25 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 523/5657/20
провадження № 61-7489св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вовк Олександр Євгенович, на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року у складі судді Аліна С. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року у складі колегії суддів Сегеди С. М., Вадовської Л. М., Комлевої О. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що відповідно до умов усного договору позики від 29 жовтня 2013 року, викладеного 19 листопада 2013 року у вигляді власноруч написаної відповідачем розписки, позивач передав, а ОСОБА_2 прийняв 400 000,00 дол. США.
28 жовтня 2019 року між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого останній зобов'язався відповідати перед позивачем за виконання ОСОБА_2 зобов'язань за розпискою від 19 листопада 2013 року в межах суми 1 000,00 грн.
Позивач неодноразово звертався до ОСОБА_2 з вимогою про повернення зазначених грошових коштів, однак відповідач такі вимоги ігнорує, зустрічей з позивачем уникає та не відповідає на телефонні дзвінки.
08 листопада 2019 року позивач надіслав на поштову адресу ОСОБА_2 вимогу про повернення боргу, а також вручив її під розписку ОСОБА_3 . Проте ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_3 не виконаливзятих на себе зобов'язань, грошові кошти не повернули.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 29 жовтня 2013 року у розмірі 10 879 880,00 грн;
- стягнути з ОСОБА_3 на свою користь заборгованість за договором поруки від 28 жовтня 2019 року у розмірі 1 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Суди розглядали справу неодноразово.
Суворовський районний суд міста Одеси рішенням від 06 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 29 жовтня 2013 року у розмірі 400 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 10 879 880,00 грн.
Стягнув із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором поруки від 28 жовтня 2019 року у розмірі 1 000,00 грн.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики. ОСОБА_2 не спростував факту складення ним розписки від 19 листопада 2013 року про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 400 000,00 дол. США.
Оригінал зазначеної розписки знаходиться у ОСОБА_1 . Належних доказів протиправного утримання позивачем у себе боргової розписки та повернення суми позики повністю чи частково ОСОБА_2 не надав.
ОСОБА_3 свої зобов'язання за договором поруки не виконав, а тому відповідно до вимог статті 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума грошових коштів, визначена у пункті 3.1 договору поруки від 28 жовтня 2019 року у розмірі 1 000,00 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Одеський апеляційний суд постановою від 06 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року скасував, справу направив для розгляду по суті до Приморського районного суду міста Одеси за територіальною юрисдикцією (підсудністю).
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що за правилом частини першої статті 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з частиною сьомою статті 30 ЦПК України у випадку об'єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов'язання.
Суд першої інстанції зазначеного не врахував та помилково продовжив розгляд справи за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_3 (поручителя), а не за місцем перебування відповідача ОСОБА_2 , який є стороною основного зобов'язання.
Верховний Суд постановою від 23 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Скрипник Ю. О., задовольнив.
Постанову Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що 14 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, тобто за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_3 , який у спірних правовідносинах є поручителем.
Суд апеляційної інстанції, урахувавши вимоги частини сьомої статті 30 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що справа підлягала вирішенню судом за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_2 , який є стороною основного зобов'язання - договору позики.
Водночас апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд до Приморського районного суду міста Одеси за встановленою територіальною юрисдикцією (підсудністю) на підставі частини першої статті 378 ЦПК України, оскільки не звернув уваги на те, що частиною другою цієї статті визначено умови, за наявності яких суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення, яким закінчено розгляд справи, та направити справу на розгляд до суду першої інстанції за встановленою законом підсудністю, а саме наявність поважних причин неподання такої заяви до суду першої інстанції.
ОСОБА_2 брав участь у розгляді справи особисто та через уповноважених представників, зокрема адвоката Лисевича С. В., який вперше на порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) посилався у поданих до апеляційного суду поясненнях від 28 квітня 2023 року.
Надалі він подав до апеляційного суду заяву про застосування наслідків порушення правил територіальної підсудності від 30 квітня 2023 року, у якій, зокрема, поважними причинами неподання такої заяви до суду першої інстанції зазначив, що суд першої інстанції передчасно закрив підготовче провадження у справі, чим неправомірно позбавив ОСОБА_2 можливості вчинити процесуальні дії, які відповідно до закону мали бути вчинені на зазначеній стадії судового процесу; ОСОБА_2 вважав неможливим на стадії розгляду справи по суті заявляти про непідсудність справи, оскільки зазначене питання мало бути вирішено судом самостійно під час вирішення питання про відкриття провадження у справі або на стадії підготовчого провадження; на час розгляду справи діяли карантинні обмеження.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до Приморського районного суду міста Одеси за встановленою територіальною юрисдикцією (підсудністю) на підставі частини першої статті 378 ЦПК України, суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу зазначеної статті ЦПК України, доводів ОСОБА_2 стосовно поважності причин неподання заяви про непідсудність справи Суворовському районному суду міста Одеси не перевірив, мотивів їх прийняття чи відхилення у оскаржуваній постанові не навів, а отже, дійшов передчасного висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Одеський апеляційний суд постановою від 13 травня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Лисевича С. В. залишив без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
За усним договором позики від 29 жовтня 2013 року, який оформлено письмовою розпискою від 19 листопада 2013 року, ОСОБА_1 передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 400 000,00 дол. США.
Договірні зобов'язання, що виникли між сторонами, встановлені належними та допустимими доказами, в тому числі, підтверджені висновками експертів Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 22 квітня 2021 року № СЕ-19/111-21/16008-ПЧ та від 05 травня 2021 року № СЕ-19/111-21/19184-ДД.
Водночас представник ОСОБА_2 адвокат Вовк О. Є. звернувся до апеляційного суду із заявою про застосування позовної давності, посилаючись на те, що позовна давність до заявлених позивачем у цій справі вимог спливла 29 жовтня 2018 року.
З цього приводу колегія суддів зазначила, що позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Оскільки у борговій розписці не було обумовлено строк повернення грошових коштів, то з урахуванням приписів частини другої статті 530 ЦК України кредитор мав право вимагати його виконання у будь-який час.
Крім того, як на момент пред'явлення позову, так і наразі інститут позовної давності не діє, оскільки Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Таким чином, оскільки карантин в Україні діяв до 30 червня 2023 року, то позовна давність на спірні правовідносини не поширюється.
З огляду на викладене позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права в межах загальної позовної давності тривалістю у три роки.
Отже, зважаючи на наявність боргового зобов'язання, яке виникло між сторонами на підставі договору позики, та відсутність доказів про повернення відповідачем грошових коштів позивачу, колегія суддів не вбачала підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув справу з порушенням вимог територіальної підсудності, з посиланням на те, що цей спір має розглядатися у Приморському районному суді місті Одеси, то колегія суддів зазначила, що за змістом пункту 15 частини першої статті 28 ЦПК України позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Крім того, скасовуючи постанову Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2024 року не вбачав порушення судом першої інстанції правил підсудності цієї справи.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 13 травня 2025 року закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року.
Апеляційний суд мотивував ухвалу тим, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції не вирішувалось питання про права, інтереси та обов'язки ОСОБА_4 , що згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України є підставою для закриття апеляційного провадження.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У червні 2025 року ОСОБА_2 через представника Вовка О. Є. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, а справу направити на новий розгляд до Приморського районного суду міста Одеси за встановленою законом підсудністю.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17, від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 та у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 04 лютого 2020 року у справі № 910/15765/18, від 03 червня 2020 року у справі № 185/4316/16, від 01 липня 2020 року у справі № 619/3555/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 289/1251/17, від 01 лютого 2023 року у справі № 914/3203/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 569/15311/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов'язання та пред'явив позовну вимогу щодо стягнення боргу за договором позики в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на 13 квітня 2020 року. Отже, валютою стягнення заборгованості стала національна валюта України - гривня.
Однак усупереч принципу диспозитивності судового процесу суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув борг за договором позики в іноземній валюті, хоча позивач просив стягнути його у гривневому еквіваленті.
Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі підстав заявленого позову, оскільки ОСОБА_1 в заявах по суті спору неодноразово зазначав про те, що розписка від 19 листопада 2013 року була складена на виконання саме усного, а не письмового договору позики.
Якщо позивач зазначає, що розписка стосується саме усного договору позики, то логічно, що вона не стосується письмового договору позики, який ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи вже разом з відповіддю на відзив.
Вважає, що така поведінка позивача є недобросовісною, оскільки після подання відзиву на позов ОСОБА_1 почав повідомляти суду зовсім інші фактичні обставини, які ніяк не узгоджуються із попередніми заявами позивача.
Таким чином, суд першої інстанції не мав брати до уваги наданий ОСОБА_1 письмовий договір позики, оскільки позовні вимоги не були обґрунтовані саме існуванням письмового договору, а отже, його наявність та умови не входять до предмета доказування та підстав заявленого позову, який був обґрунтований фактом укладення усного правочину.
Водночас позивач не надав доказів на підтвердження наявності усного договору позики. Зі змісту розписки не вбачається, що вона є саме борговою, оскільки вказана розписка лише підтверджує факт передання коштів, однак у ній відсутні положення про обов'язок повернення коштів. Крім того, зі змісту розписки не можна дійти однозначного висновку про те, чи підтверджує вона передання коштів у борг, чи, навпаки, підтверджує повернення їх як погашення боргу ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 (як він це зазначав у відзиві на позов).
У пункті 3.3 договору позики від 29 жовтня 2013 року зазначено: «У випадку прострочення позичальником повернення суми позики в строки, визначені пунктом 2.1 цього договору, позичальник сплачує пеню...». Отже, строк виконання зобов'язання з повернення коштів визначений сторонами у пункті 2.1 договору позики, тобто договір є строковим, а не безстроковим, як це помилково виснували суди першої та апеляційної інстанцій.
Однак наданий позивачем договір позики має механічні пошкодження (навмисно видалена / вирвана частина тексту), тому пункт 2.1 договору був нечитабельним та встановити його зміст під час розгляду справи судом першої інстанції не було можливим. На переконання заявника, знищення частини тексту договору позики не є випадковістю, оскільки акуратно видалено лише один важливий рядок договору, який визначав строк повернення коштів.
Разом із тим механічне пошкодження договору як паперу, відривання його шматків тощо, не свідчить про те, що були внесені юридично узгоджені сторонами зміни до такого договору та що договір зі строкового перетворився на безстроковий. Зміни в письмовий договір вносяться за згодою та участю обох сторін шляхом підписання відповідних додаткових угод, а не шляхом, наприклад, відривання незручної для позивача частини тексту договору.
Таким чином, договір позики є строковим, а тому на наступний день після дати, яку погодили сторони у пункті 2.1 договору, у разі його невиконання, має місце порушення договору та, відповідно, порушення прав позивача. Отже, на час розгляду справи судом першої інстанції у матеріалах справи не було відомостей про те, що строк виконання зобов'язання з повернення коштів настав і що через порушення строку повернення коштів має місце порушення прав позивача.
Ризик пошкодження договору позики як письмового доказу, оригінал якого наявний у позивача, і яким він (позивач) обґрунтовує свої вимоги, покладається саме на позивача як заявника та держателя такого документа.
Водночас до апеляційної скарги, яку подала особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_4 , було додано цілу копію договору позики від 29 жовтня 2013 року. Однак апеляційний суд, маючи цілий (не пошкоджений) текст договору позики, не взяв його до уваги та навіть не зазначив про нього в оскаржуваній постанові, хоча з копії цього договору можна встановити, що ОСОБА_1 подав позов після спливу загальної позовної давності, про застосування якої сторона відповідача заявила під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Незважаючи на те, що суду апеляційної інстанції було надано повну, непошкоджену копію договору позики від 29 жовтня 2013 року, в якому визначено строк повернення коштів протягом двох років з моменту їх отримання, тобто до 29 жовтня 2015 року, цей суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність (позовна давність у три роки спливла 30 жовтня 2018 року, а ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у квітні 2020 року).
Крім того, апеляційний суд не надав оцінки електронному листу ОСОБА_1 , яким підтверджується часткове повернення коштів. Так, до апеляційної скарги ОСОБА_4 додала електронний лист ОСОБА_1 , у якому він указав про повернення йому 200 000,00 дол. США.
Також суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки щодо порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) справи, враховуючи, що за положеннями частини сьомої статті 30 ЦПК України справа підлягала вирішенню судом за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_2 , який є стороною основного зобов'язання - договору позики, тобто Приморським районним судом міста Одеси.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_6 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У вересні 2025 року ОСОБА_2 через представника Вовка О. Є. подав до Верховного Суду заяву про передання цієї справи до іншого суду, який розглядає справу про банкрутство відповідача, у якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, а справу направити до Господарського суду Одеської області, на розгляді якого перебуває справа № 916/2017/25 про банкрутство фізичної особи ОСОБА_2 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.
Верховний Суд ухвалою від 01 серпня 2025 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Васильєв П. П., на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року у цій справі.
16 жовтня 2025 року матеріали справи № 523/5657/20 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 11 серпня 2025 року зупинив виконання рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
Верховний Суд ухвалою від 13 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
29 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником укладено договір позики (том 1, а. с. 143).
Згідно з пунктами 1.1, 2.2 договору позики позикодавець передав, а позичальник прийняв 400 000,00 дол. США, що еквівалентно 3 260 000,00 грн за комерційним курсом. Факт передання позикодавцем грошових коштів підтверджується розпискою позичальника, яка є невід'ємним додатком до цього договору.
19 листопада 2013 року ОСОБА_2 надав власноруч написану розписку, якою підтвердив, що 29 жовтня 2013 року він отримав грошові кошти у розмірі 400 000,00 дол. США за договором позики від 29 жовтня 2013 року. Ці кошти отримав від ОСОБА_1 (том 1, а. с. 8).
Оригінал розписки на час подання позову знаходився у позивача.
28 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель ОСОБА_3 зобов'язався відповідати перед кредитором ОСОБА_1 за виконання ОСОБА_2 зобов'язань, які виникли внаслідок позики грошових коштів у розмірі 400 000,00 дол. США, наданої боржником кредитору під розписку від 19 листопада 2013 року (том 1, а. с. 9, 10).
У пункті 3.1 договору поруки передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання боржником згідно з розпискою у межах суми, що становить 1 000,00 грн.
Апеляційний суд також з'ясував, що згідно з висновком почеркознавчої експертизи від 22 квітня 2021 року № СЕ-19/111-21/16008-ПЧ, складеним експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України на замовлення сторони позивача, підписи в договорі позики коштів у розмірі 400 000,00 дол. США від 29 жовтня 2013 року від імені позичальника ОСОБА_2 та в розписці ОСОБА_2 від 19 листопада 2013 року виконані однією особою (том 2, а. с. 17-23).
У висновку технічної експертизи документів від 05 травня 2021 року № СЕ-19/111-21/19184, складеному експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України на замовлення сторони позивача, зазначено таке:
- ознак внесення змін до договору позики коштів у розмірі 400 000,00 дол. США від 29 жовтня 2013 року, укладеному між позикодавцем ОСОБА_1 та позичальником ОСОБА_2 (крім фрагмента аркуша, який відсутній) шляхом підчистки, дописки, травлення, змивання, виправлення, додрукування не виявлено;
- встановлено наявність пошкодження цілісності аркуша паперу, на якому виконаний договір позики від 29 жовтня 2013 року, а саме відсутність фрагмента аркуша з частиною друкованого тексту у 17, 18, 19 рядках;
- ознак внесення змін у текст розписки позичальника ОСОБА_2 від 19 листопада 2013 року про отримання коштів у розмірі 400 000,00 дол. США шляхом підчистки, дописки, травлення, змивання, правлення не виявлено;
- підписи в договорі позики коштів у розмірі 400 000,00 дол. США від 29 жовтня 2013 року від імені ОСОБА_2 виконано за допомогою писальних приладів, рукописним способом;
- рукописний текст та підпис у розписці позичальника ОСОБА_2 від 19 листопада 2013 року про отримання коштів у розмірі 400 000,00 дол. США виконано за допомогою писальних приладів, рукописним способом;
- текст договору позики коштів у розмірі 400 000,00 дол. США від 29 жовтня 2013 року, укладеного між позикодавцем ОСОБА_1 та позичальником ОСОБА_2 , виконаний за допомогою знако-друкуючого пристрою, з електрографічним способом друку; підписи виконано за допомогою писальних приладів, рукописним способом; ознак монтажу у договорі позики коштів у розмірі 400 000,00 дол. США від 29 жовтня 2013 року не встановлено;
- розписка позичальника ОСОБА_2 від 19 листопада 2013 року про отримання коштів у розмірі 400 000,00 дол. США не є копією та виконана за допомогою писального приладу, рукописним способом (том 2, а. с. 25-35).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. У цивільному праві під час аналізу правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Тобто, якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23)).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зробила такі висновки: «Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. […] Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. […] Що стосується можливості і порядку визначення у рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18, у якій вказано, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні».
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, відповідач отримані в борг грошові кошти не повернув, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув борг за договором позики в іноземній валюті, хоча позивач просив стягнути його в гривневому еквіваленті, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Аналогічна правова позиція зазначена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц та від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 79 постанови від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 зробила висновок такого змісту: «Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».
Якщо договір позики укладено в іноземній валюті, предметом грошового зобов'язання є саме сума в цій валюті, незалежно від того, чи просить позивач у позовній заяві про стягнення боргу в іноземній валюті чи у гривневому еквіваленті. У такому разі позовна вимога фактично стосується одного й того самого боргу, а різниця полягає лише у способі його грошового вираження.
Отже, стягнувши заборгованість в іноземній валюті, суд першої інстанції не змінив предмета чи підстав позову, а лише уточнив форму виконання грошового зобов'язання відповідно до змісту договору та вимог статей 524, 533, 1046, 1049 ЦК України.
Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно стягнув заборгованість в доларах США, є необґрунтованими.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2024 року у справі № 372/1272/21-ц (провадження № 61-9443св24).
Аргументи заявника про те, що, взявши до уваги наданий позивачем ОСОБА_1 письмовий договір позики, суд першої інстанції вийшов за межі підстав заявленого позову, не заслуговують на увагу.
Зазначення позивачем у своїх заявах по суті спору про те, що розписка від 19 листопада 2013 року була складена на підтвердження виконання усного, а не письмового договору позики, не змінює правової природи спірних правовідносин. Для правильного застосування положень статей 1046 та 1047 ЦК України суд зобов'язаний установити наявність між сторонами правовідносин за договором позики та їх дійсний зміст, керуючись сукупністю доказів, зокрема достовірністю та змістом документа, на підставі якого підтверджується факт укладення договору позики та його умови.
Доводи касаційної скарги про те, що до апеляційної скарги, поданої ОСОБА_4 - особою, яка не брала участі у справі, - було долучено електронний лист ОСОБА_1 та повну копію договору позики від 29 жовтня 2013 року, однак апеляційний суд, маючи цілісний (непошкоджений) текст договору, не взяв його до уваги та навіть не зазначив про нього в оскаржуваній постанові, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Апеляційний суд ухвалою від 13 травня 2025 року закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 як особи, яка не брала участі у справі, оскільки оскаржуваним рішенням суду першої інстанції не вирішувалися питання про її права, інтереси чи обов'язки, що відповідає вимогам пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
За таких обставин процесуальні документи та докази, подані ОСОБА_4 , зокрема копія непошкодженого договору позики та електронний лист, не могли бути предметом оцінки апеляційного суду по суті спору, оскільки подані особою, яка не мала процесуального права ініціювати апеляційний перегляд судового рішення.
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд був зобов'язаний врахувати зазначені докази та застосувати позовну давність, ґрунтуються на хибному розумінні процесуального статусу особи, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4 та правових наслідків закриття апеляційного провадження. Закриття апеляційного провадження унеможливлює будь-яке процесуальне реагування суду на доводи і докази, викладені в такій апеляційній скарзі, окрім вирішення питання про саме закриття провадження.
Посилання заявника на те, що він був позбавлений можливості заявити про застосування позовної давності у суді першої інстанції з огляду на те, що наданий позивачем договір позики мав механічні пошкодження, унаслідок чого не було можливості встановити строк повернення коштів, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції з огляду на таке.
Згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Тлумачення змісту частини третьої статті 267 ЦК України дає підстави для висновку, що нею встановлено суб'єктивні межі застосування позовної давності. Зокрема, позовна давність не може бути застосована судом за відсутності відповідної заяви сторони у спорі, оскільки без такої заяви суд не вправі застосовувати позовну давність за власною ініціативою за жодних обставин (постанова Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16).
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
З огляду на приписи частини першої статті 44 та частини четвертої статті 12 ЦПК України, саме на учасників судового процесу покладається обов'язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права, а також ризик настання наслідків, пов'язаних із невчиненням процесуальних дій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначила, що суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
Відповідач ОСОБА_2 є стороною договору позики від 29 жовтня 2013 року, а отже, достеменно знав та повинен був знати його зміст, істотні умови та порядок виконання зобов'язань, зокрема щодо строку повернення отриманих грошових коштів. Сам собою стан копії договору, наданої іншою стороною, не звільняв відповідача від обов'язку належного захисту своїх прав та не позбавляв його можливості заявити про застосування позовної давності в суді першої інстанції.
Крім того, відповідач власноруч склав розписку, якою підтвердив отримання грошових коштів за договором позики від 29 жовтня 2013 року, що додатково свідчить про його обізнаність зі змістом та умовами відповідного зобов'язання.
За таких обставин відповідач не був об'єктивно позбавлений можливості заявити про застосування позовної давності у суді першої інстанції, а відсутність такої заяви є наслідком його процесуальної поведінки, а не порушення з боку суду чи іншої сторони спору.
Отже, наведені доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Водночас, зважаючи на те, що відповідач не був об'єктивно позбавлений можливості заявити про застосування позовної давності у суді першої інстанції, а відсутність такої заяви є наслідком його процесуальної поведінки, прийняття апеляційним судом до розгляду заяви відповідача про застосування позовної давності та надання їй правової оцінки було безпідставним.
Разом із тим зазначені недоліки не вплинули на правильність правового результату вирішення справи по суті, а тому відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень з одних лише формальних міркувань.
Щодо доводів касаційної скарги про порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) колегія суддів зазначає таке.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.
З матеріалів справи відомо, що у провадженні Суворовського районного суду міста Одеси справа № 523/5657/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики перебувала з квітня 2020 року, у провадженні апеляційного суду - з вересня 2020 року.
Суворовський районний суд міста Одеси ухвалою від 16 квітня 2020 року відкрив провадження у цій справі, а ухвалою від 05 травня 2020 року закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті (том 1, а. с. 1, 39).
14 травня 2020 року ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що він не отримував позовної заяви і про існування справи дізнався випадково (том 1, а. с. 88, 89).
У червні 2020 року представник ОСОБА_2 адвокат Лисевич С. В. подав до суду першої інстанції відзив на позов ОСОБА_1 , а також клопотання про скасування заходів забезпечення позову (том 1, а. с. 115-117, 124, 125).
02 червня 2020 року, 24 червня 2020 року, 01 липня 2020 року та 06 липня 2020 року адвокат Лисевич С. В. брав участь у судових засіданнях Суворовського районного суду міста Одеси у цій справі як представник відповідача Козаченка О. О., в яких, серед іншого, заявляв клопотання про забезпечення доказів, витребування оригіналів письмових доказів тощо (том 1, а. с. 126, 127, 144, 145, 150-154, 180-182, 184-186).
Отже, відповідач ОСОБА_2 був достеменно обізнаний про суд, у якому здійснюється розгляд справи, ще з травня 2020 року, однак не заявляв заперечень щодо територіальної підсудності.
Уперше представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Лисевич С. В. на порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) послався у поданих до апеляційного суду поясненнях від 28 квітня 2023 року (том 3, а. с. 3).
Надалі сторона відповідача подала до апеляційного суду заяву про застосування наслідків порушення правил територіальної підсудності від 30 серпня 2023 року (том 3, а. с. 23, 24).
Таким чином, оскільки після вступу в процес сторона відповідача брала участь у судових засіданнях, була обізнана про місцезнаходження суду та могла одразу заявити в суді першої інстанції про порушення підсудності, але безпідставно зробила це лише в суді апеляційної інстанції після призначення справи до розгляду, то така поведінка є наслідком процесуальної пасивності, а не об'єктивних перешкод.
Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо розгляду справи судом першої інстанції з порушенням територіальної юрисдикції, оскільки згідно з частиною другою статті 411 ЦПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
Водночас доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17, від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 та у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 04 лютого 2020 року у справі № 910/15765/18, від 03 червня 2020 року у справі № 185/4316/16, від 01 липня 2020 року у справі № 619/3555/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 289/1251/17, від 01 лютого 2023 року у справі № 914/3203/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 569/15311/21, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки оскаржувані судові рішення не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо заяви ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вовк О. Є., про передання справи до іншого суду, який розглядає справу про банкрутство відповідача
Як зазначалося вище, у вересні 2025 року ОСОБА_2 через представника Вовка О. Є. подав до Верховного Суду заяву про передання справи до іншого суду, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, а справу направити до Господарського суду Одеської області, на розгляді якого перебуває справа № 916/2017/25 про банкрутство фізичної особи ОСОБА_2 .
Заяву мотивовано тим, що Господарський суд Одеської області ухвалою від 11 червня 2025 року відкрив провадження у справі № 916/2017/25 про неплатоспроможність (банкрутство) ОСОБА_2 , а розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Зазначена заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частин першої-третьої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, який введено в дію 21 жовтня 2019 року (далі - КУзПБ), спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині другій цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше п'яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), який розглядає спір по суті в межах цієї справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) зазначила, якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу.
Предметом позову у цій справі є, зокрема, вимоги ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 , стосовно якого господарський суд порушив справу про неплатоспроможність (банкрутство)та запровадив процедуру погашення боргів боржника, яка наразі ще не завершена.
У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 904/7234/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що з огляду на норми законодавства України, чинного на момент розгляду справи Верховним Судом, законодавець наголосив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Водночас у цій самій постанові Верховний Суду складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що відсутність порушеного провадження у справі про банкрутство відповідача на момент звернення з позовом (13 серпня 2015 року), судового розгляду справи по суті в суді першої інстанції, який закінчився ухваленням рішення від 29 вересня 2015 року, звернення з апеляційною скаргою свідчить про об'єктивну неможливість направлення такої справи до господарського суду для розгляду в межах справи про банкрутство, провадження у якій порушено 03 грудня 2015 року.
Аналогічного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 921/490/18, зазначивши, що скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту порушення справи про банкрутство (через 8 місяців після ухвалення рішення судом першої інстанції), яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення, є відступленням від принципу правової визначеності та проявом правого пуризму.
Схожого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 13 травня 2021 року у справі № 465/5402/16-ц (провадження № 61-17041св20) та від 30 листопада 2022 року у справі № 752/3410/20 (провадження № 61-9243св22).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження у справі.
У постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду висловив такі висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах:
«Юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження.
Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Норми статті 7 КУзПБ регулюють питання передачі справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, ще на стадії розгляду справи у суді першої інстанції та до ухвалення рішення суду по суті заявлених вимог.
Передання справи до господарського суду на підставі частини третьої статті 7 КУзПБ можливе лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції та до ухвалення рішення судом першої інстанції по суті заявлених вимог. Неможливо передати матеріали справи до суду іншої юрисдикції з ухваленим у ній рішенням по суті заявлених вимог.
Не є підставою для скасування рішень при апеляційному / касаційному перегляді з переданням справи до господарського суду відкриття провадження у справі про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції, за винятком якщо судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції».
У справі, що переглядається, Верховний Суд урахував, що на момент звернення ОСОБА_1 із позовом у квітні 2020 року та ухвалення судом першої інстанції рішення від 06 липня 2020 року, а також апеляційним судом постанови від 13 травня 2025 року, провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) відповідача ОСОБА_2 порушено не було, а норми статті 7 КУзПБ регулюють питання передання справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, ще на стадії розгляду справи у суді першої інстанції та до ухвалення рішення суду по суті заявлених вимог.
Зважаючи на викладене та з урахуванням наведених вище положень процесуального закону, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_2 про передання цієї справи до господарського суду, який розглядає справу про банкрутство відповідача.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вовк Олександр Євгенович, про направлення справи до Господарського суду Одеської області, на розгляді якого перебуває справа № 916/2017/25 про неплатоспроможність (банкрутство) фізичної особи ОСОБА_2 .
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Вовк Олександр Євгенович, залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк