25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 331/4080/22
провадження № 61-10422св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивачка за первісним позовом, відповідачка за зустрічним - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Баришніков Андрій Григорович, на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2023 року у складі судді Яцун О. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2024 року у складі колегії суддів Полякова О. З., Кухаря С. В., Подліянової Г. С.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних збитків.
Позов мотивовано тим, що Жовтневий районний суд м. Запоріжжя рішенням
від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18 стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті кошти у розмірі 262 068,00 грн та судовий збір
у розмірі 2 973,40 грн, а всього 265 041,40 грн.
Зазначала, що вказане судове рішення набрало законної сили 06 серпня 2019 року
і з того часу відповідач у добровільному порядку його не виконав, а навпаки протягом трьох років ухиляється від добровільного виконання рішення суду.
Вказує, що вона отримала виконавчі листи у справі № 331/4725/18 від 06 серпня 2019 року та одразу звернулася до органу виконавчої служби з метою примусового виконання рішення суду. 16 серпня 2019 року державний виконавець прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження, але станом натепер рішення суду не виконано у повному обсязі, відповідач грошові кошти не повертає.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь:
- грошові кошти в сумі 121 909,02 грн, яка складається з: 98 055,29 грн інфляційних збитків за період з 01 грудня 2019 року до 01 грудня 2022 року; 23 853,73 грн 3 % річних за період з 01 грудня 2019 року до 01 грудня 2022 року;
- судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 219,09 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
У грудні 2022 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про зобов'язання припинення зловживання цивільними права
та стягнення збитків (матеріальної шкоди).
Зустрічний позов мотивовано тим, що позивачкою за первісним позовом
ОСОБА_1 подано явно безпідставний позов з наміром безпідставного збагачення та завдання шкоди ОСОБА_2 , що полягає в отриманні на підставі рішення суду з ОСОБА_3 додаткових коштів.
На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просив суд:
- зобов'язати ОСОБА_1 припинити зловживання своїми цивільними правами
з наміром завдати позивачу шкоду у вигляді стягнення з нього будь-яких грошових коштів як процентів, інфляційних втрат, 3 % річних, які мають походження чи правовий зв'язок із грошовими коштами за розпискою від 07 грудня 2011 року, виданою відповідачем на користь ОСОБА_1 , вимоги за якою є погашеними згідно з рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 завдані йому збитки (матеріальну шкоду внаслідок зловживання своїми цивільними правами) у розмірі
117 138,27 грн;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати.
Жовтневий районний суд м. Запоріжжя (натепер - Олександрівський районний суд міста Запоріжжя) рішенням від 10 квітня 2023 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зобов'язання припинення зловживання цивільними права та стягнення збитків (матеріальної шкоди) прийняв до розгляду. Об'єднав вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зобов'язання припинення зловживання цивільними правами та стягнення збитків (матеріальної шкоди) (справа № 331/5074/22) в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів (справа № 331/4080/22). Об'єднаній цивільній справі присвоїв № 331/4080/22.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Олександрівський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 14 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2024 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі
121 796,03 грн. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 217,96 грн. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн.
У задоволенні зустрічного позову відмовив.
Ухвалюючи судові рішення про часткове задоволення первісного позову, суди керувалися тим, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя
від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набутих кошти у розмірі 262 068,00 грн та судового збору у розмірі 2 973,40 грн, а всього 265 041,40 грн, не виконано. За таких обставин ОСОБА_1 , виходячи з положень статті 625 ЦК України, які поширюються на всі види грошових зобов'язань, має право вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, що є способами захисту її майнового права та інтересу.
Суд першої інстанції, визначаючи суму боргу в порядку статті 625 ЦК України, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 , навів власний розрахунок та зазначив, що інфляційне збільшення суми боргу за період з 01 грудня 2019 року до 01 грудня 2022 року становить 102 876,52 грн, однак врахував, що ОСОБА_1 , тричі уточнюючи позовні вимоги, надала суду 03 квітня 2023 року остаточний розрахунок проіндексованої суми боргу та просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 98 055,29 грн.
Також суд першої інстанції зазначив, що з 01 грудня 2019 року до 01 грудня 2022 року розмір 3 % річних складає 23 740,73 грн, виходячи з суми боргу у розмірі
263 785,93 грн та 1 092 днів прострочення.
З таким розрахунком суми боргу погодився суд апеляційної інстанції.
Стягуючи витрати на правову допомогу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що заявлений представником позивача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн є неспівмірним, завищеним
та таким, що не відповідає складності справи та виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих адвокатом послуг, тому виходячи із засад об'єктивності, розумності
та справедливості, визначив суму правової допомоги, яка підлягаю стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 , у розмірі 4 000,00 грн.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди керувалися тим, що позивач за зустрічним позовом не навів достатнього правового обґрунтування, а також не надав суду належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 стосовно нього неправомірних дій, якими б могла бути завдана майнова шкода, звернення позивача за первісним позовом ОСОБА_1 до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення коштів не може вважатися неправомірними діями, а тому не може слугувати підставою для відшкодування матеріальної шкоди.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
17 липня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Баришніков А. Г., засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 14 вересня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2024 року у цій справі, в якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 14 вересня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити
ОСОБА_1 у задоволенні її первісного позову, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Баришніков А. Г., зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 261 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 22 травня 2018 року у справі 369/6892/15-ц, та постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц.
Вказує, що заявник звертався із заявою про застосування позовної давності, в якій просив відраховувати з наступного дня після набрання чинності рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18, а саме з 07 серпня 2019 року.
Щодо незгоди з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення зустрічних позовних вимог, заявник зазначає, що шляхом подання явно безпідставного позову про стягнення грошових коштів з використанням позики, застосування до них статей 1046-1049 ЦК України та положень статті 625 ЦК України ОСОБА_1 у сукупності з використанням нею як позивачем позову як підстави для подальшого безпідставного збагачення є зловживанням правом, тобто, на переконання заявника, порушує межі здійснення цивільних прав.
Посилається на те, що судом першої інстанції порушено таємницю нарадчої кімнати, що є однією із гарантій незалежності та неупередженості суду, недотримання якої є істотним порушенням та безумовною підставою для скасування судового рішення (стаття 245 ЦПК України). Із часу видалення до нарадчої кімнати 14 вересня 2023 року і до ухвалення оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції розглядав інші справи з постановленням відповідних судових рішень.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 12 серпня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
У вересні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Інші учасники справи не скористалися процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Жовтневий районний суд м. Запоріжжя рішенням
від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18 стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті кошти у розмірі 262 068,00 грн та судовий збір у розмірі 2 973,40 грн, а всього 265 041,40 грн. (т. 1, а. с. 41-43). Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18 набрало законної сили 06 серпня 2019 року (т. 1, а. с. 218).
Постановою державного виконавця Олександрівського відділу державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Ружанської М.М. від 16 серпня 2019 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Жовтневим районним судом м. Запоріжжя 13 серпня 2019 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набутих коштів у розмірі 262 068,00 грн та судового збору у розмірі 2 973,40 грн, а всього 265 041,40 грн (ВП № НОМЕР_1) (т. 1, а. с. 5).
За інформацією, наданою Олександрівським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управляння Міністерства юстиції (м. Дніпро), у ВП № НОМЕР_1 державним виконавцем стягнуто частково суму боргу у розмірі 1 950,00 грн, станом на 14 грудня 2022 року залишок суми боргу складає 263 785,93 грн (т. 1, а. с. 39-40).
Суди також встановили, що на час ухвалення рішення в суді першої інстанції грошове зобов'язання відповідач у повному обсязі не виконав та не сплатив ОСОБА_1 зазначену у рішенні суду суму грошових коштів.
На підтвердження понесених судових витрат з надання правової допомоги вимоги представник ОСОБА_1 - адвокат Трачук Н. І. надала до суду: копію ордеру про надання правничої (правової) допомоги серії АР № 1103939 від 22 листопада
2022 року (т. 1, а. с. 22), договір про надання правничої допомоги та представництво
від 10 жовтня 2022 року (т. 1, а. с. 23), квитанцію № 355616 від 16 червня
2023 року (т. 1, а. с. 222-223), а всього на загальну суму 15 000,00 грн.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційна скарга не містить доводів щодо незгоди з рішеннями судів у частині присуджених до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних та інфляційних збитків, а також у частині присуджених до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, тому судові рішення в цих частинах у силу вимог статті 400 ЦПК України касаційному перегляду не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Щодо вимог за первісним позовом
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (частина п'ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов'язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас за загальним правилом цивільні права та обов'язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті
610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 03 квітня 2019 року у справі № 331/4725/18, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , безпідставно набуті кошти у розмірі 262 068,00 грн та судовий збір у розмірі 2 973,40 грн, а всього 265 041,40 грн, у повному обсязі не виконано, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних та інфляційних збитків за весь період прострочення виконання рішення суду.
Щодо позовної давності
Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові
від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов'язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі
№ 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) зазначено, що: «постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Водночас Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває дотепер.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін
до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким
у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями
257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку дії воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.».
Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Апеляційний суд надав належну оцінку доводам ОСОБА_2 щодо пропуску позовної давності та дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 01 грудня 2019 року до 01 грудня 2022 року пред'явлені в межах позовної давності, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судами обґрунтованими позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, перебіг цього строку є зупиненим і дотепер (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану).
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення зустрічного позову, про те що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку 625 ЦПК України не може вважатися неправомірними діями, і не може слугувати підставою для відшкодування матеріальної шкоди, завданої ОСОБА_2 , оскільки у справі яка переглядається, ОСОБА_1 реалізувала своє порушене право на компенсацію від боржника коштів внаслідок неналежного виконання судового рішення.
Щодо доводів заявника про порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати
Відповідно до частини першої статті 244 ЦПК України (в редакції, чинній станом на день ухвалення судового рішення) після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для ухвалення судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення.
Згідно із статтею 245 ЦПК України під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.
У справі, яка переглядається, 14 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про розгляд справи без її участі (т. 1, а. с. 228). Також ОСОБА_2 14 вересня 2023 року звернувся до суду із заявою про розгляд справи без його участі (т. 1, а. с. 229).
14 вересня 2023 року секретарем судового засідання складена довідка про те, що у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи згідно з частиною другою статті 247 ЦПК України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося (т. 1, а. с. 230).
Також із матеріалів справи відомо, що вступна та резолютивна частини рішення ухвалені 14 вересня 2023 року та зазначено про те, що повний текст рішення суду буде складено 15 вересня 2023 року. Повне судове рішення складено 15 вересня
2023 року.
За наведених обставин колегія суддів вважає безпідставними доводи заявника про порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати, оскільки посилання заявника про ухвалення суддею судових рішень в інших справах під час перебування суду в нарадчій кімнаті не підтвердилися під час касаційного перегляду справи.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статті 261 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року
№ 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 28 листопада 2018 року у справі
№ 504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), від 14 листопада 2018 року у справі
№ 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 22 травня 2018 року у справі 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), та постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18), оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними. У справах, які надані заявником для порівняння, правовідносини хоч і є подібними, але фактичні обставини, встановлені судами, є різними, що має наслідком і різність правового регулювання спірних правовідносин, а тому посилання на вказані вище постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду є нерелевантним.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин.
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - Трачук Н. І. про закриття касаційного провадження у справі
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі та враховуючи доводи, якими ОСОБА_2 обґрунтовував підстави касаційного оскарження судових рішень, визначені не лише пунктом 1, а й пунктом 4 частини другої статті
389 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Баришніков Андрій Григорович, залишити без задоволення.
Рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 14 вересня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара