Дата документу 11.03.2026 Справа № 335/7050/25
Єдиний унікальний № 335/7050/25 Головуючий у 1-й інстанції:Рибалко Н.І.
Провадження № 22-ц/807/300/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
11 березня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Гончар М.С.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Камаловій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі адвоката Железняка Андрія Вікторовича на заочне рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів,
У липні 2025 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Железняка А.В., звернулася до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2024 (справа № 335/3612/24) стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 01.04.2024 до закінчення нею навчання, але не більше ніж до досягнення нею 23-х років. Рішення набрало законної сили 31.10.2024.
13.11.2024 року постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрито виконавче провадження № 76509944 з примусового виконання зазначеного рішення.
За період з 01.04.2024 по 31.05.2025 в рамках виконавчого провадження № 76509944 державним виконавцем нараховано боржнику ОСОБА_2 до сплати аліменти у загальному розмірі 300 969,95 грн у розмірах: за квітень 2024 року - 13 155,00 грн., за травень 2024 року - 25 566,36 грн, за червень 2024 року - 30 180,41 грн, за липень 2024 року - 30 767,50 грн., за серпень 2024 року - 30 799,56 грн., за вересень 2024 року - 30 799,56 грн., за жовтень 2024 року - 16 283,43 грн, за листопад 2024 року - 29 038,31 грн., за грудень 2024 року - 29 125,70 грн., за січень 2025 року - 2 402,77 грн., за лютий 2025 року - 19 523,19 грн., за березень 2025 року - 26 300,35 грн., за квітень 2025 року - 13 989,68 грн., за травень 2025 року - 3 038,13 грн.
При цьому, у період часу з 01.04.2024 по 31.05.2025 включно, в рамках виконавчого провадження № 76509944 з боржника ОСОБА_2 було примусово стягнуто аліменти на утримання позивача у розмірах: у грудні 2024 - 58 076,62 грн, у січні 2025 - 58 251,39 грн., у лютому - 48 055,54 грн., у березні 2025 - 39 046,48 грн., у квітні 2025 - 52 600,70 грн., у травні 2025 - 27 979,36 грн.
Вважає, що станом на 31.05.2025 розмір неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на заборгованість відповідача зі сплати аліментів на користь позивача, яка виникла за період з 01.04.2024 року до 31.05.2025 року включно, загалом становить 300 969,95 грн.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Железняка А.В., просила суд стягнути з відповідача на її користь грошові кошти у розмірі 300 969,95 грн., як неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів, розраховану станом на 31.05.2025 року включно, на заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на її користь на її утримання, яка виникла у ОСОБА_2 перед позивачем за період часу з 01.04.2024 року до 31.05.2025 року включно.
Заочним рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі адвоката Железняка А.В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що існують підстави, передбачені абз. 1 ч. 1 ст. 196 СК України, для стягнення з ОСОБА_2 на користь скаржника неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
Зауважує, що викладений у мотивувальній частині заочного рішення суду першої інстанції висновок про те, що «… в матеріалах справи відсутні докази, які необхідні для розрахунку розміру пені, а саме: кількість днів заборгованості, дні фактичної виплати аліментів, тобто дні порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені…» не відповідають дійсності та спростовуються наявним у матеріалах справи розрахунком заборгованості зі сплати аліментів від 03.06.2025 р., складеним головним державним виконавцем ВПВР УЗПВР у Запорізькій області Південного МУМЮ (м. Одеса) Частюком В.О. у виконавчому провадженні № 76509944. Також вважає, що ухвалою від 01.10.2025 р. суд першої інстанції безпідставно відмовив у витребуванні з ВПВР УЗПВР у Запорізькій області Південного МУМЮ (м. Одеса) належним чином засвідчених копій всіх матеріалів виконавчого провадження № 76509944, в якому містяться письмові докази щодо нарахованих боржнику ОСОБА_2 до сплати та сплачених боржником ОСОБА_2 аліментів на її користь на її утримання.
Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності вини ОСОБА_2 у несплаті (несвоєчасній сплаті) аліментів на її користь на її утримання, оскільки боржник ОСОБА_2 протягом тривалого часу умисно та свідомо ухилявся від сплати (своєчасної сплати ) аліментів на користь позивача на її утримання.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Розума О.В. на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що вина відповідача у несплаті заборгованості за аліментами відсутня, оскільки за період з 01.12.2024 по 31.05.2025 включно з відповідача було стягнуто аліменти в рамках виконавчого провадження, що не може бути доказами винної поведінки відповідача. Таким чином, відсутні підстави для стягнення із відповідача неустойки (пені) за спірний період на підставі положень статті 196 Сімейного кодексу України.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2024 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання, в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), щомісяця, починаючи з 01.04.2024 до закінчення нею навчання, але не більше ніж до досягнення нею 23-х років.
Рішення набрало законної сили 31.10.2024 року (а.с. 7-9).
13.11.2024 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Частюком В.О. відкрито виконавче провадження ВП № 76509944 на підставі виконавчого листа № 335/3612/24, виданого 05.11.2024 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на її утримання, в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), щомісяця, починаючи з 01.04.2024 до закінчення нею навчання, але не більше ніж до досягнення нею 23-х років (а.с. 10-11).
Згідно з розрахунком головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Частюка В.О. від 03.06.2025 року, відповідачем здійснювалась сплата платежів за аліментами на користь позивача, що склала: у грудні 2024 - 58 076,62 грн, у січні 2025 - 58 251,39 грн., у лютому - 48 055,54 грн., у березні 2025 - 39 046,48 грн. у квітні 2025 - 52 600,70 грн., у травні 2025 - 27 979,36 грн., а всього 284 009,99 грн. Станом на червень 2025 заборгованість складає 16 959,92 грн. (а.с. 12).
Відповідно до розрахунку головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Частюка В.О. від 23.12.2025 року, станом на час видачі розрахунку заборгованість зі сплати аліментів відсутня (а.с. 113).
Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 199 CК України передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Стягнення аліментів на утримання дитини, яка продовжує навчання є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, оскільки на період навчання вона не має самостійного заробітку та потребує матеріальної допомоги з боку батьків, які зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, до досягнення ними двадцяти трьох років.
Правовідносини щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199, 200, 201 цього Кодексу).
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18 років, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно зі статтею 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Згідно зі статтею 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.
За змістом частини четвертої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця. Виконавець зобов'язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі: надходження виконавчого документа на виконання від стягувача; подання заяви стягувачем або боржником; надіслання постанови на підприємство, в установу, організацію, до фізичної особи - підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію чи інші доходи; надіслання виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до частин третьої, восьмої та дев'ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» розмір заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається державним виконавцем у порядку, встановленому СК України. Спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи в порядку, встановленому законом. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить, зокрема, вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
Згідно з частинами першою та другою статті 196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. У разі застосування до особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження». Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов'язку сплатити аліменти.
Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.
Ухиленням від сплати аліментів слід вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов'язку (приховуванні заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо).
Тлумачення змісту статті 196 СК України свідчить про те, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи.
На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин.
Перелік причин з яких утворилась заборгованість не з вини платника аліментів не є вичерпним і може встановлюватись судом у кожному випадку окремо на підставі поданих доказів.
Отже, для застосування зазначеної вище санкції до платника аліментів необхідні такі умови: існування заборгованості зі сплати аліментів, встановлених рішенням суду або за домовленістю між батьками згідно з частиною першою статті 189 СК України; наявність винних дій особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти, що призвели до виникнення заборгованості.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 (провадження № 61-16670сво19) зазначив, що положення Цивільного кодексу України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов'язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.
Тобто відповідач зобов'язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.
При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Позивач звернулася до суду з позовом про стягнення пені за несвоєчасну сплату аліментів.
Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно керувався тим, що вина ОСОБА_2 у неповній сплаті аліментів відсутня. Так, як зазначалося вище, заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2024 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання, в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), щомісяця, починаючи з 01.04.2024 року до закінчення нею навчання, але не більше ніж до досягнення нею 23-х років. Рішення набрало законної сили 31.10.2024 року. Головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Частюком В.О. 13.11.2024 року відкрито виконавче провадження ВП № 76509944, на підставі виконавчого листа № 335/3612/24, виданого 05.11.2024 року, та нараховано боржнику ОСОБА_2 за період з 01.04.2024 по 31.05.2025 до сплати аліменти у загальному розмірі 300 969,95 грн.
Суд першої інстанції правильно врахував те, що після здійснення нарахування заборгованості зі сплати аліментів за період з 01.04.2024 по 31.05.2025, відповідач у стислі строки, без невиправданих затримок і зайвих зволікань, погасив таку заборгованість у повному обсязі, що також свідчить про вжиття відповідачем усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання та відсутність умислу на ухилення від сплати аліментів.
Отже, у цьому конкретному випадку відповідач є таким, що довів свою невинуватість у виникненні заборгованості зі сплати аліментів, а тому підстави для застосування до нього відповідальності у вигляді стягнення пені, передбаченої частиною першою статті 196 СК України, відсутні.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, які відповідають обставинам справи, встановленим відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Железняка Андрія Вікторовича залишити без задоволення.
Заочне рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 23 березня 2026 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: М.С. Гончар
Е.А. Онищенко