11.02.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4551/21 (904/5307/24)
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 (суддя Первушин Ю.Ю.)
у справі № 904/4551/21 (904/5307/24)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос"
до Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)"
про визнання недійсною Додаткової угоди до Договору
в межах справи №904/4551/21
про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос"
05.12.2024 через підсистему "Електронний суд" Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (код ЄДРПОУ 40924196) звернулось з позовом до Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" (код ЄДРПОУ 14316876) про визнання недійсною Додаткову угоду №2 від 20.12.2019 до Договору №Г-34 від 01.03.2019.
Позовна заява подана в межах справи №904/4551/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (49074, місто Дніпро, проспект Слобожанський, будинок 111А, квартира 51, код ЄДРПОУ 40924196).
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 у справі № 904/4551/21 (904/5307/24) позов задоволено. Визнано недійсним Додаткову угоду №2 від 20.12.2019 до Договору №Г-34 від 01.03.2019 року укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (код ЄДРПОУ 40924196) та Державною установою "Водянська виправна колонія (№146)" (код ЄДРПОУ 14316876).
Стягнуто на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (49074, місто Дніпро, проспект Слобожанський, будинок 111А, квартира 51, код ЄДРПОУ 40924196) з Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" (53734, Дніпропетровська область, Криворізький район, село Водяне, Гречаноподівська ТГ, вулиця Молодіжна, будинок 33, код ЄДРПОУ 14316876) 2 422, 40 грн. судового збору.
Не погодившись з вказаним рішенням Державною установою "Водянська виправна колонія (№146)" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 у справі № 904/4551/21 (904/5307/24). Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ "НВП "Золотий Колос" про визнання недійсною Додаткової угоди №2 від 20.12.2019 відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- судом першої інстанції неправомірно застосовано положення статей 13 ЦК України та 42 КУзПБ щодо зловживання правом і добросовісності, без достатнього фактичного підтвердження недобросовісних дій при укладенні Додаткової угоди №2;
- судом проігноровано доводи Відповідача щодо добровільності, правомірності, бюджетної доцільності та законності укладення додаткової угоди, підписаної обома сторонами та скріпленої печатками, яка не була оскаржена більше ніж 4 років 6 місяців;
- судом безпідставно відмовлено в запереченні Відповідача про пропуск Позивачем строку позовної давності, який почався з 20.12.2019. Позов подано лише 05.12.2024 року, що підтверджує наявність підстав для застосування ст. 257 та 261 ЦК України. Вказаний строк сплив у грудні 2022 року. Незважаючи на карантинні обмеження 2020 року, робота судів, пошти, електронного суду не припинялася, а постанова КМУ №211 від 11.03.2020 обмежувала громадян лише в пересуванні та скупченні в публічних місцях, але не унеможливлювала подання претензій чи заяв до того ж судами розглядалися справи у відкритих засіданнях. З моменту укладення угоди і до 2024 року ані ТОВ "НВП "Золотий Колос", ані попередній ліквідатор Бурцева І.Ю. не вчиняли жодних дій, пов'язаних з її оскарженням;
- обставини справи не дають підстав вважати Додаткову угоду №2 фіктивною або такою, що завдала реальних збитків кредиторам, з огляду на обсяг фактично виконаних робіт, залишки бюджетного фінансування на кінець 2019 року та реальне зменшення обсягу закупівлі;
- судом проігноровано норми Закону України ст. 36 "Про публічні закупівлі" (редакції 2019 року), якими передбачена можливість зміни істотних умов договору про закупівлю, зокрема у випадку зменшення обсягу закупівлі, без проведення нової процедури;
- висновки суду ґрунтуються на припущеннях і довільному трактуванні добросовісності сторін, без дослідження волевиявлення та правових підстав укладення угоди;
- винесеним судовим рішенням від 25.06.25 суд визнав угоду одночасно законною та недійсною - що суперечить логічним засадам, закону і постанові ЦАГС від 14.09.2023. Важливою додатковою обставиною є те, що раніше суддя Господарського суду Дніпропетровської області Первушин Ю.Ю. виносив ухвалу від 20.03.2023, якою поклав солідарну відповідальність за вимогами кредиторів на колишнього керівника ТОВ «НВП «Золотий Колос» - ОСОБА_1 на підставі ч. 6 ст. 34 Кодексу України з процедур банкрутства. Однак, постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2023 у справі №904/4551/21, апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, а ухвалу Господарського суду в частині покладення на нього солідарної відповідальності - скасовано. Суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції неправильно застосував ч. 6 ст. 34 КУзПБ, фактично надавши зворотну дію нормі, яка не діяла на момент виникнення зобов'язань, а також не довів наявності всіх необхідних юридичних умов для покладення відповідальності на ОСОБА_1 (відсутність одночасної наявності зобов'язань перед кількома кредиторами та неплатоспроможності). Постанова ЦАГС є чинною та має переважну юридичну силу для тлумачення обставин в межах тієї ж справи №904/4551/21. Таким чином, висновки судді ОСОБА_2 у цій справі суперечать правовій позиції суду апеляційної інстанції та мають ознаки непослідовності, що ще більше підсилює аргументи відповідача щодо помилковості рішення першої інстанції у справі про визнання додаткової угоди недійсною;
- відповідачем було подано обґрунтоване клопотання від 04.06.2025 про відкладення розгляду справи у зв'язку з тим, що на 16 червня 2025 року о 12:00 год. було призначене інше судове засідання у справі №904/1040/25 у Господарському суді Дніпропетровської області. У справі №904/1040/25 було вже завершено підготовче провадження та призначено розгляд по суті, що потребувало участі того ж представника. Часове розташування засідань (12:00 та 14:00 в один день) унеможливлювало належну підготовку та участь без ризику порушення прав сторін, з урахуванням воєнного стану, ризиків повітряної тривоги, потенційної евакуації та непередбачуваних затримок. Попри це, суд відмовив у задоволенні клопотання, вказавши, що це затягування процесу, що також свідчить про неналежну оцінку об'єктивних процесуальних обставин, зокрема в умовах воєнного стану;
- відповідачем до моменту ухвалення рішення у справі, а саме 20.06.2025, через підсистему «Електронний суд» було подано письмові додаткові пояснення з додатками, однак суд не врахував зміст зазначених додаткових пояснень, що є порушенням принципу змагальності, рівності сторін (ст. 13 ГПК України), та вплинуло на об'єктивність і законність судового розгляду;
- відповідач не був зобов'язаний подавати докази щодо факту надання (чи ненадання) послуг Позивачем в межах цього спору, оскільки суд першої інстанції не витребував таких доказів, а обов'язок доказування наявності підстав для визнання угоди недійсною лежить на позивачі. Відповідач діяв в межах змагального процесу, реагуючи на надані позивачем доводи, не маючи обов'язку доводити негативний факт;
- ліквідатор Огулькова А.М. не подала жодної процесуальної заяви або клопотання про поновлення строку позовної давності, не навела жодного обґрунтування поважності причин його пропуску;
- відповідач не заперечував проти дослідження доказів, як зазначено у протоколах судових засідань у режимі відеоконференції: №4587055 від 26.05.2025 та №4697975 від 16.06.2025. Попри відсутність представника відповідача у цих засіданнях, відповідач не перешкоджав процесу дослідження доказів. Проте у рішенні суду від 25.06.2025 вказано, що відповідач заперечував проти дослідження електронного доказу, що не відповідає фактичним обставинам і документально не підтверджується;
- судом зазначено, що ТОВ «НВП «Золотий Колос» направило вимогу відповідачу відповідно до ст. 530 ЦК України щодо оплати боргу у розмірі 2 070 000 грн. Проте ця вимога була направлена лише 05.06.2024 ліквідатором Огульковою А.М. - вперше з моменту укладення Додаткової угоди №2 у 2019 році. Протягом усього цього періоду у тому числі і за час перебування у справі попереднього ліквідатора Бурцевої І.Ю., жодних дій щодо оскарження угоди чи стягнення коштів вчинено не було, що свідчить про відсутність правових підстав для вимог з боку позивача. Позовна заява про визнання угоди недійсною подана лише 05.12.2024, тобто майже через п'ять (5) років після укладення угоди;
- у тому числі і за час перебування у справі попереднього ліквідатора Бурцевої І.Ю., жодних дій щодо оскарження угоди чи стягнення коштів вчинено не було, що свідчить про відсутність правових підстав для вимог з боку позивача. Позовна заява про визнання угоди недійсною подана лише 05.12.2024, тобто майже через п'ять (5) років після укладення угоди.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
07.08.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
12.08.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача (апелянта) надійшла відповідь на відзив, в якій він заперечив проти аргументів позивача та підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, наполягав на наявності підстав для її задоволення.
В судовому засіданні 11.02.2025 брав участь представники відповідача (апелянта). Водночас, в призначений ухвалою Центрального апеляційного господарського суду час секретар судового засідання намагався вийти на зв'язок з арбітражним керуючим в режимі відеоконференції, поза межами приміщення суду, з використанням власних технічних засобів, за допомогою програми EasyCon, однак обліковий запис арбітражного керуючого був неактивним та арбітражний керуючий на зв'язок не вийшов, про що складено Акт «Щодо відсутності можливості проведення судового засідання в режимі відеоконференції».
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Слід зауважити, що у справі вже відбулося судове засідання 03.12.2025, на якому були присутні представники сторін, зокрема, від позивача арбітражний керуючий Огулькова А.М., надали свої пояснення по суті заявленої апеляційної скарги, висловили свої вимоги та заперечення.
До того ж, обставин, що ускладнювали б вирішення відповідного спору за наявними матеріалами судом не встановлено.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника позивача (арбітражного керуючого Огулькової А.М.).
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Представник апелянта в судовому засіданні 11.02.2026 підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити: рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про відмову в позові.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутнього представника відповідача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Позивачем з аналізу Договору № Г-34 від 01 березня 2019 року, Додаткової угоди №1 від 02 квітня 2019 року до Договору № Г-34, Додаткової угоди №2 від 20 грудня 2019 року до Договору № Г-34, а також з сайту публічних закупівель Прозоро було з'ясовано, що Відповідачем (далі - Замовник) у січні 2019 року оголошено про проведення закупівлі товару, а саме: послуги з посіву ярого ячменю на земельній ділянці 225 га і послуги з посіву ріпаку на земельній ділянці 605 га.
Номер оголошення про проведення процедури закупівлі: UA-2019-01-09-000740-c (далі Закупівля), розміщене на веб-сайті інформаційно-телекомунікаційної системи «PROZORRO» https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2019-01-09-000740-c.
Після відкриття цінових пропозицій і проведення аукціону 25.01.2019, тендерна пропозиція ТОВ «НВП «Золотий Колос» була визначена, як найбільш економічно вигідна.
На підставі результатів електронних торгів між Відповідачем і ТОВ «НВП «Золотий Колос» 01.03.2019 укладено договір про закупівлю послуг № Г-34 (далі Договір).
В подальшому ТОВ «НВП «Золотий Колос» на підставі Договору надало послуги Відповідачу, які були предметом публічних закупівель. Було посіяно ярого ячменю на земельній ділянці 225 га і було посіяно ріпаку на земельній ділянці 605 га.
Після надання послуг ТОВ «НВП «Золотий Колос» виписало наступні податкові накладні:
· № 1 від 02.04.2019 на суму 118939,96 грн.;
· № 2 від 02.04.2019 на суму 50263,30 грн.;
· № 3 від 02.04.2019 на суму 515346,74 грн.;
· № 4 від 02.04.2019 на суму 50263,30 грн,
які були направлені до Державної податкової служби на реєстрацію.
В подальшому вказані податкові накладні були зареєстровані податковим органом без будь-яких зауважень.
Після надання послуги, сторони будь яких зауважень або заперечень до кінця 2019 року не пред'являли один одному.
Для правильних висновків по справі позивач звертав увагу суду на дати всіх документів, складених щодо господарської операції:
- 01.03.2019 укладено Договір строком дії до 30.04.2019, а в частині оплати - до повного виконання;
- Строк виконання послуг по договору, відповідно до Додатку № 1 до Договору, до 30.04.2019;
- Додатковою угодою №1 від 02.04.2024 термін виконання послуг по договору скоротили до 03.04.2019, а строк дії договору обмежили 31.12.2019 без окремої вказівки на дію договору в частині оплати;
- 02.04.2019 задокументовано надання послуг по Договору, випискою податкових накладних;
- у квітні 2019 року Відповідач відображає в податковій декларації за квітень 2019 року, включає до свого податкового кредиту надані ТОВ «НВП «Золотий Колос» послуги у розмірі 2 070 000 грн. (ПДВ 345000 грн.), підтвердивши тим самим факт надання послуг;
- 20.12.2019 ТОВ «НВП «Золотий Колос» і Відповідач укладають Додаткову угоду № 2 до Договору, якою ТОВ «НВП «Золотий Колос» фактично відмовляється від вимоги до Відповідача щодо оплати наданих послуг, шляхом зменшення суми Договору на 2 070 000 грн., спричинив тим самим Позивачу збитки у вказаній сумі.
Для перевірки реальності надання послуг ліквідатором було направлено запит до Державної податкової служби, в якому ліквідатор просив надати: податкові декларації ДУ «Широківський виправний центр №75» (індивідуальний податковий номер 143168704342) за квітень 2019 року або в іншому місяці 2019-2020 року за отримані послуги від ТОВ НВП «Золотий Колос» (ІПН 409241914280) на суму 242 100,00 грн., на суму 1 385 450,00 грн., 515 346,74 грн., 50 263,30 грн., 118 939,96 грн.
Державна податкова служба відмовила у наданні інформації в зв'язку з чим ліквідатор звернувся з клопотанням до суду, для отримання інформації і копій документів. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.03.2024 по справі № 904/4551/21 клопотання ліквідатора було задоволено. Витребувано у Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (вулиця Сімферопольська, 17-а, місто Дніпро, 49005, код ЄДРПОУ ВП 44118658, dp.official@tax.gov.ua) податкові декларації ДУ «Широківський виправний центр №75» (індивідуальний податковий номер 143168704342) за квітень 2019 року або в іншому місяці 2019-2020 року за отримані послуги від ТОВ НВП «Золотий Колос» (ІПН 409241914280) на суму 242 100,00 грн., на суму 1 385 450,00 грн., 515 346,74 грн., 50 263,30 грн., 118 939,96 грн.
Державна податкова служба надала суду податкові декларації Відповідача з податку на додану вартість за 2019 рік, згідно яких було встановлено, що Відповідач в податковій декларації за квітень 2019 року включив до свого податкового кредиту надані ТОВ «НВП «Золотий Колос» послуги у розмірі 2 070 000 грн. (ПДВ 345 000 грн.) підтвердивши тим самим факт наданих послуг.
ТОВ «НВП «Золотий Колос» направило вимогу на адресу Відповідача, якою просило Відповідача, керуючись ст. 530 ЦК України, протягом 7-и (семи) календарних днів, з моменту отримання вимоги, оплатити ТОВ «НВП «Золотий Колос» загальний борг в сумі 2 070 000 (два мільйона сімдесят тисяч) грн., шляхом перерахування на банківський рахунок кредитора.
На думку позивача, аналіз Додаткової угоди № 2 вказує, що при її укладенні директор ТОВ «НВП «Золотий Колос» діяв недобросовісно та всупереч інтересам товариства і кредиторів боржника, що вказує на незаконність укладення Додаткової угоди № 2.
На думку позивача, спірна Додаткова угода № 2 укладена ТОВ «НВП «Золотий Колос», протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство ТОВ «НВП «Золотий Колос», на підставі якої ТОВ «НВП «Золотий Колос» відмовилось від власних майнових вимог до Відповідача на суму 2 070 000 грн. є незаконною та існують всі підстави для визнання судом такої угоди недійсною з огляду на приписи ст. 13 ЦК України та ст. 42 КУзПБ.
Позивач наполягає на тому, що окрім незаконності укладеної угоди і заподіяння збитків боржнику, збитки були заподіяні також і кредиторам ТОВ «НВП «Золотий Колос».
Так, зокрема, 14.03.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агроскоп Інтернешнл», ТОВ «НВП «Золотий Колос» і ТОВ «Нива 2014» було укладено Договір поруки.
В подальшому ТОВ «Агроскоп Інтернешнл» змінило свою назву на Товариство з обмеженою відповідальністю «Агріі Україна». Код ЄДРПОУ, місцезнаходження, банківські та інші реквізити кредитора залишились незмінними.
Згідно з п. 1.1. Договору поруки ТОВ «НВП «Золотий Колос» зобов'язується перед ТОВ «Агріі Україна» нести солідарну відповідальність за виконання ТОВ «Нива 2014», у повному обсязі, грошових зобов'язань по Договору № 18 НХ 001 КРГЯ від 14.09.2017 р. з усіма додатками (в тому числі, специфікаціями) і додатковими угодами до нього (далі в тексті - «Договір купівлі-продажу»), які укладені на дату цього Договору поруки та/або будуть укладені між Кредитором і Боржником протягом всього строку дії Договору купівлі-продажу в частині:
А) своєчасної та повної оплати залишку несплаченої вартості всього фактично поставленого товару, а також валютного коригування ціни товару у відповідності до пункту 2.2. Договору купівлі-продажу, а так само по іншим договорам купівлі-продажу, які будуть укладені протягом дії вказаного в цьому пункті Договору купівлі-продажу;
Б) сплати всіх договірних санкцій, неустойки, відсотків річних, інфляційних втрат та будь-яких інших платежів, у випадках передбачених Договором купівлі-продажу та/або законодавством.
Приймаючи до уваги, що ТОВ «Нива 2014» не виконала свої зобов'язань, згідно умов договору № 18 НХ 001 КРГЯ від 14.09.2017, кредитором було подано позов до Господарського суду Дніпропетровської області про солідарне стягнення зобов'язання з ТОВ «НВП «Золотий Колос» і ТОВ «Нива 2014».
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.12.2019 року по справі № 904/3625/19 позов ТОВ «Агріі Україна» було задоволено, рішення вступило в закону силу.
Згідно рішення суду, з ТОВ «НВП «Золотий Колос» солідарно з ТОВ «Нива 2014» було стягнуто загальна сума заборгованості в розмірі 12 904 407,66 грн.
В подальшому вказаний борг було відступлено правонаступнику кредитора Заматову Р.В.
Таким чином, оспорювана Додаткова угода №2 від 20.12.2019 (якою ТОВ «НВП «Золотий Колос» відмовилося від грошових вимог до Відповідача) була укладена вже після проголошення судового рішення про стягнення з ТОВ «НВП «Золотий Колос» 12 млн. грн. на користь ініціюючого кредитора, що є беззаперечним фактом порушення інтересів кредитора такою угодою.
Окрім наведених аргументів існують докази про намагання сторін приховати дії по укладанню Додаткової угоди № 2.
Як вже було вказано, Договір було укладено на підставі публічної закупівлі.
Статтями 10 та 28 Закону України «Про публічні закупівлі» в редакції, яка діяла станом на 20.12.2019 було передбачено: «Замовник самостійно та безоплатно через авторизовані електронні майданчики оприлюднює на веб-порталі Уповноваженого органу в порядку, встановленому Уповноваженим органом та цим Законом, інформацію про закупівлю, а саме: повідомлення про внесення змін до договору - протягом трьох днів з дня внесення змін».
Аналіз веб-сторінки публічних торгів на сайті Прозоро, показав (скріншоти додаються), що Замовником викладені на сторінці торгів лише Додаткова угода № 1.
Додаткова угода № 2 Замовником не оприлюднена, що вказує на приховання її укладенню і унеможливлення третім особам її оскаржити.
Додатково, в підтвердження вказаних аргументів Позивача і фактичного надання послуг, також є той факт, що Відповідачем не надано будь яких доказів, які б вказували на те, що ячмінь та ріпак не були посіяні, або було оголошено іншого переможця, або оголошено про проведення іншого тендера.
Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та можливість задоволення позову в повному обсязі.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
05.12.2024 через підсистему "Електронний суд" Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (код ЄДРПОУ 40924196) звернулось з позовом до Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" (код ЄДРПОУ 14316876) про визнання недійсною Додаткову угоду №2 від 20.12.2019 до Договору №Г-34 від 01.03.2019.
Позовна заява подана в межах справи №904/4551/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Золотий Колос" (49074, місто Дніпро, проспект Слобожанський, будинок 111А, квартира 51, код ЄДРПОУ 40924196).
22.01.2025 через підсистему "Електронний суд" Відповідач надіслав відзив на позовну заяву (вх. суду №3123/25), за змістом якого останній просить суд відмовити в задоволенні позовної заяви ліквідатора ТОВ «НВП «Золотий Колос» Огулькової Анни Миколаївни.
Заперечуючи проти позову, відповідач вказав, що Державною установою «Широківський виправний центр (№75) на далі ДУ «Водянська виправна колонія (№146)» в березні 2019 року в особі начальника установи Цівки Володимира Олександровича, було заключено договір між державною установою та ТОВ НВП «Золотий колос», від 01.03.2019 року № Г-34 на закупівлю послуг передпосівної культивації та сівби ярого ячменю та ярого ріпаку на суму 2 070 000,00 (два мільйони сімдесят тисяч) гривень.
Відповідно до ст. 3 Бюджетного кодексу України Додаткова угода №2 про зменшення суми договору була укладена 20.12.2019, бюджетний період становить один календарний рік, що завершується 31 грудня. Таким чином, державна установа, яка виступала замовником, мала право укладати додаткові угоди до кінця бюджетного періоду, зокрема для коригування фінансових зобов'язань. Укладення «Додаткової угоди №2» 20 грудня 2019 року повністю відповідає цьому принципу.
Відповідно до ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів мають право брати зобов'язання лише в межах затверджених бюджетних асигнувань. Зменшення суми договору на 2 070 000,00 грн узгоджується з необхідністю приведення зобов'язань ДУ «Водянська виправна колонія (№146)» у відповідність до фактичних залишків бюджетних коштів, виділених на відповідні витрати.
Згідно ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (у редакції, чинній на 2019 рік):
Внесення змін до істотних умов договору можливе у випадках, передбачених законом, зокрема у зв'язку зі зменшенням обсягу закупівлі.
На думку відповідача, укладення «Додаткової угоди №2» про зменшення суми договору є законним, оскільки воно відповідало фактичній потребі сторін у зменшенні обсягу послуг.
20 грудня 2019 року Додатковою угодою №2 до договору № Г - 34 від 01 березня 2019 року, пункт 3.1 розділу 3 "Вартість договору" доповнено новим абзацом наступного змісту:
1.1. Зменшити суму договору на 2 070 000,00 грн (два мільйони сімдесят тисяч грн 00 копійок), в т.ч. ПДВ 345 000,00 грн (триста сорок п'ять тисяч гривень 00 копійок);
2. Інші умови Договору залишаються незмінними і Сторони підтверджують по ним свої зобов'язання.
3. Дана Додаткова угода складена у двох примірниках, по одному для кожної із Сторін.
4. Дана Додаткова угода набуває чинності з дня її підписання.
З огляду на наведене відповідач наполягає, що кредиторська заборгованість ДУ «Водянська виправна колонія (146)» перед ТОВ НВП «Золотий Колос» відсутня, та на бухгалтерському обліку установи не обліковується.
Державна установа «Водянська виправна колонія (№146)» в податковій декларації за квітень 2019 року вказані податкові накладні було включено до свого податкового кредиту у розмірі 345 000 грн з суми 2 070 000 грн за надані послуги.
Посилаючись на приписи статей 188, 203, 204, 205, 207, 208, 211, 212,214, 627 Цивільного кодексу України відповідач вважає, що на момент укладення сторонами «Додаткова угода №2» зміст правочину не суперечив цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, та його моральним засадам. Виконавець ТОВ НВП «Золотий Колос» в особі директора О.А. Науменко та замовник в особі начальника ДУ ШВЦ (75) В.О. Цівка які вчиняли правочин 20.12.2019 року, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, та вчиняли правочин в формі встановленого законом.
Жодну з сторін як замовника та виконавця ні хто не примушував проти їх волі до укладення договору № Г-34, «Додаткової угоди №1» та «Додаткової угоди №2», волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі.
Правочин між юридичними сторонами вчинявся в письмовій формі згідно розділу (8.1 «інші умови») договору Г-34 та відповідав вимогам згідно ст.ст. 207, 208 ЦК України. Додаткова угода №2 була підписана з дотриманням форми (підписана та скріплена мокрими печатками в двох примірниках) та виконувалася сторонами, що свідчить про їхню згоду.
Відповідач стверджував, що укладення додаткової угоди було пов'язано з необхідністю привести зобов'язання замовника у відповідність до бюджетних коштів, що залишалися на 2019 рік.
Додаткова угода №2 була укладена з ініціативи сторін, що підтверджується їх підписами та печатками. Зменшення суми договору не порушило інтересів інших кредиторів на момент укладення угоди, оскільки виконання зобов'язань за угодою не погіршило фінансового стану боржника.
Крім наведеного, відповідач звертав увагу суду на пропуск позивачем строку позовної давності, вказавши, що Додаткова угода №2 була укладена 20.12.2019 року, а позов подано лише 06.01.2024, строк позовної давності пропущено, так як з моменту укладення "Додаткова угода №2" від 20.12.2019 року жодних клопотань не подавалося.
Зважаючи на вимоги ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо ліквідатор не доведе поважність причин пропуску строку, суд має відмовити в задоволенні позову.
З огляду на наведене, відповідач - Державна установа «Водянська виправна колонія(146)» не вбачає порушень та причин для визнання додаткової угоди не дійсною.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Варто зазначити, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК України).
Як передбачено ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 зазначено, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.
Презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010).
Таким чином, правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.
Частиною 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (п.5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц, п. 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки, наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18).
Банкрутство за своєю правовою природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано до 21.10.2019 Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з 21.10.2019 - КУзПБ.
Розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження. Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства), який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності.
Визнання недійсними угод боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Частина 3 ст. 12 КУзПБ зобов'язує арбітражного керуючого під час реалізації своїх прав та обов'язків діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов'язки надано (покладено).
У процедурі ліквідації арбітражний керуючий зобов'язаний самостійно визначитися з наявністю підстав для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог.
Подання заяв про визнання недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, - це обов'язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, та є свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватись судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (постанова судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 904/7925/16).
На момент вчинення оспорюваної додаткової угоди 20.12.2019 діяв Кодекс України з процедур банкрутства.
З огляду на це, при розгляді даного позову суд має керуватись спеціальними підставами для визнання правочину недійсним, які передбачені ст. 42 КУзПБ.
За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 42 КузПБ господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів. Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог.
Водночас, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Колегія суддів наголошує, що відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 27.07.2021 у справі № 910/9177/20, від 21.09.2021 у справі №910/2920/20 (910/14219/20).
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Натомість провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.
Інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад контрагентів боржника (постанова Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 21/89б/2011 (913/45/20).
Кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство, і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)).
В даному випадку про недійсність Договору заявлено в межах справи про банкрутство ТОВ «НВП «Золотий Колос», суб'єктом звернення є ліквідатор цього Товариства і таке звернення ґрунтується як на спеціальних підставах, передбачених ст. 42 КУзПБ, так і на загальних підставах, передбачених Цивільним кодексом України.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).
Таким чином, законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
На відміну від вимог Цивільного кодексу України, законодавство про банкрутство (ст. 20 Закону про банкрутство, ст. 42 КУзПБ) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб'єктів (осіб, які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.
З огляду на сферу регулювання законодавства про банкрутство, загалом і за змістом вищевказаних норм, вони є спеціальними щодо загальних, установлених Цивільним кодексом України, підстав для визнання правочинів недійсними. Тобто ці норми передбачають додаткові, спеціальні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом, та особливі наслідки задоволення вимог, заявлених в порядку норм законодавства про банкрутство.
Колегія суддів вважає за необхідне врахувати правову позицію, викладену в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19):
«Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, й це передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор має право розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може».
У контексті цього спору, варто також згадати правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16:
"Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17), від 28.07.2022 у справі № 902/1023/19 (902/1243/20)).
У постанові від 27.03.2024 у cправі № 918/463/22(918/599/23) Верховний Суд зазначив, що боржник, який вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності (зокрема дії з укладення договору застави, поруки за яким набуває додаткових зобов'язань) після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Так, предметом спору є юридична оцінка дій сторін при укладанні Додаткової угоди №2 від 20.12.2020 до договору № Г-34 від 01.03.2019 в так званий «підозрілий період» (протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство).
Наведені у позовній заяві обставини та факти, що до укладання сторонами договору № Г-34 від 01.03.2019 та додаткової угоди № 2 від 20.12.2019 сторони не заперечують.
Крім того, матеріалами справи засвідчено факт існування правочину та виконання позивачем його умов.
Зокрема, податкові накладні від 02.04.2019 зареєстровані без зауважень, а включення Відповідачем до податкового кредиту суми 2 070 000 грн (ПДВ 345 000 грн) у декларації за квітень 2019 року підтверджують факт надання послуг Позивачем.
Суд зауважує, що доктрина "реальність господарських операцій" - застосовується у спорах, де певні дії сторонами були вчинені de jure, проте de facto не відбулися. Оскільки фактично йдеться про недопущення фіктивності господарських операцій, то наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, а не «рух», задекларований на папері. Господарською операцією у цьому контексті є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Звідси за відсутності факту придбання/реалізації товару (робіт, послуг) відповідні суми не можуть включатися до складу доходів/витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкових зобов'язань (податкового кредиту) для цілей оподаткування податком на додану вартість навіть за наявності формально складених документів або сплати грошових коштів.
Пунктом 3.1 договору № Г-34 від 01.03.2019 сторони встановили : "Сума цього договору становить 2 070 000,00 грн. в тому числі ПДВ в сумі 345 000,00 грн.".
За змістом додаткової угоди № 2 від 20.12.2019 сторони домовилися пункт 3.1. розділу 3 "Вартість договору" доповнити абзацом наступного змісту :
"1.1. Зменшити суму договору на 2 070 000,00 грн. в т.ч. 345 000,00 грн."
З наведеного випливає, що за логікою сторін правочину пункт 3.1 не було змінено на нову редакцію, а саме - доповнено новою умовою.
Таким чином, після підписання оспорюваної додаткової угоди основний договір мав містити одночасно дві умови : "Сума цього договору становить 2 070 000,00 грн. в тому числі ПДВ в сумі 345 000,00 грн." та "1.1. Зменшити суду договору на 2 070 000,00 грн. в т.ч. 345000,00 грн.", які, на думку суду, є взаємовиключними.
Наслідком такої зміни умов правочину є фактичне припинення грошового зобов'язання, яке вже виникло.
Відтак, колегія суддів констатує, що Додаткова угода №2 призвела до зменшення суми договору на 2 070 000 грн, що фактично припинило грошове зобов'язання відповідача перед позивачем, попри виконання останнім умов Договору № Г-34 від 01.03.2019 (посів ячменю на 225 га та ріпаку на 605 га).
Скаржником цих висновків суду не спростовано.
Натомість частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
В межах даного спору беззаперечно вбачається, що укладання оспорюваної додаткової угоди було направлено на зменшення грошового зобов'язання за виконану роботу, при цьому посилання відповідача на необхідність приведення умов договору до умов бюджетного фінансування слушно не прийнято судом до уваги, адже така мета є необґрунтованою.
Вступаючи у договірні відносини кожна сторона мала на меті отримання підприємницької вигоди. Реальні мотиви, з яких вони виходили при укладенні спірного правочину, які б підтверджували ринкові наміри сторін цього правочину щодо отримання прибутку при здійсненні звичайної ринкової діяльності, відповідач суду не навів.
Уклавши додаткову угоду № 2 від 20.12.2019, боржник фактично відмовився від власних майнових вимог до Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)", допустивши зменшення майнових активів і звуження потенційних можливостей для задоволення якомога більшого розміру вимог кредиторів.
Апеляційний суд звертає увагу на тому, що п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України визначено, що основними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Наведене регламентує, що дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Цей принцип є своєрідною межею здійснення учасниками цивільних правовідносин своїх прав і виконання обов'язків, яка відділяє дозволену поведінку від недозволеної, справедливі, добросовісні і розумні дії від вчинків, які не відповідають цим критеріям.
Учасники цивільних правовідносин, якими є сторони спірного договору, також повинні керуватись загальними засадами цивільного законодавства, визначеними ст. 3 ЦК України, серед яких - добросовісність та розумність.
Правочин не відповідає критеріям розумності, не має на меті добросовісне виконання зобов'язань, якщо його укладено боржником для зменшення активів для цілей подальшої неможливості виконання вимог кредиторів.
Добросовісність та розумність як принципи цивільного обороту (ст. 3 ЦК України) мають бути в основі дій/бездіяльності всіх учасників обороту. При цьому діяльність у підприємницькій сфері повинна, за загальним правилом, спрямовуватись на отримання правомірного прибутку учасниками господарських відносин.
Цивільно-правовий договір у будь-якому разі не може використовуватись учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргів перед кредиторами.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі № 916/379/23).
Укладення Додаткової угоди №2 відбулося після винесення судового рішення від 04.12.2019 у справі № 904/3625/19 про солідарне стягнення з Позивача 12 904 407,66 грн на користь ТОВ «Агріі Україна», що свідчить про намір зменшення активів Позивача на шкоду кредиторам.
Звідси посилання скаржника на те, що судом першої інстанції неправомірно застосовано положення статей 13 ЦК України та 42 КУзПБ щодо зловживання правом і добросовісності, без достатнього фактичного підтвердження недобросовісних дій при укладенні Додаткової угоди №2 є безпідставними.
Крім того, суд зважає на те, що юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю.
Частина 1 ст. 92 ЦК України визначає, що особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на положення ст. 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
За змістом ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, а також яка є членом колегіального виконавчого органу юридичної особи, з моменту її вступу на посаду набуває обов'язків щодо такої юридичної особи, зокрема зобов'язана діяти виключно в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, у межах повноважень, наданих статутом юридичної особи і законодавством, і у спосіб, який, на її добросовісне переконання, сприятиме досягненню мети діяльності юридичної особи, у тому числі уникаючи конфлікту інтересів. Члени наглядової ради або ради директорів юридичної особи мають такі самі обов'язки щодо відповідної юридичної особи та повинні діяти в інтересах цієї юридичної особи та всіх її власників (акціонерів, учасників).
При цьому правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою (ч. 2 ст. 207 ЦК України).
Отже, закон вимагає, щоб виконавчий орган юридичної особи діяв добросовісно і розумно, керуючись виключно інтересами такої юридичної особи, а не власними.
Аналіз Додаткової угоди № 2 показує, що при її підписанні директор ТОВ «Золотий Колос» діяв не в інтересах Товариства, всупереч принципам добросовісності та розумності.
При цьому неоскарження Додаткової угоди № 2 протягом тривалого часу не вказує на законність її укладення, а лише підтверджує вищенаведену тезу.
Відповідач не надав належних та допустимих доказів, що зменшення суми договору на 2 070 000 грн було економічно обґрунтованим або відповідало реальній потребі зменшення обсягу закупівлі. Посилання на ст. 48 Бюджетного кодексу України є формальними, оскільки не підтверджені доказами фактичного ненадання послуг.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про публічні закупівлі» (редакція 2019 року), Замовник зобов'язаний оприлюднити зміни до договору протягом трьох днів.
Непублікація Додаткової угоди №2 на порталі ProZorro свідчить про намір приховати правочин, що лише підтверджує його недобросовісність.
Підписання угоди обома сторонами не виключає її недійсності, якщо вона завдає шкоди кредиторам, як встановлено судом першої інстанції (п. 6 ст. 3 ЦК України).
Так само колегія суддів не може прийняти до уваги твердження скаржника про те, що судом проігноровано норми Закону України ст. 36 "Про публічні закупівлі" (редакції 2019 року), якими передбачена можливість зміни істотних умов договору про закупівлю, зокрема у випадку зменшення обсягу закупівлі, без проведення нової процедури, адже в даному випадку ТОВ «НВП "Золотий Колос" відмовився від власних майнових вимог до Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" вже за надані послуги, тобто зміна предмету договору та зменшення ціни закупівлі не могло бути здійснене після його виконання з іншою ціллю, а ніж задля уникнення виконання зобов'язань.
При цьому аргументи відповідача про бюджетну доцільність укладення Додаткової угоди №2 не підтверджені будь-якими доказами. Матеріали справи не містять жодних документів, які б свідчили про брак бюджетних асигнувань чи необхідність зменшення обсягу закупівлі.
Безпідставним є також доводи апеляційної скарги про те, що обставини справи не дають підстав вважати Додаткову угоду №2 фіктивною, адже суд її такою не визнавав.
Фраудаторний і фіктивний правочин - це окремі види правочинів, що вчиняються з різними намірами і визнаються недійсними. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення (тільки видимість), що, у свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує, тоді як фраудаторний правочин (правочин на шкоду кредитору) має на меті реальну зміну майнового стану боржника, щоб уникнути виконання зобов'язань.
Фіктивний правочин є нікчемним, а фраудаторний - оспорюваним, який потребує доведення зловживання правами.
Укладення угоди після судового рішення від 04.12.2019 (справа № 904/3625/19) про стягнення 12 904 407,66 грн з позивача свідчить про спрямований намір зменшення активів на шкоду кредиторам, що є підставою для визнання угоди недійсною за наявності ознак її фраудаторності.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у постанові в справі № 910/16579/20 «у разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України», що й було зроблено судом у даній справі.
Оцінюючи доводи апелянта про те, що «винесеним судовим рішенням від 25.06.25 суд визнав угоду одночасно законною та недійсною - що суперечить логічним засадам, закону і постанові ЦАГС від 14.09.2023. Важливою додатковою обставиною є те, що раніше суддя Господарського суду Дніпропетровської області Первушин Ю.Ю. виносив ухвалу від 20.03.2023, якою поклав солідарну відповідальність за вимогами кредиторів на колишнього керівника ТОВ «НВП «Золотий Колос» - ОСОБА_1 на підставі ч. 6 ст. 34 Кодексу України з процедур банкрутства. Однак, постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2023 у справі №904/4551/21, апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, а ухвалу Господарського суду в частині покладення на нього солідарної відповідальності - скасовано», суд виходить з того, що суд визнав Додаткову угоду №2 недійсною через її недобросовісність та вчинення на шкоду кредиторам. В свою чергу, згадана справа та постановлені в її межах судові рішення не стосуються предмету даного спору, оскільки розгляд здійснювався щодо іншої правової ситуації (солідарна відповідальність керівника). При вирішенні питання про покладення солідарної відповідальності за вимогами кредиторів на колишнього директора ТОВ «НВП «Золотий Колос» - ОСОБА_1 на підставі ч. 6 ст. 34 КУзПБ судами не досліджувались правовідносини, що склались між ТОВ «НВП «Золотий Колос» та ДУ "Водянська виправна колонія (№146)", як і не надавалася оцінка Додатковій угоді №2 від 20.12.2019 до Договору №Г-34 від 01.03.2019. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2023 у справі №904/4551/21 не встановлювалися преюдиційні обставини для даного спору. В свою чергу, підставою для скасування ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 стало неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме: ч. 6 ст. 34 КУзПБ, адже суд фактично надав зворотну дію у часі нормі, як встановлювала відповідальність, а не відсутність доведення всіх складових умов для покладення солідарної відповідальності на тодішнього керівника за вимогами кредиторів.
Щодо строків позовної давності.
Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України встановив особливості початку перебігу позовної давності.
З урахуванням принципу розумності та справедливості очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину має поширюватися тільки на сторони нікчемного правочину, оскільки саме сторони (сторона) здійснюють виконання і, зрозуміло, їм про його здійснення має бути відомо. Тобто презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення позивач міг отримати раніше.
Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду викладала, зокрема, у підпунктах 7.9; 7.12 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та підпунктах 5.23-5.26 постанови від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.
Як зазначив суд першої інстанції, позовна заява подана в межах справи про банкрутство позивача ліквідатором, який дізнався про існування оспорюваного правочину від відповідача під час розгляду позовної заяви у справі № 904/4551/21 (904/4633/24) про стягнення з ДУ «ВОДЯНСЬКА ВИПРАВНА КОЛОНІЯ №146» грошових коштів в сумі 169 203,26 грн. за надані послуги на підставі податкових накладних № 1 від 02.04.2019 в сумі 118 939,96 грн. і № 2 від 02.04.2019 на суму 50 263,30 грн. саме з відзиву наданого до матеріалів справи 15.11.2024.
Договір було укладено на підставі публічної закупівлі. Ліквідатор вказувала, що Додаткова угода № 2 Замовником не була оприлюднена. Наведений ліквідатором аналіз веб-сторінки публічних торгів на сайті Прозоро, вказував, що Замовником викладена на сторінці торгів лише Додаткова угода № 1. Відповідач доказів, які б спростовували ці твердження позивача, суду не надав.
Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, дія якого тривала до 30 червня 2023 року.
Згідно Закону України №540-ІХ від 30.03.2020 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки визначені статтями 257, 258 цього Кодексу продовжуються на строк дії такого карантину.
Закон України №540-ІХ від 30.03.2020 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" набрав чинності 02.04.2020.
В свою чергу, 24.02.2022 Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, в Україні введено воєнний стан, який триває і на даний час.
Законом України від 15.03.2022 №2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 19 такого змісту: "У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".
Таким чином, ст. 257 ЦК України підпадає під перелік статей, строки яких продовжені на період дії в Україні воєнного стану.
Надалі ж Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
З огляду на наведене, господарський суд обґрунтовано не вбачав підстав для застосування приписів ст. 256 ЦК України, оскільки строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
При цьому встановлення обставин не пропущення позивачем строку позовної давності для звернення із даними позовними вимогами до суду відповідно не вимагало від ліквідатора Огулькової А.М. подавати заяви або клопотання про поновлення строку позовної давності із наведенням обґрунтування поважності причин його пропуску, як помилково вважає апелянт.
Щодо посилання в апеляційній скарзі на відмову суду в задоволенні клопотання від 04.06.2025 про відкладення розгляду справи, призначеного на 16.06.2025 о 12:00 год., то варто наголосити на тому, що суд не визнавав обов'язковою явку сторін, а обставин, що унеможливлювали вирішення спору в даному судовому засіданні не встановлено.
При цьому оскільки у справі вже відбулося 5 засідань, а відповідач неодноразово не з'являвся на них без поважних причин, суд, керуючись приписами ст. 202 ГПК України, обґрунтовано не вбачав наявність підстав для відкладення розгляду справи.
Щодо неврахування судом додаткових пояснень відповідача від 20.06.2025, то необхідно зазначити, що за приписами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 161 ГПК України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
Аналіз вищенаведених приписів процесуального законодавства вказує на те, що письмові пояснення взагалі не відносяться до доказів, а є різновидом письмових заяв учасників справи. При цьому суд не надавав дозволу відповідачу (як і не вимагав від нього) надати пояснення з яких-небудь питань.
Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані твердження апелянта про те, що «він не був зобов'язаний подавати докази щодо факту надання (чи ненадання) послуг Позивачем в межах цього спору, оскільки суд першої інстанції не витребував таких доказів, а обов'язок доказування наявності підстав для визнання угоди недійсною лежить на позивачі», виходячи з того, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 ГПК України.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (статті 13, 74 ГПК України).
Поряд з цим, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.07.2019 у справі № 908/1932/18, за загальним правилом обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібний висновок є усталеним і викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 27.05.2020 у справі № 2-879/13 від 18.01.2021 у справі № 915/646/18).
Таким чином, сама концепція доказування будується саме на підставі поданих сторонами доказів, а в даному випадку належних та допустимих доказів, що підтверджують правомірність та законність укладення оспорюваної угоди та ненадання позивачем послуг на загальну суму 2 070 000,00 грн відповідачем не надано (на відміну від позивача, який надав докази виконання зобов'язань (податкові накладні, декларація відповідача)), хоча будучи зацікавленою особою у вирішенні спору на свою користь, має вживати всіх належних заходів щодо доведення переконливості своїх заперечень перед судом.
Аргументи скаржника про те, що «у рішенні суду від 25.06.2025 вказано, що відповідач заперечував проти дослідження електронного доказу, що не відповідає фактичним обставинам і документально не підтверджується», не впливають на належно надану судом правову оцінку доказам та правильність вирішення справи.
Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їм належну правову оцінку.
Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не виявлено.
З огляду на все вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ними в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Дніпропетровської області, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим, відхиляються як необґрунтовані, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення від 25.06.2025.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.
Керуючись статтями 129, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Державної установи "Водянська виправна колонія (№146)" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 у справі № 904/4551/21 (904/5307/24) залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 у справі №904/4551/21 (904/5307/24) залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Державну установу "Водянська виправна колонія (№146)".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 25.03.2026
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов
Суддя А.Є. Чередко