24 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 140/606/25 пров. № А/857/18839/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.04.2025р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання провести нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати, стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (суддя суду І інстанції: Каленюк Ж.В., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 04.04.2025р., м.Луцьк; дата складання повного рішення суду І інстанції: не зазначена),-
14.01.2025р. (згідно з відбитком календарного штемпеля на поштовому відправленні) позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (недоплачених сум грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій) за період з 04.06.2021р. по 04.12.2021р.;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (недоплачених сум грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій) за період з 04.06.2021р. по 04.12.2021р.;
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму недоплаченого грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму на суму недоплаченого грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за весь час затримки цих виплат з 21.01.2021р. по 20.12.2024р. (а.с.1-6, 23).
Розгляд цієї справи, що віднесена процесуальним законом до справ незначної складності, проведено судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами (а.с.25-26).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 04.04.2025р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправними дії відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо несвоєчасного повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби; стягнуто з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 32042 грн. 77 коп.; визнано протиправною бездіяльність відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати місячного грошового забезпечення за період з 21.01.2021р. по 04.06.2021р. (на виконання рішення суду в справі № 140/3931/24); зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати місячного грошового забезпечення за період з 21.01.2021р. по 04.06.2021р. (на виконання рішення суду в справі № 140/3931/24) за весь час затримки виплати відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затв. постановою Кабінету Міністрів /КМ/ України № 159 від 21.02.2001р.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.47-51
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив Військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), який покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні вказаних вимог відмовити (а.с.56-63).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що під час проходження військової служби позивачу виплачувалось належне грошове забезпечення, яке обчислювалось та нараховувалось у межах виділених прикордонному загону коштів, у відповідності до ст.17 Конституції України, ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Апелянт провів розрахунок з позивачем в межах надходжень бюджетних асигнувань у відповідності до вимог чинного законодавства. На день виключення позивача зі списків військової частини спору між сторонами не було, такий виник через значний проміжок часу після звільнення позивача з військової служби.
Оскільки при нарахуванні та виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України є відсутніми.
Окрім цього, 20.12.2024р. ОСОБА_1 на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21.06.2024р. у справі № 140/3931/24 виплачено щомісячне грошове забезпечення за період з 21.01.2021р. по 04.06.2021р., грошову допомогу на оздоровлення за 2021 рік, компенсацію за невикористані дні відпустки з урахуванням розміру грошового забезпечення, визначеного з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік».
Водночас, вказана виплата має разовий характер виплати. Отже, позивачу був виплачений дохід, який не підлягає компенсації.
Також основною умовою для виплати передбаченої ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів; компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Відповідно до ст.3 вказаного Закону сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Таким чином, доводи позовної заяви щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, у зв'язку з порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, є безпідставними.
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач проходив у період з 21.01.2021р. по 05.06.2021р. військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ).
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) № 390-ос від 04.06.2021р. позивача, звільненого наказом № 283-ОС від 21.05.2021р. з військової служби у запас (у зв'язку із закінченням строку контракту), виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 05.06.2021р. (а.с.11).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 21.06.2024 у справі № 140/3931/24, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.11.2024р., зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату (з урахуванням раніше виплачених сум) місячного грошового забезпечення за період з 21.06.2021р. по 04.06.2021р., грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., на відповідні тарифні коефіцієнти (а.с.12-18).
З довідки-розрахунку грошового забезпечення відповідно до рішення суду від 21.06.2024р. у справі № 140/3931/24 (а.с.40) вбачається, що ОСОБА_1 донараховано грошове забезпечення, грошову допомогу для оздоровлення за 2021 рік, грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій, із застосуванням розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2021р. (всього 31941 грн. 45 коп.), та відповідно до банківської виписки за карткою позивача 20.12.2024р. йому виплачено 30344 грн. 38 коп. (після обов'язкових відрахувань до бюджету) (а.с.19).
Спірні правовідносини у цій справі виникли щодо права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на компенсацію втрати частини доходів за період з 21.01.2021р. по 04.06.2021р. у зв'язку із порушенням строків їх виплати за весь час затримки по день фактичної виплати (20.12.2024р.).
Приймаючи рішення та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість застосування положень ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Оскільки суми, що належали позивачу не виплачені в день його звільнення, відповідно до вимог ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Таким чином, в межах заявлених позовних вимог середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні, із врахуванням критеріїв зменшення розміру відшкодування, становить 32042 грн. 77 коп.
Окрім цього, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001р. Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема на суму індексації грошових доходів громадян.
При цьому, право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Нарахування та виплата грошового забезпечення мала бути здійснена відповідачем саме з моменту набуття позивачем права на його нарахування та виплату відповідно в повному обсязі.
Оскільки грошове забезпечення та його складові належать до доходу, який позивач одержує на території України і який не має разового характеру, та враховуючи те, що відповідач здійснив його виплату з порушенням строків, позивач має право на отримання компенсації за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із роз'ясненнями, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Стосовно решти позовних вимог колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Як встановлено зазначеним судовим рішенням, на час звільнення позивача з військової служби відповідачем не проведено повного розрахунку з ним.
Після звільнення позивача з військової служби (05.06.2021р.) на виконання судового рішення відповідач виплатив 20.12.2024р. позивачу заборгованість по місячному грошовому забезпеченню за період з 21.06.2021р. по 04.06.2021р., грошовій допомозі для оздоровлення за 2021 рік, грошовій компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій (надалі - грошове забезпечення) в загальному розмірі 30294 грн. 38 коп.
З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16.
Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз'яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Із змісту роз'яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Як було встановлено під час судового розгляду, заборгованість по грошовому забезпеченню при звільненні в розмірі 30294 грн. 38 коп. не виплачено у день виключення позивача із списків частини, тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
При цьому, право позивача на вказані виплати заперечувалося відповідачем, у зв'язку з чим ОСОБА_1 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом.
Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17).
Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби.
Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.
Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).
Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином:
відповідно до довідки ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (а.с.39) нарахована сума щомісячного грошового забезпечення позивача за квітень-травень 2021 року (тобто за два останні повні місяці перед звільненням), становить 24976 грн. (12488,00 х 2);
середньоденне грошове забезпечення становить 409 грн. 44 коп. (24976/61, де 61 кількість календарних днів у квітні-травні 2021 року);
середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у межах заявленого позивачем періоду становить 74518 грн. 08 коп. (409,44 х 182, де 182 - кількість календарних днів за період з 06.06.2021р. по 04.12.2021р.).
Враховуючи, що донарахований розмір належних позивачу сум за результатами вирішення спору в судовому порядку становить 31941 грн. 45 коп., а розрахований розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 74518 грн. 08 коп. (перевищує більш як вдвічі), то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку згідно з приписами ст.117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022р.) з урахуванням істотності частки донарахованих сум у порівнянні із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні, що становить 0,43 (31941,45 грн/74518,08 грн).
Отже, у межах заявленого позивачем періоду, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, становить 32042 грн. 77 коп. (409 грн. 44 коп. (середньоденна заробітна плата) х 0,43 х 182 дні).
Виходячи з принципу пропорційності, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача слід вважати стягнення на його користь 32042 грн. 77 коп. як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021р. у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021р. у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021р. у справі № 380/5499/20.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України № 2050-ІІІ від 19.10.2000р. «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» /надалі - Закон № 2050-ІІІ/ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затв. постановою КМ України № 159 від 21.02.2001р. /Порядок № 159/.
Згідно зі ст.ст.1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до ст.3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі ст.4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Отже, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення.
Згідно з п.3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Аналіз наведених положень дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої ст.2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159 компенсації, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем пенсії, що носило триваючий характер. У зв'язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постанові від 14.04.2021р. у справі № 465/322/17.
У постанові від 05.03.2020р. у справі № 140/1547/19 Верховний Суд зазначив, що згідно з положеннями ст.4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до ст.6 Закону № 2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Встановлено, що на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21.06.2024р. у справі № 140/3931/24 відповідачем 20.12.2024р. нараховано та виплачено позивачу грошове забезпечення у сумі 30294 грн. 38 коп., що підтверджується матеріалами справи (а.с.19).
Вказані обставини не заперечуються відповідачем.
Отже, несвоєчасне нарахування грошового забезпечення відбулось у зв'язку з протиправним обчисленням відповідачем позивачу його складових, що встановлено судовим рішенням, тобто, з вини органу, що нараховує і виплачує грошове забезпечення, а тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини грошового забезпечення у зв'язку з порушенням строків його виплати.
Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що передбачена Законом № 2050-ІІІ компенсація виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованого грошового забезпечення), а не виконання рішення суду. Оскільки вказані кошти виплачені в результаті нарахування грошового забезпечення та відновлення прав позивача, порушених при виплаті грошового забезпечення у меншому розмірі, вказана сума є доходом в розумінні ст.2 Закону № 2050-ІІІ.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 24.01.2019р. у справі № 159/1615/17, від 29.04.2020р. у справі № 420/2093/16-а, від 16.12.2020 у справі № 521/21718/16-а, від 23.12.2020р. у справі № 640/7975/15-а, від 21.09.2022р. у справі № 816/1627/18.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки позивачу на виконання рішення остаточно виплачено грошове забезпечення 20.12.2024р. за період з 21.01.2021р. по 05.06.2021р., що не заперечується відповідачем, тому судом першої інстанції правильно задоволено позовні вимоги шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати.
Колегія суддів відхиляє решту доводів апелянта, які наведені у поданій ним апеляційній скарзі, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають, а відтак останні не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскарженого судового рішення.
Отже, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволені у визначений спосіб.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
З огляду на результат апеляційного розгляду та відповідно до ст.139 КАС України, понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта ІНФОРМАЦІЯ_3 (Військова частина НОМЕР_1 ).
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.04.2025р. в адміністративній справі № 140/606/25 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ).
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного судового рішення: 24.03.2026р.