18 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 308/18402/23
провадження № 61-7070св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі:держава Україна в особі Офісу Генерального прокурора України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОфісу Генерального прокурора України на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року в складі судді Дергачової Н. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року в складі колегії суддів Мацунича М. В., Джуги С. Д., Кожух О. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу досудового розслідування, прокуратури,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу досудового розслідування, прокуратури.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що орган досудового розслідування здійснював розслідування у кримінальному провадженні від 15 червня 2013 року за № 4201600000000071.
Відповідно до постанови прокурора Генеральної прокуратури України Шененка Р. В. з кримінального провадження № 4201600000000071 виділено матеріали стосовно нього, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з присвоєнням номера 42016000000001389.
17 червня 2016 року Печерський районний суд міста Києва у цьому провадженні надав дозвіл на його затримання.
Відповідно до постанови прокурора Генеральної прокуратури України Шененка Р. В. з кримінального провадження № 4201600000001389 виділено матеріали стосовно нього з присвоєнням номера 42016000000003067.
Зазначав, що 20 червня 2018 року Печерський районний суд міста Києва стосовно нього у кримінальному провадженні № 4201600000003067 обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відповідно до частини шостої статті 193 КПК України. У зв'язку з відсутністю його оголошено у міжнародний розшук. Відповідно до зазначеної ухвали 23 травня 2016 року у цьому провадженні йому було оголошено про підозру, при цьому вручити йому письмове повідомлення про підозру не виявилось можливим у зв'язку з невстановленням місця його перебування, зазначене повідомлення було направлено у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень.
18 червня 2018 року за повідомленням Українського бюро Інтерполу його затримано на території Словацької Республіки, а 26 листопада 2018 року - екстрадовано в Україну та затримано в аеропорту «Бориспіль».
28 листопада 2018 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва Писанець В. А. у справі № 757/59114/18-к обрав стосовно нього запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави.
Вироком від 21 березня 2022 року Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області, залишеним без змін ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, у справі № 303/6979/16-к визнав його невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 343 КК України, частиною другою статті 146 КК України, частиною першою статті 345 КК України, частиною четвертою статті 187 КК України, частиною четвертою статті 296 КК України, частиною першою статті 263 КК України, та виправдав.
Таким чином, на думку позивача, початком незаконного його переслідування є момент оголошення підозри, а саме 23 травня 2016 року до 14 червня 2023 року, що становить 84 місяці та 22 дні.
Незаконним притягненням до кримінальної відповідальності йому завдано моральної та матеріальної шкоди.
Позивач зазначав, що на момент його затримання він офіційно працював у м. Ніредьгаза Угорської Республіки та його заробітна плата становила 147 750,00 угорських форинтів, що у перерахунку за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 14 700,31 грн.
Також у Словацькій Республіці позивач поніс витрати на правничу допомогу на суму 4 800,00 євро, що в перерахунку за курсом НБУ станом на день подання позову становить 199 200,00 грн. В Україні на правничу допомогу позивач поніс витрати у розмірі 46 500,00 грн. Крім цього, він поніс витрати на виготовлення перекладу у сумі 1 200,00 грн. Таким чином загальна сума матеріальної шкоди становить 1 128 900,00 грн.
Обґрунтовуючи суму моральної шкоди, позивач зазначав, що перебував в умовах ізоляції в Словацькій Республіці в одиночній камері з максимумом обмежень, встановлених законами та нормативно-правовими актами Словацької Республіки. Крім цього, він перебував в умовах ізоляції і в Україні. Такі негативні зміни у його житті призвели до душевних страждань, розладів здоров'я. Оскільки позивач є багатодітним батьком, то він тяжко переживав вимушені зміни у своєму житті. Під час перебування в умовах ізоляції позивач постійно переживав за своїх дітей, за умови їх належного забезпечення, оскільки до моменту ув'язнення він був єдиним годувальником у родині. Крім цього, такі вимушені зміни у його житті призвели до втрати основної роботи в Угорщині. Звинувачення в надуманих кримінальних провадженнях завдали шкоди діловій репутації позивача.
Посилаючись на зазначене, просив суд стягнути з держави Україна на свою користь 1 500 000,00 грн моральної шкоди та 1 128 000,00 грн матеріальної шкоди, заподіяної незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 06 березня 2024 року позовну заяву задовольнив частково.
Стягнув з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 569 500,00 грн грошового відшкодування завданої моральної шкоди та 1 128 818,60 грн матеріальної шкоди, заподіяної незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, а всього 1 698 318,60 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 перебував під слідством з 23 травня 2016 року до 14 червня 2023 року, тобто 85 місяців та був виправданий за шістьма складами кримінальних правопорушень. Врахувавши моральні страждання, перенесені ним під час його ізоляції та перебування під слідством, характер правопорушення та тяжкість злочину, а також тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках, погіршення стану здоров'я, втрату роботи, кар'єри, звичного кола спілкування та інші негативні наслідки, вимоги розумності та справедливості, суд дійшов висновку, про відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 569 500,00 грн.
Щодо матеріальної шкоди, то суд першої інстанції дійшов висновку, що доводи, надані позивачем, є обґрунтованими та такими, що підтверджені належними та допустимими доказами і підлягають задоволенню у частині стягнення середнього заробітку, правової допомоги, наданої позивачу в Словацькій Республіці та Україні, а також витрат на послуги перекладача, що в загальному становить 1 128 818,60 грн.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Закарпатський апеляційний суд постановою від 24 квітня 2025 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора України задовольнив частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року змінив у резолютивній частині.
Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 : грошові кошти у розмірі 568 160,00 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконним притягненням до кримінальної відповідальності; грошові кошти у розмірі 882 018,60 грн на відшкодування втраченого заробітку (грошового доходу), з яких підлягають відрахуванню податки і збори; грошові кошти у розмірі 245 700,00 грн на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги; грошові кошти у розмірі 1 200,00 грн - витрати за надання послуг з посвідчення перекладу документів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної та матеріальної шкоди за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Однак апеляційний суд не погодився з визначеним судом першої інстанції розміром суми моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню з держави Україна на користь ОСОБА_1 , вважав, що така становить 568 160,00 грн, а не 569 500,00 грн задоволених судом першої інстанції.
Суд керувався тим, що позивач перебував під судом та слідством з 23 травня 2016 року до 14 червня 2023 року, тобто 84 місяці та 24 дні. За 24 дні мінімальна заробітна плата становить 5 360,00 грн (6 700/30 = 223,33 х 24). За 84 місяці мінімальна заробітна плата становить суму 562 800,00 (6 700,00 х 84) грн, тобто всього сума становить 568 160,00 грн (5 360,00 + 562 800,00), яка підлягає стягненню з держави Україна на користь ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
02 червня 2025 року Офіс Генерального прокурора через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року і постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року та ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суди неправильно застосували норми матеріального права (частини першу та другу статті 1176 ЦК України, статтю 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», пункт 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41), та не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26 квітня 2023 року у справі № 522/11266/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 463/1380/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15, від 23 жовтня 2019 року у справі № 646/1591/13, від 14 липня 2021 року у справі № 766/8892/17, від 03 травня 2023 року у справі № 686/14821/21, від 17 січня 2020 року у справі № 335/2436/18, від 19 лютого 2025 року в справі № 199/3248/23.
Крім того, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у взаємозв'язку зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», для розрахунку відшкодування моральної шкоди за час незаконного перебування під слідством чи судом.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що відповідно до ухвали Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2023 року y справі № 303/6979/16-к клопотання обвинуваченого ОСОБА_1 про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності задоволено. На підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України звільнено обвинуваченого ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 296 КК України, а кримінальне провадження щодо нього на підставі пункту 1 частини другої статті 284, статті 417 КПК України закрито.
У зв'язку із зазначеним заявник вважає, що оскільки кримінальне провадження в частині обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 296 КК України, закрито у зв'язку із закінченням строків давності, то відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення моральної та матеріальної шкоди, оскільки не відбулось його повної реабілітації.
Крім того, заявник не погоджується з висновками судів щодо стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України моральної та матеріальної шкоди, завданої ОСОБА_1 незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Зазначає, що вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 березня 2022 року та ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у справі № 303/6979/16-к не встановлено фактів незаконності дій органу досудового слідства, прокуратури, тому безпідставними є вимоги позивача.
Крім того, звертає увагу на те, що суди неправильно визначили розмір моральної шкоди. Так, суд першої інстанції під час визначення розміру моральної шкоди керувався положенням Закону України «Про Державний бюджет на 2023 рік», яким розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2023 року визначено у сумі 6 700,00 грн. Водночас справу розглянуто і оскаржуване рішення суд ухвалив у 2024 році. Суди не врахували положення частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», яким встановлено, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, становить 1 600,00 грн. У зв'язку з чим заявник вважає помилковими висновки суду про визначення розміру моральної шкоди у сумі 568 160,00 грн.
Також зазначає про безпідставність стягнення на користь позивача матеріальної шкоди та неврахування судами, що така шкода не підтверджена належними та допустимими доказами.
Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не надав до суду належних доказів, а саме наказу або розпорядження керівника за місцем роботи про відсторонення його від роботи, що його щомісячна заробітна плата становила саме 147 750,00 угорських форинтів, а також щодо терміну, упродовж якого він міг і повинен був працювати та отримувати доходи.
Також вважає, що суди безпідставно стягнули з держави на користь позивача витрати на юридичну (правничу) допомогу у розмірі 245 700,00 грн. Зазначає, що такі витрати понесені ОСОБА_1 на стадії досудового розслідування та судового розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій під час кримінального провадження № 303/6979/16-к, тому ці витрати на правничу допомогу є не судовими витратами, передбаченими пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, а є видом матеріальної шкоди у розумінні Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивач не надав належних та допустимих доказів, зокрема детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, документів, які б підтверджували опис і вартість цих робіт (юридичних послуг та консультацій), розрахунок погодинної вартості правової допомоги.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2025 року Державна казначейська служба України подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому підтримує доводи касаційної скарги та просить її задовольнити, посилаючись на помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій та про порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 18 червня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.
16 липня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою від 09 лютого 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Орган досудового розслідування здійснював розслідування у кримінальному провадженні від 15 червня 2013 року № 4201600000000071.
Постановою прокурора Генеральної прокуратури України Шененко Р. В. з кримінального провадження № 4201600000000071 виділено матеріали стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з присвоєнням № 4201600000001389.
23 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ОСОБА_1 повідомив про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 121, частиною другою статті 125, частиною другою статті 129, частиною другою статті 146, частиною другою статті 147, частиною другою статті 194, статтею 257, частинами другою, третьою статті 258, частинами першою, другою статті 263, частиною першою статті 279, частиною четвертою статті 187, частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 342, частиною першою статті 343 КК України, частинами першою, другою, четвертою статті 345 КК України. При цьому вручити останньому письмове повідомлення про підозру не виявилось можливим у зв'язку з невстановленням місця перебування ОСОБА_1 , зазначене повідомлення було направлено у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень.
31 травня 2016 року постановою Генеральної прокуратури України оголошено ОСОБА_1 у розшук у межах кримінального провадження № 22013070000000071 (т. 1, а. с. 100, 101).
17 червня 2016 року Печерський районний суд міста Києва у зазначеному провадженні надав дозвіл на затримання ОСОБА_1 .
Відповідно до постанови прокурора Генеральної прокуратури України Шененко Р. В. з кримінального провадження № 4201600000001389 виділено матеріали стосовно ОСОБА_1 з присвоєнням № 4201600000003067.
20 червня 2018 року Печерський районний суд міста Києва стосовно ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 4201600000003067 обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відповідно до частини шостої статті 193 КПК України, за відсутності ОСОБА_1 , якого на той час було оголошено в міжнародний розшук.
18 червня 2018 року у м. Кошице Словацької Республіки обвинуваченого ОСОБА_1 затримано за повідомленням Українського бюро Інтерполу (т. 1, а. с. 75, 76).
Обласна прокуратура м. Кошице Словацької Республіки 19 червня 2018 року ОСОБА_1 ознайомила з причинами затримання (т. 1, а. с. 91-96).
20 червня 2018 року Генеральна прокуратура України звернулась до Міністерства юстиції Словацької Республіки з листом, у якому просила забезпечити тимчасовий арешт та тримання під вартою ОСОБА_1 , що і зробила Словацька Республіка (т. 1, а. с. 69, 76-86).
26 липня 2018 року Генеральна прокуратура України зверталася до Міністерства юстиції Словацької Республіки з метою екстрадиції ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 68).
26 листопада 2018 року ОСОБА_1 затримано в аеропорту м. Бориспіль.
Ухвалою від 28 листопада 2018 року Печерський районний суд міста Києва обрав ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення застави (т. 1, а. с. 60-66).
Вироком від 21 березня 2022 року Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області, залишеним без змін ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, у справі № 303/6979/16-к ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 343 КК України, частиною другою статті 146 КК України, частиною першою статті 345 КК України, частиною четвертою статті 187 КК України, частиною четвертою статті 296 КК України, частиною першою статті 263 КК України, та виправдано. За частиною третьою статті 296 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України, а кримінальне провадження закрито (т. 1, а. с. 15-57).
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надав суду, зокрема, такі докази:
- копію посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого Управлінням соціального захисту населення Ужгородської районної державної адміністрації, відповідно до якого ОСОБА_6 та ОСОБА_1 є батьками: ОСОБА_7 , 2003 року народження, ОСОБА_8 , 2014 року народження, ОСОБА_9 , 2016 року народження (т. 1, а. с. 58, 59);
- заходи Обласного суду Словацької Республіки у справі № Ntc/7/2018-4 щодо залучення адвоката ОСОБА_1 ОСОБА_10 , із зазначенням, що: «Адвокат, який був залучений, має право на винагороду та компенсацію витрат згідно з Адвокатськими тарифами» (т. 1, а. с. 89, 90);
- медичну довідку сімейного лікаря ОСОБА_11 від 01 жовтня 2018 року про те, що ОСОБА_1 потребує постійного медичного нагляду та прийому ліків, а також періодичної госпіталізації (т. 1, а. с. 98);
- рахунок-фактуру від 27 червня 2018 року № 197/2018 на оплату ТОВ «Puchalla, Slavik & partners» 1 700,00 євро за представництво у кримінальній справі та квитанцію від 27 червня 2018 року № 0001 про оплату цього рахунку (т. 1, а. с. 107, 110);
- рахунок-фактуру від 29 червня 2018 року № 206/2018 на оплату ТОВ «Puchalla, Slavik & partners» 3 100,00 євро за представництво у кримінальній справі та квитанцію від 29 червня 2018 року № 0002 про оплату цього рахунку (т. 1, а. с. 112-115);
- договір про надання юридичних послуг та угоду про договірний гонорар від 28 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_12 та ТОВ «Puchalla, Slavik & partners» на представництво клієнта - ОСОБА_1 запитуваної особи в екстрадиційному провадженні, яке ведеться в Крайовому суді м. Кошице, із виплатою 4 000,00 євро без ПДВ (т. 1, а. с. 120-124);
- довідку від роботодавця ОСОБА_13 від 01 липня 2018 року про те, що ОСОБА_1 в червні 2018 року перебував у трудових відносинах на посаді керуючого справами у його магазині, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; сума заробітної плати, виплаченої йому за попередній місяць, тобто за травень 2018 року становить 147 750,00 форинтів (чистий дохід) (т. 1, а. с. 125);
- додаток до договору № 1 щодо погодження обсягу та вартості правової допомоги від 25 червня 2018 року між Адвокатським об'єднанням «Verum» та ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_1 на суму 46 500,00 грн (не підписаний від імені ОСОБА_6 ) (т. 1, а. с. 127);
- акт виконаних робіт від 15 червня 2023 року, складений між Адвокатським об'єднанням «Verum» та ОСОБА_1 , на підтвердження завершення представництва у справі № 303/6979/16-к та оплату послуг виходячи із 9 300,00 грн на рік за 2018-2022 роки, на загальну суму 46 500,00 грн (т. 1, а. с. 128);
- довідку від 10 жовтня 2023 року, видану приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Івановою Ю. О. про оплату 900,00 грн ОСОБА_14 за засвідчення справжності її підпису як перекладача на перекладі документів для ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 129);
- довідку від 09 жовтня 2023 року, видану приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Івановою Ю. О. про оплату 300,00 грн ОСОБА_15 за засвідчення справжності її підпису як перекладача на перекладі документів для ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 130).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частиною третьою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).
Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
У частині другій статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у передбачених цим Законом випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.
У статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди у розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
- постановлення виправдувального вироку суду;
- встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
- закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
- закриття справи про адміністративне правопорушення.
Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди відповідно до вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є вичерпним.
Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» пов'язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке містить підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.
Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи, про що зазначається у пункті 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі - Положення № 6/5/3/41).
Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» виникає в особи у випадку повної реабілітації.
Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21).
Як установили суди, ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 343 КК України, частиною другою статті 146 КК України, частиною першою статті 345 КК України, частиною четвертою статті 187 КК України, частиною четвертою статті 296 КК України, частиною першою статті 263 КК України, та виправдано. Однак у межах цієї ж кримінальної справи засуджено за вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 296 КК України, однак звільнено від кримінальної відповідальності на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності та закрито провадження у справі.
Під закриттям кримінального провадження розуміють таке закінчення досудового розслідування, яке здійснюється за наявності обставин, які виключають подальше провадження, або підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Із закриттям кримінального провадження процесуальна діяльність щодо особи повністю закінчується, подальший рух провадження виключається, поки постанова про закриття провадження не скасована у встановленому законом порядку. Обґрунтоване закриття кримінального провадження - це необхідний і законний результат досудового розслідування.
Закриття кримінального провадження можливе лише за наявності хоча б однієї з підстав, вичерпний перелік яких міститься в законі.
Підстави закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі.
Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.
Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо під час розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але немає достатніх доказів, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним.
Висновок про непричетність особи до вчинення кримінального правопорушення може бути зроблений у результаті:
а) достовірного встановлення невинуватості підозрюваного (обвинуваченого) (наприклад, при підтвердженні його алібі);
б) вичерпання можливостей для збирання додаткових доказів і тлумачення сумнівів щодо винуватості, які не можуть бути усунуті, на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості.
Незалежно від того, яка з вказаних обставин призвела до закриття кримінального провадження на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає підстав вважати її залишеною під підозрою.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 травня 2022 року у справі № 210/1137/19-ц (провадження № 61-21192св21).
Стала судова практика свідчить про те, що закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконності дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати, та надає право фізичній особі на відшкодування шкоди у розмірах і порядку, передбаченому Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16, від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17).
Натомість нереабілітуючі підстави означають, що стосовно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак через певні обставини кримінальне провадження щодо цієї особи виключається. Така особа не вправі вимагати відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка була їй завдана в процесі розслідування.
Правову позицію щодо відсутності передбачених Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підстав для відшкодування моральної шкоди особі, кримінальне провадження стосовно якої було закрито з нереабілітуючих підстав, суд касаційної інстанції неодноразово висловлював.
Верховний Суд виснував, що звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, внаслідок застосування закону про амністію, декриміналізацією, відмовою потерпілого від обвинувачення не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 ЦК України та ЗаконуУкраїни «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (постанови Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 463/1380/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15, від 23 жовтня 2019 року у справі № 646/1591/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/1591/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 199/7894/19, від 14 липня 2021 року у справі № 766/8892/17).
Аналогічні висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 03 травня 2023 року у справі № 686/14821/21 (провадження № 61-6545св22), від 06 грудня 2023 року у справі № 183/4922/20 (провадження № 61-6018св23), 20 березня 2024 року у справі № 369/1055/21 (провадження № 61-2949св23).
Тобто Верховний Суд неодноразово та послідовно робив висновки щодо застосування норм права під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, й вказані висновки застосовуються судами під час розгляду подібних спорів.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 284 КПК України передбачено, що кримінальне провадження закривається судом у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минуло п'ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2 цієї частини.
За змістом зазначеної норми звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є обов'язковим і застосовується за таких умов: 1) вчинення особою кримінального правопорушення; 2) з дня вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили минули визначені частиною першою статті 49 КК України строки давності; 3) особа не ухиляється від досудового слідства або суду; 4) особа до закінчення зазначених у частині першій статті 49 КК України строків не вчинила нового злочину певного ступеня тяжкості.
У постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 522/7213/22 (провадження № 61-1146св25) зазначено, що звільнення позивача від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 358 КК України на підставі статті 49, частини п'ятої статті 74 КК України у зв'язку з закінченням строків давності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння. Так, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги позивача у частині відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» задоволенню не підлягають, оскільки право на відшкодування шкоди виникає в особи лише у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності при повній реабілітації. Проте кримінальну справу за обвинуваченням позивача у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України, закрито у зв'язку із закінченням строків давності, що, у свою чергу, не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах 21 січня 2026 року у справі № 554/5450/23 (провадження № 61-11882св25), від 14 липня 2021 року у справі № 766/8892/17 (провадження № 61-3345св21).
Отже, підсумовуючи викладене, право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних процесуальних дій правоохоронних органів, що обмежують права громадянина, виникає у випадку повної реабілітації, а закриття кримінального провадження у зв'язку з закінченням строків давності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила діяння.
Суди зазначеного не врахували, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків про наявність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки в останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв'язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою.
Посилання позивача та судів першої та апеляційної інстанцій на те, що вироком суду позивача було визнано невинуватим та виправдано у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 343 КК України, частиною другою статті 146 КК України, частиною першою статті 345 КК України, частиною четвертою статті 187 КК України, частиною четвертою статті 296 КК України, частиною першою статті 263 КК України, а тому у нього виникло право на відшкодування шкоди, є необґрунтованими, оскільки факт непідтвердження в суді однієї із кваліфікуючих ознак злочину чи певного епізоду злочинної діяльності не свідчить про незаконність притягнення особи до кримінальної відповідальності та не тягне за собою права на відшкодування шкоди у порядку статті 1176 ЦК України та ЗаконуУкраїни «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки, будучи фактично притягнутим до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, без застосування судом покарання, у зв'язку зі спливом строків давності, позивач не був повністю реабілітований.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15-ц (провадження № 61-20009св18).
Також помилковими є висновки судів про те, що частина третя статті 296 КК України не передбачає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та застосування процедури видачі та екстрадиційного арешту, у зв'язку з чим позивач має право на відшкодування завданої йому шкоди за безпідставне тримання під вартою.
Відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року (далі - Конвенція), кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Також пунктом 3 статті 5 Конвенції встановлено, що кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
Згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, у ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням статті 5 Конвенції, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
При цьому згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дотримання пункту 5 статті 5 Конвенції забезпечується тоді, коли існує можливість вимагати відшкодування шкоди, заподіяної позбавленням свободи за умов, які суперечили пунктам 1, 2, 3 і 4 цієї статті.
У справі «Мироненко і Мартенко проти України» ЄСПЛ вказав, що право на відшкодування, закріплене в пункті 5 статті 5 Конвенції, виникає після того, як національний орган або суд виявив порушення одного з попередніх пунктів цієї статті.
Проте позивач, вимагаючи компенсацію за позбавлення його свободи, у межах цієї або іншої судової справи не надав докази, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі. У справі немає даних про те, що суд, санкціонуючи тримання під вартою позивача, вказав на незаконність такого обмеження волі або порушення процедури затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. При цьому у справі, яка переглядається, позивач також не ставив питання щодо законності взяття та тримання його під вартою, тобто безпосередньо чи опосередковано позивач не довів факт незаконного обмеження свободи, який би надав право на компенсацію, передбачену статтею 5 Конвенції.
Стала судова практика свідчить, що вимоги про визнання незаконними рішень та дій органів досудового розслідування у кримінальних провадженнях мають вирішуватися за правилами КПК України, а не в порядку цивільного судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/2004/18 та від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17).
Отже, зазначені висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач має право на відшкодування завданої йому шкоди за безпідставне тримання під вартою та застосування до нього процедури видачі та екстрадиційного арешту, є помилковими та не підтверджені належними та допустимими доказами.
Незаконність притягнення до кримінальної відповідальності підлягала доведенню у кримінальній справі, однак позивач, реалізуючи свої процесуальні права, погодився на закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15-ц (провадження № 61-20009св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 369/6194/16-ц (провадження № 61-31859св18).
Отже, оскільки позивач не надав належних та достатніх доказів про те, що він став жертвою незаконного кримінального переслідування, а також не довів незаконності дій (бездіяльності) відповідачів, внаслідок яких позивачу завдано шкоди у зв'язку з обмеженням його прав таким розслідуванням, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про задоволення позовних вимог.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у ОСОБА_1 не виникло право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, оскільки відсутні визначені Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підстави для такого відшкодування, оскільки позивач не був повністю реабілітований.
Часткове виправдання особи, але при цьому визнання її винною за іншими інкримінованими кримінальними правопорушеннями, не свідчить про незаконність дій органів досудового слідства у цілому, а звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності не може бути підставою для висновку про незаконний характер дій органів досудового слідства.
Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та підтвердилися.
У зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу досудового розслідування, прокуратури.
Щодо судових витрат
Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Беручи до уваги те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», з урахуванням положень частини шостої статті 141 ЦПК України, зазначені судові витрати підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Тому слід компенсувати Офісу Генерального прокурора з Державного бюджету України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір, сплачений у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 40 222,30 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора України задовольнити.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року скасувати.
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу досудового розслідування, прокуратури.
Компенсувати Офісу Генерального прокурора України з Державного бюджету України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір, сплачений у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 40 222 (сорок тисяч двісті двадцять дві) гривні 30 копійок.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк