23 березня 2026 року
м. Київ
справа № 638/10024/24
провадження № 61-3445св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_7 , на постанову Харківського апеляційного суду від 31 січня 2024 року у складі колегії суддів Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право на користування квартирою,
яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ,
та усунути йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 23 червня 2020 року набув право власності на квартиру загальною площею 106,3 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира придбана позивачем
на електронних торгах, за результатами яких йому видано акт про проведені електронні торги від 19 червня 2020 року, посвідчений 23 червня 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Малаховою Г. І., про що зроблено запис у реєстрі за № 1807, та видано відповідне свідоцтво.
23 червня 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Малаховою Г. І. здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2106978563101). Однак, починаючи з 23 червня 2020 року, позивач не може реалізувати своє право власності на квартиру, оскільки в ній продовжують проживати колишній її власник ОСОБА_2 та члени його родини: дружина ОСОБА_6 , син ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , та невістка ОСОБА_5 .
Згідно з Інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова у реєстрі відсутні відомості про осіб, місце проживання/перебування яких зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
Вважав, що відповідачі є особами, які втратили право на користування квартирою, перешкоджають позивачу в реалізації права власності, і тому потребують примусового виселення з квартири, розташованої за адресою:
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Дзержинський районний суд м. Харкова (натепер - Шевченківський районний суд міста Харкова) рішенням від 10 квітня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 особами, що втратили право користування квартирою, розташованою
за адресою: АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_1 .
Усунув перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5
із належної ОСОБА_1 квартири на праві власності.
Стягнув у дольовому порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1
є власником спірної квартири, його право власності підлягає захисту, при цьому суд вважав, що члени сім'ї власника квартири втратили право користування нею, оскільки їх право було похідним від права власності ОСОБА_2 , а проживання у квартирі відповідачів порушує права ОСОБА_1 .
Шевченківський районний суд міста Харкова додатковим рішенням від 19 вересня
2023 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 12 000,00 грн.
Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
Харківський апеляційний суд постановою від 31 січня 2024 року рішення Шевченківського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 та в частині вимог про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення - скасував.
Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Харкова від 19 вересня
2023 року скасував.
В частині позовних вимог ОСОБА_1 , пред'явлених до ОСОБА_2 , закрив провадження у справі.
Відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право
на користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом їх виселення.
Закриваючи провадження, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив,
що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило
про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Визначальним під час вирішення питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Апеляційний суд врахував, що рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 травня 2023 року, яке постановою Харківського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року залишено без змін, визнано недійсними електронні торги, проведені Державним підприємством «Сетам» (далі - ДП «Сетам») 05 червня 2020 року з реалізації арештованого майна за лотом № 420711, а саме - чотирикімнатної квартири АДРЕСА_3 .
За таких обставин наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення, оскільки натепер права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушені.
Скасовуючи додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Харкова
від 19 вересня 2023 року апеляційний суд керувався тим, що воно не може існувати окремо від основного рішення у справі по суті спору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 березня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_7 , засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 31 січня 2024 року у цій справі,
в якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 31 січня 2024 року і залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2023 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Харкова від 19 вересня 2023 року.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 196/476/13-ц (провадження № 61-48206св18),
а саме: «доводи касаційної скарги про не застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 109 ЖК Української РСР є безпідставними, оскільки належний ОСОБА_10 житловий будинок не був іпотечним майном, а був реалізований державним виконавцем в межах виконавчого провадження
на публічний торгах, переможцем яких стала позивач, яка як власник спірного майна, вправі здійснювати користування та розпорядження належним їй майном. ОСОБА_1, яка за встановлених обставин набула право власності на спірний житловий будинок на законних підставах, не є такою особою, яка повинна надати ОСОБА_3 при її виселенні інше житлове приміщення у розумінні статті 109 ЖК Української РСР»;
постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21), а саме: «набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17, пункти 40-41; від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 56) […];
у випадку позбавлення власника його нерухомого майна введення у право власності полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно (близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100),
від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня
2021 року у справі № 344/16879/15-ц) […];
якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень
і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне
від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року
у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54))»;
постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року
у справі № 925/1351/19, а саме: «при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними
в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат,
є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний
та надмірний тягар».
Заявник зазначає, що скасування електронних торгів із реалізації спірної квартири не спростовує добросовісності набуття позивачем права власності на квартиру.
Провадження у суді касаційної інстанції
25 квітня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частині другої статті
389 ЦПК України.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 березня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду справи № 638/10024/24 у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 213662275, сформованого станом на 23 червня 2020 року, власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 . У квартирі продовжують мешкати члени сім'ї колишнього власника: дружина ОСОБА_6 , син ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , невістка ОСОБА_5 . За Інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова, у реєстрі відсутні відомості щодо осіб, місце проживання/перебування яких зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 був власником спірної квартири на підставі дубліката договору купівлі-продажу, посвідченого Шостою Харківською державною конторою
19 травня 2009 року за реєстраційним № 4-2753, виданого Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 29 квітня 2009 року за реєстровим № 3-846, право власності зареєстроване Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», реєстраційний номер майна 28812390, номер запису П-1-17129, П-1-17125 в книзі 1.
У справі № 638/5172/17 Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 06 грудня 2018 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_8 до ОСОБА_2 задовольнив та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_8 загальну суму грошових коштів у розмірі 25 795 510,80 грн, що складається з суми боргу за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року в розмірі 50 758 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом
НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) становить 1 419 988,35 грн; пеню в розмірі
0,1 % від несвоєчасно повернутих коштів за кожен день прострочки за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року 50 758 доларів США за період з 02 липня
2016 року до 03 квітня 2017 року (276 днів) в розмір 14 007,00 доларів США,
що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн
за 1 долар США) становить 391 855,01 грн; суму боргу за договором позики
№ 2 від 10 березня 2016 року в розмірі 856 990 доларів США, що станом
на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн за 1 долар США) становить 23 974 857,44 грн та судовий збір в сумі 8 810,00 грн.
У межах виконавчого провадження ВП № 60792042, відкритого за виконавчим листом № 638/5172/17 від 02 грудня 2019 року, виданого Дзержинським районним судом м. Харкова, приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області (далі - приватний виконавець) Ярмоленком О. В. було описано та арештовано майно ОСОБА_2 , в тому числі: квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею
106,3 кв. м.
Відповідно до протоколу проведення електронних торгів № 483496 від 05 червня 2020 року організатора електронних торгів ДП «Сетам» за лотом № 420711 торги відбулися. Переможцем визначено ОСОБА_1 і 19 червня 2020 року приватним виконавцем Ярмоленком О. В. було складено акт про проведені електронні торги (ВП № 60792042), посвідчений 23 червня 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Малаховою Г. І., про що зроблено запис в реєстрі за № 1807, та видано відповідне свідоцтво.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (том 1, а. с. 86).
Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 03 травня 2023 року у справі № 643/11256/20 позов ОСОБА_6 до приватного виконавця Ярмоленка О. В., ОСОБА_1 , ДП «Сетам», третя особа - приватний нотаріус Харківського міського територіального округу Харківської області Малахова Г. І., про визнання недійсними електронних торгів задовольнив. Визнав недійсними: електронні торги, проведені ДП «Сетам» 05 червня 2020 року із реалізації арештованого майна за лотом № 420711, а саме - чотирикімнатної квартири АДРЕСА_3 ; протокол № 483496 від 05 червня 2020 року проведення електронних торгів реалізації арештованого майна за лотом № 420711; акт від 19 червня 2020 року про проведені електронні торги арештованого нерухомого майна за лотом № 420711 (квартира АДРЕСА_3 ), затверджений приватним виконавцем Ярмоленком О. В.; свідоцтво, видане 23 червня 2020 року на ім'я ОСОБА_1 приватним нотаріусом Харківського міського територіального округу Харківської області Малаховою Г. І. про право власності на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_3 на підставі акта про проведені електронні торги арештованого нерухомого майна від 19 червня 2020 року, затвердженого приватним виконавцем Ярмоленком О. В., та державну реєстрацію 23 червня 2020 року права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру.
Харківський апеляційний суд постановою від 15 листопада 2023 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 травня 2023 року в частині визнання недійсним: протоколу № 483496 від 05 червня 2020 року проведення електронних торгів реалізації арештованого майна за лотом № 420711; акта
від 19 червня 2020 року про проведені електронні торги арештованого нерухомого майна за лотом № 420711 (квартира АДРЕСА_3 ), затвердженого приватним виконавцем Ярмоленком О. В.; свідоцтва, виданого 23 червня 2020 року на ім'я ОСОБА_1 приватним нотаріусом Харківського міського територіального округу Харківської області Малаховою Г. І. про право власності на чотирикімнатну квартиру
АДРЕСА_3 , на підставі акта про проведені електронні торги арештованого нерухомого майна від 19 червня 2020 року, затвердженого приватним виконавцем Ярмоленком О. В., та державної реєстрації 23 червня
2020 року права власності ОСОБА_1 на неї - скасував та у задоволенні цих вимог відмовив. У частині позовних вимог про визнання недійсними електронних торгів, проведених ДП «Сетам» 05 червня 2020 року із реалізації арештованого майна за лотом № 420711, а саме - чотирикімнатної квартири АДРЕСА_3 , - залишив без змін.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Визначаючи межі розгляду касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження щодо відповідача ОСОБА_9 в касаційному порядку не оскаржується, тому не підлягає перегляду.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції відповідає з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).
Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України).
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частина перша статті 402 ЦК України визначає, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 760/13960/22 (провадження № 61-6521св24), від 22 січня 2025 року у справі № 754/15791/21 (провадження № 61-10276св24), від 29 січня 2025 року у справі № 623/3462/19 (провадження № 61-9056св24) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме
від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63)).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві». Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав
у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Отже, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника, загальний перелік яких визначено у статті 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене.
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий
за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня
2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд апеляційної інстанції встановивши, що Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 03 травня 2023 року у справі № 643/11256/20, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року та постановою Верховного Суду від 26 лютого 2025 року (провадження № 61-18139св23) позов задовольнив в частині визнання недійсними електронних торгів, проведених ДП «СЕТАМ» 05 червня 2020 року із реалізації арештованого майна за лотом № 420711, а саме - чотирикімнатна квартира АДРЕСА_3 , дійшов обґрунтованого висновку про відсутність порушеного права позивача та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи заявника про те, що скасування електронних торгів із реалізації спірної квартири не впливає на добросовісність набуття позивачем права власності на квартиру не спростовують правильність рішення суду апеляційної інстанції, оскільки позивач внаслідок визнання недійсними електронних торгів із реалізації спірної квартири не є її власником та не зможе реалізувати свої права на користування та розпорядження квартирою, в якій проживають відповідачі.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 196/476/13-ц (провадження № 61-48206св18), від 04 липня 2023 року
у справі №233/4365/18 (провадження № 14-96цс21), від 02 листопада 2021 року
у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), оскільки фактичні обставини
у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними. У справах, які надані заявником для порівняння, на відміну від справи яка переглядається, суди не ухвалювали судових рішень, в яких позивач втратив право власності на житлове приміщення у зв'язку із визнанням прилюдних торгів недійсними.
Таким чином, порівнювані правовідносини не є подібними, різняться фактичними обставинами справи, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір, а тому посилання на вказані вище постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду є нерелевантним.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді. Не може бути скасоване правильне по суті та законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_7 , залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 31 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара