26 березня 2026 року
м. Київ
справа № 367/14132/25
провадження № 61-3779ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Шиповича В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення,
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме просив встановити юридичний факт перебування неповнолітньої дитини - падчерки ОСОБА_2 на його утриманні.
Заява обґрунтована тим, що встановлення вказаного факту необхідно йому при зверненні до Посольства України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії для усиновлення ОСОБА_2 .
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 02 грудня 2025 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року,у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Ухвала суду першої інстанції, з якою погодився апеляційний суд, мотивована тим, що враховуючи наведені у заяві підстави та мету її подання, заявлені ОСОБА_1 вимоги не підлягають розгляду у порядку окремого провадження, оскільки в розумінні положень статей 293, 315 ЦПК України, із заяви вбачається спір про право, пов'язаний з встановленням обставин участі біологічного батька дитини у її утриманні та/або ухилення від такого утримання.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних прав й обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні.
23 березня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасуватиухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Також, заявник порушує клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що сама наявність біологічного батька дитини вказує на наявність спору про право. Водночас, біологічний батько не заперечує проти усиновлення, а він має намір підтвердити, що саме він виконує обов'язок з утримання дитини. Зазначає, що висновок суду апеляційної інстанції про те що, питаннями усиновлення займається компетентний суд, а не посольство України ґрунтується на неправильному застосуванні положень частини першої статті 207 та статті 282 Сімейного кодексу України.
Наголошує, що встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на його утриманні необхідно для реалізації процедури усиновлення доньки його дружини в консульській установі. На час звернення до суду з відповідною заявою про встановлення юридичного факту жодного спору про право не існувало, до заяви додано нотаріальну згоду батька на усиновлення, а у тексті поданої заяви не йдеться про заміщення біологічного батька дитини.
Частиною першою статті 394 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла такого висновку.
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі не є ухвалою, якою закінчено розгляд справи, що підтверджено, зокрема, висновками Верховного Суду у постановах від 03 червня 2021 року в справі № 2-1210/11, від 08 червня 2021 року в справі № 2-1207/2011.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постановах
від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18),
від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
У цій справі заявник просив встановити факт перебування на його утриманні неповнолітньої дитини.
Метою встановлення цього факту заявник визначив необхідність отримання підтвердного документа для звернення до Посольства України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії для усиновлення неповнолітньої доньки своєї дружини
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з частиною першою статті 260 СК України, якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (частина перша статті 268 СК України).
Відповідно до висновків Верховного Суду, зокрема, у постановах від 18 жовтня 2024 року у справі № 613/1674/23 (провадження № 61-5903св24), від 06 листопада 2024 року у справі № 468/1025/23 (провадження № 61-14070св23), від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24) сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Разом із тим, для підтвердження утримання дитини вітчимом необхідне, зокрема, існування (настання) обставин, на підставі яких обсяг прав матері та батька обмежується/припиняється, або встановлення того, що останні не надають дітям належного утримання.
Факт утримання дитини, в тому числі щодо якої заявник є не біологічним батьком, а вітчимом, не може встановлюватись у безспірному порядку, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дітей.
Крім того, слід враховувати, що доведення факту утримання дитини вітчимом може бути пов'язаним із настанням (існуванням) обставин, за яких мати та батько дитини не виконує (неналежним чином виконує) своїх батьківських обов'язків, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання матір'ю та батьком батьківських обов'язків та впливає на права й інтереси матері й батька, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту перебування неповнолітньої дитини (падчерки) на його утриманні не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли вірного висновку, що ініційоване ОСОБА_1 у цій справі питання не може вирішуватися безвідносно до прав та обов'язків матері та батька дитини та повинне вирішуватись у межах відповідного спору у позовному провадженні.
Подібні висновки сформульовані в постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 333/7023/23 (провадження № 61-9238св24).
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Схожі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року у справі № 734/2872/25 (провадження № 61-13193ск25), від 20 лютого 2025 рокуу справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 10 вересня 2025 рокуу справі № 725/6970/24 (провадження № 61-3213 св 25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24), від 21 травня 2025 року у справі № 295/9166/24 (провадження № 61-12744св24) та від 26 червня 2025 у справі № 760/14564/24 (провадження № 61- 3958св25).
Отже висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах.
Касаційний перегляд вважається екстраординарним, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежено питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.
Отже, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, правильне застосування судами наведених вище норм права, зокрема частини четвертої статті 315 ЦПК України, є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності чи необґрунтованості судових рішень, тому є підстави для відмови у відкритті касаційного провадження.
Оскільки у відкритті касаційного провадження відмовлено, то клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає розгляду.
Керуючись статтями 388, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області
від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.
Копію ухвали надіслати особі, яка подала касаційні скарги.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Синельников
О. М. Осіян
В. В. Шипович