вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"19" березня 2026 р. Справа№ 910/10787/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ходаківської І.П.
суддів: Євсікова О.О.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання: Зозулі Н.М.
за участю представників:
від позивача: не з'явились
від відповідача 1: не з'явились
від відповідача 2: не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Фізичної особи-підприємця Савчука Олександра Вікторовича
на рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2025 (повний текст рішення складено 02.12.2025)
у справі № 910/10787/25 (суддя Удалова О. Г.)
за позовом Фізичної особи-підприємця Савчука Олександра Вікторовича
до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "КІННАНІЧ"
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "ІНКАМ"
про визнання недійсним договору
Короткий зміст позовних вимог
В серпні 2025 року Фізична особа-підприємець Савчук Олександр Вікторович (далі - позивач; ФОП Савчук О. В.) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КІННАНІЧ" (далі - відповідач-1; ТОВ "КІННАНІЧ") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "ІНКАМ" (далі - відповідач-2; ТОВ "ФК "ІНКАМ") про визнання недійсним договору факторингу №17/3-Ф від 17.03.2025.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у позивача відсутні зобов'язання перед відповідачем - 1, тому передана відповідачем-1 на підставі спірного договору відповідачу-2, вимога є недійсною, що зумовлює недійсність самого договору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням господарського суду міста Києва від 10.11.2025 у справі № 910/10787/25 у задоволенні позову відмовлено.
В рішенні суд, посилаючись на ст. 1085 Цивільного кодексу України, відхилив доводи позивача про відсутність економічної вигоди для відповідачів щодо укладення оспорюваного договору, оскільки законодавством не встановлено заборони щодо виплати фактором клієнту меншої суми, ніж ціна переданого права вимоги.
Також судом відхилені твердження позивача про відсутність у відповідача-1 станом на момент укладення оспорюваного договору дійсного права вимоги до позивача за договором підряду з огляду на те, що це є предметом розгляду у справі № 911/1568/24.
Крім того, суд зазначив, що наявність у позивача (Савчука О. В.) заперечень щодо пред'явленої йому відповідачем-1 вимоги про повернення грошових коштів не вказує на відсутність у відповідача-1 дійного права вимоги. У свою чергу, саме відповідач-1, як клієнт за оскаржуваним договором, несе відповідальність перед відповідачем-2 за оспорюваним договором.
Суд виснував, що з урахуванням положень статті 1085 Цивільного кодексу України позивач не позбавлений можливості висловити проти вимоги про повернення коштів свої заперечення як фактору (відповідачу-2), так і клієнту (відповідачу-1), проте такі заперечення мають розглядатись у межах спору про повернення коштів, водночас, наявність заперечень не вказує на недійсність договору факторингу. Крім того, під час розгляду даної справи суду не надано доказів на підтвердження удаваності оспорюваного правочину.
Короткий зміст апеляційної скарги і заперечень на неї
В апеляційній скарзі позивач просить суд скасувати рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2025 у справі № 910/10787/25 та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга позивача зводиться до того, що спірний правочин є недійсним, оскільки сума фінансування у розмірі 1000,00 грн становить 0,22 % від номіналу вимоги 450 000,00 грн, яка є нікчемною для господарської діяльності відповідача - 1 і не може вважатися фінансуванням у розумінні глави 73 ЦК України. Заявник апеляційної скарги вважає, що спірний правочин є удаваним, оскільки воля сторін не була спрямована на факторинг, що є підставою для визнання його недійсним в судовому порядку.
У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач просить відмовити у її задоволенні посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги його не спростовують.
Розгляд справи Північним апеляційним господарським судом
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2025 (колегія суддів: головуюча Ходаківська І. П., судді Владимиренко С. В., Демидова А. М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФОП Савчука О. В. на рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2025 у справі № 910/10787/25 та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 21.01.2026.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2026 розгляд справи відкладено на 04.03.2026 та продовжено строк її розгляду.
Склад суду змінено відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.02.2026.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2026 справу прийнято колегією суддів у визначеному складі до провадження та призначено її до розгляду на 19.03.2026.
Учасники справи явку своїх представників у судове засідання 19.03.2026 не забезпечили. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
До визначеної дати проведення судового засідання від учасників справи не надійшло заяв чи клопотань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, із вказівкою на наявність обставин, які б об'єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні 19.03.2026.
Враховуючи, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, з метою дотримання принципу розумності строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю представників сторін, з урахуванням пояснень представників позивача та відповідача 2, наданих у попередньому судовому засіданні.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Обставини справи, встановлені судом першої та перевірені судом апеляційної інстанції, визначення відповідно до них правовідносин
Суд встановив, що 17.03.2025 ТОВ "КУЛЬТ-ХОРСЕС" (Клієнт, назва якого в подальшому змінена на Товариство з обмеженою відповідальністю "КІННАНІЧ") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "ІНКАМ" (Фактор) укладено договір факторингу № 17/3-Ф, за умовами пункту 1.1 якого, є зобов'язання Фактора передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Фактору свої права грошової вимоги до ФОП Савчука О.В. (боржник) щодо повернення коштів у розмірі 450 000,00 грн згідно з Договором підряду № 01.12.2021, укладеним ТОВ "КУЛЬТ-ХОРСЕС" та ФОП Савчуком О. В.
Відповідно до пункту 1.3 оспорюваного договору після переходу права вимоги до фактора останній стає кредитором по відношенню до боржника та набуває права на стягнення основної суми боргу, інфляційних втрат та судових витрат.
У підпункті 2.1.6 оспорюваного договору зазначено, що клієнт запевняє та гарантує, що на момент укладання цього договору основний договір є дійсним.
Згідно з пунктами 3.1, 3.2 договору, загальна ціна права грошової вимоги, що відступається відповідно до умов цього договору, становить 450 000, 00 грн. Фактор зобов'язаний передати в розпорядження клієнту грошові кошти в розмірі 1 000,00 грн у строк до 30.04.2025.
05.06.2025 відповідачем-2 сплачено відповідачу-1 грошові кошти в розмірі 1 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 434.
Наполягаючи на задоволенні позовних вимог, позивач вказував, що 01.12.2021 Товариством з обмеженою відповідальністю "КУЛЬТ-ХОРСЕС" (далі - Замовник, Відповідач-1) та Фізичною особою-підприємцем Савчуком Олександром Вікторовичем (далі - Виконавець) укладено договір на виконання проєктних робіт № 1/12 (далі - Договір підряду).
У червні 2024 року ТОВ "КУЛЬТ-ХОРСЕС" звернулося до господарського суду Київської області з позовом до ФОП Савчука О. В. про стягнення грошових коштів на загальну суму 680 455, 73 грн, з яких 450 000, 00 грн - основна сума боргу (повернення авансу), а решта - штрафні санкції, у зв'язку з нібито неналежним виконанням умов Договору підряду. Вказаний позов розглядається у межах справи № 911/1568/24. Виконавець заперечує проти заявлених позовних вимог у повному обсязі.
Як вказує позивач, предметом оспорюваного договору стало право грошової вимоги, яке не просто ним оспорюється, а є безпосереднім предметом судового розгляду у справі №911/1568/24.
Позивач вказує, що оскільки право грошової вимоги за вказаним договором факторингу може бути заявлене щодо позивача, тому даний договір прямо зачіпає права та законні інтереси позивача у даній справі та надає йому право звертатися до суду з даним позовом про визнання такого правочину недійсним.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилався на те, що договір факторингу не відповідає вимогам чинного законодавства і підлягає визнанню недійсним, оскільки:
- оспорюваний договір укладено щодо повернення коштів у розмірі 450 000,00 грн, тобто щодо вимоги, яка на переконання відповідача-1 вже існує, проте позивач заперечує існування такої вимоги, у т.ч. в межах судової справи № 911/1568/24;
- позивач не порушував умов договору підряду, а навпаки, відповідач-1 не виконав обов'язки щодо повної передоплати та надання вихідних даних, що унеможливило повне виконання робіт позивачем;
- аналіз умов оспорюваного договору свідчить про повну відсутність економічної мети фінансування та нееквівалентність зустрічного надання, що вказує на його удаваний характер. Номінальна вартість відступленої вимоги складає 450 000,00 грн. Ціна, яку Фактор (Відповідач-2) сплатив Клієнту (Відповідачу-1) за відступлення цієї вимоги, становить лише 1 000,00 грн. З цієї суми Клієнт має повернути Фактору 100,00 грн, відтак фактичне фінансування, отримане Клієнтом, склало 900,00 грн (1 000,00 - 100,00);
- оскільки оспорюваний договір не мав на меті фінансування, він є удаваним, а отже, за твердженням позивача, недійсним.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи.
Відповідно до положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частинами 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14.11.2012 у справі № 6-133цс12, від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07.11.2018 у справі № 742/1913/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 303/292/17, від 30.03.2020 у справі № 524/3188/17.
Такий правовий висновок узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", в якому зазначено, що, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц.
У цій постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не "приховують" сторону правочину.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04.08.2022 у справі № 607/5148/20).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 711/5843/20).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Указані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц.
Зазначена судова практика є незмінною, сталою та послідовною.
При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10.03.2026 у справі № 910/10956/24, від 16.03.2026 у справі № 464/4865/22).
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.03.2026 у справі № 464/4865/22).
Верховний Суд у пунктах 50, 51, 53 постанови від 29.01.2025 у справі № 910/2886/24 щодо застосування норм Цивільного кодексу України, що регулюють правовідносини факторингу, зазначив, що згідно зі статтею 1079 ЦК сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Отже, боржник як особа, право вимоги до якої відступається, не входить до складу учасників цього договору. Договір факторингу не впливає безпосередньо на права та обов'язки боржника, оскільки в цьому випадку не встановлюється, не припиняється, не змінюється основне зобов'язання боржника, який має виконати свій обов'язок. Відповідно до статті 1080 ЦК договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження.
Позовні вимоги у цій справі фактично зводяться до того, що передана відповідачем-1 на підставі спірного договору факторингу відповідачу-2, вимога щодо повернення коштів у розмірі 450 000, 00 грн є недійсною (ст. 235 ЦК України), яку позивач заперечує також в межах судової справи № 911/1568/24, розгляд якої триває.
Враховуючи недоведеність позивачем тих обставин з якими він пов'язував свої вимоги щодо визнання недійсним договору, колегія суддів зазначає, що заявлені позивачем позовні вимоги у своїй сукупності свідчать про те, що права та охоронювані законом інтереси позивача не порушені, що є достатньою та самостійною підставою для відмови у позові.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Відсутність порушеного права є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову (див. правовий висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17). Відсутність порушеного права у позивача зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14.09.2023).
За таких обставин, оскаржуване рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, з мотивів, викладених у цій постанові, а апеляційну скаргу ФОП Савчука О. В. - без задоволення.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до вимог статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 276 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розподіл судових витрат
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст.129 ГПК України покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Савчука Олександра Вікторовича залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2025 у справі № 910/10787/25 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повна постанова складена 27.03.2026.
Головуючий суддя І.П. Ходаківська
Судді О.О. Євсіков
А.М. Демидова