Справа № 529/772/25 Номер провадження 22-ц/814/1574/26Головуючий у 1-й інстанції Чуб К. В. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.
25 березня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Лобов О.А.
судді: Дорош А.І., Триголов В.М.
за участю секретаря судового засідання Грицак А.Я.
розглянув у відкритому судовому засіданні у м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Диканського районного суду Полтавської області від 16 грудня 2025 року (час ухвалення судового рішення і дата виготовлення повного текста судового не зазначені) у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Укрпродснекгруп" про зобов'язання прийняти на роботу,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Північно-східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, Державна служба України з питань праці.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, просив ухвалити рішення, яким зобов'язати відповідача прийняти його на роботу з 21.08.2025.
Заявлені вимоги мотивовані тим, що позивач згідно оголошення відповідача ТОВ "Укрпродснекгруп" на сайті work.ua звернувся до товариства з особистою заявою про прийняття на роботу на посаду інженера з охорони праці, у якій, зокрема, повідомив, що він є особою з інвалідністю з дитинства. Проте, відповідач незаконно відмовив йому у працевлаштуванні.
Рішенням Диканського районного суду Полтавської області від 16 грудня 2025 року відмовлено за недоведеністю у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги стверджується, що суд не застосував до спірних правовідносин норми ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» у взаємозв?язку із нормами Конституції України, якими гарантоване працевлаштування осіб з інвалідністю.
Суд не дав належної оцінки тому факту, що у відповідача всупереч вимогам ст.15 ЗУ «Про охорону праці» відсутня служба охорони праці і, з огляду на види діяльності, які здійснює відповідач, останній мав прийняти його роботу.
Відзив на апеляційну скаргу судом не отриманий.
Перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надав суду копію заяви від 01.08.2025, адресовану директору ТОВ «Укрпродснекгруп», про прийняття на роботу інженером з охорони праці з дистанційним режимом роботи, якою, зокрема, повідомив, що є особою з інвалідністю з дитинства, копію пенсійного посвідчення про встановлення пенсії по інвалідності (2 група, інвалідність з дитинства), копію листа ТОВ «Укрпродснекруп» № 171 від 01.09.2025, відповідно до якого відповідач повідомив ОСОБА_1 , що підприємство не потребує послуг позивача.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що належних та допустимих доказів особистого звернення позивача до відповідача із письмовою заявою про прийняття на роботу не подано. З пояснень позивача вбачається, що заява від 01.08.2025 подана ОСОБА_1 шляхом надсилання електронного звернення.
Дія ЗУ «Про звернення громадян» не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлених, зокрема, трудовим законодавством (стаття 12 Закону).
Позивачем не надано жодних доказів того, що ТОВ "Укрпродснекгруп" розміщувало оголошення про пошук кандидата на заміщення вакантної посади інженера з охорони праці, а також доказів подання ним документів, необхідних для укладення трудового договору.
Дослідженими у справі доказами не встановлено наявності у відповідача обов'язку укласти трудовий договір із позивачем ОСОБА_1 .
Із дискримінаційною ознакою відмова у прийнятті на роботу ОСОБА_1 не пов'язана.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд керується такими міркуваннями.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На переконання апеляційного суду оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням наведених вимог закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
У постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 349/81/18 викладені такі висновки щодо застосування норми права у спірних правовідносинах.
Стаття 22 КЗпП передбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як прямо передбачених частиною другою статті 22 КЗпП України, так і в інших нормах трудового права.
Обов'язку однієї сторони завжди кореспондує право іншої сторони: заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу кореспондується з обов'язком роботодавця укласти такий договір. Суди встановили, що ОСОБА_4 не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов'язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо). Перелік обов'язку роботодавця укласти трудовий договір з працівником за правилами КЗпП є вичерпним і такого обов'язку відповідач не порушував. Із дискримінаційною ознакою відмова у прийнятті на роботу ОСОБА_4 не пов'язана. Відповідно до положень статті 21 КЗпП укладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. Зазначеним забезпечується оптимальне узгодження інтересів роботодавця і особи, яка бажає укласти трудовий договір, інакше роботодавець буде позбавлений можливості у повному обсязі виконувати свої функціональні обов'язки щодо підбору та розміщення кадрів і нести відповідальність за той обсяг роботи, за який він відповідає за законом.
У постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року (справа № 159/2298/16-ц) від 16 квітня 2021 року (справа № 266/3521/19) викладений висновок про те, що відповідність певної особи за рівнем кваліфікації вимогам, які передбачені для зайняття певної посади та наявність цієї посади у штатному розписі на час звернення особи із заявою до відповідача про прийняття на роботу не є підставою для зобов'язання відповідача укласти трудовий договір з позивачем.
У межах розгляду цієї справи судом не встановлено і позивачем не доведено, що у роботодавця виник обов'язок укласти трудовий договір з працівником за правилами КЗпП.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом норм ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», апеляційний суд враховує таке.
Відповідно до ч.2 ст. 5 Закону особи з інвалідністю реалізують право на працю у всіх формах та сферах суспільного життя з урахуванням особливостей та обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 17 Закону передбачено, що особи з інвалідністю у сфері працевлаштування, зокрема, але не виключно, мають право на:
працю та зайнятість, що включає можливість вільно обирати роботу (службу) з урахуванням функціональних можливостей, професійної підготовки та інтересів або займатися підприємницькою та іншою діяльністю, не забороненою законом;
справедливі, сприятливі, безпечні та здорові умови праці (служби), зокрема рівні можливості та рівну плату за рівноцінну роботу (службу);
представництво та захист своїх соціально-трудових прав організаціями профспілок;
професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці;
професійне навчання відповідно до здібностей, функціональних можливостей та з урахуванням потреб ринку праці;
сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці, перспективи його розвитку;
просування по роботі (службі), а також сприяння збереженню робочого місця та поверненню на роботу (службу);
сприяння можливостям самозайнятості та здійсненню підприємницької діяльності;
забезпечення розумного пристосування робочого місця;
професійний розвиток;
отримання соціальних послуг відповідно до законодавства про зайнятість населення та соціальний захист на випадок безробіття;
отримання соціальних послуг персонального асистента, супроводу при працевлаштуванні та на робочому місці, соціально-трудової адаптації, порядок надання та закупівлі яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Державні стандарти соціальної послуги персонального асистента, соціальної послуги супроводу при працевлаштуванні та на робочому місці, соціальної послуги соціально-трудової адаптації затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення;
збереження роботи у роботодавця, у якого стався нещасний випадок на виробництві або умови праці якого зумовили професійне захворювання чи трудове каліцтво працівника, що призвело до встановлення такій особі інвалідності, відповідно до рекомендацій індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю.
Відмова в укладенні трудового договору або у просуванні по службі, звільнення за ініціативою роботодавця, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускаються, крім випадків, якщо стан здоров'я особи перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує здоров'ю особи з інвалідністю та може зумовити його погіршення.
У разі звернення особи з інвалідністю до роботодавця щодо укладення трудового договору чи просування по роботі (службі), поданого у письмовій формі або у формі електронного документа відповідно до Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", роботодавець у випадку відмови зобов'язаний повідомити таку особу з інвалідністю про причини відмови у такі самі спосіб і формі, в яких особа з інвалідністю звернулася до роботодавця.
Відповідно до ст.18 Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома або дистанційно, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до роботодавців або до територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні.
Згідно зі статтею 24 Закону після закінчення здобуття освіти особам з інвалідністю надається за їхнім бажанням право вільного працевлаштування або право вибору місця роботи, або право скористатися програмою першого робочого місця відповідно до законів України "Про зайнятість населення" та "Про основні засади молодіжної політики".
У разі відмови у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю особі з інвалідністю, яка скористалася правом першого робочого місця відповідно до частини першої цієї статті після закінчення здобуття освіти, або у разі недодержання інших умов трудового договору, положень законодавства про працю роботодавець відшкодовує особі з інвалідністю витрати на проїзд до місця роботи і повернення до місця її проживання, а також витрати на проїзд супроводжуючої особи (якщо вона є необхідною).
Положення ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» та трудового законодавства не містять норми, яка б покладала на роботодавця безумовний обов?язок прийнятий на роботу будь-яку особу з інвалідністю, яка подала відповідну заяву.
Законодавством на підприємства покладений обов?язок дотримуватися визначених квот працевлаштування осіб з інвалідністю і сплати відповідних внесків у разі невиконання таких вимог.
Виконання підприємством вимог законодавства про охорону праці регулюється відповідними нормами закону, якими передбачені відповідні санкції з боку уповноважених державних органів, але порушення (невиконання) суб?єктом господарювання приписів закону про охорону праці, наприклад, відсутність на підприємстві певних дозволів, відсутність на підприємстві служби з охорони праці не може безумовною підставою для прийняття особи на роботу.
Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що відповідач розміщував оголошення про запрошення на роботу працівників за спеціальністю, фахом і досвідом, що має позивач.
З огляду на встановлені фактичні обставини суд першої інстанції обгрунтовано виснував про недоведеність відмови у працевлаштуванні за ознаками дискримінації.
Зважаючи на встановлені фактичні обставини, характер спірних правовідносин і зроблені по справі правові висновки, апеляційний суд приходить до висновку, що інші доводи апеляційної скарги не є істотними і такими, що потребують детальних відповідей у відповідності усталеної практики Європейського суду з прав людини у питанні тлумачення пункту першого статті 6 Конвенції (доступ до правосуддя) - міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
В апеляційній скарзі не наведено нових фактів та відповідних доказів, які б спростовували правильні по суті висновки суду першої інстанції.
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 16 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 25 березня 2026 року.
Головуючий суддя О.А.Лобов
Судді А.І.Дорош
В.М.Триголов