Єдиний унікальний номер справи № 757/41391/24-ц
Провадження № 22-ц/824/2566/2026
05 лютого 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційними скаргами акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,
12 вересня 2024 року позивач звернувся до Печерського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 04.08.2022 Печерський районний суд м. Києва ухвалив рішення у цивільній справі № 757/41017/20-ц за позовом позивача до відповідача про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, яким стягнув з відповідача на користь позивача за договором банківського вкладу «Стандарт» № SAMDNWFD0070088345200 від 07.03.2014 8% річних за період з 16.05.2018 по 07.10.2019 у розмірі 3 912, 33 доларів США.
Як було встановлено судом першої інстанції, позовні вимоги позивача обґрунтовувались тим, що 07.03.2014 між сторонами було укладено договір банківського вкладу, за яким позивачем внесено на депозитний рахунок 35000,00 доларів США під 8% річних. За рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07.10.2019 у справі № 754/2093/16-ц договір банківського вкладу розірвано та стягнуто з відповідача на користь позивача суму вкладу у розмірі 35000,00 доларів США та 8% річних за період з 07.03.2014 до 15.05.2018, що складає 11752,33 доларів США, три проценти річних від простроченої суми за період з 07.03.2014 до 15.05.2018, що складає 4407,12 доларів США; 8% річних за період з 16.05.2018 по дату розірвання договору банківського вкладу «Стандарт» № SAMDNWFD0070088345200 від 07.03.2014.
Деснянським районним судом м. Києва - 07.10.2019 залишалися несплаченими відповідачем, а відтак, позовна вимога позивача про стягнення розрахованих 8% річних за період 16.05.2018 по 07.10.2019 була правомірно задоволена судом першої інстанції. Разом з тим, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 3% вартості послуги (суми неповернутих коштів) за кожний день прострочення за період з 08.10.2019 по 08.06.2020, проте в задоволенні цієї вимоги судом було відмовлено на підставі того, що позивач помилково вважав суму банківського вкладу вартістю роботи (послуги) в розумінні ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів».
14.09.2023 Київський апеляційний суд скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 04.08.2022 в частині відмови у стягненні пені та ухвалив в цій частині нове судове рішення, яким стягнув з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 пеню за період з 18.09.2019 по 07.11.2019 у розмірі 673938,08 грн. На даний час заборгованість в сумі 3912,33 доларів США відповідачем не сплачена, а заборгованість у сумі 673938,08 грн. була сплачена відповідачем тільки 18.12.2023, а тому позивач звертається до суду з позовом про стягнення інфляційних витрат та 3% річних нарахованих на суму боргу відповідного до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Таким чином, згідно результатів розрахунку 3% річних на прострочене відповідачем грошове зобов'язання щодо несвоєчасного виконання відповідачем грошового зобов'язання по виплаті 8% річних за договором банківського вкладу «Стандарт» № SAMDNWFD0070088345200 від 07.03.2014 за період з 12.09.2021 по 12.09.2024 становить 14519,04 грн.; 3% річних на прострочене відповідачем грошове зобов'язання щодо несвоєчасної виплати пені у розмірі 3% вартості послуги, яке виникло у відповідача 18.09.2019 у зв'язку з порушенням ним строку повернення відсотків по банківському вкладу за договором «Стандарт» № SAMDNWFD0070088345200 від 07.03.2014 за період з 18.12.2020 по 18.12.2023 становить 60 707,70 грн.; інфляційні втрати за період з 18.12.2020 по 18.12.2023 становлять 312 463,68 грн. Зазначені суми позивач просив стягнути з відповідача.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто з акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму 3% річних в розмірі 10082 грн. 96 коп., інфляційні втрати в розмірі 29141 грн. 04 коп., судовий збір в розмірі 313 грн. 87 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 24 вересня 2025 року позивач та 11 вересня 2025 року відповідач направили апеляційні скарги, у яких зазначили, що оскаржуване рішення вважають незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Основними доводами апеляційної скарги АТ КБ «Приватбанк» є те, що належним відповідачем є ТОВ «ФК «Фінілон» як новий боржник за договором переведення боргу, відсутність окремої згоди кредитора не робить правочин недійсним; суд першої інстанції помилково нарахував 3 % річних та інфляційні втрати з дати набрання рішенням законної сили замість моменту пред'явлення виконавчого документа.
У зв'язку з цим відповідач просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Основними доводами апеляційної скарги позивача є те, що суд першої інстанції неправильно визначив момент настання прострочення боргу у відповідача; помилково врахував дату набрання законної сили рішенням Печерського районного суду у справі №757/41017/20-ц замість дати виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу та законом; неправильним є нарахування інфляційних втрат на борг у доларах США, оскільки індексації підлягає лише гривня.
У зв'язку з цим позивач просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У судове засідання, призначене на 05 лютого 2026 року з'явилися представник позивача - Войнаровський О.В., який просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі; представник відповідача - Штронда А.М., який просив скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційних скарг без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що між сторонами існують грошові зобов'язання на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 04.08.2022 та постанови Київського апеляційного суду від 14.09.2023, що набрали законної сили, і боржник - АТ КБ «Приватбанк» - виконав частину цих зобов'язань лише 18.12.2023; відповідно до ст. 625 ЦК України, у разі прострочення грошового зобов'язання боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, причому момент настання прострочення визначається датою набрання законної сили рішенням суду; суд визнав, що розрахунок 3% річних і інфляційних втрат має здійснюватися з 15.09.2023, періоди нарахування встановлені відповідно до проведеного судом розрахунку, з урахуванням офіційного курсу гривні та принципу нарахування інфляційних втрат помісячно; суд не погодився з розрахунками позивача щодо 3% річних та інфляційних втрат за періоди до набрання рішенням законної сили, оскільки підставою для нарахування є невиконання судового рішення, а також визнав, що правовідносини щодо переведення боргу на третю особу не породили правових наслідків для позивача і АТ КБ «Приватбанк» є належним відповідачем; суд першої інстанції не визнав неправильним нарахування інфляційних втрат на борг у доларах США та не обмежив індексацію лише гривнею, застосувавши розрахунок з моменту набрання законної сили рішенням і конвертуючи суму боргу в гривні за курсом НБУ.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що суд першої інстанції не відкидав можливість стягнення 3?% річних та інфляційних втрат за тією частиною боргу, де було відмовлено, але вважав, що розрахунок позивача неправильний щодо періоду нарахування, оскільки застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України можливе лише з моменту набрання законної сили рішенням суду, тобто прострочення слід рахувати з 15 вересня 2023 року, а не з дат, які обрав позивач.
Позивач стверджує, що зобов'язання відповідача виникли ще з моменту укладення договору та з порушенням строків повернення коштів, а судове рішення лише формалізувало вже існуючі права, тож право на нарахування 3?% річних і пені існувало задовго до набрання рішенням законної сили, і тому він вимагає стягнути ці суми за період, що передував рішенню суду, тобто за приблизно три роки, а не лише з 15 вересня 2023 року, як визначив суд першої інстанції.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з доводами апелянта з огляду на наступне:
Правовідносини виникли з договору, який був укладений раніше, проте розмір конкретної суми зобов'язання відповідача та дата його сплати визначалися судом при розгляді справи. До цього не існувало встановленої суми зобов'язання. Відповідно, саме рішенням суду визначено яку суму відповідач має сплатити позивачу, а також строк її сплати. З огляду на це, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що момент виникнення прострочення нарахування 3?% річних та інфляційних втрат слід відраховувати з дати рішення суду.
Підсумовуючи, зобов'язання щодо стягнення коштів у позивача існували, але розмір конкретної суми та обов'язок її сплати були встановлені судовим рішенням, тому прострочення і право на нарахування відповідних втрат виникають з моменту ухвалення рішення суду.
На підставі викладеного апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення.
Згідно з апеляційною скаргою відповідача, АТ КБ "ПриватБанк" стверджує, що зобов'язання виникло лише після набрання рішенням законної сили - 14 вересня 2024 року. Банк вважає, що період нарахування 3% річних та інфляційних втрат, тобто момент прострочення зобов'язання, слід відраховувати з дати пред'явлення виконавчого документа до виконання - 27 жовтня 2024 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з даними доводами апелянта з огляду на наступне:
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, а кредитор має право вимагати виконання цього обов'язку. Стаття 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних від простроченої суми.
За результатами розгляду справи суд встановив факт, структуру та розмір зобов'язання. Відповідним чином вказані обставини він встановлював станом на час ухвалення такого свого рішення. Той факт, що таке рішення було оскаржене в апеляційному порядку, однак залишене без змін не змінює ні розміру, ні визначеної судом першої інстанції дати зобов'язання.
Сам факт існування зобов'язання не залежить від способу його виконання - добровільного або примусового.
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що прострочення виконання зобов'язання виникає з моменту ухвалення рішення. Боржник міг погодитися з таким рішенням та здійснити його виконання, однак вирішив оскаржити його, вважаючи рішення суду неналежним та невірним. В той же час хибність позиції боржника була встановлена апеляційним судом, відтак застосування процедури апеляційного оскарження рішення не може створювати для боржника необґрунтоване відстрочення встановленого судом обов'язку.
На підставі викладеного, доводи апелянта щодо строків виникнення прострочення та нарахування процентів не можуть бути задоволені, оскільки суперечать встановленим нормам законодавства щодо моменту виникнення грошового зобов'язання та прострочення його виконання.
З урахуванням наведеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення суду.
У зв'язку з тим, що апеляційні скарги залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, питання щодо розподілу судових витрат не розглядаються.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько