м. Вінниця
25 березня 2026 р. Справа № 120/16405/25
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, податкових повідомлень-рішень відповідача № 915626-24/02-28 від 09.10.2025 року, № 1343947-24/02-28 від 09.10.2025 року, № 1177796-24/02-28 від 09.10.2025 року.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 01.12.2025 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк на усунення її недоліків.
У встановлений судом строк позивачем усунуто недоліки, зазначені в ухвалі від 01.12.2025 року.
Ухвалою суду від 08.12.2025 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач щодо задоволення позову заперечив та у поданому відзиві зазначив, що за даними ІКС "Податковий блок" за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у спірному періоді обліковувалась земельна ділянка площею 55,00 га, кадастровий номер 0523487800:01:001:0121, розташована на території Черемошненської сільської ради Погребищенського району Вінницької області та надана згідно договору оренди землі від 25.01.2012 для ведення фермерського господарства.
Виконавчим комітетом Погребищенської міської ради листом № 02-21/281 від 23.01.2025 (вх. 1614/5 від 27.01.2025) Головному управлінню ДПС у Вінницькій області була надана інформація щодо укладених договорів оренди землі з фізичними особами за земельні ділянки державної або комунальної власності станом 01.01.2025. Згідно цього листа ОСОБА_1 є орендарем земельної ділянки площею 55,00 га, кадастровий номер 0523487800:01:001:0121.
Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у звітних періодах за 2022, 2023, 2024 (до 23.11.2024) роки орендарем земельної ділянки площею 55,00 га, кадастровий номер 0523487800:01:001:0121 згідно договору оренди землі від 25.01.2012 та додаткової угоди № 292 від 25.01.2012 (реєстрація у ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області 06.04.2018 за № 292/57-18-ДО) була ОСОБА_1 .
Відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 23.11.2024 проведено перереєстрацію зазначеного договору оренди з орендаря ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на орендаря ФГ «ЯРОСЛАВ-В.М.» (код ЄДРПОУ 37926869).
Оскільки перереєстрацію договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523487800:01:001:0121 площею 55,00 га на ФГ "ЯРОСЛАВ-В.М." було проведено лише 23.11.2024, представник відповідача переконаний, що обов'язок зі сплати мінімального податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб у спірний період виникає саме у ОСОБА_1 , як орендаря цієї ділянки.
23.12.2025 року представником позивача подано відповідь на відзив.
26.12.2025 року від представника відповідача надійшли заперечення на вказану відповідь на відзив.
Окрім того, 26.12.2025 року представник позивача звернулася до суду з клопотанням про долучення до матеріалів справи доказів понесених судових витрат.
Представник відповідача 02.01.2026 року подав свої заперечення на вказане клопотання.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Розпорядженням Погребищенської районної державної адміністрації Вінницької області № 32 від 25 січня 2012 року, ОСОБА_1 було надано в оренду земельну ділянку 55,00 га на території Черемошнецької сільської ради строком на 30 років, з встановленою орендною платою у розмірі 3,0 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки в рік, для ведення фермерського господарства.
25 січня 2012 року між Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, об'єктом якого стала земельна ділянка площею 55,00 га на території Черемошнецької сільської ради. Відповідно до п.1 Договору оренди земельна ділянка надана для ведення фермерського господарства. 5 травня 2011 року, відповідно до висновку №7 районної професійної комісії з питань створення фермерських господарств Погребищенської районної державної адміністрації Вінницької області була надано висновок про можливість створення фермерського господарства на землях запасу Черемошинецької сільської ради.
В подальшому ОСОБА_1 було створене Фермерське господарство "ЯРОСЛАВ - В.М.", ідентифікаційний код юридичної особи 37926869, відомості про яке були внесені до ЄДР у березні 2012 року.
Згідно наданих позивачем доказів, з моменту створення фермерського господарства ФГ «ЯРОСЛАВ - В.М.», саме фермерським господарством сплачувалась орендна плата за договором оренди, та відповідно усі податкові зобов'язання за користування земельної ділянкою 0523487800:01:001:0121, що підтверджується копіями платіжних доручень щодо сплати орендної плати за землю, долученими до матеріалів справи.
В той же час, 09.10.2025 року відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення № 915626-24/02-28, № 1343947-24/02-28, № 1177796-24/02-28, щодо нарахування позивачу мінімального податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб на загальну суму 174 756 грн 86 коп.
Вважаючи зазначені рішення протиправними, позивач звернулася до суду із даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд керувався таким.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1.1 ст. 1 Податкового кодексу України (далі - ПК України), визначено, що Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
За визначенням, наведеним у пп. 15.1 ст. 15 ПК України, платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
Згідно ст. 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Підпунктом 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Згідно підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.
Справляння плати за землю, в тому числі і орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу XII ПК України.
За приписами пункту 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Відповідно до пунктів 288.1, 288.2, 288.3 ст. 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.
Пунктом 288.4 статті 288 ПК України встановлено, що розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.
Плата за суборенду земельних ділянок не може перевищувати орендної плати (пункт 288.6 статті 288 ПК України).
Відповідно до положень ст. 121 Земельного кодексу України (у відповідній редакції, далі - ЗК України) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство.
Згідно з ст. ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Частиною другою статті 16 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV визначено, укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України).
Аналіз вищезазначених норм свідчить про те, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності сплачується орендарем з дня виникнення права користування земельною ділянкою, тобто з дня державної реєстрації права оренди відповідно до договору оренди земельної ділянки. Сплата орендної плати є обов'язком орендаря, яке кореспондується з його правом користування земельною ділянкою.
Отже, на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб'єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 № 2009-XII (який втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.
Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов'язкової умови для набуття правосуб'єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов'язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.
Згідно із Законом України «Про фермерське господарство» № 973-IV, прийнятим 19 червня 2003 року, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність.
У статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 № 973-IV унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону.
Згідно ч. 1 ст. 5, ч. 1 ст. 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).
Так, відповідно до висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року у справі № 922/989/18, на яку, зокрема, робила посилання Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 13.06.2024 року у справі №320/6885/23, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення. Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання за статтею 55 ГК України.
Подібні за змістом висновки викладені й у інших постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/92/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17.
У пунктах 6.22 та 6.23 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності. Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього переходять права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі. В цьому випадку не відбувається відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки, а здійснюється встановлений нормами перехід прав та обов'язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства. При цьому такий перехід відбувається в силу вищенаведених норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод.
Тобто усталена практика Великої Палати Верховного Суду пов'язує момент набуття фермерським господарством прав та обов'язків орендаря земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації фермерського господарства. Після такої реєстрації відбувається фактична заміна орендаря і саме з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України суд враховує вищезазначені висновки Великої Палати Верховного Суду при вирішенні даної справи.
Отже, в силу наведених підходів, у разі створення фермерського господарства саме останнє має й нести обов'язки щодо сплати відповідного земельного податку. В інакшому випадку поглиблюється правова невизначеність, адже всі права та обов'язки щодо відповідної земельної ділянки правомочне реалізовувати фермерське господарство, однак плату вносить засновник цього господарства.
Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 19.09.2024 у справі №320/6885/23.
В ході судового розгляду встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 0523487800:01:001:0121, площею 55,00 га, розташована на території на території Черемошнецької сільської ради, фактично перебуває у користуванні саме юридичної особи Фермерського господарства "ЯРОСЛАВ - В.М.", а фізична особа, яка її отримала з цільовим призначенням "для ведення фермерського господарства", здійснює на ній діяльність не особисто, а через створену нею юридичну особу Отже, земельний податок підлягає сплаті фактичним землекористувачем - фермерським господарством, до якого перейшли права й обов'язки землекористувача.
Суд також звертає увагу, що земельна ділянка площею 55,00 га передана засновником у користування Фермерському господарству "ЯРОСЛАВ - В.М.", ідентифікаційний код юридичної особи 37926869 при його створенні.
Окрім того, з додатків 1 "Відомості про наявність земельних ділянок" до поданих Фермерським господарством "ЯРОСЛАВ - В.М." до контролюючого органу податкової декларацій платника єдиного податку четвертої групи за 2022, 2023 та 2024 рік вбачається, що у користуванні Фермерського господарства "ЯРОСЛАВ - В.М." перебуває, зокрема, земельна ділянка з кадастровим номером 0523487800:01:001:0121, площею 55,00 га, розташована на території 55,00 га на території Черемошнецької сільської ради.
Вищевказані обставини свідчать пре те, що наслідком стягнення з позивача суми мінімального податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб у сумі 174 756,86 грн. в даному випадку буде подвійне оподаткування одного й того самого об'єкту.
Частиною другою ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на викладене, суд робить висновок, що відповідачем нараховано позивачу зобов'язання з земельного податку за спірний період на підставі податкових повідомлень-рішень, ухвалених без дотримання вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, внаслідок чого оскаржувані податкові повідомлення-рішення підлягають скасуванню.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд робить висновок про наявність підстав для задоволення позову повністю.
Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до положень статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з положеннями частини третьої, сьомої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 та постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18.
Як встановлено судом, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано копії договору про надання правової допомоги від 18.11.2025 року № б/н, додаток №1 до договору про надання правової допомоги від 18.11.2025 року № б/н, акт приймання-передачі наданих послуг за вказаним договором та ордер.
Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу, суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов'язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.
Разом із тим, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої прийнято рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом пропорційності, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу (документів), витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд, вирішуючи питання про відшкодування судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, у відповідності до частини 5 статті 242 КАС України враховує висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 22.04.2021 року у справі № 460/302/19, відповідно до якого склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Водночас, при вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правовою допомогою адвоката, суд звертає увагу на те, що дана справа є справою незначної складності, провадження здійснювалося у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами справи.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини, як джерело права.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У справі Est/West Alliance Limited проти України (заява № 19336/04; остаточне рішення 02.06.2014) Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
При визначенні суми відшкодування суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг, що відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 23.04.2019 року у справі №826/9047/16 (касаційне провадження №К/9901/5750/19).
Виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат, враховуючи конкретні обставини справи, ступінь складності справи суд вважає за доцільне зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу та покласти на відповідача понесені позивачем судові витрати на оплату правничої допомоги адвоката в суді першої інстанції в сумі 5000,00 грн.
Що стосується судового збору, то, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, такий підлягає стягненню на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 73 - 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області № 915626-24/02-28 від 09.10.2025 року, № 1343947-24/02-28 від 09.10.2025 року, № 1177796-24/02-28 від 09.10.2025 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) сплаченого судового збору.
Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 5000,00 грн (п'ять тисяч гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )
Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, Вінницька область, 21028, код ЄДРПОУ: ВП 44069150)
Суддя Чернюк Алла Юріївна