25 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 542/790/24
провадження № 61-3782св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Новосанжарська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Тарасенко Михайло Валерійович, на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року у складі судді Кашуби М. І. та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року у складі колегії суддів Обідіної О. І., Бутенко С. Б., Пилипчук Л. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Новосанжарська державна нотаріальна контора, про тлумачення змісту заповіту,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив надати тлумачення змісту заповіту ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідченого 11 вересня 2008 року секретарем Зачепилівської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області (далі - Зачепилівська сільська рада) за реєстровим номером 346.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він є рідним сином ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та до дня смерті проживав за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач також зазначив, що його мати ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ,мала сина від першого шлюбу, ОСОБА_2 , який не є сином ОСОБА_3 та не був ним усиновлений, у зв'язку з чим не є спадкоємцем за законом після смерті останнього.
11 вересня 2008 року батько позивача склав заповіт, посвідчений секретарем Зачепилівської сільської ради та зареєстрований за № 346, відповідно до якого заповів своєму пасинку ОСОБА_2 приватизовану земельну ділянку, житловий будинок та інше майно, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом із тим у власності ОСОБА_3 перебували й інші земельні ділянки, а саме дві земельні ділянки, розташовані в селі Зачепилівка Полтавського району Полтавської області, площею 0,3492 га та 1,1495 га відповідно, а також земельна ділянка, розташована на території Кунцівської сільської ради, площею 1,2387 га, які не були охоплені вказаним заповітом, а також інше можливе майно.
Оскільки позивач має намір успадкувати майно, не охоплене заповітом, у порядку спадкування за законом після смерті батька, проте нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину, він звернувся до суду з вимогою про тлумачення заповіту. На переконання позивача, таке тлумачення надасть можливість визначити обсяг спадкового майна, охопленого заповітом, усунути спір між спадкоємцями щодо змісту заповіту та в подальшому дозволить йому реалізувати своє право на спадкування частини спадщини як спадкоємцю за законом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Новосанжарський районний суд Полтавської області рішенням від 19 вересня 2024 рокупозовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.
Розтлумачив зміст заповіту ОСОБА_3 від 11 вересня 2008 року, посвідченого секретарем Зачепилівської сільської ради Борсківцем С. П. за реєстровим номером 346, зареєстрованим у Спадковому реєстрі за номером 48621069, як такий, що містить особисте розпорядження спадкодавця, згідно з яким ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , житловий будинок з господарськими будівлями, а також інше майно, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку з кадастровим номером 5323481201:01:001:0365, площею 0,1508 га, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку з кадастровим номером 5323481201:01:001:0366, площею 0,2030 га, цільове призначення якої - для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: село Зачепилівка Новосанжарського району Полтавської області.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що буквальне тлумачення змісту заповіту ОСОБА_3 з урахуванням загальноприйнятих значень слів і понять дає підстави для висновку про те, що до спадкового майна, охопленого заповітом, входить виключно майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана адреса є конкретизуючою ознакою, прямо зазначеною у заповіті, а саме щодо приватизованої земельної ділянки, житлового будинку з господарськими будівлями, а також усього іншого майна, розташованого за цією адресою.
Таке тлумачення змісту заповіту узгоджується з правилами вживання однорідних членів речення, якими у цьому випадку є перелік майна (приватизована земельна ділянка, житловий будинок з господарськими будівлями, все інше майно), об'єднаних спільною для них ознакою - місцезнаходженням. Зазначена ознака за своїм змістом і характером охоплює всі перелічені об'єкти майна та визначає як місцезнаходження кожного з них окремо, так і спадкового майна в цілому - за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, таке тлумачення заповіту повністю узгоджується з положеннями статті 1236 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до яких заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, що належать йому на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть належати йому в майбутньому.
Зазначене, на переконання суду, спростовує доводи відповідача про те, що ОСОБА_3 , зазначаючи у заповіті «приватизовану земельну ділянку», мав на увазі земельну ділянку, яка належала йому на праві власності на момент складення заповіту, зокрема земельну ділянку, розташовану в селі Кунцево . Водночас такі доводи відповідача є непослідовними, оскільки щодо інших земельних ділянок, розташованих у селі Зачепилівка, які, на думку відповідача, також охоплюються заповітом як «все майно», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що на момент складення заповіту вони ще не належали ОСОБА_3 , оскільки перебували у власності його дружини ОСОБА_4 та були успадковані ним лише після її смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На переконання суду, відсутність у заповіті окремого зазначення адреси місцезнаходження щодо кожного об'єкта майна, переліченого у ньому, не нівелює дійсної волі заповідача та не впливає на реальні правові наслідки вчиненого ним правочину. У разі його смерті відповідач успадковує все перелічене у заповіті майно, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд також установив, що ОСОБА_3 , заповідаючи житловий будинок за вказаною адресою, реалізував свій намір заповісти й земельну ділянку, на якій цей будинок розташований.
Водночас у подальшому, під час виготовлення технічної документації, зазначена земельна ділянка була поділена на дві окремі земельні ділянки, а саме: земельну ділянку з кадастровим номером 5323481201:01:001:0365, площею 0,1508 га, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку з кадастровим номером 5323481201:01:001:0366, площею 0,2030 га, цільове призначення якої - для ведення особистого селянського господарства.
Разом із тим суд дійшов висновку, що з матеріалів справи вбачається очевидний та підтверджений доказами намір (волевиявлення) спадкодавця залишити відповідачу у спадок земельну ділянку під житловим будинком, якій у подальшому було присвоєно кадастровий номер 5323481201:01:001:0365, площею 0,1508 га, а також земельну ділянку біля будинку, якій згодом було присвоєно кадастровий номер 5323481201:01:001:0366, площею 0,2030 га.
Новосанжарський районний суд Полтавської області додатковим рішенням від 25 вересня 2024 року заяву ОСОБА_1 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн.
Полтавський апеляційний суд постановою від 17 лютого 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Вовненко О. В. задовольнив частково.
Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року змінив, доповнивши його тлумаченням заповіту ОСОБА_3 від 11 вересня 2008 року, посвідченого секретарем Зачепилівської сільської ради Борсківцем С. П., про те, що до переліку охопленого заповітом майна належить земельна ділянка з кадастровим номером 5323481201:01:001:0621, площею 1,15 га, з цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення, розташована за адресою: Полтавська область, Полтавський район, село Зачепилівка.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що, здійснюючи тлумачення заповіту, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ, № 047887, від 27 грудня 2002 року ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,35 га, яка, як правильно встановив суд, у подальшому була поділена на дві земельні ділянки площею 0,1508 га з кадастровим номером 5323481201:01:001:0365 та площею 0,2030 га з кадастровим номером 5323481201:01:001:0366.
Водночас зазначений державний акт у графі «Зміни у межах і розмірах земельної ділянки» містить посилання на рішення Великосолоницівської сільської ради від 12 грудня 1995 року, яким ОСОБА_4 надано 1,50 га землі для ведення особистого селянського господарства. Ці обставини підтверджуються витягом з Державного земельного кадастру, відповідно до якого земельна ділянка площею 1,157 га з кадастровим номером 5323481201:01:001:0621 була передана ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, а отже, увійшла до складу спадкового майна після її смерті, спадщину після якої прийняв чоловік ОСОБА_3 , батько позивача.
Вирішуючи питання про віднесення земельної ділянки з кадастровим номером 5323481201:01:001:0621 до спадкового майна, охопленого заповітом, колегія суддів дійшла висновку про наявність у справі підстав для віднесення цієї земельної ділянки до поняття «приватизована земельна ділянка», зазначеного заповідачем у заповіті, складеному на ім'я ОСОБА_2 .
Полтавський апеляційний суд додатковою постановою від 03 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2024 року задовольнив частково.
Додаткове рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2024 року змінив, зменшив розмір стягнутих із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу з 2 500,00 грн до 2 000,00 грн.
Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року в частині стягнутої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми судового збору за подання позовної заяви змінив, зменшивши її з 1 211,20 грн до 847,84 грн.
Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду у розмірі 2 000,00 грн.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду у розмірі 2 000,00 грн.
Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 545,04 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2025 року ОСОБА_2 через представника Тарасенка М. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 576/2742/18, від 18 березня 2021 року у справі № 910/9525/19, від 22 березня 2023 року у справі № 595/731/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутні правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 213 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема з питань: у межах якого провадження (позовного чи окремого) мають розглядатися справи про тлумачення правочину та заповіту як його різновиду; а також чи є належним способом захисту вимога про тлумачення без зазначення конкретного способу тлумачення або ж вимога про тлумачення із визначеним заявником способом тлумачення (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що системний аналіз положень статей 213, 1256 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під час тлумачення змісту заповіту не допускається пошук волі заповідача поза текстом самого заповіту, так само як і не допускається внесення змін до його змісту. Заповіт є особистим розпорядженням фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до закону має право розпорядитися на випадок своєї смерті.
Водночас, на думку заявника, суди попередніх інстанцій, з одного боку, фактично здійснювали пошук волі заповідача поза межами тексту заповіту, а з іншого - намагалися формально застосувати положення статті 213 ЦК України, не врахувавши при цьому правових висновків Верховного Суду щодо способу та меж тлумачення правочинів.
З урахуванням намірів подружжя, мети вчинення правочинів (заповітів), яка, за твердженням заявника, полягала у справедливому розподілі всього майна між синами, а також подальшої поведінки сторін, зокрема відсутності складання додаткових заповітів щодо земельної ділянки в селі Кунцево на користь молодшого сина (позивача) чи інших осіб, такі обставини, на переконання заявника, мали бути покладені в основу судових рішень.
Крім того, суди, на думку заявника, мали критично оцінити та надати належну відповідь на питання, з яких причин після смерті матері старший син не звернувся із заявою про відкриття спадкової справи та не прийняв спадщину. Як вважає заявник, це зумовлено тим, що дійсна воля подружжя під час складання заповітів у 2008 році, яка була відома обом синам, полягала у складенні спільного заповіту подружжя відповідно до статті 1243 ЦК України та переході всього майна, окрім квартири в селищі Нові Санжари, до старшого сина вже після смерті другого з подружжя.
Також зазначено, що суди шляхом аналізу статті 1225 ЦК України мали зробити висновок про те, що подружжя, складаючи заповіти у 2008 році, не сприймало земельну ділянку під житловим будинком у селі Зачепилівка як окремий від будинку об'єкт спадкування, у зв'язку з чим не вбачало необхідності окремо зазначати таку земельну ділянку у заповіті. Відповідно до положень статті 1225 ЦК України така земельна ділянка у будь-якому випадку переходить до особи, яка успадковує будинок.
На думку заявника, суди не здійснили критичного аналізу та не надали відповіді на питання, чому у заповіті подружжя земельна ділянка зазначена першою як окремий об'єкт майна, а надалі, через кому, вказано житловий будинок та все інше майно.
Отже, на переконання заявника, єдиним логічним і обґрунтованим висновком з урахуванням встановлених обставин справи є висновок про те, що дійсна воля подружжя ОСОБА_6 полягала у розподілі всього належного їм майна між двома синами, а саме: квартира в селищі Нові Санжари - молодшому синові, а все інше «сільське» майно - старшому синові, при цьому вартість квартири істотно перевищує вартість усього іншого майна подружжя.
Водночас заявник вважає, що з метою забезпечення єдності судової практики та правової визначеності за результатами касаційного розгляду цієї справи необхідно сформулювати правовий висновок такого змісту: справи про тлумачення правочину мають розглядатися у межах позовного провадження, а належним способом захисту у таких справах є вимога про тлумачення змісту правочину із зазначенням конкретного способу такого тлумачення на користь заявника, що, у свою чергу, забезпечує іншій стороні можливість реалізувати право на подання заперечень.
Аргументи інших учасників справи
У квітні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Новосанжарського районного суду Полтавської області.
19 вересня 2025 року матеріали справи № 542/790/24 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 27 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Позивач ОСОБА_1 є рідним сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яка одночасно є матір'ю відповідача у справі - ОСОБА_2 .
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Новосанжарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З матеріалів спадкової справи № 101/2021 вбачається, що із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 , у встановлений законом строк звернувся її чоловік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Інших заяв про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття не надходило (том 1, а. с. 92-100).
Згідно з довідкою виконавчого комітету Новосанжарської селищної ради Новосанжарського району Полтавської області від 27 квітня 2021 року № 201/10-14 ОСОБА_3 проживав разом із дружиною ОСОБА_4 до моменту її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 та вів із нею спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 93).
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого Новосанжарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 12).
На момент смерті ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав один за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 10).
За життя, 11 вересня 2008 року, ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений секретарем Зачепилівської сільської ради Борсківцем С. П. та зареєстрований за № 346, яким на випадок своєї смерті заповів ОСОБА_2 приватизовану земельну ділянку, житловий будинок з господарськими будівлями, а також усе інше майно, що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 11, 56).
Після смерті спадкодавця ОСОБА_3 до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулися син спадкодавця ОСОБА_1 (за законом), а також пасинок ОСОБА_2 (за заповітом) (том 1, а. с. 14).
Постановою державного нотаріуса Козельщинської державної нотаріальної контори від 29 березня 2024 року ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Кунцівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, у порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його батька ОСОБА_3 , у зв'язку з наявністю спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту.
Обґрунтовуючи зазначену постанову, нотаріус вказала, що між спадкоємцями виник спір щодо складу спадкового майна, оскільки ОСОБА_2 заперечує право ОСОБА_1 на спадкування земельних ділянок, вважаючи, що всі такі земельні ділянки охоплюються заповітом, складеним ОСОБА_3 у 2008 році на його користь.
Згідно з інформацією Державного земельного кадастру та витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що ОСОБА_4 була власником:
- земельної ділянки з кадастровим номером 5323481201:01:001:0620, площею 0,3492 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташованої в селі Зачепилівка Полтавського району Полтавської області, право власності посвідчено державним актом серії ІІІ-ПЛ, № 047887, від 27 грудня 2002 року (том 1, а. с. 102, 147-150);
- земельної ділянки з кадастровим номером 5323481201:01:001:0621, площею 1,1495 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташованої в селі Зачепилівка Полтавського району Полтавської області, право власності посвідчено тим самим державним актом (том 1, а. с. 103, 141-144);
- земельної ділянки з кадастровим номером 5323481201:01:001:0366, площею 0,2030 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, право власності зареєстровано на підставі державного акта серії ІІІ-ПЛ, № 047887, від 27 грудня 2002 року (том 1, а. с. 104-105, 133-135, 138);
- земельної ділянки з кадастровим номером 5323481201:01:001:0365, площею 0,1508 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 106-107, 125-126).
Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ, № 047887, ОСОБА_4 на підставі рішення виконавчого комітету Зачепилівської сільської ради народних депутатів передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,35 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і ведення особистого селянського господарства, яка розташована в селі Зачепилівка на території Зачепилівської сільської ради (том 1, а. с. 120-121, 131-132).
Відповідно до відомостей Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, а також витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 33653532 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5323482200:00:001:0139, площею 1,2387 га, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Кунцівської сільської ради Полтавського району Полтавської області. Підставою виникнення права власності є державний акт на право приватної власності на землю серії ЯБ, № 943365, виданий головою Новосанжарської районної державної адміністрації (том 1, а. с. 109-110, 122-124).
Також згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯБ, № 943355, від 23 травня 2006 року ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 1,240 га, яка розташована на території Кунцівської сільської ради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (том 1, а. с. 124).
Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 , житловий будинок загальною площею 45,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_4 (том 1, а. с. 111-112).
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії БАУ, № 271518, зазначений житловий будинок, площею 45,3 кв. м, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 5323481201:01:001:0365, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1508 га, що належить на праві приватної власності ОСОБА_4 (том 1, а. с. 113-114).
Відповідно до технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок, виготовленого Приватним підприємством «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», інвентаризаційна справа № 352, житловий будинок загальною площею 45,3 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_4 (том 1, а. с. 115-119).
Під час розгляду справи сторони не заперечували, що між ними як спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 існує спір щодо тлумачення заповіту, складеного на користь ОСОБА_2 , оскільки кожен зі спадкоємців тлумачить його зміст по-своєму, що унеможливлює оформлення спадкових прав у позасудовому порядку.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Відповідно до статті 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу.
Верховний Суду у постанові від 01 травня 2024 року у справі № 501/4300/19 (провадження № 61-17412св23) зробив висновки, що у статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться під час тлумачення правочину, які втілюються у трьох рівнях. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали під час вчинення правочину, а також з чого вони виходили під час його виконання. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 28 серпня 2024 року у справі № 755/21821/21 (провадження № 61-1189св24) зазначив, що суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту - спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. Тлумачення заповіту судом не повинно замінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпорядження його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з'ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача. Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частини заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача стосовно долі спадщини.
Системний аналіз положень статей 213, 1256 ЦК України дає підстави для висновку, що під час тлумачення змісту заповіту не допускається пошук волі заповідача, яка не знайшла відображення у тексті самого заповіту, а також не допускається внесення змін у зміст заповіту, який є особистим розпорядженням фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до законодавства має право розпоряджатися на момент укладення заповіту.
Метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малось на увазі.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 335/4131/18.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 213 ЦК України тлумачення правочину має здійснюватися з урахуванням буквального значення його слів і виразів та не може призводити до зміни або доповнення змісту правочину. Суд не наділений повноваженнями включати до заповіту майно, яке заповідач не індивідуалізував ані шляхом зазначення адреси, ані шляхом іншого чіткого способу ідентифікації.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що заповітом від 11 вересня 2008 року ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 приватизовану земельну ділянку, житловий будинок з господарськими будівлями, а також усе інше майно, що розташоване за конкретною адресою - АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції, здійснюючи тлумачення зазначеного заповіту, дійшов висновку, що визначальною ознакою обсягу спадкового майна, охопленого заповітом, є саме його місцезнаходження, прямо зазначене заповідачем, а отже, до такого майна належить лише те майно, яке розташоване за вказаною адресою.
Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки він ґрунтується на буквальному та системному тлумаченні тексту заповіту і не виходить за межі волі заповідача, вираженої у правочині.
Натомість апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку про необхідність віднесення до спадкового майна, охопленого заповітом, також іншої земельної ділянки, яка не розташована за адресою, зазначеною у заповіті, обґрунтовуючи це тим, що вона може бути охоплена поняттям «приватизована земельна ділянка».
Однак такий підхід апеляційного суду, на переконання колегії суддів, не відповідає вимогам статті 213 ЦК України, оскільки фактично призводить до розширювального тлумачення заповіту та включення до нього майна, яке заповідачем не було індивідуалізоване ані шляхом зазначення місцезнаходження, ані шляхом іншої ідентифікації. За таких обставин апеляційний суд вийшов за межі допустимого тлумачення правочину та фактично доповнив його новими положеннями.
Крім того, із наведених у відзиві на касаційну скаргу пояснень убачається, що позивач, фактично погоджуючись із незаконністю постанови апеляційного суду від 17 лютого 2025 року, вказує на її внутрішню суперечливість та вихід за межі змісту заповіту. Зокрема, позивач звертає увагу на те, що апеляційний суд, визнаючи визначальною ознакою спадкового майна, охопленого заповітом, адресу його розташування - АДРЕСА_1 , водночас відніс до такого майна земельну ділянку, яка не має відповідної адреси та не пов'язана з нею просторово, чим фактично допустив розширювальне тлумачення заповіту.
Доводи касаційної скарги про необхідність врахування намірів подружжя, подальшої поведінки спадкоємців, уявлень про «справедливий розподіл майна» та застосування положень статей 1225, 1243 ЦК України не можуть бути підставою для скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції, оскільки такі обставини не відображені у тексті заповіту та не можуть замінювати собою волю заповідача, прямо виражену у правочині.
Посилання заявника на те, що системний аналіз статей 213 та 1256 ЦК України унеможливлює тлумачення заповіту з урахуванням будь-яких інших обставин, окрім буквального тексту, є помилковим та вибірковим. Відповідно до статті 213 ЦК України тлумачення правочину здійснюється насамперед із буквального значення його слів і виразів, однак у разі необхідності - з урахуванням взаємозв'язку окремих його частин і змісту правочину в цілому. При цьому тлумачення не може призводити до зміни або доповнення правочину.
Суд першої інстанції, з висновками якого погоджується суд касаційної інстанції, здійснив саме буквальне та системне тлумачення заповіту, керуючись тим, що визначальною ознакою обсягу спадкового майна, охопленого заповітом, є його місцезнаходження, прямо зазначене заповідачем - АДРЕСА_1 . Такий підхід повністю відповідає вимогам статті 213 ЦК України та не передбачає пошуку волі заповідача поза межами тексту заповіту.
Доводи касаційної скарги про те, що суди мали враховувати наміри подружжя, мету вчинення заповітів, подальшу поведінку спадкоємців, а також суб'єктивні уявлення заявника про «справедливий розподіл майна», не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції. Такі обставини не зафіксовані у тексті заповіту, а отже, не можуть підміняти собою волевиявлення заповідача, виражене у формі правочину. Судове тлумачення не може ґрунтуватися на припущеннях або оцінці бажаного результату для однієї зі сторін.
Також не заслуговують на увагу твердження заявника про те, що суди мали надати оцінку причин неприйняття спадщини старшим сином після смерті матері. Такі обставини не впливають на зміст заповіту ОСОБА_3 , складеного у 2008 році, та не можуть бути критерієм для визначення обсягу спадкового майна, охопленого цим заповітом.
Посилання заявника на відсутність правових висновків Верховного Суду щодо застосування статті 213 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема з питань, у межах якого провадження (позовного чи окремого) мають розглядатися справи про тлумачення правочину та заповіту як його різновиду, а також щодо належності способу захисту у вигляді вимоги про тлумачення без зазначення конкретного способу такого тлумачення або ж вимоги про тлумачення із визначеним заявником способом тлумачення, не заслуговують на увагу.
Так, Верховний Суд у постанові від 23 лютого 2022 року у справі № 474/454/18 (провадження № 61-17277св20) зазначив, що тлумачення заповіту може здійснюватися як під час розгляду самостійної позовної вимоги про тлумачення змісту заповіту, так і, зокрема, під час розгляду позовної вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, з урахуванням того, що зміст заповіту може містити розпорядження щодо призначення спадкоємця (спадкоємців) та/або визначення складу спадкового майна. Отже, тлумачення заповіту може здійснюватися саме щодо таких розпоряджень заповідача.
Отже, тлумачення заповіту допускається як у справах, предметом яких є відповідна позовна вимога, так і в межах розгляду спадкових спорів без заявлення окремої вимоги про тлумачення заповіту, за умови, що таке тлумачення здійснюється у межах заявлених позовних вимог та не призводить до виходу суду за їх межі.
З огляду на наведене, оскільки до предмета доказування у цій справі належить визначення складу спадкової маси при спадкуванні за заповітом, що об'єктивно потребує з'ясування обсягу майна, охопленого заповітом, суд першої інстанції обґрунтовано здійснив тлумачення заповіту з метою визначення спадкової маси, без порушення меж заявлених вимог та з дотриманням положень статті 213 ЦК України.
Фактично доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з правовою оцінкою, наданою судом першої інстанції, та спрямовані на переоцінку доказів і встановлених обставин справи, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на правильному застосуванні статей 213, 1256 ЦК України, тоді як постанова апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції шляхом його доповнення ухвалена з порушенням норм матеріального права.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:
касаційну скаргу задовольнити частково;
постанову апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції, ухваленої шляхом доповнення тлумачення заповіту та розширення складу спадкового майна, охопленого заповітом, скасувати та у цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України;
в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У цій справі касаційну скаргу задоволено частково: постанову апеляційного суду скасовано в частині, якою змінено рішення суду першої інстанції, із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.
За таких обставин колегія суддів зазначає, що додаткова постанова апеляційного суду щодо розподілу судових витрат, яка є наслідком незаконної зміни рішення суду першої інстанції, не має самостійного правового значення та підлягає скасуванню в частині, що стосується:
зменшення розміру судового збору, стягнутого рішенням суду першої інстанції, із 1 211,20 грн до 847,84 грн;
зменшення розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, стягнутих додатковим рішенням суду першої інстанції, із 2 500,00 грн до 2 000,00 грн;
стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду у розмірі 2 000,00 грн;
покладення на позивача судового збору, сплаченого відповідачем за подання апеляційної скарги, у розмірі 545,04 грн.
Водночас судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, відповідно до вимог статей 141, 416 ЦПК України покладаються на заявника.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Тарасенко Михайло Валерійович, задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року в частині, якою змінено рішення суду першої інстанції, скасувати та у цій частині залишити в силі рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року.
В іншій частині постанову Полтавського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року залишити без змін.
Додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 03 березня 2025 року скасувати в частині вирішення питання про судові витрати, а саме:
у частині зменшення розміру судового збору, стягнутого рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 вересня 2024 року;
у частині зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, стягнутих додатковим рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2024 року;
у частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду справи;
у частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк