ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
25.03.2026Справа № 910/229/26
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., розглянувши матеріали господарської справи
За позовом Акціонерного товариства "Укртелеком"
до Кабінету Міністрів України
про стягнення 234 026, 92 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Акціонерне товариство "Укртелеком" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі-відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 234 026, 92 грн по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської МТГ у період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем на виконання вимог законів України у період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) було надано послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської міської територіальної громади Полтавської області, що були включені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 29.01.2003, проте відповідач не виконав свій обов'язок з відшкодування позивачу витрат, які понесені останнім в результаті надання мешканцям Лубенської МТГ послуг зв'язку на пільгових умовах у спірний період.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, зокрема встановлено відповідачу строк протягом п'яти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подачі заяви з обгрунтованими запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження (у разі їх наявності).
Крім того, судом повідомлено, що клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву (частина 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).
04.02.2026 через відділ автоматизованого документообігу суду від Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач, зокрема зазначає, що після виключення статті 102 із Бюджетного кодексу України на підставі Закону № 293-ІХ у Кабінету Міністрів України відсутній обов'язок щодо прийняття порядку з питань фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.
Також, 04.02.2026 до суду надійшло клопотання відповідача про об'єднання позовів, в якому відповідач зазначає, що в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/230/26 за позовом Акціонерного товариства "Укртелеком" до Кабінету Міністрів України про стягнення заборгованості у розмірі 120 142,14 грн. по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах мешканцям Миргородської МТГ у період з 01.07.2023 по 31.12.2023 (включно), у зв'язку з чим відповідач просить суд об'єднати провадження у справі № 910/229/26 з провадженням у справі № 910/230/26 в одне провадження.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2026 у задоволенні клопотання Кабінету Міністрів України про об'єднання позовів - відмовлено.
10.02.2026 до суду надійшла відповідь позивача на відзив на позовну заяву, в якій позивач, зокрема зазначає, що у позивача, який надав послуги зв'язку особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, виникло цивільне право на відшкодування частини вартості таких послуг зв'язку за рахунок держави як платника, а у відповідача, обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані послуги.
16.02.2026 до суду надійшло клопотання відповідача про об'єднання позовів, в якому відповідач зазначає, що в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/800/26 за позовом Акціонерного товариства "Укртелеком" до Кабінету Міністрів України про стягнення заборгованості у розмірі 387 926, 50 грн. по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах мешканцям Уманської міської територіальної громади у період з 01.10.2022 по 31.10.2025 та інфляційних втрат у сумі 2 370, 07 грн, у зв'язку з чим відповідач просить суд об'єднати провадження у справі № 910/229/26 з провадженням у справі № 910/800/26 в одне провадження.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2026 у задоволенні клопотання Кабінету Міністрів України про об'єднання позовів - відмовлено.
18.02.2026 до суду надійшли заперечення Акціонерного товариства "Укртелеком" проти об'єднання справ № 910/229/26 та № 910/800/26 в одне провадження.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
Як зазначає позивач, Акціонерне товариство «Укртелеком» є оператором електронних комунікацій (до 01.01.2022 - оператор телекомунікацій) і включене до Реєстру постачальників електронних комунікаційних мереж та/або послуг (раніше - операторів, провайдерів телекомунікацій) Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах електронних комунікацій, радіочастотного спектра та надання послуг поштового зв'язку.
Акціонерне товариство «Укртелеком», як оператор електронних комунікацій надає електронні комунікаційні послуги споживачам згідно із Законом України «Про електронні комунікації» та Законом України «Про зв'язок» та іншими законодавчими актами України.
Позивач зазначає, що на виконання вимог чинного законодавства у період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) ним було надано послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської міської територіальної громади Полтавської області (надалі Лубенська МТГ), що були включені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 29.01.2003. Витрати позивача, понесені внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах, становили 234 026, 92 грн.
У зв'язку з невідшкодуванням понесених витрат за надані послуги на пільгових умовах, позивач звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання вищевказаних послуг зв'язку пільговим категоріям населення за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) на суму 234 026, 92 грн.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 02.08.2024 у справі № 917/720/24 позов Акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Полтавської філії Акціонерного товариства "Укртелеком" - задоволено повністю. Стягнуто з Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради на користь Акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Полтавської філії Акціонерного товариства "Укртелеком" 234 026,92 грн заборгованості та 3 510,40 грн витрат по сплаті судового збору.
Проте, постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.10.2024 у справі № 917/720/24 апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради на рішення Господарського суду Полтавської області від 02.08.2024 у справі №917/720/24 задоволено. Рішення Господарського суду Полтавської області від 02.08.2024 у справі №917/720/24 скасовано та прийнято нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Полтавської філії Акціонерного товариства "Укртелеком" до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради про стягнення 234 026,92 грн заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах відмовлено.
Так, у вказаній постанові апеляційним судом зазначено наступне:
- проаналізувавши положення п. 6 статті 92 Конституції України та Закону №2017-III колегія суддів зазначає, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи;
- належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації;
- якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;
- пільги, введені Законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах. Відповідна правова викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21;
- судова колегія зазначає, що стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради не може бути боржником за такими зобов'язаннями;
- фінансування цих пільг органами місцевого самоврядування може здійснюватися лише як делеговане повноваження тобто за наявності відповідних субвенцій держбюджету, здійснення яких щодо спірного періоду не доведено, а із норм чинного законодавства не вбачається.
Позивач зазначає, що доказом відсутності надання субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету щодо фінансування відшкодування витрат оператора зв'язку з надання пільг, встановлених вищевказаними Законами України , є також лист Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 25.03.2025 № 07-46/1250.
Тож, позивач зазначає, що саме Кабінет Міністрів України є належним відповідачем у даній справі та зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені АТ «Укртелеком» внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської МТГ, які за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) становлять 234 026,92 грн.
З метою здійснення розрахунків за надані послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської МТГ, 26.11.2025 позивачем було надіслано відповідачу лист вимогу № 80С914.012_259/4 від 20.11.2025 про відшкодувати вищевказаних витрат у сумі 234 026, 92 грн.
До вказаного листа позивач додав Розрахунки видатків на відшкодування витрат по категоріях пільг та з поіменними списками пільговиків по Лубенській МТГ за кожний місяць спірного періоду.
Так, Розрахунки видатків по категоріях пільг на відшкодування витрат містили узагальнені відомості про обсяг та суму наданих пільг за категоріями пільговиків; Розрахунки видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг містили перелік осіб, яким були надані послуги на пільгових умовах, відомості, за якими можливо ідентифікувати особу-пільговика (прізвище, ім'я, по-батькові пільговика, місце проживання такої особи, її ідентифікаційний номер), вид пільги та період їх надання, суму пільги по кожному окремому пільговику та загальну суму витрат АТ «Укртелеком», яку воно понесло і яка підлягає відшкодуванню відповідачем, за кожен місяць спірного періоду.
Позивач зазначає, що надсилання відповідачу вищевказаного листа від 20.11.2025 № 80С914.012_259/4 з розрахунками видатків, є вимогою позивача про оплату у розумінні ст.530 Цивільного кодексу України та враховуючи те, що відповідач отримав вказаний лист 01.12.2025, що підтверджується інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» про вручення поштового відправлення, відтак відповідач зобов'язаний був компенсувати позивачу вартість послуг зв'язку, наданих пільговим категоріям мешканців Лубенської МТГ, у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, тобто до 08.12.2025 року включно.
Однак, відповідач на вищезазначений лист відповіді не надав, грошові кошти не перерахував.
Отже, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що всупереч положенням норм чинного законодавства, відповідач не виконав обов'язок щодо відшкодування позивачу витрат, які понесені останнім в результаті надання мешканцям Лубенської МТГ послуг зв'язку на пільгових умовах у спірний період, внаслідок чого заборгованість відповідача перед позивачем становить 234 026,92 грн., що підтверджується розрахунками заборгованості. Позивач також зазначає, що відповідач зобов'язаний здійснити розрахунки з позивачем щодо послуг зв'язку, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, у період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) на загальну суму 234 026,92 грн., а відсутність бюджетних призначень на відповідні видатки не є підставами для звільнення відповідача від виконання встановленого чинним законодавством зобов'язання.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України,суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
За положеннями статті 170 Цивільного кодексу України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Як встановлено судом, АТ "Укртелеком" є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.
Заявляючи вимоги про стягнення витрат, понесених позивачем внаслідок надання населенню Лубенської МТГ послуг зв'язку на пільгових умовах, позивач вказував, що оскільки держава не визначила законом головного розпорядника таких видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Матеріалами справи підтверджено, що метою діяльності позивача як учасника господарських відносин є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України, який був чинний до 28.08.2025).
Отже, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги.
Наведене відповідає правовому висновку щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів із метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладеному в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 у справі № 927/291/17, від 17.04.2018 у справі № 906/621/17, від 23.10.2019 у справі № 911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).
Так, засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначає Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Статтею 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.
Відповідно частин другої та третьої статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Частиною першою статті 20 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.
Пільги з оплати користування послугами зв'язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України. Так, перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено, зокрема, Законами України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Про охорону дитинства", Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист".
Згідно з частиною першою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в, межах Конституції і законів України.
Відповідно до Конституції України (стаття 143) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (стаття 16) повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.
Здійснення зазначених соціальних виплат відноситься саме до делегованих і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (пункт "а" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.
Зазначене повністю відповідає положенням частини третьої статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Водночас, відповідно до п.п. "є" пункту 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Положення п. 6 статті 92 Конституції України та наведених вище статей Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.
Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Відповідна правова позиція з питань встановлення соціальних пільг і гарантій та суб'єктів, які зобов'язані фінансувати таки пільги, наведена в численних постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21, та зводиться до того, що пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах.
Отже, стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава.
Стягнення компенсації витрат за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України.
Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.08.2023 у cправі №922/1418/22 та від 06.10.2023 у справі №916/429/23.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», який діяв у спірний період, міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв'язку не передбачалися, а тому відповідні кошти з державного бюджету до місцевого бюджету не надходили.
Отже, оскільки матеріали справи не містять інформації та доказів надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету, посилання відповідача на те, що відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання мешканцям Лубенської міської територіальної громади Полтавської області послуг зв'язку на пільгових умовах, повинен здійснювати орган місцевого самоврядування за рахунок видатків з місцевого бюджету, є необґрунтованими.
При цьому, суд зазначає, що позивач звертався до суду з аналогічними вимогами до органу місцевого самоврядування - Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради, проте постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.10.2024 у справі № 917/720/24, було відмовлено в задоволенні позову та зазначено, що вказаний орган є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах.
Іншого органу, створеного для виконання зазначених функцій, судом в межах даної справи не встановлено.
Крім того, як зазначено апеляційним судом, належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Для виконання вимог ст.86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Суд зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей".
Позивачем доведено та матеріалами справи підтверджується, що в період з 01.01.2023 по 31.12.2023 включно, позивач надав послуги зв'язку пільговим категоріям мешканцям Лубенської міської територіальної громади Полтавської області. Вказане відповідачем не заперечується.
Разом з тим, суд зазначає, що чинним законодавством України не передбачено обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України.
Отже, у позивача, який надав послуги зв'язку особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, виникло право на відшкодування частини вартості таких послуг зв'язку за рахунок держави як платника, а у відповідача, обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані послуги.
За приписами статей 526, 525 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлене договором або законом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Суд у даному випадку також враховує, що ані Законом України "Про телекомунікації", ані Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 924/781/17).
Нормами частини 2 статті 617 Цивільного кодексу України визначено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007), зокрема, в п. 3.2. якого Конституційний Суд України наголосив, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Згідно з практикою ЄСПЛ, держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України").
У рішеннях ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
За таких обставин, відповідач відповідає за своїми зобов'язаннями, які виникли безпосередньо із закону, і така відповідальність не може ставитись у залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб.
Телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього. Як наслідок, уповноважений на те державою орган - відповідач у справі, в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.
Згідно з частиною 6 статті 48 Бюджетного кодексу України, бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень частин 1 - 4 указаної статті Кодексу.
Враховуючи, що позивачем, на підставі належних та допустимих доказів, доведений факт надання в спірному періоді телекомунікаційних послуг на пільгових умовах громадянам, які проживають на території Лубенської міської територіальної громади Полтавської області, загальною вартістю 234 026, 92 грн, тоді як обов'язок з відшкодування вартості яких покладений на державу в особі Кабінету Міністрів України, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не висвітлюються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на викладене, суд вважає вимоги Акціонерного товариства "Укртелеком" такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-238, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
1. Позовні вимоги Акціонерного товариства "Укртелеком" - задовольнити.
2. Стягнути з Кабінету Міністрів України (вул. Михайла Грушевського, буд. 12/2, м. Київ, 01008, ідентифікаційний код - 00031101) на користь Акціонерного товариства "Укртелеком" (бульвар Тараса Шевченка, буд. 18, м. Київ, 01054, ідентифікаційний код - 21560766) 234 026 (двісті тридцять чотири тисячі двадцять шість) грн 92 коп. - заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах мешканцям Лубенської МТГ у період з 01.01.2023 по 31.12.2023 (включно) та 2 808 (дві тисячі вісімсот вісім) грн 32 коп. - судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.О. Щербаков