79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
20.03.2026 Справа № 914/4000/25
За позовом:Фізичної особи-підприємця Місечка Володимира Максимовича, м. Київ
до відповідача:Фізичної особи-підприємця Ширяєва Дениса Фарідовича, Львівська обл., м. Шептицький
про:повернення безпідставного набутого майна
Суддя - Крупник Р.В. Секретар - Зусько І.С.
Представники сторін:
від позивача:Кузьменко В.А. - адвокат;
від відповідача:Ширяєв Д.Ф.; Мацей М.М. - адвокат.
СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ.
Фізична особа-підприємець Місечко Володимир Максимович (надалі - Позивач, ФОП Місечко В.М.) звернувся до Господарського суду Львівської області із позовною заявою до фізичної особи-підприємця Ширяєва Дениса Фарідовича (надалі - Відповідач, ФОП Ширяєв Д.Ф.) про повернення безпідставного набутого майна.
Ухвалою від 30.12.2025 суд залишив позовну заяву без руху, встановивши заявникові строк для усунення недоліків позову.
Позивачем подано до суду заяву (вх. №657/26 від 09.01.2026), якою усунуто недоліки позову, визначені ухвалою від 30.12.2025.
Ухвалою від 12.01.2026 суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі, розгляд справи ухвалив здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, судове засідання у справі призначив на 02.02.2026.
Ухвалою від 02.02.2026 відкладено судове засідання на 05.03.2026.
05.03.2026 у судовому засіданні оголошено перерву до 20.03.2026.
Представник позивача взяв участь у судовому засіданні 20.03.2026 у режимі відеоконференції, подав письмові пояснення у справі (вх. №8054/26 від 19.03.2026).
Відповідач та його представник з'явилися у судове засідання 20.03.2026. Від відповідача до суду надійшли додаткові пояснення (вх. №6891/26 від 10.03.2026) та клопотання про долучення до матеріалів справи письмових пояснень, які подано у справі №914/3999/25 (вх. №8078/26 від 20.03.2026).
ДОВОДИ СТОРІН.
Доводи позивача.
Позов обґрунтовано тим, що позивачем помилково перераховано відповідачу грошові кошти у сумі 53'470,14 грн. згідно із платіжною інструкцією №371 від 31.10.2025. На адресу відповідача надсилалася вимога про повернення помилково сплачених коштів, яка залишилася без належного реагування.
Згідно із доводами позивача між сторонами відсутні договірні відносини, а тому він просить стягнути на його користь 53'470,14 грн. на підставі статті 1212 ЦК України.
Доводи відповідача.
Відповідач заперечив проти задоволення позову, посилаючись на таке:
1) Між сторонами виникли договірні відносини щодо поставки меблевих фасадів, що підтверджується перепискою між позивачем та відповідачем, яка велася електронною поштою та в месенджері «Viber», а також виставленням відповідачем оферти у вигляді рахунку на оплату та її акцепту позивачем шляхом оплати рахунку. Відтак, стягнення грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України є неможливим.
2) Позивач звернувся із вимогою про повернення грошових коштів через декілька місяців після перерахування грошових коштів, а не одразу після їх списання з рахунку, що свідчить про те, що така оплата не була помилковою, а спрямованою на виконання зобов'язання у договірних відносинах, що склалися між сторонами. Грошові кошти перераховувалися не на картковий, а на банківський рахунок ФОП, що виключає можливість помилки при оплаті.
3) У спірних правовідносинах відбулася поставка товару, який замовив позивач, однак після його отримання останній усно заявив про поставку неякісного товару.
4) Якщо вважати підставними доводи позивача про відсутність між сторонами договірних відносин, то за таких умов поведінка позивача є суперечливою, адже він знав про відсутність у нього обов'язку сплатити відповідачу грошові кошти, проте перерахував такі, після чого звернувся до суду із позовом про стягнення сплачених коштів як помилково перерахованих. Наведене свідчить про наявність підстав для відмови у позові.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
31.10.2025 позивач перерахував відповідачу грошові кошти у сумі 53'470,14 грн. згідно із платіжною інструкцією №371, вказавши у призначенні платежу: «опл. зг. Рах. №1867-2025 від 30 жовтня 2025 р. без ПДВ» (Т.1; а.с. 16, 76).
Підставою здійснення платежу слугував виставлений відповідачем рахунок-фактура №1867-2025 від 30.10.2025 на оплату вартості меблевих фасадів (згідно із бланками 1867, 1868, 1869, 1870) у розмірі 106'470,14 грн., в котрому відображено ідентифікаційні дані сторін, інформацію про кількість (площу) товару (29,12 м2), який слід оплатити, а також номер рахунку для оплати НОМЕР_1 в АТ КБ «Приватбанк» (Т.1; а.с. 15)
16.12.2025 та 31.12.2025 позивач направляв відповідачу Вимоги №32 та №34 відповідно, в котрих повідомляв останнього про помилковість перерахування зазначених вище коштів та просив повернути їх на розрахунковий рахунок позивача, що вказаний в цих вимогах. Вказані вимоги та докази їх відправки знаходяться в матеріалах справи (Т.1; а.с. 36-43).
З огляду на те, що відповідач проігнорував Вимоги №32 та №34, позивач звернувся з даним позовом до суду. При цьому, в позовній заяві вказав номер свого телефону: НОМЕР_2 , а також електронну пошту: «ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_2».
Заперечуючи позовні вимоги, відповідач вказує, що Рахунок №1867-2025 від 30.10.2025 було виставлено і згідно цього рахунку кошти сплачено на виконання договірних зобов'язань щодо поставки позивачу меблевих фасадів.
На підтвердження цих обставин відповідач долучив до матеріалів справи паперові копії електронного листування, яке велося між користувачами електронних пошт «ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_3» (остання електронна пошта, за словами відповідача, належить йому), а також в месенджері «Viber».
Зокрема, зміст електронного листування свідчить, що 16.10.2025 користувач електронної пошти «ІНФОРМАЦІЯ_1» звернувся до відповідача за придбанням шпонованих меблевих панелей.
Вказане звернення було визначено відповідачем як замовлення під номерами 1867, 1868, 1869 і 1870. У електронному листі від 28.12.2025 відповідач вносив корективи до замовлень, зокрема у замовлення 1867, 1868, 1869 було внесено зміни коду шпону і бейцу, а до замовлення 1870 - зміни коду бейцу, та просив перевірити всі розміри і примітки замовленого товару, після чого надати погоджений бланк, що уможливить подальше виготовлення товару на виробництві.
Користувач електронної пошти «ІНФОРМАЦІЯ_1» підтвердив правильність свого замовлення з урахуванням внесених корективів, відправивши про це відповідачу лист відповідного змісту від 30.10.2025.
Крім цього, переписка в месенджері «Viber» свідчить, що 31.10.2025 відповідач підтвердив надходження грошових коштів, на що інший учасник цієї переписки просить розпочати виконання замовлення. 18.11.2025 цей учасник намагається з'ясувати статус виконання його замовлення (Т.1; а.с. 88-89).
ОЦІНКА СУДУ.
Згідно із частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У даній справі позивач звернувся до суду із позовом про стягнення із відповідача 53'470,14 грн.
Фактичною підставою позову слугують обставини помилково перерахування на рахунок відповідача грошових коштів та відсутність між сторонами договірних відносин. Правовою підставою позову позивач визначив норми статті 1212 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Суд зазначає, що положення вказаної норми стосуються позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 ЦК України та, зокрема статті 1212 ЦК України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі №911/1101/21, від 06.06.2022 у справі №903/142/21.
За результатами дослідження наявних у матеріалах справи доказів, суд встановив, що перерахування позивачем грошових коштів відповідачу відбулося не внаслідок помилки, а було усвідомленою й добровільною дією позивача, яка мала місце у межах договірних відносин поставки, які склалися між сторонам.
Відповідно до частин 1, 2 статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно із частинами 1, 2 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Отже, договір поставки слід вважати укладеним, якщо сторони досягли згоди щодо таких істотних умов як умови про предмет та ціну. При цьому умову щодо строку поставки товару не слід тлумачити як істотну, оскільки відповідно до частини 1 статті 663 ЦК України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Суд також зазначає, що згідно зі статтею 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами.
Цивільне законодавство не встановлює особливих вимог щодо форми укладення договору поставки. Відтак, сторони вільні обирати спосіб оформлення договірних відносин із поставки товару.
Враховуючи викладене вище, суд зазначає, що в даній справі сторони уклали договір поставки, досягнувши згоди щодо усіх його істотних умов (предмету та ціни). При цьому досягнення згоди відбулося за результатами обміну між сторонами електронними повідомленнями. Так, у середині жовтня 2025 року позивач звернувся до відповідача з метою придбання у нього шпонованих меблевих панелей. Після цього, сторони узгоджували предмет договору, обмінюючись електронними повідомленнями та конкретизуючи те, товар із яким кодом шпону та бейцу потрібен ФОП Місечку В.М. Позивач погодив остаточні корективи до товару, який мав поставлятися, відправивши про це відповідачу відповідне повідомлення.
На виконання досягнутої сторонами домовленості щодо поставки відповідач виставив рахунок-фактуру №1867-2025 від 30.10.2025 на оплату вартості замовленого товару (меблевих фасадів, зазначених в бланках 1867, 1868, 1869, 1870) у розмірі 106'470,14 грн., відобразивши у ньому ідентифікаційні дані сторін, інформацію про кількість (площу) товару (29,12 м2), який слід оплатити, а також номер рахунку для оплати.
Позивач отримав рахунок на оплату засобами електронного зв'язку, що підтверджується змістом електронного листування і визнається ФОП Місечко В.М. у відповіді на відзив й письмових поясненнях, та частково оплатив його, перерахувавши відповідачу 53'470,14 грн.
При формулюванні викладених вище висновків суд не залишає поза увагою заперечення позивача щодо належності та допустимості паперових копій електронного листування сторін як доказів. Він стверджує, що такі копії не дають змоги достовірно встановити, що листування велося саме із ФОП Місечко В.М. Відображені на скріншотах електронна пошта та номер телефону не є його офіційними засобами зв'язку.
З цього приводу слід зазначити, що у засіданні 20.03.2026 суд досліджував безпосередньо оригінал електронного листування сторін, за результатами якого встановлено відповідність наданих відповідачем паперових копій змісту оригіналу електронного листування. Додатково суд дослідив зміст бланків 1867, 1868, 1869, 1870 меблевих фасадів, що виступають предметом договору, які відповідач направляв позивачу листом від 29.10.2025 і погодження котрих отримав від позивача 30.10.2025. До матеріалів даної справи відповідач не долучив паперові копії цих бланків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №916/3027/21 викладено правовий висновок, згідно із яким суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах.
У даній справі у суду наявна можливість достовірно встановити, що електронне листування велося саме із позивачем, позаяк в ході дослідження оригіналу листування з'ясовано, що воно здійснювалося з електронної пошти «ІНФОРМАЦІЯ_3» (користувачем якої є відповідач) на електронну пошту «ІНФОРМАЦІЯ_1» (яка визначена позивачем, як засіб зв'язку із ним у тексті позовної заяви, заяві про усунення недоліків позову та заяві про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції) і навпаки.
В цей же час, листування в месенджері «Viber» велося між власником номера телефону НОМЕР_3 (менеджером відповідача) та абонентом, вказаним як «ОСОБА_1», який вів листування з номера телефону НОМЕР_2 . Цей номер позивач вказав, як засіб зв'язку із ним, окрім поданих до суду заяв по суті спору, також і у вимогах про повернення грошових коштів, які надсилав відповідачу.
Та обставина, що вказані засоби зв'язку не відповідають тим, що внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, жодним чином не нівелюють відповідних висновків суду, оскільки позивач не обмежений у праві володіти кількома електронними поштами та номерами телефонів для зв'язку і листування з ним. Варто наголосити, що ФОП Місечко В.М. не надав жодних пояснень того, чому при зверненні до суду із позовом він визначив електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 і номер телефону НОМЕР_2 як засоби зв'язку із ним. Використовувати офіційні засоби зв'язку у заявах у справі позивач розпочав лише після того, як відповідач подав до суду відзив на позов разом зі скріншотами електронного листування сторін.
Аргументи про те, що пошта «ІНФОРМАЦІЯ_1» могла використовуватися іншими особами, а не позивачем, оцінюються судом критично, оскільки враховуючи заходи захисту електронного листування (необхідність введення паролю при вході в електронну пошту), вказане листування міг вести або позивач, або довірена ним особа. Крім цього, ФОП Місечко В.М. оплатив рахунок №1867-2025, який було надіслано йому на вказану електронну пошту.
Таким чином, надані відповідачем паперові копії електронного листування є належними та допустимими доказами, а також взаємопов'язаними з іншими матеріалами справи - виставленим рахунком та квитанцією про його оплату.
Доводи позивача про те, що усна домовленість сторін не має юридичної сили, а договір поставки повинен укладатися у письмовій формі згідно зі статтею 208 ЦК України, не узгоджуються із чинним регулюванням.
Насамперед слід зазначити, що недодержання вимог щодо форми правочину не свідчить про його неукладення, адже для виникнення договірних відносин сторони повинні досягнути згоди щодо усіх істотних умов договору. У цій справі сторонами було досягнуто такої згоди, про що сукупно свідчить як електронне листування сторін, так і виставлений позивачем і частково оплачений відповідачем рахунок-фактура.
До того ж, як уже зазначалося вище, цивільне законодавство не встановлює особливих вимог щодо форми договору поставки. Так, дійсно, стаття 208 ЦК України передбачає, що у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу. Разом з тим, за змістом статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Підсумовуючи викладене вище, суд доходить висновку, що спірні правовідносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК України. Вказане слугує підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
СУДОВІ ВИТРАТИ.
У відповідності до частини 1 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються у разі відмови в позові на позивача.
Зважаючи на відмову у задоволенні позовних вимог, судовий збір за подання позовної заяви у справі №914/4000/25 покладається на позивача.
Керуючись статтями 2, 12, 42, 123, 126, 129, 222, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Покласти на фізичну особу-підприємця Місечка Володимира Максимовича судовий збір за подання позовної заяви.
3. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені статтями 256, 257 ГПК України.
Веб-адреса сторінки суду http://lv.arbitr.gov.ua на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається.
Повне рішення складено та підписано 25.03.2026.
Суддя Крупник Р.В.