Справа № 611/134/23 Головуючий суддя І інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/852/26 Суддя доповідач: ОСОБА_2
Категорія: п.13 ч.2 ст.115 КК України
Іменем України
25 березня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
за участю захисника - ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові апеляційну скаргу захисника на ухвалу Шевченківського районного суду м.Харкова від 04.02.2026 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , -
встановила:
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Харкова від 04.02.2026року продовжено строк тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.13 ч.2 ст.115 КК України, до 04 квітня 2026 року, без визначення розміру застави.
На вищевказану ухвалу захисник ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, якою просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м.Харкова від 04.02.2026 року та застосувати до обвинуваченого запобіжний захід, який не пов'язаний із триманням під вартою.
В обґрунтування апеляційної скарги захисник зазначає, що висновки сторони обвинувачення та суду про наявність ризиків, ч.1 ст.177 КПК України, є помилковими та недоведеними, обвинувачений є багатодітним батьком і має тісні соціальні зв'язки, позитивну службову характеристику.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції захисник ОСОБА_6 підтримувала вимоги апеляційної скарги в повному обсязі, вказала, що обвинувачений надто тривалий термін перебуває під вартою, звертала увагу на характеризуючи обставини обвинуваченого.
До початку судового засідання прокурор подав заяву, суть якою зводиться до того, що просить колегію суддів проводити розгляд апеляційної скарги за його відсутності.
Заслухавши суддю - доповідача, доводи захисника, дослідивши представлені матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, виходячи із наступного.
Відповідно до вимог ст.177 КПК України підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті, тобто: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Крім того, при вирішенні питання про обрання, продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою суд повинен врахувати обставини, передбачені ст.178 КПК України, зокрема, тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та відомості, які її характеризують і можуть свідчити на користь збільшення (зменшення) ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.
Задовольняючи клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно даного обвинуваченого, суд вважав доведеними стороною обвинувачення ризиків, передбачених п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.
Так, відповідно до наданих матеріалів та як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.13 ч.2 ст.115 КК України, за яке законом України про кримінальну відповідальність передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі.
Виходячи із фактичних обставин пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення, його специфіки, яке стосується злочину проти життя та здоров'я особи, що свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого, не є безпідставними висновки суду першої інстанції, що заявлені ризики існують. При цьому, існує реальний ризик, що знаючи, яке кримінальне покарання загрожує, особа може вдатися до втечі та переховуватися від суду.
Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Бекчиєв проти Молдови). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (Сулаоя проти Естонії), § 64) та зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (Ноймайстер проти Австрії).
У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (Ідалов проти Росії, Гарицький проти Польщі, Храїді проти Німеччини, Ілійков проти Болгарії).
У своєму Рішенні «Подвезько проти України» № 74297/11 від 12.02.2015 року Європейський суд у п. 21 вказує, що аргументи «за» і «проти» звільнення (з-під варти), включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному провадженню у справі, не повинні оцінюватись абстрактно, але мають підтверджуватись фактичними даними. Ризик того, що обвинувачений може переховуватись, не може оцінюватися виключно на підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або довести, що така можливість є настільки незначною, що може не виправдати досудове тримання під вартою.
Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає, що на даний час продовжують існувати та не зменшилися певні ризики, передбачені п.1, п.3, п.5 ч.1 ст.177 КПК України, а саме те, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі аж до довічного позбавлення волі, раніше судимий за вчинення аналогічного злочину тож у разі обрання більш м'якого запобіжного заходу з огляду на це та у сукупності з іншими даними про особу, а також обставинами кримінального провадження слід прийти до висновку, що він може переховуватись від суду, ухилитись від виконання своїх процесуальних обов'язків. Зазначені обставини можуть також, на думку суду, спровокувати обвинуваченого на вчинення іншого кримінального правопорушення або втечу.
Разом з тим, наявність у обвинуваченого ОСОБА_7 родини, неповнолітніх дітей, постійного місця реєстрації та проживання, враховуючи особливості обвинувачення та самі обставини інкримінованого злочину, не є підставою для змінення обвинуваченому запобіжного заходу на більш м'який тож не спростовує правильності прийнятого судом рішення та жодним чином не впливає на його висновки.
Посилання захисника на необґрунтованість підозри та сумніви щодо правової кваліфікації скоєного ОСОБА_7 злочину не є слушними з огляду на те, що це не входить до повноважень суду апеляційної інстанції на стадії розгляду питання про запобіжний захід обраний обвинуваченому під час судового розгляду в суді першої інстанції.
Щодо доводів про тривалий строк перебування під вартою без альтернативного запобіжного заходу, колегія суддів зазначає, що тривалість застосування запобіжного заходу сама по собі не є безумовною підставою для його зміни, якщо ризики не зменшилися та не перестали існувати.
Додатково, колегія суддів звертає увагу, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику суду.
Відповідно до ч.2 ст.29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.
Вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).
З наведеного вбачається, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у виді тримання під вартою або продовження строку дії такого запобіжного заходу належить вважати обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду, які є частиною національного законодавства України.
Належить врахувати, що Конвенцією покладається обов'язок вжити заходи до забезпечення прав людини, яка тримається під вартою.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини по справі «Свершов проти України» тяжкість злочину, в якому обґрунтовано підозрюється особа, має суттєве значення, однак не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою.
Враховуючи усталену практику ЄСПЛ колегія суддів вбачає, що питання про те, чи є розумною тривалість попереднього ув'язнення, не може бути оцінено абстрактно. Чи є обґрунтованим залишати обвинуваченого під вартою, слід оцінювати за фактами кожної окремої справи та відповідно до її особливостей. Тому безперервне тримання під вартою у конкретному випадку може бути виправдане тільки за наявності дійсної необхідності захисту суспільних інтересів, яка, незважаючи на презумпцію невинуватості, має переважне значення порівняно з вимогою поваги до свободи особистості відповідно до статті 5 Конвенції.
ЄСПЛ наголосив, що пунктом 3 статті 5 Конвенції гарантовані загальні принципи щодо права на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження. Зокрема, ЄСПЛ послався на практику застосування статті 5 Конвенції у рішення «Кудла проти Польщі», «МакКей проти Сполученого Королівства», «Зогландт проти Недерландів» «Харченко проти України», «Ігнатов проти України», «Макаренко проти України» . У вказаних рішеннях ЄСПЛ констатував, що основною метою статті 5 Конвенції є запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи. Безперервне тримання під вартою є виправданим лише за умови, якщо у справі наявний значний суспільний інтерес, який переважає принцип поваги до особистої свободи. ЄСПЛ підкреслив, що саме на національні судові органи покладається обов'язок дотримання розумності строків тримання під вартою та встановлення існування вказаного суспільного інтересу з одночасним врахуванням принципу презумпції невинуватості.
Зокрема, у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Бережна проти України» суд констатував порушення п.1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з надмірною тривалістю тримання заявниці під вартою. Судом встановлено, що коли постає питання про «законність» взяття під варту лише дотримання національного законодавства недостатньо - будь-яке позбавлення свободи має відповідати меті захисту особи від свавілля.
Крім того, Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень (зокрема «Харченко проти України», «Єлоев проти України», «Фельдман проти України») неодноразово акцентував увагу на тому, що доцільність продовження строків тримання під вартою, як упродовж досудового розслідування так і судового розгляду, ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз, як підстави для подальшого втручання у право особи на свободу.
Європейський суд з прав людини у справі «Іов та інші проти України» (Case of Iov and Others v. Ukraine) прийняв рішення від 08 січня 2026 року яким встановив, що національне законодавство не забезпечувало ефективного засобу юридичного захисту, який би дозволив заявникам оспорювати тривалість провадження у національних судах та одноголосно встановив порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень та відсутністю ефективного засобу юридичного захисту у національному правовому полі. Але при цьому ЄСПЛ не робив жодних висновків про необхідність або юридичну імперативність зміни запобіжного заходу саме на підставі надмірної тривалості провадження, оскільки оцінка «розумних строків» не порушує автоматично вимог статей, що регламентують застосування запобіжних заходів, передбачених вимогами КПК України.
Отже, належне врахування позиції ЄСПЛ щодо розумних строків кримінального провадження не звільняє суди від оцінки процесуальних ризиків, передбачених ст.177 КПК України, під час вирішення клопотань про застосування або продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою.
Щодо інших доводів апеляційної скарги, які є підставами для скасування ухвали суду, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в справах «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року (заява №4909/04; пункт 58), відповідно до якої: принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, в апеляційній скарзі не наведено беззаперечних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду щодо неможливості застосування більш м'якого запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_7 .
З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та відсутності підстав для зміни чи скасування рішення за доводами поданих апеляційної скарги.
З огляду на значимі для цього провадження обставини, на переконання колегії суддів, суд постановив рішення на основі всебічно з'ясованих обставин, при цьому дослідив належним чином всі наявні відомості в матеріалах провадження та навів в ухвалі мотиви, з яких постановив відповідне рішення.
Істотних порушень кримінального процесуального закону при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченогопід час апеляційного розгляду не встановлено.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на тривалий час перебування обвинувачених під вартою в цій справі та з огляду на практику ЄСПЛ наведену у рішенні «Іов та інші проти України» від 08 січня 2026 року вважає за необхідне наголосити на необхідність дотримання розумних строків судового розгляду, передбачених статтею 28 КПК України, з урахуванням особливості цього кримінального провадження.
Керуючись ч.6 ст.9, ст.7, ст.ст. 176-206, ст.ст. 392, 393, 404, 405, ч.1 ст.407, 418, 419, 423, 424-426 КПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу захисника, - залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду м.Харкова від 04.02.2026 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - залишити без змін.
Звернути увагу суду на необхідність дотримання передбачених ст. 28 КПК України розумних строків розгляду справи.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий -
Судді: