П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/18823/25
Перша інстанція: суддя Самойлюк Г.П.,
повний текст судового рішення
складено 11.12.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянки Таджикистану ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2025 року по справі за позовом громадянки Таджикистану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
У червні 2025 року громадянка Таджикистану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (далі - позивач), звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС), в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 19.05.2025 року №25-25, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , та неповнолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..
В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що позивачка є громадянкою Таджикистану, за віросповіданням є мусульманкою-суніткою. Позивачка через дотримання релігійних канонів, а саме носіння хеджабу, зазнавала цькування з боку правоохоронних органів, дискримінації та осуду під час навчання у школі. Позивачка побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути ув'язнена через слідування норм ісламу, закликами до сповідування норм ісламу та носіння хеджабу в публічних місцях. Також батько позивачки через релігійні переконання, неодноразово затримувався співробітниками правоохоронних органів з метою подальшого ув'язнення та отримував погрози. Таким чином, у разі повернення в країну походження, позивачка може стати жертвою переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач не погоджуються з оскаржуваним рішенням відповідача, вважає його протиправним та таким що підлягає скасуванню з огляду на те, що відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження та країні громадянської належності, а оцінка побоювань позивачів повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявами за захистом, що підтверджує наявність підстав для визнання їх особами, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Дану справу було розглянуто судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.
З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою Республіки Таджикистан, місце народження -Таджикистан, Согдійська область, смт. Палас, національність - таджичка, віросповідання - іслам (суніт).
В серпні 2021 року ОСОБА_1 легально прибула на територію України авіарейсом м. Ташкент (Узбекистан) - м. Київ (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду за кордон № НОМЕР_1 .
30.09.2024 ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, зазначивши, що батько двічі був ув'язнений до тюрми та після того, як його відпустили, до них приходили додому, проводили обшуки. Також її виганяли зі школи із-за хустки. Коли її зустрічали на вулиці співробітники, останні кричали та заставляли зняти хустку. Після вказаних подій їм довелося покинути Таджикистан. В 2021 році вони поїхали в м. Ташкент (Узбекистан) та через 2 дні до України. Батько відсидів у в'язниці через те, що був релігійним, відвідував мечеть. Також, ОСОБА_1 просила надати захист для дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..
18.10.2024 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ №210 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.12.2024 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ №253 про продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12.03.2025 року за результатами розгляду особової справи позивача (№2024OD0028) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
19.05.2025 року Державною міграційною службою України прийнято оскаржуване рішення №25-25 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Таджикистану ОСОБА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачки є непідтвердженими, остання не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивачка вказала, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Законом України №1185-XIV від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч.1 цієї ж статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до абз.5 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з ч.11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, з аналізу п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно із ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29.04.2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Висновком ГУ ДМС України в Одеській області від 12.03.2025 року за результатами розгляду особової справи позивача (№2024OD0028) обґрунтовано доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Також з матеріалів особової справи позивача вбачається, що 03.03.2020 року ОСОБА_1 оформлено паспортний документ для виїзду закордон серії НОМЕР_2 , дійсний до 02.03.2030 року.
В серпні 2021 року ОСОБА_1 легально прибула на територію України авіарейсом м. Ташкент (Узбекистан) - м. Київ (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду закордон № НОМЕР_1 , термін дії до 02.03.2030 року.
Отже, позивачка безперешкодно отримала паспорт, пройшла митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні її громадянської належності.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як зазначено вище, позивач із заявою про надання захисту в Україні звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області більш ніж через 3 роки з моменту прибуття в Україну, тобто всупереч наведеним вище приписам чинного законодавства.
Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що з серпня 2021 року позивачка перебувала на території України нелегально. Лише 30.09.2024 року, тобто через 3 роки після потрапляння на територію України та перебування на території України нелегально з серпня 2021 року, позивачка вперше звернулася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту.
Верховним Судом в постанові від 16.02.2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20, від 06.08.2020 року у справі №420/3327/19, від 01.07.2020 року у справі №420/3057/19, від 28.04.2020 року у справі №420/3757/19, 07.09.2020 року по справі №420/6110/18.
Таким чином, вищевикладене свідчить, що позивач порушила вимоги ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про надання міжнародного захисту позивач зазначила про те, що її батько двічі був ув'язнений до тюрми, оскільки був релігійним, та після того, як його відпустили до них приходили додому, проводили обшуки. Також її виганяли зі школи із-за хіджаба. Коли її зустрічали на вулиці співробітники то кричали та заставляли її зняти хіджаб. Після вказаних подій їм довелося покинути Таджикистан.
В 2021 році вони поїхали в Ташкент (Узбекистан) та через 2 дні (в серпні 2021 року) прибули на територію України та вже 05.09.2021 року (у місячний термін) між позивачкою та громадянином Таджикистану ОСОБА_4 відбувся ніках (релігійний шлюб (одруження).
Крім того, як зазначила позивач, першим переїхав до України її батько (в 2019 році), згодом брат та в подальшому вона та мама.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що наведені вище обставини, в сукупності, та подальше довготривале звернення за захистом, може свідчити про те, що переїзд позивачки був спланований та не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
Також з матеріалів справи вбачається, позивач має ID-картку НОМЕР_3 від 17.01.2020 року, строк дії до 16.01.2030 року, що свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняла захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем у відповідності до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд першої інстанції вірно зазначив, що аналізом матеріалів особової справи позивачки неможливо обґрунтувати причин її виїзду до України та неможливості добровільного повернення її до Таджикистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Крім того, аналізом матеріалів особової справи та разом із наявною інформацією по країні громадянського походження щодо позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Колегія суддів погоджується з тим, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Заявником не повідомлено обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Висловлені заявником твердження щодо наявної загрози для неї у випадку повернення на Батьківщину не прийнято органом ДМС в якості підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи проведений аналіз наявних документів, твердження позивача під час проведених процедур, опрацьовану інформацію за країною походження особи з достовірних джерел.
За результатами опитування органом міграційної служби встановлено, що ОСОБА_1 ніколи не зазнавала проблем із представниками органів державної влади на території Таджикистану (арк. 5 співбесіди від 16.10.2024 року); заявниця ніколи не займалась активістською, громадською або релігійною діяльністю на Батьківщині (арк. 6 співбесіди від 16.10.2024 року); шукач захисту мала право вільно переміщуватись територією Таджикистану, користувалася державними послугами, вела звичайне життя (арк. 6 співбесіди від 16.10.2024 року).
Тобто, під час опитування та анкетування позивачем самостійно підтверджено відсутність загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Додатково, позивачем повідомлено про відсутність дискримінації, пов'язаної з расовою, національною належністю чи політичними поглядами. Так, заявницею повідомлено, що вона мала змогу безперешкодного дотримання в Таджикистані канонів ісламу, її родичі відвідують мечеть, дотримуються релігійних норм, адреси проживання не змінювали, користуються загальними нормами прав і поведінки та не зазнають серйозної шкоди чи дискримінації.
Також, за результатами дослідження повідомленої інформації міграційному органу, останнім встановлено, що відомості, що можуть підтвердити обставину належності заявниці до певної (окремої) соціальної групи не виявлені (арк. 4 співбесіди від 16.10.2024 року). Політичною, агітаційною чи іншою інформаційною діяльністю на території Таджикистану не займалася, окремих політичних переконань, що можуть слугувати підставою для переслідування компетентними органами країни громадянської належності не має, до категорій ризику заявниця не належить (арк. 4 співбесіди від 16.10.2024 року).
Твердження позивача про те, що її батько відсидів у в'язниці через те, що був релігійним та відвідував мечеть не знайшло будь яких підтверджень в матеріалах справи.
Крім цього, можливе кримінальне минуле батька позивача не пов'язане із ймовірним її переслідуванням або дискримінацією, у тому числі за умов повернення позивача до Таджикистану.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що згідно інформації по країні походження позивача - Республіки Таджикистан, в переважній відсотковій кількості населення Таджикистану сповідує іслам (суніт), в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення № 25-25 від 19.05.2025 року відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
В той же час, в постанові від 07.09.2020 року по справі №420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі №815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі №420/5266/18.
Згідно з п.п.99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Позивач не відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою внаслідок таких побоювань. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Отже, наведені вище обставини та аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Під час проживання в Таджикистані позивач не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином, відповідач дійшов вірно висновку, що факти, повідомлені позивачкою на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі її повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Стосовно доводів позивачки щодо заборони носіння хіджабу, колегія суддів зазначає наступне.
Дійсно, у 2024 році у Таджикистані було прийнято закон, яким заборонено носіння хіджаба в громадських місцях.
Разом з тим, випадки непрямої дискримінації, що проявлялась у забороні публічного носіння одягу, який закривав обличчя, були предметом розгляду в справах “Дакір проти Бельгії» (заява №4619/12; рішення від 11.07.2017 року) та “Белкасемі і Оуссар проти Бельгії» (заява №37798/13; рішення від 11.07.2017 року), у яких Суд встановив відсутність порушення.
Зокрема, у справі “Белкасемі і Оуссар проти Бельгії» Суд зробив висновок, що турбота про забезпечення поваги до мінімальних гарантій життя в суспільстві може розглядатися як елемент “захисту прав і свобод інших» і що заборона була виправданою в принципі лише тією мірою, якою вона прагнули гарантувати умови “спільного проживання». Йдеться про захист умов взаємодії між окремими особами, які для держави є важливими для забезпечення функціонування демократичного суспільства. Таким чином, питання про те, чи буде вуаль, що закриває обличчя, прийнятою в бельгійській публічній сфері, було вибором суспільства.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що заборона носіння хіджаба у країні громадянської належності не є безумовною підставою для визнання позивачки біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що Таджикистан є державою, в якій переважна більшість населення сповідує іслам та через відсутність обґрунтування з боку позивачки, що подібна заборона спрямована саме проти певної релігійної групи.
Будь-яких інших обґрунтованих підстав для визнання позивачки біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, нею зазначено не було і в ході розгляду справи не встановлено.
При цьому, судова колегія також не приймає до уваги посилання позивачки на те, що при прийнятті спірного рішення відповідач не проаналізував та не врахував інформацію по країні походження заявника, оскільки вказані доводи спростовуються матеріалами справи.
Таким чином, колегія суддів погоджується з рішення ДМС від 19.05.2025 року №25-25, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому таке рішення скасуванню не підлягає.
Щодо вимог про зобов'язання ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно неповнолітніх дітей позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , колегія суддів зазначає, що неповнолітні діти позивача не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Вказані діти позивача народились на території України та не потребують проходження вказаної процедури і не потребують визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.311, ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу громадянки Таджикистану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач К.В. Кравченко
Судді О.В. Джабурія Н.В. Вербицька