Дата документу 18.03.2026 Справа № 337/4888/25
Єдиний унікальний №337/4888/25 Головуючий у 1 інстанції Завгородній Є.В. Провадження № 22-ц/807/606/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
18 березня 2026 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Смакотіної В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Хортицькі лінії» до ОСОБА_1 , третя особа: фізична особа-підприємець ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення,-
У вересні 2025 року Позивач ТОВ «Хортицькі лінії» звернувся з позовом до відповідача ОСОБА_1 , про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що 26.11.2023 близько 13.00 години відповідач, керуючи автомобілем ВАЗ-21099, д.н. НОМЕР_1 , здійснюючи рух по проїзній частині автошляху Н-14, не переконавшись, що це буде безпечним, здійснив виїзд автомобіля на смугу зустрічного руху, де допустив зіткнення з вантажним автомобілем DAF, д.н. НОМЕР_2 , з автопричепом Krone, д.н. НОМЕР_3 , які належать на праві власності третій особі ( ОСОБА_2 ) та перебувають в оренді у позивача на підставі договору. Внаслідок зіткнення пасажир автомобіля ВАЗ-21099 загинув, а транспортні засоби зазнали механічних ушкоджень. Вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21.04.2025 відповідача визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України. Оскільки кримінальним правопорушенням, яке вчинив відповідач, завдано матеріальних збитків позивачу, останній просить стягнути з відповідача розмір відшкодування та судові витрати.
Просили стягнути з відповідача різницю між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди (341 671,95-90,781,50=250 890,45 грн), оскільки транспортний засіб вважається фізично знищеним (його ремонт є економічно необгрунтованим), за вирахуванням суми страхового відшкодування, сплаченого ПрАТ «УПСК» в межах страхового ліміту (160 000,00 грн). Також просить стягнути з відповідача витрати на евакуацію транспортного засобу в розмірі 30 800,00 грн та витрати на проведення експертного транспортно-товарознавчого дослідження у розмірі 8 000,00 гривень (всього до стягнення - 129 690,45 грн).
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Хортицькі лінії» відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, у розмірі 90 890,45 грн, витрати на евакуацію транспортного засобу у розмірі 30 800,00 грн, витрати на експертне транспортно-товарознавче дослідження у розмірі 8 000,00 грн, а також витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн, всього на суму 137 690,45 грн (сто тридцять сім тисяч шістсот дев'яносто гривень 45 копійок).
Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 3 028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень 00 копійок).
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просили рішення суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначають, що оскаржуване рішення є таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
23 лютого 2026 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
23 лютого 2026 року від представника ТОВ «Хортицькі лінії» - Саланської І.Л. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що розмір шкоди (90 890,45 грн), що визначається як різниця між вартістю автомобіля до ДТП (341671,95 грн) та після ДТП (90781,50 грн) за вирахуванням страхового відшкодування, виплаченого страховиком в межах ліміту страхування цивільно-правової відповідальності (160 000,00 грн) є обгрунтованим та таким, що підтверджується належними та допустимими доказами в цій справі.
Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 26.11.2023 близько 13.00 години відповідач, керуючи автомобілем ВАЗ-21099, д.н. НОМЕР_1 , здійснюючи рух по проїзній частині автошляху Н-14, не переконавшись, що це буде безпечним, здійснив виїзд автомобіля на смугу зустрічного руху, де допустив зіткнення з вантажним автомобілем DAF, д.н. НОМЕР_2 , з автопричепом Krone, д.н. НОМЕР_3 , які належать на праві власності третій особі ( ОСОБА_2 ) та перебувають в оренді у позивача на підставі договору. Внаслідок зіткнення пасажир автомобіля ВАЗ-21099 загинув, а транспортні засоби зазнали механічних ушкоджень.
Вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21.04.2025 у справі № 390/1102/24 відповідача визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України
Вказаний вирок не оскаржувався та набрав законної сили 22.05.2025.
Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Автомобіль ВАЗ-21099, д.н. НОМЕР_1 , на якому пересувався ОСОБА_1 в момент ДТП, є приватним транспортним засобом, свідоцтво про реєстрацію на ім'я фізичної особи ОСОБА_4 . У протоколі допиту підозрюваного ОСОБА_1 зазначив, що автомобіль перебував у його користуванні, був у технічно справному стані, він його обслуговував самостійно, тобто відповідач на відповідній правовій підставі (право користування як інше речове право) володів вказаним автомобілем, що ним не спростовано.
Згідно з висновком експертного транспортно-товарознавчого дослідження № 13 від 28.07.2025 вартість відновлювального ремонту колісного транспортного засобу DAF 95 XF 430, д.н. НОМЕР_2 , становить 702 137,19 гривень. Матеріальний збиток, завданий власнику внаслідок ДТП, дорівнює ринковій вартості автомобіля та становить 341 671,95 грн. Ринкова вартість транспортного засобу після ДТП становить 90 781,50 гривень.
Страховик ПрАТ «УПСК» сплатив позивачу страхове відшкодування у розмірі 160 000 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 162230269 від 07.07.2025.
Вартість витрат на послуги евакуації, понесених позивачем, підтверджується рахунком-фактурою № СФ-0000055 від 28.06.2025, актом № ОУ-000005 від 28.06.2025, платіжною інструкцією від 28.06.2025 № 4693 на суму 30 800,00 грн.
Вартість витрат на підготовку висновку товарознавчого дослідження, підтверджується рахунком від 10.07.2025, актом виконаних робіт від 22.07.2025, платіжною інструкцією від 21.07.2025 № 4748 на суму 8 000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (пункт 1 частини другої зазначеної статті).
У частинах першій, другій статті 1166 ЦК України вказано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (частина друга статті 1187 ЦК України).
У статті 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулює Закон України від 01 липня 2004 року № 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон № 1961-IV), який спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) виснувала, що відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-IV у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування або розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV).
Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст. 5 Закону).
Статтею 6 Закону «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що оскільки в ДТП брали участь два автомобілі, які в силу частини першої статті 1187 ЦК України є джерелами підвищеної небезпеки, то, враховуючи вимоги статті 1188 ЦК України, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.
Враховуючи, що головною умовою для покладення на особу цивільно-правової відповідальності у вигляді зобов'язання відшкодувати заподіяну шкоду є наявність повного складу цивільного правопорушення.
Вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21.04.2025 у справі № 390/1102/24 відповідача визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України
Вказаний вирок не оскаржувався та набрав законної сили 22.05.2025.
Таким чином, вина ОСОБА_1 у даній ДТП доведена та встановлена вказаним вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21.04.2025 у справі № 390/1102/24.
Доводи апеляційної скарги не спростовують вищевикладене.
Відповідно до приписів статті 12 Цивільного процесуального кодексу України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в статті 81 Цивільного процесуального кодексу України.
Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона несе ризик наслідків, пов'язаних із ненаданням доказів.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
При цьому, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).
Як визначено у ст.ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Одним із засобів доказування є висновок експерта. Згідно з ч.3 ст. 102 ЦПК України висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Відповідно до ст. 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
Положеннями ЦПК України передбачено обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи.
Згідно з висновком експертного транспортно-товарознавчого дослідження № 13 від 28.07.2025 вартість відновлювального ремонту колісного транспортного засобу DAF 95 XF 430, д.н. НОМЕР_2 , становить 702 137,19 гривень.
Матеріальний збиток, завданий власнику внаслідок ДТП, дорівнює ринковій вартості автомобіля та становить 341 671,95 грн.
Ринкова вартість транспортного засобу після ДТП становить 90 781,50 гривень.
Відповідно до положень ст. 30 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди. Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди.
Колегія суддів в повній мірі погоджується з висновком суду першої інстанції, що встановлюючи розмір позовних вимог як різницю між ринковою вартістю автомобіля до ДТП та після ДТП (вартістю залишків) з урахуванням виплаченого страховиком страхового відшкодування (160 000 грн), позивач дійшов правильного висновку про розмір шкоди, пов'язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, з огляду на перевищення вартості відновлювального ремонту над вартістю транспортного засобу до ДТП.
Тобто розмір шкоди (90 890,45 грн), що визначається як різниця між вартістю автомобіля до ДТП (341671,95 грн) та після ДТП (90781,50 грн) за вирахуванням страхового відшкодування, виплаченого страховиком в межах ліміту страхування цивільно-правової відповідальності (160 000,00 грн) є обґрунтованим та таким, що підтверджується належними та допустимими доказами в цій справі.
Правильним є також висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інших витрат, а саме вартості витрат на евакуацію - 30 800,00 грн та вартості висновку товарознавчого дослідження - 8 000,00 грн, оскільки такі витрати підтверджується належними та допустимими доказами.
Щодо доводів апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача понесених витрат на професійну правничу допомогу колегія суддів зазначає наступне.
Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України).
За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).
Одним із принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Водночас процесуальне законодавство передбачає критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу в судовому спорі. Так, за змістом частин першої та третьої статті 133 і частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу є одним з видів судових витрат, які розподіляють між сторонами залежно від результатів вирішення судової справи.
Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких відносять зокрема, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Стороною позивача на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу надано: договір № 24/10 від 24.10.2025 про надання правової допомоги, додаткову угоду № 2 від 24.10.2025, акт № 2 від 08.12.2025 на суму 8 000,00 грн, рахунок № 2 від 05.09.2025, платіжну інструкцію № 4873 від 05.09.2025 в розмірі 8 000,00 грн.
Частина четверта цієї статті передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною четвертою цієї статті Кодексу визначено, що якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.
Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) обґрунтованість, 4) розумність і співмірність їх розміру відповідно до ціни позову, а також з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, а також значення справи для сторін.
Принцип змагальності під час вирішення цього питання знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.
Водночас у частинах третій - п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.
Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
У постановах від 19 лютого 2022 року у справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.
Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.
Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Беручи до уваги викладене та зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, взявши до уваги умови договору про надання правової допомоги, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 8 000 грн.
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Безпідставними є посилання апеляційної скарги на судову практику Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Посилання в апеляційній скарзі на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, які мають суттєве значення, є безпідставними, оскільки скаржник не надав належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, з якими погоджується суд апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 24 березня 2026 року.
Головуючий
Судді: