17 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/5290/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
відповідача-1 - Чернецької О. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021"
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 13.11.2024 (судді: Чус О. В. - головуючий, Дармін М. О., Кощеєв І. М.) і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 (суддя Дупляк С. А.) у справі
за позовом Дніпровської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" та Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - 1 ОСОБА_1 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,
про скасування декларації, усунення перешкод у користуванні майном, припинення права та скасування державної реєстрації об'єкта нерухомого майна,
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У жовтні 2023 року Дніпровська міська рада звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" (далі - ТОВ "ЗЕВС-2021") та Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради (далі - Управління ДАБК) про (1) скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об'єкта "Капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. "А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491; (2) усунення позивачеві перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ТОВ "ЗЕВС-2021" знести самочинно збудовану будівлю загальною площею 51,4 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; (3) припинення права власності та скасування державної реєстрації із закриттям розділів на об'єкт нерухомого майна - будівлю загальною площею 51,4 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з реєстраційним номером 2099996212101.
На обґрунтування позову позивач посилався на порушення прав та законних інтересів територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки комунальної власності та наголошував на тому, що спірний об'єкт, про знесення якого заявлено позов, є об'єктом самочинного будівництва, збудованим на земельній ділянці комунальної власності; ТОВ "ЗЕВС-2021" та попередній власник спірного об'єкта - ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) набули право власності на нього з порушенням вимог законодавства. Зокрема первісно вказана будівля була зареєстрована за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 № 1-216, якого не існує, а технічна інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно площею 51.4 м2 у АДРЕСА_2 станом на 31.12.2012 Комунальним підприємством "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" не проводилася; відповідно до даних містобудівного кадастру та адресного плану міста офіційно адреса: "АДРЕСА_1" жодному об'єкту нерухомості на території міста не присвоювалася, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна ця адреса, відсутній.
1.2. ТОВ "ЗЕВС-2021" у відзиві на позов заперечило проти його задоволення, вважало позов безпідставним та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись, зокрема, на неналежність та неефективність заявлених вимог про скасування декларації про готовність до експлуатації, про припинення права власності і скасування державної реєстрації права власності; та зазначаючи про те, що знесення будівлі є крайнім заходом.
1.3. Управління ДАБК у відзиві на позов наголосило, що його посадові особи діяли відповідно до вимог чинного законодавства, однак, проаналізувавши заявлені позивачем позовні вимоги, дійшло висновку, що оскаржувана декларація підлягає скасуванню.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 13.11.2024, позов задоволено частково. Усунуто Дніпровській міській раді перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ТОВ "ЗЕВС-2021" знести самочинно збудовану будівлю загальною площею 51,4 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог (про скасування декларації, припинення права та скасування державної реєстрації об'єкта нерухомого майна) відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
2.2. Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності в матеріалах доказів того, що спірне майно збудовано на земельній ділянці, відведеній для такої мети, за наявності відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи при належно затвердженому проєкті і без істотних порушень будівельних норм і правил; державна реєстрація спірного майна як за ОСОБА_1 , так і за ТОВ "ЗЕВС-2021" була проведена неправомірно, зокрема за первісним власником на підставі неіснуючих документів та без будь-яких прав на земельну ділянку, на якій таке будівництво було здійснено. Отже, місцевий господарський суд установив, що спірний об'єкт нерухомого майна підпадає під ознаки самочинного будівництва; здійснення самочинного будівництва спірного об'єкта нерухомості порушує права територіальної громади міста Дніпра, від імені якої діє позивач, на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій він збудований. Оскільки на час вирішення спору по суті земельну ділянку територіальної громади міста Дніпра, інтереси якої захищає позивач, займає саме ТОВ "ЗЕВС-2021", а тому саме за його рахунок має бути приведена земельна ділянка позивача у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд і вказане відповідає законодавству, яке регулює спірні відносини. В іншій частині позову відмовлено через неефективність обраного позивачем способу захисту.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями в частині задоволення позову (про знесення спірного обєкта), ТОВ "ЗЕВС-2021" подало касаційну скаргу до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 13.11.2024 у цій справі в означеній частині, а справу направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
