Справа № 569/3841/26
12 березня 2026 року м. Рівне
Рівненський міський суд в особі головуючого судді ОСОБА_1 , при секретарі судового засідання ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду обвинувальний акт по кримінальному провадженні № 62025240030006147 від 03.06.2025 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Нири Ковельського району Волинської області, мешканця АДРЕСА_1 , не одруженого, із середньою освітою, військовослужбовця ЗС України, судимого вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2025 за ч. 4 ст. 185 КК України до семи років позбавлення волі,
обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушеннь, передбачених ч. 5 ст. 407, ч.4 ст. 185 КК України,
з участю прокурора ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_3 , -
14.12.2024 України ОСОБА_3 на підставі Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» №69/2022 від 24.02.2022 призваний ІНФОРМАЦІЯ_2 на військову службу під час загальної мобілізації до Збройних Силах України, після чого відправлений для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 276 від 14.12.2024 (по стройовій частини) солдата ОСОБА_3 , зараховано до списків особового складу військової частини, на всі види забезпечення він вважається таким, що посаду оператор 1-го відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів 3-го механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 прийняв та приступив до виконання службових обов'язків.
Згідно ст. ст. 13, 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.
Відповідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.
Будучи військовослужбовцем Збройних Сил України солдат ОСОБА_3 , відповідно до вимог ст. ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», зобов'язаний свято і непорушно додержуватись Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, а також твердо знати та зразково виконувати свої службові обов'язки, бути дисциплінованим, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків, дотримуватись правил забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, внутрішнього порядку, у службовий час постійно знаходитись у розташуванні військової частини або місця служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Частиною 2 статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що у разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» № 2102-IX від 24 лютого 2022 року, введено воєнний стан на всій території України строком на 30 діб, який в передбаченому законом порядку неодноразово продовжувався та діяв станом на грудень 2024 року - серпень 2025 року.
Разом із тим, солдат ОСОБА_3 , достовірно знаючи свої обов'язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов'язку і проходження військової служби, та маючи можливість належно їх виконувати, діючи з прямим умислом, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання свідомо допустив їх порушення та вчинив військовий злочин проти встановленого порядку проходження військової служби та злочин проти власності за наступних обставин.
Зокрема, солдат ОСОБА_3 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Збройних Сил України, проходячи військову службу на посаді оператора 1-го відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів 3-го батальйону військової частини НОМЕР_1 , у порушення вимог ст. ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», діючи умисно, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до обов'язків військової служби, в умовах воєнного стану, близько 09 год 00 хв 26.12.2024 (точніше досудовим розслідуванням не встановлено, однак, саме в цей час виявлено його відсутність на військовій службі), самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , яка тимчасово дислокувалась поблизу АДРЕСА_2 , відправившись за місцем свого проживання у місто Рівне, проводив час на власний розсуд, припинивши виконувати обов'язки військової служби, до 21 год 43 хв 03.09.2025, коли був затриманий у місті Ковель, Волинської області працівниками Ковельського районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області та його злочинна діяльність припинена.
Окрім того, солдат ОСОБА_3 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Збройних Сил України, у порушення вимог ст. ст. 13, 41 Конституції України, ст. ст. 11, 16, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи із прямим умислом, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, з корисливих мотивів та з метою особистого збагачення за рахунок чужого майна, 01 серпня 2025 року, у проміжок часу із 18 год 00 хв до 19 год 00 хв, маючи незняту та непогашену судимість згідно вироку Ковельського міськрайонного суду Волинської області 14.12.2021 за ч.2 ст.186 КК України, який засуджений до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки 4 (чотири) місяці, 30.10.2024 умовно-достроково звільнений від відбування покарання з невідбутим строком покарання 1 рік 4 місяці 23 дні, тобто діючи повторно, перебуваючи на законних підставах у квартирі, що за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вільного доступу, таємно викрав чуже майно - мобільний телефон марки «OPPO A3X» 4GB/128GB чорного кольору вартістю - 3 395,00 гривень, який належав на праві власності ОСОБА_5 , заподіявши останньому майнової шкоди на вказану суму.
Таким чином, ОСОБА_3 вчинив кримінальні правопорушення, які передбачені ч. 4 ст. 185 та ч. 5 ст. 407 КК України, як крадіжка, вчинена повторно, в умовах воєнного стану та самовільне залишення військовослужбовцем військової частини, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.
Обов"язковими передумовами можливості здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК є: повне визнання вини обвинуваченим, не заперечення фактичних обставин кримінального провадження, кваліфікації дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин злочину, в якому обвинувачується особа, правові наслідки розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення обвинуваченим цих обставин.
Судом з'ясовано, що обвинувачений та інші учасники судового розгляду правильно розуміють зміст цих обставин та наслідки їх не оспорювання. Сумнівів у добровільності та істинності їх позиції у суду немає. Крім того суд роз'яснив, що учасники судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати у апеляційному порядку ті фактичні обставини справи, які в судовому засіданні не досліджувались, і які ніким не оспорюються.
Так, допитаний у судовому засіданні ОСОБА_3 повністю визнав свою вину у вчиненні інкримінованих правопорушеннь, щиро розкаявся, кваліфікацію правопорушеннь не оспорював, усвідомив зміст обставин злочину, та підтвердив факт того, що дійсно будучи військовослужбовцем ЗС України призваному під час мобілізації, близько 09 год 00 хв, 26.12.2024 самовільно залишив розташування війської частини НОМЕР_1 , яка тимчасово дислокувалась поблизу села Мала Любаша Рівненського району, відправившись за місцем свого проживання у м. Рівне, де проводив час на власний розсуд. 03.09.2025 біля 21 год 43 хв був затриманий працівниками Ковельського РУП ГУНП у Волинській області.
Крім того, 01.08.2025, біля 19 год, перебуваючи у квартирі АДРЕСА_3 , шляхом вільного доступу, таємно викрав мобільний телефон марки "ОРРО АЗХ" 4 CB/128CB, що належав ОСОБА_5 . При цьому вказує, що він виявив бажання продовжувати військову службу в ЗС України, а тому просить суд суворо його не карати.
Потерпілий ОСОБА_5 у судове засідання не з"явився, однак подав заяву в якій просив судовий розгляд проводити без його участі, претензій до обвинуваченого немає, міру покарання призначити судом на власний розсуд.
Постановою старшого слідчого СВ Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області ОСОБА_6 від 16.08.2025 визнано речовим доказом та приєднано до матеріалів кримінального провадження документи до мобільного телефону марки "ОРРО АЗХ" 4 CB/128CB (а.к.п. 32).
Згідно з ч. 1 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Частиною 6 ст. 22 КПК встановлено, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ст. 17 ч. 1 КПК України полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Таким чином, за результатами судового розгляду, суд дійшов висновку, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_3 мало місце, воно містить склад кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407 та ч. 4 ст. 185 КК України, і останній у їх вчиненні винен.
Вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2025 ОСОБА_3 визнано винним за ч. 4 ст. 185 КК України та призначено покарання у виді семи років позбавлення волі, у строк покарання зараховано затримання та взяття під варту з 03.09.2025.
Міра запобіжного заходу відносно ОСОБА_3 не обиралась.
Цивільний позов потерпілим незаявлявся.
При призначенні покарання обвинуваченому суд враховує, що вказані правопорушення, відповідно до ст. 12 КК України, відносяться до категорії тяжких злочинів.
Що стосується особи обвинуваченого ОСОБА_3 то суд враховує, що він має постійне місце проживання, на обліку у лікаря-нарколога та психіатра не перебуває, раніше неодноразово судимий за корисливі злочини, по місцю проходження військової служби характеризується з негативної сторони, неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності.
Таким чином, характеризуючи особу обвинуваченого, суд приходить до переконання, про його схильність до вчинення злочинів, а визнання винуватості і щире каяття є лише способом уникнення від кримінальної відповідальності.
Враховуючи попередні судимості, міри покарання, які обирав суд для обвинуваченого, в тому числі звільняв від відбування покарання, однак це не призвело до позитивних змін у його особистості та не створило у нього готовності до самокерованої право слухняної поведінки у суспільстві, оскільки знову вчинив злочин проти власності та військове кримінальне правопорушення.
Обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого суд вважає щире каяття.
Обтяжуючими обставинами суд визнає рецидив злочинів.
Витрати на залучення експертів за проведення судових експертиз становлять 6361 грн 20 коп.
Згідно п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2013 «Про практику призначення судами кримінального покарання» при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного обвинуваченого, який визнається винним у вчиненні злочину, суди мають суворо додержуватися вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. У кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Як слідує з п. 3 даної Постанови, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину його обставини його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчиненого групою осіб і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Статтею 17 Закону України від 23.02.2016 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справи суди застосовують Конвенцію та практику суду, як джерело права.
У справі «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005, так і в справі «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005, Європейський суд з прав людини зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним». У справі «Ізмайлов проти Росії» п. 38 рішення від 16.10.2008 ЄСПЛ вказав, що для того, щоб втручання вважалось пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий тягар для особи».
Згідно зі статтями 50,65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК України) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступені тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування того чи іншого покарання
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Враховуючи характер і ступінь небезпеки вчинених кримінальних правопорушеннь, обставини їх вчинення, особу винного та обставини, що пом'якшують покарання та обтяжуючу обставину, то суд прийшов до переконання, що обвинуваченому має бути призначене покарання з ізоляцією від суспільства у виді позбавлення волі, оскільки саме такий вид покарання є адекватний характеру вчинення обвинуваченим кримінально-караних дій, і буде необхідний й достатній для його виправлення та попередження нових правопорушень.
Суд також вважає, що таке покарання відповідатиме тяжкості правопорушеннь, та не буде становити «особистий надмірний тягар для обвинуваченого та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства вимогам захисту основоположних прав особи". За цих же обставин, суд не вбачає підстав для призначення обвинуваченому покарання більш м'якого, ніж передбачено законом.
Крім того, призначене покарання буде відповідати принципу необхідності і достатності для виправлення обвинуваченого, і воно випливає з дотримання судом принципів «рівних можливостей» та «справедливого судового розгляду», встановлених ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 370, 374 КПК України, суд, -
ОСОБА_3 визнати винним у вчиненні кримінальних правопорушеннь та призначити покарання:
за ч. 4 ст. 185 КК України у виді 5 (п"яти) років позбавлення волі;
за ч. 5 ст. 407 КК України у виді 6 (шести ) років позбавлення волі.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України призначити ОСОБА_3 покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим і визначити остаточне покарання у виді 6 (шести) років позбавлення волі.
Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України шляхом поглинення даного покарання більш суворим покаранням, що призначене вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2025 та призначити остаточне покарання у виді 7 (семи) років позбавлення волі.
Строк відбування покарання ОСОБА_3 рахувати з 03.09.2025, зарахувавши у строк відбування покарання затримання та обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави витрати на залучення експертів в сумі 6361 грн 20 коп.
Речові докази, а саме: документи на 2 арк на мобільний телефон марки "ОРРО АЗХ" 4 CB/128CB на 2 арк, які зберігаються при матеріалах кримінального провадження залишити при матеріалах кримінального провадження.
Вирок може бути оскаржений обвинуваченим, потерпілим, прокурором шляхом подачі апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Рівненський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок суду набирає законної сили, якщо інше не передбачене цим Кодексом після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Вирок, який набрав законної сили, обов'язковий для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для всіх фізичних чи юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягає виконанню на всій території України.
Копія вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору. Інші учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Суддя -