні обов'язки. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов'язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов'язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов'язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов'язку за допомогою інших суб'єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов'язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов'язаної особи (див. постанову Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21).
Закон України «Про виконавче провадження» не регулює окремо порядок виконання судового рішення про визначення місця проживання дитини.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) зазначено, що:
«судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов'язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».
Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону) (частина перша статті 10 СК України).
Законодавець визначив порядок усунення прогалин в сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв'язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК України); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми законодавства або договору); існує норма, що регулює подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 461/3122/19 (провадження № 61-10148сво22)).
Касаційний суд констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.
Тому Об'єднана палата вважає, що мати (батько) має право на пред'явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону».
В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У зв'язку з вищенаведеним, небажання відповідача добровільно виконати судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір'ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивачки в порядку, визначеному статтею 162 СК України, і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.
Крім того, колегія суддів зауважує, що у статті 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживала дитина. Якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, а не самочинна зміна її місця проживання. Якщо відповідач доведе, що той, з ким проживала дитина, жорстоко поводився з нею, експлуатував дитину, тримав дитину в умовах, небезпечних для її життя та здоров'я, у позові повинно бути відмовлено. Дитина не може бути повернута, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я.
Проте у справі, яка переглядається, доказів існування наведених вище обставин не встановлено, при цьому беззаперечно важливим є те, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, першочергово керувався інтересами дитини і підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері, не вбачається.
Як передбачено частиною другою статті 162 СК України, особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) дійшла висновку, що керуючись положеннями статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20.
При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21).
Таким чином розмір моральної шкоди не є конкретно визначеною сумою, а визначається судом в кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи.
Встановивши, що відповідач після набрання законної сили рішенням суду про відмову у визначенні місця проживання дитини з батьком у справі № 760/32570/21 без згоди позивачки самовільно забрав дитину у матері, перешкоджав спілкуванню дитини з матір'ю, не виконував ухвалу суду від 28 травня 2024 року про забезпечення зустрічного позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з матір'ю у справі № 760/5353/24 і таким чином відбулось розлучення мами з малолітнім сином на досить тривалий термін у зв'язку із протиправною поведінкою ОСОБА_1 , який також в подальшому відмовився у добровільному порядку передати дитину матері на виконання ухваленого у справі № 760/5353/24 рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 грудня 2024 року, керуючись принципами розумності, виваженості та справедливості, суд першої інстанції дійшов цілком законного та обґрунтованого висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь позивачки компенсації моральної шкоди у розмірі 50 000 грн.
Доводи апеляційної скарги відповідача наведених вище висновків не спростовують і не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права при вирішенні спору в частині відшкодування завданої немайнової шкоди.
Що стосується доводів відповідача про його неналежне повідомлення про призначене у справі судове засідання 20 жовтня 2025 року та про поважність причин неявки у це судове засідання через хворобу, про що він подав через канцелярію суду заяву про перенесення розгляду справи, то суд апеляційної інстанції визнає їх необґрунтованими і суперечливими з огляду на таке.
Як вбачається із матеріалів справи, в підготовчому засіданні 27 серпня 2025 року суд першої інстанції одночасно із ухвалою про забезпечення позову постановив й ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до розгляду по суті на 20 жовтня 2025 року.
Судова повістка про виклик до суду на 20 жовтня 2025 року була направлена на встановлену судом адресу реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , яка також зазначалась ним у поданих до суду процесуальних документах, а саме: АДРЕСА_4 .
Однак поштове відправлення повернулось до суду першої інстанції із відміткою служби поштового зв'язку, що адресат відсутній за вказаною адресою (а.с. 108).
За змістом пунктів 3, 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України та пункту 91-1 Правил надання послуг поштового зв?язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.
Тобто наведені норми дають підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання (перебування), що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18.
При цьому 11 вересня 2025 року ОСОБА_1 особисто під розписку ознайомився з матеріалами справи (а.с. 111) та 17 жовтня 2025 року подав до суду заяву про зупинення провадження у справі (а.с. 127-130), а тому був достовірно обізнаний про призначене у справі судове засідання.
20 жовтня 2025 року, тобто в день призначеного судового засідання, відповідач безпосередньо через канцелярію суду подав заяву про перенесення вказаного засідання суду у зв'язку з його хворобою (гострою інфекцією верхніх дихальних шляхів) (а.с. 112).
Суд першої інстанції, відхиляючи зазначене клопотання, визнав причину неявки відповідача у судове засідання неповажною, посилаючись на те, що хвороба, про яку вказував ОСОБА_1 , не стала для нього перешкодою особисто прибути до канцелярії суду для подання відповідної заяви, що свідчить про його можливість прибути й у призначене судове засідання.При цьому він мав можливість звернутися до суду з клопотанням про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, проте не скористався таким правом, що разом з поданими ним клопотаннями про відкладення розгляду справи від 31 липня 2025 року та про зупинення провадження у справі без достатніх на те підстав, свідчить про його намагання затягнути судовий розгляд справи.
Так, системний аналіз норм 2, 4, 12, 44, 131, 211, 223, 240 ЦПК України дає підстави для висновку про те, що суд після відкриття судового засідання має надати оцінку усім відомим йому обставинам і причинам неявки учасників справи, отже, вирішити питання щодо наявності підстав для відкладення розгляду справи з дотриманням балансу процесуальних гарантій розумності строків розгляду справи судом та забезпечення прав особи на судовий захист і участь у своїй справі, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності всіх учасників перед законом і судом.
Подібні висновки Верховний Суд сформулював у постановах від 14 грудня 2023 року у справі № 757/45174/20, від 17 січня 2024 року у справі № 2-2823/11, від 22 грудня 2022 року у справі № 910/2116/21.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2024 року у справі № 990SCGC/20/24 зазначила, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.
Верховний Суд також звертав увагу, що основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності сторони спору (див. постанову Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції надав належну правову оцінку наведеним відповідачем обставинам щодо відкладення розгляду справи та обґрунтовано визнав їх неповажними, тоді як своє відношення до пред'явлених позовних вимог ОСОБА_1 виклав у відзиві на позовну заяву, долучивши до матеріалів справи докази, які вважав за необхідне подати суду в обґрунтування своїх заперечень, а також подав клопотання про зупинення провадження у справі, яке було розглянуто судом першої інстанції у встановленому законом порядку 20 жовтня 2025 року.
Матеріали справи також свідчать, що ОСОБА_1 приймав активну участь при розгляді судом даної справи, що полягала лише у поданні до суду різного роду процесуальних документів і доказів, проте участі у судових засіданнях не приймав та двічі подавав у день призначених засідань клопотання про відкладення розгляду справи з тих чи інших причин.
Зазначене, на думку апеляційного суду, свідчить про відсутність реальної заінтересованості відповідача у прийнятті безпосередньої участі в усному слуханні справи у судовому засіданні та формальний характер його доводів в цій частині.
Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, що об'єктивно вбачається з матеріалів справи, його явка не визнавалася обов'язковою судом, доказів, які сторони долучили до матеріалах справи, було достатньо для розгляду справи та участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи у судовому засіданні за відсутності відповідача.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті спору, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування рішення суду першої інстанції з одночасною відмовою в позові відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, апеляційним переглядом не встановлено.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків районного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а аргументи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційні скарги ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 27 серпня 2025 року про забезпечення позову та рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2025 року про часткове задоволення позову у даній справі - без змін.
Розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційних скарг не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 27 серпня 2025 року про забезпечення позову та рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року про часткове задоволення позову у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 березня 2026 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: О.В. Борисова
Д.О. Таргоній