8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"23" березня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/4423/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
секретар судового засідання: Стеріоні В.С.
за участю представників учасників процесу:
позивача: не з'явився;
відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Харківської області в порядку загального позовного провадження справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
до: Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Координатор» (Україна, 61068, Харківська область, місто Харків, вулиця Сумська, будинок 43, код ЄДРПОУ 38383089),
про припинення трудових відносин,-
На розгляд Господарського суду Харківської області надійшов позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» про визнання трудових відносин між ОСОБА_1 (до зміни прізвища - ОСОБА_2 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Координатор» припиненими з дати подання позовної заяви із записом до трудової книжки про звільнення на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 за власним бажанням.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 10.12.2025 відкрито провадження у справі № 922/4423/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 12.01.2026.
Ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документу від 12.01.2026, відкладено підготовче засідання на 09.02.2026.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 09.02.2026 за ініціативою суду продовжено строк підготовчого провадження у справі №922/4423/25 в межах строків, визначених Господарським процесуальним кодексом України. Відкладено підготовче засідання на 16.02.2026.
10.02.2026, до суду, через систему «Електронний Суду», від ОСОБА_1 надійшла заява (вх. № 3319/26) про розгляд справи за її відсутності. Також позивачка у заяві зазначили, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
Ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документу від 16.02.2026, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу для розгляду по суті на 02.03.2026.
Ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документу від 02.03.2026, відкладено розгляд справи по суті на 23.03.2026.
Позивачка в судове засідання по розгляду справи по суті 23.03.2026 не з'явилась, у відповідності до заяви (вх. № 3319/26 від 10.02.2026) просила суд розглядати справу за її відсутності.
Представник відповідач в судове засідання по розгляду справи по суті 23.03.2026 не з'явився, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Відповідно до вимог статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 237 ЦК України визначається поняття та підстави представництва, відповідно до частин 1, 3 якої, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Водночас відповідно до частин 1, 2 статті 56 ГПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.
В силу наведених законодавчих положень, сторона у справі не позбавлена права особисто брати участь у судовому процесі або мати декілька представників з метою забезпечення представництва своїх інтересів у судовому засіданні. При цьому приймати участь в судовому засіданні безпосередньо в приміщенні суду або в режимі відеоконференції.
Разом з тим, суд приймає до уваги, що відповідно до положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006р., "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004р. та інші).
Відповідно до статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Враховуючи, що участь в судовому засіданні є правом учасників справи відповідно до статті 42 ГПК України, а явка учасників справи в судове засідання обов'язковою не визнавалася, суд вважає, що неявка представника відповідача в призначене судове засідання не перешкоджає розгляду справи по суті.
Крім того, відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві також не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Оскільки відповідач не зареєстрований в системі «Електронний Суд», з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Але, судова кореспонденція повернута поштою на адресу суду із позначкою "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4).
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
У даному випаду, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/4423/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Оскільки, відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.
У судовому засіданні, 23.03.2026, беручи до уваги відсутність учасників справи в судовому засіданні, суд, на підставі частини 3 ст. 222 ГПК України, оголосив про фіксацію судового процесу за допомогою протоколу в паперовій формі.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
У судовому засіданні, 23.03.2026, судом підписано скорочений текст (вступну та резолютивну частини) рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як встановлено судом з матеріалів справи, позивачка перебуває у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор», яке зареєстровано 05.10.2012 за кодом ЄДРПОУ 38383089, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб, підприємців та громадських формувань було вчинено запис №14801020000053924.
02.10.2012, рішенням загальних зборів учасників, оформлене протоколом від 02.10.2012, затверджено статут Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» та вирішено призначити директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» ОСОБА_3 .
05.10.2012 проведена державна реєстрація установчих документів юридичної особи, про що вчинено запис 14801020000053924.
Згідно пунктів 1.1 та пункту 6.1 Статуту Товариства статутний капітал у розмірі 10 000,00 грн розподілений між наступними учасниками:
1. ОСОБА_4 , розмір вкладу у вигляді майнового внеску у сумі 7 000,00 грн, частка в статутному капіталі Товариства 70%;
2. ОСОБА_3 , розмір вкладу у вигляді майнового внеску у сумі 3 000,00 грн, частка в статутному капіталі Товариства 30%.
Згідно з пунктом 2.1. метою створення Товариства є отримання прибутку, шляхом виконання робіт і послуг підприємствам, організаціям і громадянам, виробництво товарів народного споживання та товарів виробничого призначення.
До п. 5.1 Статуту Товариства, Вищим органом управління Товариства є збори Учасників Товариства. Збори складаються з Учасників Товариства безпосередньо чи з представників Учасників. Збори Учасників обирають голову Зборів. Збори Учасників скликаються не рідше 2 разів на рік. Позачергові збори скликаються головою зборів, або за вимогою одного з учасників, а також на вимогу ревізійної комісії.
Відповідно до п. 8.7. Статуту обрання та відкликання директора відноситься до компетенції Загальних зборів Товариства.
У п. 8.14. Статуту зазначено, що якщо у Товаристві один засновник (учасник), то він вправі приймати рішення з усіх питань діяльності Товариства одноособово.
Згідно пункту 8.15. Статуту, Одноособовим виконавчим органом Товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є директор Товариства.
Також за пунктом 8.17 Статуту Директор підзвітний у своїй діяльності зборам Учасників, і організовує виконання їх рішень.
Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Звєрєвим А.М. засвідчено справжність підпису учасників Товариства на Статуті, та зареєстровано в реєстрі за номером № 1515,1516.
24.04.2015, за договором купівлі - продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор», ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 30% частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор».
Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Звєрєвим А.М., засвідчено договір купівлі - продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» від 24.04.2015, про що здійснено запис в реєстрі за номером № 516.
24.04.2015, рішенням загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор», оформлене протоколом від 24.04.2015, вирішено:
вивести зі складу учасників ОСОБА_3 (30% статутного фонду), згідно продажу нею частки у статутному капіталі у повному обсязі, на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2015;
визначити наступний склад учасників Товариства - ОСОБА_4 - 100% статутного капіталу, що складає 10 000,00 грн;
затвердити зміни до статуту Товариства у зв'язку зі зміною складу учасників Товариства та уповноважити директора товариства здійснити всі необхідні дії, щодо проведення державної реєстрації статуту Товариства у новій редакції, а також у всіх необхідних державних органах;
припинити повноваження директора ОСОБА_3 з 26.04.2015, та призначити з 27.04.2015 директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» ОСОБА_2 .
Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Звєрєвим А.М. засвідчено справжність підпису єдиного учасника Товариства на змінах до Статуту, про що здійснено запис в реєстрі за номером № 519.
20.05.2015 проведена державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи, про що вчинено запис 14801020000053924.
Наказом від 27.04.2015, ОСОБА_2 вступила на посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» з 27.04.2015, що підтверджується копією наказу Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Координатор» від 27.04.2015.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 є керівником Товариства.
Після одруження, 24.06.2025, ОСОБА_2 , змінила прізвище - на ОСОБА_5 , що підтверджується наявним в матеріалах свідоцтвом про шлюб від 24.06.2025, та змінено документи, що посвідчують особу. До матеріалів справи надано примірник в копії ID паспорта громадянина України № НОМЕР_2 , на ім'я ОСОБА_1 .
На час звернення до суду з позовом, позивачка бажає припинити трудові відносини з відповідачем та звільнитися з займаної посади. Проте, у зв'язку з тим, що єдиний учасник Товариства - ОСОБА_4 - померла, що підтверджується Довідкою про смерть Серія НОМЕР_3 , це унеможливює скликання Загальних зборів учасників Товариства.
При цьому, позивачка у позові зазначила, що, і жодна особа не прийняла спадщину.
Суд зазначає, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі “Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Враховуючи положення статей 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.
За висновками суду, в матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами.
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Суд самостійно оцінює докази, надані сторонами у справі, у їх сукупності, керуючись принципом вірогідності, передбаченим статтею 79 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з цією статтею, наявність обставин, на які посилається сторона, вважається доведеною, якщо докази, надані на їх підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, враховуючи всі обставини справи.
Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до положень частин 1, 2 та 6 статті 96-1 Цивільного кодексу України, права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.
У відповідності до частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
З огляду на цей припис перелік спорів, що виникають із корпоративних відносин і належать до юрисдикції господарських судів, не є вичерпним, й охоплює зокрема спори, пов'язані з управлінням юридичною особою. Стороною цих спорів не обов'язково є учасник такої особи. Спір щодо припинення трудових відносин одноосібного виконавчого органу (директора) товариства з обмеженою відповідальністю є спором, який виник із корпоративних відносин, оскільки пов'язаний із реалізацію загальними зборами цього товариства їхньої компетенції щодо формування виконавчого органу та припинення його повноважень. Тому такий спір стосується управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарського суду.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у справі №448/362/22 року від 14.06.2023 року.
Предметом спору у цій справі є визнання припиненими трудові відносини між ТОВ «ЮРИДИЧНА ФІРМА КООРДИНАТОР» та ОСОБА_1 , як директора (керівника) Товариства, у зв'язку зі звільненням за власним бажанням, із записом до трудової книжки про звільнення на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України.
Отже, в межах розгляду даної справи, суд має дослідити порядок реалізації права на звільнення з посади директора Товариства, з урахуванням суб'єктного складу учасників підприємства та положень статуту підприємства.
Відповідно до положень частини 1 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
До трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами (частина перша статті 3 Кодексу законів про працю України).
Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем-фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець-фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (речення перше частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України ).
Однією з підстав припинення трудового договору є його розірвання з ініціативи працівника (пункт 4 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України), зокрема розірвання з цієї ініціативи трудового договору, укладеного на невизначений строк (стаття 38 Кодексу законів про працю України).
Однак, правове регулювання припинення повноважень виконавчого органу товариства (директора), чи члена цього органу, якщо останній є колегіальним (дирекцією), з його власної ініціативи відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника, який не є виконавчим органом товариства або членом цього органу.
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь в управлінні ним шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на їхнє прийняття органу можуть мати наслідки і для трудових відносин, але визначальними у таких ситуаціях є відносини корпоративні, тобто пов'язані з управлінням товариством (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №510/456/17, від 8 листопада 2019 року у справі №667/1/16, від 4 лютого 2020 року у справі №915/540/16 (пункт 34), від 19 лютого 2020 року у справі №145/166/18 (пункт 53), від 12 січня 2021 року у справі №127/21764/17).
Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 Цивільного кодексу України). Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган (частина перша Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь в управлінні ним шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у від 12 січня 2010 року №1-рп/2010 у справі №1-2/2010).
Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства (частина перша статті 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).
Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб (частина 2 статті 99 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що позивачка є одноосібним виконавчим органом товариства (директором), який згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наділений правом вчиняти дії від імені товариства.
Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили (частини перша та третя статті 38 Кодексу законів про працю України).
Порядок скликання загальних зборів учасників товариства визначений статтею 32 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»
Водночас, відповідно до положень частини 1 статті 37 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» у товаристві, що має одного учасника, рішення з питань, що належать до компетенції загальних зборів учасників, приймаються таким учасником товариства одноособово та оформлюються письмовим рішенням такого учасника. До товариства з одним учасником не застосовуються положення статей 32 - 36 цього Закону, а інші положення цього Закону застосовуються з урахуванням положень частини першої цієї статті.
Відповідно до частини 1 статті 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №909/337/19.
Водночас, у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду, частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою.
Як було зазначено вище, до п. 5.1 Статуту Товариства, Вищим органом управління Товариства є збори Учасників Товариства.
Відповідно до п. 8.7. Статуту обрання та відкликання директора відноситься до компетенції Загальних зборів Товариства.
В той же час, у п. 8.14. Статуту зазначено, що якщо у Товаристві один засновник (учасник), то він вправі приймати рішення з усіх питань діяльності Товариства одноособово.
Отже, виходячи з положень Статуту Товариства, беручи до уваги, що єдиним учасником (засновником) Товариства є ОСОБА_4 , яка має 100% статутного капіталу Товариства, рішення про призначення та звільнення директора з посади, приймається одноособово засновником (учасником) Товариства та оформлюється письмовим рішенням такого учасника.
Наявною в матеріалах справи, копією свідоцтва про смерть підтверджено, що єдиний учасник Товариства ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомості про засновника Товариства - змінено не було.
З урахуванням зазначених обставин, позивач не має можливості подати документи учаснику Товариства, зокрема, заяву про намір на звільнення з посади директора Товариства. Крім того, прийняття одноособового рішення учасника Товариства щодо розгляду заяви директора про звільнення з посади, не можливо також з тієї причини, що єдиний учасник Товариства помер.
Отже, судом встановлено, що за такими обставинами, які склалися у цій справі, припинення трудових правовідносин позивачки із відповідачем можливе лише у судовому порядку.
За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року №8-рп/2002).
Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Отже, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в господарському суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду.
У судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18).
Позивачка, з метою захисту своїх прав просить визнати припиненими, з дати подання позовної заяви, трудові відносини між нею та відповідачем, у зв'язку зі звільненням за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП.
За приписами ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є припинення правовідношення.
Суд зазначає, що припинення трудових відносин певною датою у минулому по суті зводиться до встановлення факту припинення цих правовідносин з відповідної дати без прийняття загальними зборами товариства відповідного рішення.
Верховний Суд у постанові від 06.09.2023 №127/27466/20 акцентує увагу на тому, що звільнення посадової особи товариства певним чином ускладнює процес розірвання трудових відносин, адже директор товариства є не лише найманим працівником юридичної особи, а й виконує функції щодо управління нею. Порядок призначення та звільнення директора суттєво відрізняється від порядку, установленого для інших працівників, оскільки керівник є одноосібним виконавчим органом або входить до складу виконавчого органу юридичної особи, якщо це передбачено статутом товариства.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2023 у справі №127/27466/20 , оскільки, товариство не укладало з позивачем трудового договору (контракту), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що між ним та товариством не виникав спір стосовно припинення такого правочину. Відтак неправильними є застосування у спірних правовідносинах норм КЗпП України, зокрема статті 38 цього Кодексу, яка визначає порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.
Водночас в обох випадках - коли особу обрано до складу виконавчого органу (між товариством та особою встановлені відносини управління товариством) та укладено трудовий договір (встановлені трудові відносини) і коли існують тільки відносини з управління товариством без укладення трудового договору - саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.
Отже, позовні вимоги про визнання трудових правовідносин припиненими, або про звільнення, або про припинення трудових правовідносин та/або правовідносин представництва у такому спорі спрямовані насамперед на припинення правовідносин з управління, які існують між директором та товариством.
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду про застосування в подібних правовідносинах положень законодавства про працю, зокрема, статті 38 КЗпП України, викладених у постановах від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18, від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 та від 19.01.2022 у справі № 911/719/21, зокрема, в частині тверджень про те, що відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні, а також про те, що визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої частиною першою статті 38 КЗпП України.
Також у вказаній постанові Верховного Суду зазначається, що за відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника з метою захисту своїх прав він може звернутися до суду, однак, належним та ефективним способом захисту його прав та законних інтересів у такому випадку буде не вимога про визнання трудових відносин припиненими (визначення юридичного факту), про що йдеться у постановах КЦС ВС від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18 та від 17.03.2021 у справі №761/40378/18, а вимога припинити такі трудові відносини за рішенням суду, які (трудові відносини) будуть припинені саме з дати набрання судовим рішенням законної сили, адже констатація ретроспективно припинення трудових відносин певною датою у минулому, зокрема через два тижні після написання / подання заяви про звільнення, по суті зводиться до встановлення факту припинення цих правовідносин з відповідної дати без прийняття загальними зборами товариства відповідного рішення.
Отже, у даному випадку права позивачки підлягають захисту шляхом припинення повноважень на майбутнє, що відповідає способу захисту, передбаченому п.7 ч.2 ст.16 ЦК України.
Відповідно до вимог частини 2 статті 5 ГПК України, з урахуванням встановлених обставин справи та виходячи з того, що пред'явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю ТОВ «Юридична фірма Координатор», та такий позов є ефективним, і таким, що не суперечить закону, способом захисту прав та інтересів позивачки, суд дійшов висновку задовольнити позов та визнати припиненими, з дати набрання рішенням законної сили, трудові відносини між ОСОБА_1 (до зміни прізвища - ОСОБА_2 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Координатор», у зв'язку зі звільненням за власним бажанням, із записом до трудової книжки про звільнення на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Разом з тим, статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про задоволення позову.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).
Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам, з урахуванням коефіцієнту 0,8 для пониження розміру ставки судового збору через подання позовної заяви позивачем в електронній формі.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити.
Визнати припиненими з дати набрання рішенням законної сили трудові відносини між ОСОБА_1 (до зміни прізвища - ОСОБА_2 ) ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Координатор» (Україна, 61068, Харківська область, місто Харків, вулиця Сумська, будинок 43, код ЄДРПОУ 38383089), у зв'язку зі звільненням за власним бажанням, із записом до трудової книжки про звільнення на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Координатор» (Україна, 61068, Харківська область, місто Харків, вулиця Сумська, будинок 43, код ЄДРПОУ 38383089) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 2 422,40 гривень.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "30" березня 2026 р.
СуддяВ.С. Юрченко