На думку товариства, суди допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме статей 93, 120, 125 Земельного кодексу України та положень Закону України "Про оренду землі". Підставами подання касаційної скарги скаржник визначає пункти 1, 4 частини 2 статті 287, а також пункт 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) суди ухвалили судові рішення без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 127/23136/17, від 23.07.2024 у справі № 359/1365/22 щодо того, що знесення є крайньою мірою; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 щодо добросовісності набувача майна; у постановах Верховного Суду від 13.09.2021 у справі № 461/2578/16-а, від 31.05.2021 у справі № 320/1889/17-ц щодо встановлення судом умов, з якими положення статті 376 Цивільного кодексу України пов'язують знесення самочинного будівництва; (2) суди не дослідили зібрані у справі докази. Водночас скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 15.11.2023 у справі № 916/619/22 щодо того, що спір у разі самочинного будівництва має вирішуватися між власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво; від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 щодо права добросовісного набувача покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 щодо неприпустимості покладення на добросовісного набувача індивідуального та надмірного тягаря; на постанови Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 640/14623/20, від 18.03.2021 у справі № 826/3932/17, від 19.05.2021 у справі № 826/13229/16, від 21.12.2021 у справі № 370/2759/18, від 14.02.2022 у справі № 210/3729/17, від 28.07.2022 у справі № 640/31850/20 щодо обов'язкових умов надання судом правового захисту; на постанови Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 щодо визначення сторін у спорі; на постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц та № 372/51/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17, у справі № 910/15792/20 щодо обов'язку суду встановлювати належного відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову; на постанови Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 904/578/23 від 13.03.2024 у справі № 907/864/22, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц.
3.2. Від Дніпровської міської ради відзиву на касаційну скаргу не надійшло.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги.
4.2. Як установили попередні судові інстанції та свідчать матеріали справи, згідно з реєстраційним посвідченням Дніпропетровського бюро технічної інвентаризації від 30.08.2002 нежитлова будівля у м. Дніпропетровську (наразі і далі - м. Дніпро) на житловому АДРЕСА_1 загальною площею 51,4 м2 зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 № 1-216.
Водночас у листі архівного управління Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів від 05.03.2021 № 8/1-508 зазначено, що згідно із описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради за 2002 рік рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 № 1-216 не існує.
Крім того, у листі виробничого відділу Комунального підприємства "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації") від 10.03.2021 № 2583 засвідчено, що технічна інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 51,4 м2 станом на 31.12.2012 КП "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" не проводилася.
Зі змісту декларації про готовність до експлуатації об'єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1), затвердженої Управлінням ДАБК від 28.07.2020, вбачається, що здійснювався капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. "А-1", у АДРЕСА_1 , а саме роботи з реконструкції підлоги та стелі. Дата початку будівництва - 04.07.2020, дата закінчення будівництва - 10.07.2020.
Відповідно до інформації, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (інформаційна довідка від 16.05.2023 № 332412974) будівля загальною площею 51,4 м2, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві власності 30.11.2020 зареєстрована за відповідачем - ТОВ "ЗЕВС-2021". Для державної реєстрації подано акт прийому-передачі нерухомого майна від 30.11.2020 серія та номер 4350, 4351, складений між ОСОБА_1 і ТОВ "ЗЕВС-2021".
Деталізована інформація про речові права свідчить також, що за ОСОБА_1 право власності на спірне майно зареєстровано 09.06.2020, а для державної реєстрації подано технічний паспорт від 10.01.2019 № 1242, видавник: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровський проєктно конструкторський технологічний інститут" та серія, номер: 1519-45 від 30.08.2002, видавник: Управління житлового комунального господарства.
У листі від 03.03.2021 № 9/52 Управління ДАБК повідомило, що в реєстрі будівельної діяльності станом на 03.03.2021 міститься інформація щодо реєстрації повідомлення про початок будівельних робіт від 03.07.2020, ДП 061201851229, об'єкт будівництва "Капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. "А-1" та у подальшому прийнято в експлуатацію на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта від 28.07.2020 ДП 101200728491, замовник: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією у листі від 11.03.2021 № 4/11-164 департаменту по роботі з активами станом на 09.03.2021 за результатами пошуку за адресою земельної ділянки "АДРЕСА_2" в інформаційній (автоматизованій) підсистемі "Фіскальний кадастр" Муніципальної земельної інформаційної системи м. Дніпра не виявлено реєстраційних записів договорів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою (позивачем) та фізичними або юридичними особами.
У листі від 15.03.2021 № 3/15-134 департаменту по роботі з активами головного архітектурно-планувального управління зазначено, що відповідно до даних містобудівного кадастру та адресного плану міста офіційно адреса: "АДРЕСА_2" жодному об'єкт нерухомості на території міста не присвоювалася, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна ця адреса, відсутній.
4.3. Оскільки державна реєстрація права власності на спірне майно проведена на підставі неіснуючих документів, а сам об'єкт є самочинним будівництвом, розміщення його на земельній ділянці комунальної власності порушує права власника землі, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі, в якому просив скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації об'єкта, усунути позивачеві перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ТОВ "ЗЕВС-2021" знести самочинно збудовану будівлю, припинити право власності та скасувати державну реєстрацію речового права.
4.4. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині усунення позивачеві перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідача (товариства) знести самочинно збудовану будівлю та відмовив у решті позову через неефективність і неналежність обраного позивачем способу захисту.
4.5. Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник не погоджується з ухваленими у справі судовими рішеннями лише в частині задоволення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідача знести самочинно збудовану будівлю. В іншій частині (щодо відмови у позові) судові рішення скаржником не оскаржені, тому судом касаційної інстанції з огляду на положення статті 300 Господарського процесуального кодексу України не переглядаються.
4.6. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
4.7. Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу ТОВ "ЗЕВС-2021", виходить із такого.
Згідно із частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.
Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина 1 статті 375 Цивільного кодексу України).
Стаття 375 Цивільного кодексу України унормовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.
Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 Цивільного кодексу України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.
Відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Виходячи зі змісту положень частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України об'єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.
Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 Земельного кодексу України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.
Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.
Отже, якщо об'єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об'єктом самочинного будівництва.
У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.
У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.
У статті 90 Земельного кодексу України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами 4- 6 статті 376 Цивільного кодексу України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов'язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.
Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об'єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб'єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що стаття 376 Цивільного кодексу України розташована у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.
У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.
Особливістю об'єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 Цивільного кодексу України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов'язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.
За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 Цивільного кодексу України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.
У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).
У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.
Як слідує із змісту частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку (пункт 131 постанови Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, до розгляду якої зупинялося касаційне провадження у цій справі, що розглядається).
Формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини 4 цієї статті (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
Згідно із частиною 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до частини 2 статті 212 Земельного кодексу України приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою.
Статтею 376 Цивільного кодексу України регламентовано правовий режим самочинного будівництва. Частиною 2 статті 212 Земельного кодексу України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб'єктів, які створюють такі перешкоди.
Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов'язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду.
Відповідні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, до розгляду якої зупинялося касаційне провадження у цій справі, що розглядається.
Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19, від 10.01.2024 у справі № 916/619/22).
Разом із тим за усталеними висновками Верховного Суду особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку (постанови від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 04.09.2024 у справі № 904/2077/23).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
4.8. Задовольняючи вимоги заявленого позову в означеній частині та надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суди виходили із того, що для будівництва спірного об'єкта земельна ділянка будь-якій особі ніколи не виділялась і немає дозвільних документів, які надавали право виконувати будівельні роботи; відсутні докази, які би свідчили про те, що позивач дозволяв ТОВ "ЗЕВС-2021" або іншим особам будівництво спірного об'єкта на земельній ділянці територіальної громади міста Дніпра, також у справі немає доказів вжиття з боку ТОВ "ЗЕВС-2021" або ОСОБА_1 дій, спрямованих на оформлення прав користування спірною земельною ділянкою чи відведення земельної ділянки під уже збудованим спірним об'єктом, як і судового рішення про визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво, права власності на нього; у реєстраційному посвідченні щодо приналежності на праві приватної власності спірного об'єкта ОСОБА_1 (первісний власник) підставою набуття зазначено рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 № 1-216, проте такого рішення за даними архівного управління Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів взагалі не існує; до того ж КП "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" повідомило, що станом на 31.12.2012 технічна інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 51,4 м2, не проводилася; уповноважений орган не приймав рішення про присвоєння поштової адреси спірному об'єкту нерухомості.
Установлені у цій справі обставини свідчать про те, що спірне нерухоме майно слід кваліфікувати як самочинне будівництво, правовий режим якого не змінила державна реєстрація права власності, проведена спочатку за ОСОБА_1 , а потім за відповідачем - ТОВ "ЗЕВС-2021".
Реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
За висновками судів попередніх інстанцій розташування на земельній ділянці одного власника (у наведеному випадку позивача, який діє в інтересах територіальної громади міста Дніпра) об'єкта нерухомості іншого власника (ТОВ "ЗЕВС-2021" - відповідача) істотно обмежує права власника землі та створює йому перешкоди. Самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника земельної ділянки, належним способом захисту якого, є вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України.
Суди обґрунтовано врахували, що відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач, у наведеному випадку ТОВ "ЗЕВС-2021"). Наведене відповідає висновку, вміщеному у пункті 177 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, до розгляду якої зупинялося касаційне провадження у справі, що розглядається.
Звідси суди визнали обґрунтованим позов в частині усунення перешкод власникові у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідача знести самочинно збудовану будівлю, задовольнивши його в означеній частині.
4.9. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстави касаційного оскарження скаржник посилався на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України і з цих підстав було відкрито касаційне провадження.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних у справі рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
4.10. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене судами попередніх інстанцій правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваних у цій справі судових рішеннях, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження, оскільки у цій справі, що розглядається, та справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону, що свідчить про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови, саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. До того ж цитування окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Висновки у зазначених справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень безвідносно до спірних правовідносин і предмету спору у справі, що розглядається, у контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин, тому вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій проаналізували обставини справи щодо наявності ознак самочинного будівництва спірного нерухомого майна та встановили відсутність документального підтвердження відведення спірної земельної ділянки для такого будівництва та необхідної дозвільної документації; висновки судів ґрунтуються на правовому регулюванні, передбаченому статями 376, 391 Цивільного кодексу України та статтею 152 Земельного кодексу України і вказані норми права до встановлених судами обставин застосовані правильно. Висновки судів відповідають сформованим висновкам Верховного Суду у спорах, що виникли з приводу захисту порушених прав власника землі, на якій здійснено самочинне будівництво.
Крім того, окремі процитовані скаржником висновки з постанов Верховного Суду щодо дій суду під час вирішення спору мають загальний характер і Верховний Суд не вбачає невідповідності їм висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не вважає, що вони у межах підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, свідчать про неврахування таких висновків судами попередніх інстанцій; висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, зроблені з урахуванням обставин, встановлених у справі, тому Суд відхиляє відповідні посилання скаржника за необґрунтованістю.
Доводи про недослідження судами наявності порушення прав позивача на землю визнаються неспроможними та спростовуються обставинами установленими судами. Посилання скаржника на передачу в оренду земельної ділянки, а отже, й непорушення прав позивача у наведеному випадку та те, що він не може бути належним позивачем у справі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони не впливають на висновки попередніх судових інстанцій, покладені в основу судових рішень про задоволення позову про знесення самочинного збудованого об'єкта на земельній ділянці комунальної власності, за встановлених фактичних обставин незаконного зведення на ній спірного об'єкта та порушення у зв'язку з цим прав власника землі - територіальної громади міста, від імені якої у спірних правовідносинах діє позивач; до того ж такі аргументи висновків судів не спростовують, як і не впливають на процесуальний статус позивача та не змінюють його.
Щодо доводів скаржника про те, що знесення самочинного будівництва є крайнім заходом, то колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що скаржник не враховує, що правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва (постанова Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 904/4338/21).
Обов'язковому (безальтернативному) знесенню об'єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об'єкт збудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об'єкта будівництва (постанови Верховного Суду від 24.06.2020 у справах № 320/5880/18, від 19.09.2023 у справі № 911/1406/20).
У постановах Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 910/7141/13, від 05.06.2024 у справі № 904/4339/21 звернуто увагу на закріплену у законодавстві необхідність знесення самочинного будівництва у випадках, коли власник або користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на зведений об'єкт за особою, яка здійснила таке будівництво, або якщо це порушує права інших осіб. Тобто правове значення має правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб.
Фактичні обставини свідчать про те, що спірний об'єкт було самочинно збудовано на земельній ділянці комунальної власності, яка не відводилась для такої мети, за відсутності дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, позивач наполягає на знесенні такого об'єкта і у наведеному випадку його не можна привести до легітимного стану шляхом перебудови.
Оскільки будівництво спірного об'єкта здійснено з порушенням вимог законодавства (за відсутності земельної ділянки, відведеної для цієї мети та за відсутності будь-яких документів на будівництво), а ОСОБА_1 та ТОВ "ЗЕВС-2021" не набули права власності на це нерухоме майно в установленому законом порядку і державна реєстрація права власності на спірний об'єкт як за первісним, так і за останнім власником не означає виникнення у них права власності на цей об'єкт і припинення правового режиму відповідного майна як самочинного будівництва, адже вона (реєстрація права власності) не здатна його легалізувати, то, як установили суди, вимога про знесення самочинно збудованого об'єкта є обґрунтованою, позаяк вона ґрунтується на нормах законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки, тому втручання з боку держави в мирне володіння майном у наведеному випадку відсутнє. До того ж останній набувач не позбавлений можливості звернутися з вимогою про відшкодування збитків до особи, в якої придбав об'єкт самочинного будівництва.
Колегія суддів у цій частині вважає доцільним звернути увагу скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, в якій суд касаційної інстанції, серед іншого, виснував, що будь-які приписи, зокрема, і приписи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінуючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади. Водночас у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб.
За наведеного колегія суддів відхиляє за безпідставністю посилання скаржника на втручання у його право як добросовісного набувача на мирне володіння майном.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування господарськими судами у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваному судовому рішенні, скаржник має навести не особисті міркування щодо його незаконності та необґрунтованості, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди з урахуванням встановлених ними обставин справи.
Як свідчить зміст оскаржених судових рішень, господарські суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку у їх сукупності, що відповідає положенням частин 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України. Натомість доводи скаржника фактично спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної у справі постанови з цієї підстави.
4.11. Поза тим, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неналежне дослідження судами зібраних у справі доказів та нез'ясування обставин справи, оскільки відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Проте скаржник належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (на яку посилався скаржник) не знайшла підтвердження.
За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 21.06.2007 у справі "Васильєв проти України" (заява №11370/02) також зазначається, що перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Отже, зважаючи на викладене, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій з такої підстави.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.
5.2. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
5.3. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для частквого задоволення позову, в зв'язку з чим оскаржені у справі рішення та постанова підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Оскільки підстав для скасування оскаржених у справі судових рішень та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" залишити без задоволення.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 13.11.2024 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 у справі № 904/5290/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак