24 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 916/834/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Бакуліна С. В., Вронська Г. О.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,
представників учасників справи:
позивача - Клачок Б. О.,
відповідача - Донін С. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Принцевська Н.М.- головуючий, Діброва Г.І., Таран С.В.
від 10.11.2025
за позовом Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни
до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д"
про стягнення 40 000,00 грн, визнання укладеним договору та зобов'язання вчинити певні дії,
Розпорядженням в. о. заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду № 32.2-01/177 від 18.03.2026 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу справи № 916/834/25 у зв'язку із запланованою відпусткою судді Кондратової І. Д.
Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.03.2026 для розгляду справи № 916/834/25 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у наступному складі: головуючий - Губенко Н. М., судді: Бакуліна С. В., Вронська Г. О.
1. Короткий зміст позовних вимог
Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д", в якому просила суд:
- стягнути з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" на користь Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни завдані збитки у вигляді неотриманого доходу у розмірі 40 000,00 грн;
- визнати укладеним між Фізичною особою - підприємцем Кіктенко Світланою Павлівною та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" договір найму (оренди) нежитлового приміщення у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 127,5 кв. м в редакції, запропонованій позивачем;
- зобов'язати Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" підписати акт приймання-передачі нежитлового приміщення загальною площею 127,5 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Одеса, вулиця Академіка Вільямса, будинок № 59-Д на виконання пункту 2.1.1 та пункту 3.2 договору.
В обґрунтування позовних вимог Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна посилається на те, що вона є власницею нежитлового приміщення загальною площею 127,5 кв. м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Вільямса, буд. 59-Д, однак, даним приміщенням фактично користується відповідач. Позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією укласти договір оренди нежитлового приміщення або звільнити останнє, проте, відповідач дані звернення проігнорував та належне йому майно з приміщення не прибрав. Вказане свідчить про те, що укласти договір оренди нежитлового приміщення можливо лише в порядку звернення позивача до суду. Крім того, обґрунтовуючи підстави для звернення до суду з позовною вимогою про стягнення збитків у вигляді неотриманого доходу в розмірі 40 000 грн, позивач посилається на те, що йому було завдані збитки у вигляді неодержаних доходів, які Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна могла б одержати у разі належного виконання відповідачем зобов'язання щодо підписання спірного договору оренди, або одержала б від інших орендарів, у випадку звільнення приміщення Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д".
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна є власницею нежитлового приміщення загальною площею 127,5 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нежитлове приміщення).
Рішенням Господарського суду Одеської області від 11.08.2023 у справі №916/1735/23 в задоволенні позову Фізичної особи підприємця Кіктенко Світлани Павлівни до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" про визнання укладеним договору оренди нежитлового приміщення та стягнення завданих збитків з підстав порушення прав власника було відмовлено.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 у справі №916/1735/23 рішення суду першої інстанції від 11.08.2025 було частково скасовано та визнано укладеним між Фізичною особою-підприємцем Кіктенко Світланою Павлівною та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку ВІЛЬЯМСА 59Д" договір найму (оренди) нежитлового приміщення у будинку №59 Д по вулиці Академіка Вільямса, місто Одеса, загальною площею 127,5 м2 в редакції, запропонованій позивачем, строком на один рік.
Ухвалою Верховного Суду від 10.04.2024 закрито касаційне провадження за касаційною скаргою Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 у справі №916/1735/23.
13.12.2024 зазначений договір було припинено.
Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна, направляла на адресу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" засобами поштового зв'язку та кур'єрською службою 13.12.2024, 17.12.2024 та 18.12.2024 пропозицію про укладення нового договору найму (оренди) нежитлового приміщення у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 127,5 кв. м, а також два підписаних позивачем примірника договору найму (оренди) нежитлового приміщення у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 127,5 м2, про що в матеріалах справи наявні докази відправки.
20.12.2024 від представника Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" адвоката Доніна С.В. на електронну адресу представника позивача надійшла відповідь Об'єднання №02/12/24 від 20.12.2024, в якій зазначається, що голова правління Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" Варічева Р.В. не має повноважень на підписання такого договору, це є виключною компетенцією загальних зборів, а власність Кіктенко С. П. є "спільною сумісною власністю співвласників багатоквартирного будинку і допоміжним приміщенням, що унеможливлює укладення будь-яких угод відносно цього майна без згоди інших співвласників".
27.02.2025 Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна направила на адресу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" два підписаних примірника акта прийому-передачі нежитлового приміщення, що підтверджується накладною служби кур'єрської доставки "КІСЕКСПРЕС" № *38965* від 27.02.2025.
Крім того, позивач звертався із заявою про вчинення кримінального правопорушення від 07.01.2025 до відділу поліції № 1 Одеського районного управління поліції № 1 ГУНП в Одеській області. Зазначена заява позивача була прийнята та зареєстрована до інформаційно-телекомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України" відділення поліції № 4 ОРУП № 1 в Одеській області.
З листа-відповіді відділення поліції № 4 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області вих. №60.4-ЖЕО639 від 05.02.2025 вбачається, що у ході розгляду заяви Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни проведеними заходами було встановлено, що Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" дійсно використовує вказане приміщення, а обставини, викладені у зверненні, знаходять своє підтвердження. Також зазначається, що зазначені факти містять ознаки цивільно-правових відносин, для вирішення яких необхідно звертатися до суду у встановленому законом порядку.
3. Короткий зміст судових рішень
Рішенням Господарського суду Одеської області від 08.07.2025 у справі № 916/834/25 позов задоволено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
- факт продовження використання нежитлового приміщення загальною площею 127,5 кв. м. у будинку АДРЕСА_1 відповідачем, після закінчення строку дії договору оренди, який було укладено в судовому порядку, підтверджується відповіддю відділення поліції № 4 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області вих. № 60.4-ЖЕО639 від 05.02.2025;
- згідно із положеннями чинного законодавства України правовою підставою користування певним майном є відповідний договір оренди;
- для користування спірним приміщенням, яке належить позивачу на праві власності, відповідачу слід укласти з власником приміщення відповідний договір;
- дослідивши проект договору оренди нежитлового приміщення та акт приймання передачі майна, доданий позивачем до позовної заяви, суд вважає, що він відповідає наведеним вище приписам законодавства;
- суд відхиляє доводи відповідача про те, що у нього відсутній обов'язок укладати відповідний договір, з огляду на те, що: по-перше своїми конклюдентними діями відповідач прийняв умови договору, з огляду на продовження використання приміщення, в тому числі і після отримання оферти від позивача; по - друге, сам факт використання приміщення, яке останньому не належить, а належить позивачу зобов'язує таку особу сплачувати вартість використання майна, якщо саме такий спосіб захисту свого порушеного права було обрано позивачем;
- на даний час відповідачем спричинено позивачу збитки на загальну суму 40 000 грн, оскільки у випадку звільнення приміщення від майна після припинення строку дії договору оренди від 13.12.2023 позивач мав би реальну можливість здати це приміщення в оренду іншому суб'єкту господарювання, втім через недобросовісні дії відповідача позбавили такої можливості, що спричиняє йому фінансові збитки.
Постановою від 10.11.2025 Південно-західний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду Одеської області від 08.07.2025 у справі № 916/834/25. У задоволенні позову Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" про стягнення 40 000,00 грн, визнання укладеним договору та зобов'язання вчинити певні дії - відмовив.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- відповідачем, як особою, що одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді на цю пропозицію не було вчинено будь-яких дій, що підтверджують бажання Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" прийняти таку пропозицію і укласти з позивачем відповідний договір оренди;
- суд не вбачає законодавчо обумовлених підстав для обов'язкового укладання договору між сторонами справи, а приймаючи до уваги вищевказані умови свободи договору, суд не вбачає підстав для визнання укладеним, запропонованого позивачем договору оренди нежитлового приміщення, оскільки пропозицію на таке укладення відповідачем не було прийнято;
- суд першої інстанції, перш за все, мав встановити правову підставу позову та нормативно-правове регулювання спірних правовідносин з огляду на зміст позовних вимог, зобов'язань, які виникли між сторонами, а також правову природу коштів, питання стягнення яких є предметом позову. Водночас, як свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, судом зазначеного встановлено не було;
- як вбачається з позовної заяви, вимога про стягнення з відповідача 40 000 грн збитків містить альтернативні підстави нарахування таких збитків;
- перша підстава, це завдання позивачу збитків, враховуючи те, що такі збитки були завдані позивачу внаслідок неотримання ним доходів через неукладання відповідачем договору оренди, визнання укладеним якого, також, є предметом спору по цій справі. При цьому, розрахунок збитків позивачем здійснено (вартість оренди, строки користування приміщенням), виходячи саме з умов договору оренди нерухомого майна, пропозиція щодо укладення якого направлялась відповідачу і не була прийнята останнім. Тобто, позивач вважає, що відповідач не виконав зобов'язання щодо укладення з позивачем вищевказаного договору оренди. Між тим, такого зобов'язання (укласти договір), неналежне виконання якого тягнуло б за собою нарахування збитків у вигляді неодержаних доходів, як зазначалось вище, у відповідача перед позивачем не виникло. Крім того, позовна вимога про стягнення збитків, в даному випадку є похідною від первісної позовної вимоги про визнання договору оренди нежитлового приміщення укладеним. Оскільки судом зроблено висновок, що первісна вимога позивача задоволенню не підлягає, у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 40 000 грн збитків, з підстав неотримання позивачем доходу через неналежне виконання відповідачем договору оренди, який не був укладений, також слід відмовити;
- що стосується другої підстави для стягнення збитків, а саме: неотримання доходів, у зв'язку із незвільненням нежитлового приміщення, яке займає відповідач, суд звертає увагу на наступне. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач звертався до відповідача з вимогою про звільнення займаного ним приміщення і останній відмовився від виконання цієї вимоги. Натомість, позивач навпаки звернувся до відповідача з пропозицією про надання в оренду займаного приміщення. Крім того, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен був довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, зокрема, від надання належного нежитлового приміщення в оренду третій особі. Разом з тим, у даній справі позивачем не доведено наявності збитків у вигляді упущеної вигоди в розмірі 40 000 грн, оскільки таке нарахування є безпідставним через відсутність у відповідача обов'язку з підписання договору оренди, а отже судом першої інстанції зроблено помилковий висновок щодо наявності підстав для задоволення позову в цій частині.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 у справі № 916/834/25, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування виключного випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Фізична особа - підприємець Кіктенко Світлана Павлівна зазначила, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину 4 статті 623 Цивільного кодексу України та правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.06.2019 справі № 910/422/18, щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах.
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 59Д" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.
5. Позиція Верховного Суду
За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).
У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).
Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд також неодноразово зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції застосував частину 4 статті 623 Цивільного кодексу України без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 910/422/18, з огляду на таке.
У справі № 910/422/18, яка переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про стягнення 5 950 000 грн збитків, 496 865,75 грн - 3% річних та 3 982 361,07 грн інфляційних втрат. Позов обґрунтовано тим, що відповідач в порушення своїх договірних зобов'язань за договором купівлі-продажу від 15.05.2012 №230/12 не здійснив сплату грошових коштів у розмірі 5 950 000 грн; відтак згадана сума коштів, за доводами позивача, є неодержаним доходом (упущеною вигодою), яку він міг би одержати в разі дотримання відповідачем умов вказаного договору. Судами першої та апеляційної інстанцій у позові відмовлено. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що: позивачем не доведено складу цивільного правопорушення як необхідної умови застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих розірванням договору купівлі-продажу, оскільки позивачем не доведено об'єктивну та суб'єктивну сторони начебто спричинених відповідачем збитків, факт понесення збитків, причинно-наслідковий зв'язок між діями та понесеними позивачем збитками в розмірі 5 950 000 грн; заявлена позивачем до стягнення сума коштів, що являє собою несплачену відповідачем вартість частки за договором, пов'язана з невиконанням зобов'язання за договором та не вважається збитками в розумінні норм Цивільного кодексу України і, відповідно, не є ні упущеною вигодою, як зазначає позивач, ні реальними збитками, як вважає відповідач. У постанові Верховний Суд зазначив, що: - враховуючи припис частини 4 статті 623 Цивільного кодексу України, на кредитора покладений обов'язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов'язання. При цьому кредитор повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але й підтвердити їх документально. При визначенні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином - крім того, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Отже, підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком неотримання позивачем доходу, на який він розраховував. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що: позивачем не доведено наявності складу цивільного правопорушення як необхідної умови застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих розірванням договору, оскільки позивачем не доведено об'єктивну та суб'єктивну сторони спричинення відповідачем збитків, понесення збитків, причинно-наслідковий зв'язок між діями та понесеними позивачем збитками в розмірі 5 950 000 грн; позивачем не надано жодних належних доказів на підтвердження можливості реального отримання доходів у розмірі 5 950 000 грн у разі належного виконання зобов'язання, а також вжиття кредитором заходів для їх одержання, що є необхідним при заявлені до стягнення упущеної вигоди; заявлена позивачем до стягнення сума коштів, що являє собою несплачену відповідачем вартість частки за договором, є наслідком невиконання зобов'язання за договором та не свідчить про наявність збитків у розумінні норм Цивільного кодексу України і, відповідно, не є ні упущеною вигодою, ні реальними збитками.
Водночас у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позову про стягнення збитків виходив з того, що; - вимога про стягнення з відповідача 40 000 грн збитків містить альтернативні підстави нарахування таких збитків; - перша підстава, це завдання позивачу збитків, враховуючи те, що такі збитки були завдані позивачу внаслідок неотримання ним доходів через неукладання відповідачем договору оренди, визнання укладеним якого, також, є предметом спору по цій справі. При цьому, розрахунок збитків позивачем здійснено (вартість оренди, строки користування приміщенням), виходячи саме з умов договору оренди нерухомого майна, пропозиція щодо укладення якого направлялась відповідачу і не була прийнята останнім. Тобто, позивач вважає, що відповідач не виконав зобов'язання щодо укладення з позивачем вищевказаного договору оренди. Між тим, такого зобов'язання (укласти договір), неналежне виконання якого тягнуло б за собою нарахування збитків у вигляді неодержаних доходів, як зазначалось вище, у відповідача перед позивачем не виникло. Крім того, позовна вимога про стягнення збитків, в даному випадку є похідною від первісної позовної вимоги про визнання договору оренди нежитлового приміщення укладеним. Оскільки судом зроблено висновок, що первісна вимога позивача задоволенню не підлягає, у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 40 000 грн збитків, з підстав неотримання позивачем доходу через неналежне виконання відповідачем договору оренди, який не був укладений, також слід відмовити; - що стосується другої підстави для стягнення збитків, а саме: неотримання доходів, у зв'язку із незвільненням нежитлового приміщення, яке займає відповідач, суд звертає увагу на наступне. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач звертався до відповідача з вимогою про звільнення займаного ним приміщення і останній відмовився від виконання цієї вимоги. Натомість, позивач навпаки звернувся до відповідача з пропозицією про надання в оренду займаного приміщення. Крім того, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен був довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, зокрема, від надання належного нежитлового приміщення в оренду третій особі. Разом з тим, у даній справі позивачем не доведено наявності збитків у вигляді упущеної вигоди в розмірі 40 000 грн, оскільки таке нарахування є безпідставним через відсутність у відповідача обов'язку з підписання договору оренди, а отже судом першої інстанції зроблено помилковий висновок щодо наявності підстав для задоволення позову в цій частині.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається, по-перше, жодним чином не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 25.06.2019 справі № 910/422/18, по-друге, в наведеній скаржником справі, суди встановили інші фактичні обставини та на підставі встановлених обставин прийняли відповідні рішення про відмову у позові, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, та не свідчить про подібність правовідносин.
Відтак, проаналізувавши зміст наведеної вище постанови Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в тому числі через призму наявності/відсутності підстав вважати, що має місце неврахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах не так (у інший спосіб), колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не зводяться до неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, і не свідчать про подібність правовідносин, а зводяться до незгоди з оцінкою судом апеляційної інстанції відсутності підстав для задоволення позовних вимог, що свідчить про неподібність цих справ зі справою, що переглядається з точки зору підстав позову, , фактично-доказової бази, юридично-значущих фактів та обставин справи, встановлених судами, і тому застосування норм права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказана для порівняння постанова Верховного Суду - релевантною до обставин цієї справи.
Отже, Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду та на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 916/834/25.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 916/834/25 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/834/25 за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.11.2025.
Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційне провадження у справі № 916/834/25 за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Кіктенко Світлани Павлівни на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.
Головуючий Н. М. Губенко
Судді С. В. Бакуліна
Г. О. Вронська