26 березня 2026 року
м. Київ
справа № 639/469/24
провадження № 61-10921св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Легіон Харків»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зудер'янц Вікторія Вікторівна, на постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року у складі колегії суддів Мальованого Ю. М., Маміної О. В., Яцини В. Б. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Легіон Харків» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних за прострочення грошового зобов'язання,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
29 січня 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Легіон Харків» (далі - ТОВ «Легіон Харків») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь три проценти річних за прострочення грошового зобов'язання за кредитним договором від 22 липня 2008 року № 073/21-И у розмірі 19 833,75 дол. США, а також у рівних частинах з кожного судовий збір у розмірі 9 019,76 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 22 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), яке в подальшому змінило найменування на Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття кредитної лінії № 073/21-И (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 100 000,00 дол. США зі сплатою 17 % річних із кінцевим строком повернення до 22 липня 2023 року.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року у справі № 2-1035/11 позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено. Стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за Кредитним договором у розмірі 133 320,80 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України еквівалентно 1 961 233,56 грн, а також пеню у розмірі 1 154 866,81 грн. У рахунок погашення кредитної заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом її продажу з прилюдних торгів за початковою ціною 257 000,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 25 квітня 2012 року у справі № 2-1035/11 рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року скасовано в частині задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, в іншій частині - залишено без змін.
Отже, рішення суду першої інстанції у справі № 2-1035/11 у частині стягнення кредитної заборгованості набрало законної сили 25 квітня 2012 року, однак боржниками не виконано.
06 листопада 2019 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Есаймент» (далі - ТОВ «ФК «Есаймент») укладено договори про відступлення права вимоги, зокрема щодо позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором та забезпечувальними договорами (іпотечним договором, посвідченим 22 липня 2008 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салігою Н. А. за реєстровим № 1903, та договором поруки від 22 липня 2008 року № 073/21-И-П, укладеним з ОСОБА_2 ).
05 травня 2020 року на підставі договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 0505/20-1 ТОВ «ФК «Есаймент» відступило ТОВ «Легіон Харків» право вимоги до позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором та до поручителя ОСОБА_2 за договором поруки від 22 липня 2008 року № 073/21-И-П.
Таким чином, унаслідок набуття права вимоги позивач є правонаступником первісного кредитора ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач має право на стягнення трьох процентів річних за весь час прострочення виконання відповідачами грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням.
Позивач нарахував три проценти річних в межах позовної давності, обчислюючи їх з урахуванням дати запровадження в Україні карантину - 12 березня 2020 року - та до дати введення воєнного стану - 24 лютого 2022 року, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у розмірі 19 833,75 дол. США.
У березні 2024 року ОСОБА_1 подала до суду письмові пояснення, у яких, заперечуючи про задоволення позовних вимог, зазначала, зокрема, що позивач заявив вимоги про стягнення трьох процентів річних поза межами позовної давності.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Жовтневий районний суд міста Харкова у складі судді Труханович В. В. рішенням від 06 серпня 2024 року у задоволенні позову ТОВ «Легіон Харків» відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 28 вересня 2012 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа 2-1035/11, виданого Жовтневим районним судом міста Харкова 12 червня 2012 року, про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 пені за Кредитним договором, де стягувачем є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
За результатами системного аналізу норм права, зокрема пунктів 1, 2 частини першої статті 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) або у разі правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.
Така заміна кредитора може відбуватися поза межами виконавчого провадження, зокрема у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи або відступлення права вимоги.
При цьому заміна сторони її правонаступником може бути здійснена як у межах відкритого виконавчого провадження, так і за відсутності такого провадження, тобто на будь-якій стадії процесу.
ТОВ «Легіон Харків» вважає, що набуло права вимоги за Кредитним договором та договором поруки і є правонаступником первісного кредитора - ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на підставі договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги від 05 травня 2020 року № 0505/20-1, укладеного між ним та ТОВ «ФК «Есаймент».
Разом із тим ухвалою Жовтневого районного суду міста Харкова від 18 червня 2020 року заяву ТОВ «ФК «Есаймент» про заміну сторони у виконавчому провадженні задоволено. Замінено первісного стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Есаймент» у цивільній справі № 2-1035/11 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заборгованості за Кредитним договором.
Представник позивача зазначала, що після укладення договору про відступлення права вимоги за Кредитним договором до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження вони не зверталися.
Як убачається з матеріалів справи та поданих позивачем доказів, заміна стягувача на ТОВ «Легіон Харків» за виконавчим документом та у виконавчому провадженні не відбулася.
Отже, суд дійшов висновку, що ТОВ «Легіон Харків» не набуло процесуального статусу стягувача у виконавчому провадженні на підставі виконавчого листа № 2-1035/11, виданого Жовтневим районним судом міста Харкова.
Сам собою факт правонаступництва у матеріальних правовідносинах без відповідного судового рішення про процесуальне правонаступництво не забезпечує повної реалізації прав такої особи щодо виконання судового рішення, у тому числі щодо нарахування штрафних санкцій у зв'язку з його невиконанням боржником.
Крім того, 17 листопада 2021 року постановою державного виконавця повернуто виконавчий документ у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», де стягувачем зазначено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
Згідно з частиною п'ятою статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
Водночас позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження перебування на виконанні у відділі державної виконавчої служби виконавчих листів, виданих на виконання рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року у справі № 2-1035/11.
Суд також зазначив, що підстави для стягнення з боржника штрафних санкцій регулюються нормами цивільного законодавства, зокрема статтею 625 ЦК України. Проте позивач, який посилається на наявність у нього права вимоги до відповідачів, не довів, що таке право було належним чином передано йому первісним кредитором.
Отже, з огляду на недоведеність позовних вимог та відсутність належних доказів набуття позивачем права вимоги за Кредитним договором та договором поруки, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову ТОВ «Легіон Харків» у повному обсязі.
Харківський апеляційний суд постановою від 24 липня 2025 року апеляційну скаргу ТОВ «Легіон Харків» задовольнив частково.
Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 06 серпня 2024 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким позов ТОВ «Легіон Харків» задовольнив частково.
Стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Легіон Харків» три проценти річних за прострочення грошового зобов'язання за Кредитним договором за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року в розмірі 19 592,68 дол. США.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Стягнув із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Легіон Харків» судовий збір у розмірі 22 175,62 грн у рівних частках, по 11 087,81 грн з кожного.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ТОВ «Легіон Харків» не було залучено як стягувача на стадії виконання рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року, а також не надано доказів перебування цього рішення на примусовому виконанні.
Разом із тим із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Харкова від 18 червня 2020 року замінено первісного стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Есаймент» у цивільній справі № 2-1035/11.
На підставі договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги від 05 травня 2020 року № 0505/20-1 ТОВ «ФК «Есаймент» відступило ТОВ «Легіон Харків» право вимоги до позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором та до поручителя ОСОБА_2 за договором поруки № 073/21-І-П.
17 листопада 2021 року виконавчий документ було повернуто стягувачу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у виконавчому провадженні щодо стягнення коштів із ОСОБА_1 .
Апеляційний суд дійшов висновку, що посилання суду першої інстанції на відсутність доказів заміни стягувача у виконавчому провадженні як на підставу для відмови у задоволенні позову є помилковим.
Предметом позову у цій справі є стягнення трьох процентів річних у порядку статті 625 ЦК України, які підлягають нарахуванню незалежно від звернення судового рішення до примусового виконання, відкриття виконавчого провадження, дій стягувача у виконавчому провадженні або пропуску строку пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Право на примусове виконання вже присуджених сум та право на стягнення процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, мають різну правову природу. Нарахування трьох процентів річних є способом відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання та не залежить від стадії виконання судового рішення.
При цьому правовідносини щодо відступлення права вимоги від попереднього кредитора до позивача у справі не є спірними. Договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 05 травня 2020 року є чинним, не скасований та не оспорений. Отже, на підставі наявних у справі доказів, зокрема договору про відступлення права вимоги та додатків до нього, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про набуття ТОВ «Легіон Харків» прав кредитора щодо відповідачів.
Оскільки відповідачі не виконали рішення суду про стягнення заборгованості за Кредитним договором, ТОВ «Легіон Харків» як кредитор має право на стягнення трьох процентів річних на підставі статті 625 ЦК України.
У письмовій промові відповідач зазначала, що позовні вимоги заявлені поза межами позовної давності.
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, у зв'язку з чим право на позов про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, виникає з моменту порушення грошового зобов'язання і обмежується останніми трьома роками, що передували зверненню до суду.
Разом із тим постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 на всій території України з 12 березня 2020 року запроваджено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину строки позовної давності продовжуються на строк дії такого карантину.
Отже, якщо закінчення строку позовної давності припадає на період дії карантину, перебіг такого строку продовжується до закінчення дії карантину.
З урахуванням наведеного перебіг позовної давності у цій справі, який розпочався 02 квітня 2017 року та мав закінчитися 02 квітня 2020 року, підлягав продовженню до припинення карантину, який скасовано з 30 червня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.
Крім того, перебіг позовної давності продовжено також на період дії воєнного стану відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.
Водночас вимоги за період з 12 березня 2017 року до 01 квітня 2017 року виходять за межі позовної давності.
Отже, задоволенню підлягають позовні вимоги ТОВ «Легіон Харків» про стягнення з відповідачів трьох процентів річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року включно, тобто до запровадження воєнного стану 24 лютого 2022 року, у розмірі 19 592,68 дол. США.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У серпні 2025 року ОСОБА_1 через представника Зудер'янц В. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21 та у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що у позовній заяві ТОВ «Легіон Харків» посилалося на те, що три проценти річних нараховано в межах позовної давності, обчислюючи їх з урахуванням дати запровадження в Україні карантину (12 березня 2020 року) та до дати введення воєнного стану (24 лютого 2022 року), відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, у розмірі 19 833,75 дол. США.
Однак, апеляційний суд, усупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув три проценти річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року.
Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків щодо переходу до позивача прав кредитора у спірних правовідносинах.
Так, відповідно до положень статті 512 ЦК України права кредитора у зобов'язанні можуть переходити до іншої особи (нового кредитора) на підставі правочину про відступлення права вимоги. Водночас такий перехід можливий лише у разі, якщо відповідний договір укладено особою, яка на момент його укладення є кредитором у зобов'язанні.
Отже, якщо договір відступлення права вимоги укладено особою, яка не є кредитором у зобов'язанні (зокрема, якщо право вимоги вже було відступлено іншій особі або зобов'язання припинилося), права кредитора до набувача не переходять.
Новий кредитор не має права вимагати стягнення сум, які виникли до укладення договору відступлення права вимоги, оскільки на той момент він не був стороною відповідного зобов'язання.
У цій справі ТОВ «Легіон Харків» не було кредитором у період, за який заявлено вимоги про стягнення трьох процентів річних, а тому не має права на їх стягнення за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року.
Заявник також зазначала, що право вимоги за Кредитним договором та договором поруки перейшло до ТОВ «Легіон Харків» від ТОВ «ФК «Есаймент» на підставі договору відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 05 травня 2020 року № 0505/20-1, а до цього часу право вимоги належало попередньому кредитору - ТОВ «ФК «Есаймент». У зв'язку з цим стягнення коштів за період, що передував 05 травня 2020 року, є неправомірним.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 18 вересня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі, витребував її матеріали з Новобаварського районного суду міста Харкова та одночасно зупинив виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
07 жовтня 2025 року матеріали справи № 639/469/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
22 липня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», яке в подальшому змінило найменування на ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 100 000,00 дол. США зі сплатою 17 % річних із кінцевим строком повернення до 22 липня 2023 року (том 1, а. с. 10-13).
Цього ж дня, 22 липня 2008 року, з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 073/21-І-П (том 1, а. с. 14).
У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за Кредитним договором банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року у справі № 2-1035/11 позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено. Стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за Кредитним договором у розмірі 133 320,80 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України еквівалентно 1 961 233,56 грн, а також пеню у розмірі 1 154 866,81 грн. У рахунок погашення кредитної заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом її продажу з прилюдних торгів за початковою ціною 257 000,00 грн (том 1, а. с. 15-17).
Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року набрало законної сили після перегляду справи Апеляційним судом Харківської області, який рішенням від 25 квітня 2012 року скасував його в частині задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, в іншій частині залишив без змін.
На підставі виконавчого листа № 2-1035/11, виданого 12 червня 2012 року Жовтневим районним судом міста Харкова, постановою державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції від 28 вересня 2012 року відкрито виконавче провадження (том 1, а. с. 88).
06 листопада 2019 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «Есаймент» укладено договір про відступлення права вимогиза Кредитним договором та договорами забезпечення, зокрема іпотечним договором, посвідченим 22 липня 2008 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салігою Н. А. за реєстровим № 1903, та договором поруки від 22 липня 2008 року № 073/21-И-П, укладеним з ОСОБА_2
05 травня 2020 року за договором відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 0505/20-1 ТОВ «ФК «Есаймент» відступило ТОВ «Легіон Харків» право вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором та до ОСОБА_2 за договором поруки № 073/21-І-П (том 1, а. с. 21-26).
Ухвалою Жовтневого районного суду міста Харкова від 18 червня 2020 року у справі № 2-1035/11 замінено первісного стягувача - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» - на його правонаступника ТОВ «ФК «Есаймент» (том 1, а. с. 86-88).
17 листопада 2021 року постановою державного виконавця Холодногірсько-Новобаварського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України виконавчий лист № 2-1035/11 повернуто стягувачу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення, а також безрезультатністю заходів щодо його розшуку (том 1, а. с. 89).
Із листа Холодногірсько-Новобаварського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 25 листопада 2024 року № 19865/24 відомо, що на примусовому виконанні перебували виконавчі провадження № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, № НОМЕР_5 про стягнення коштів на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», які наразі знищено (том 1, а. с. 198, 199).
З відомостей Автоматизованої системи виконавчого провадження також убачається, що зазначені виконавчі провадження, боржником у яких була ОСОБА_1 , а стягувачем - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», на цей час завершені.
Відомостей про фактичне виконання рішення суду матеріали справи не містять.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 553, частинами першою та другою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Відповідно до частини першої статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зазначила, що право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги (цесія), яке може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, положення ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Зокрема, при оцінці правових наслідків відступлення недійсного права вимоги.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що права кредитора у зобов'язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача. Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг. Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться у статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Увипадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьомуфакт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред'явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред'явити позов про стягнення трьох процентіврічних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язаннявважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання не може вважатися натуральнимнавіть за умов пропуску стягувачем строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов'язання.
При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак у спірній ситуації Верховний Суд керується таким.
Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).
За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред'являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.
Щодо суті вимог і доводів касаційної скарги
У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ТОВ «Легіон Харків», заявлені у січні 2024 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних у розмірі 19 833,75 дол. США за період з 12 березня 2017 року до 23 лютого 2022 року, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягнутої рішенням суду, яке боржниками не виконано.
Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21 та від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначила, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, а зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов'язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.
Судами встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 09 вересня 2011 року у справі № 2-1035/11, яке набрало законної сили 25 квітня 2012 року, з відповідачів на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» стягнуто заборгованість за Кредитним договором у розмірі 133 320,80 дол. США. Саме на цю суму позивач нарахував три проценти річних за період з 12 березня 2017 року до 23 лютого 2022 року.
Після видачі 12 червня 2012 року виконавчого листа № 2-1035/11 державний виконавець 17 листопада 2021 року повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення, а також безрезультатністю заходів щодо його розшуку. Надалі виконавчий документ до виконання повторно не пред'являвся.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 22 та частини третьої статті 23 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання) виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом одного року, якщо інше не передбачено законом. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю виконати рішення строк пред'явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення.
З 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», відповідно до пункту 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» якого виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 12 зазначеного Закону виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.
У частинах четвертій та п'ятій статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред'явлення виконавчого документа до виконання. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення.
Отже, з урахуванням того, що державний виконавець 17 листопада 2021 року повернув виконавчий лист № 2-1035/11 стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», а з цим позовом ТОВ «Легіон Харків» звернулося до суду 29 січня 2024 року, позивач не пропустив трирічного строку з дня повернення виконавчого документа для його повторного пред'явлення до виконання.
Крім того, на час ухвалення Жовтневим районним судом міста Харкова рішення від 06 серпня 2024 року у цій справі строк пред'явлення виконавчого документа до виконання також пропущений не був.
Таким чином, зобов'язання зі сплати боргу, підтверджене судовим рішенням, строк пред'явлення якого до виконання не пропущено, а можливість його примусового виконання не втрачена, не може вважатися таким, вимоги за яким позбавлені примусового захисту.
Сам собою факт неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби за наявності грошового зобов'язання, вимоги за яким не позбавлені примусового захисту, не виключає можливості застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки зазначена норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов'язання, яке підлягає примусовому виконанню.
З огляду на викладене Верховний Суд, ураховуючи власні висновки, викладені у цій постанові щодо наявності у відповідачів обов'язку у грошовому зобов'язанні, який може бути виконаний у примусовому порядку, погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність у спірних правовідносинах правових підстав для стягнення акцесорного зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.
Крім того, суд апеляційної інстанції, застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 257 ЦК України щодо позовної давності, правильно визначив період нарахування трьох процентів річних та їх розмір, з огляду на таке.
Так, у березні 2024 року відповідач ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції письмові пояснення, у яких, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначала, зокрема, що позивач заявив вимоги про стягнення трьох процентів річних поза межами позовної давності.
У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19) дійшла висновку, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, у зв'язку з чим право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання і до моменту його усунення, однак обмежується останніми трьома роками, що передували поданню такого позову.
Таким чином, з огляду на наведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, що передували поданню такого позову.
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом № 540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Отже, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Отже, оскільки у цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судом апеляційної інстанції обґрунтованими позовних вимог про стягнення трьох процентів річних не спливла, перебіг такого строку підлягав продовженню на строк дії карантину, а згодом - на строк дії воєнного стану.
За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованим.
Доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем трьох процентів річних протягом зазначеного періоду спростовуються викладеними висновками.
До подібних правових висновків щодо застосування норм права дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25), у якій зазначила, що у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану. У зв'язку із цим звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 02 квітня 2020 року.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду також конкретизувала правовий висновок, викладений у її постанові від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), та зазначила, що три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є законодавчо встановленим мінімальним розміром процентів, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання. Отже, розмір процентів річних, який становить три проценти річних, якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом, не підлягає зменшенню судом.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув три проценти річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, тоді як позивач, за твердженням заявника, обчислював їх з урахуванням дати запровадження карантину та дати введення воєнного стану, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи, позивач просив стягнути три проценти річних у розмірі 19 833,75 дол. США, посилаючись на поданий разом із позовною заявою розрахунок. Водночас у зазначеному розрахунку позивач визначив період прострочення виконання грошового зобов'язання з 12 березня 2017 року до 24 лютого 2022 року.
Отже, визначивши період нарахування трьох процентів річних з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, суд апеляційної інстанції фактично діяв у межах заявлених позовних вимог та поданого позивачем розрахунку, а тому висновок заявника про вихід суду за межі позовних вимог є необґрунтованим.
Аргументи касаційної скарги про відсутність у позивача права вимоги щодо нарахування трьох процентів річних за спірний період у зв'язку з переходом права вимоги за Кредитним договором, також не заслуговують на увагу.
За змістом статей 512, 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок відступлення права вимоги. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу цих прав.
Отже, у разі відступлення права вимоги до нового кредитора переходять усі права, що виникають із відповідного зобов'язання, у тому числі право вимагати виконання основного грошового зобов'язання та пов'язаних з ним акцесорних вимог, зокрема передбачених статтею 625 ЦК України.
З огляду на акцесорний характер вимог про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних право на їх стягнення переходить до нового кредитора разом із правом вимоги за основним зобов'язанням, а тому сам собою факт відступлення права вимоги не обмежує нового кредитора у можливості заявляти відповідні вимоги.
Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що ТОВ «Легіон Харків» не мало права вимагати стягнення трьох процентів річних за спірний період, є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору правильності застосування норм права, колегія суддів доходить висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення відповідно до встановлених ним обставин та на підставі належних і допустимих доказів, а його висновки не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зудер'янц Вікторія Вікторівна, залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко