23 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 500/1618/25 пров. № А/857/25065/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О.І.,
Запотічного І.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року (головуючий суддя Дерех Н.В.) ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження в м. Тернопіль, у справі №500/1618/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
24 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо відмови у проведенні розрахунку підвищення пенсії ОСОБА_1 та невиплаті йому підвищення пенсії як особі, що необґрунтовано зазнала політичних репресій, у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» із розрахунку 50 відсотків мінімальної пенсії за віком, зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок підвищення пенсії у розмірі 50 відсотків мінімальної пенсії за віком згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 05.05.2018, визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо відмови у проведенні ОСОБА_1 перерахунку стажу роботи як особі, що необґрунтовано зазнала політичних репресій відповідно до статті 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення, зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок стажу роботи згідно з статті 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення», як пільгу по обчисленню стажу роботи до розрахунку пенсії у потрійному розмірі за час відбування покарання у засланні з 23.11.1950 по 03.01.1957 на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного режиму 1917-1991 років», починаючи з 05.05.2018.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії ОСОБА_1 за пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII у розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком як члену сім'ї репресованої особи. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії в розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком, згідно з пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII як члену сім'ї репресованої особи, починаючи з 04.12.2024. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до вимог статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй, отже Закон України «Про пенсійне забезпечення» має вищу юридичну силу ніж Постанова Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року №654, а тому застосуванню в даному випадку підлягає саме вказаний Закон. Оскільки позивач є членом сім'ї репресованих осіб, визнаний реабілітованим та відповідно має право на пільги і компенсації, встановлені Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років», відтак є особою, яка знаходилася на спецпоселенні, а саме була виселена, як член сім'ї учасника ОУН, та згодом визнана реабілітованим у відповідності до вимог профільного Закону.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Головне управління Пенсійного фонду в Тернопільській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року та в позові відмовити повністю. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що оскільки відповідач як суб'єкт владних повноважень реалізує свої повноваження в межах бюджетних зобов'язань за наявності відповідних бюджетних призначень, а відтак спірні виплати можуть бути проведені лише в межах відповідних бюджетних асигнувань, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України №654 від 16.07.2008.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що позивач перебуває на обліку у ГУ ПФУ в Тернопільській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV). Позивачу виплачується підвищення до пенсії як члену сім'ї репресованої особи в сумі 43,52 грн.
Згідно посвідчення серії НОМЕР_1 , позивач має право на пільги і компенсації, встановлені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Згідно архівної довідки Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області №2-Г-1/2025 від 22.01.2025, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3., разом з батьками: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1., та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2., на підставі наказу МДБ СРСР № 00386 від 20.10.1948 року рішенням позасудових органів в адміністративному порядку, як членів сім'ї посібника учасникам ОУН, 23 листопада 1950 року було виселено з с. Тростянець Тернопільського району Тернопільської області на спецпоселення в Іркутську область з конфіскацією майна. Виселення затверджено Особливою Нарадою при МДБ СРСР від 23.12.1950 р., протокол № 59. На поселенні під наглядом спецкомендатури родина Гавдида перебувала до 03.01.1957 року. Звільнені на підставі Ухвали Верховного Суду УРСР від 21.11.1956 року. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 21.11.1956 року постанова Особливої наради при МДБ СРСР від 23.12.1950 р. про виселення родини Гавдида відмінена, справа закрита. На підставі Закону України від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - реабілітовані.
У відповідь на звернення позивача від 04.12.2024, яке зареєстроване 12.12.2024 за вх.№9533/Г-1900-24 щодо перерахунку пенсії, листом Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 25.12.2024 позивача повідомлено про те, що виплата підвищення як члену сім'ї, яку примусово переселено, проводиться відповідно до вимог чинного законодавства в сумі 43,52 грн. Крім цього, відповідач зазначив, що в матеріалах пенсійної справи відсутні документи, які б підтверджували, що позивач працював на спецпоселенні, тому для зарахування до стажу роботи у потрійному розмірі періоду перебування на спецпоселенні підстав немає.
Не погодившись із діями відповідача щодо відмови у проведенні нарахування підвищення до пенсії та у проведенні перерахунку стажу роботи у потрійному розмірі за час перебування у засланні, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Зі змісту частини 3 статті 23 Загальної Декларації прав людини та пункту 4 частини 1 Європейської Соціальної хартії випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.
Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
З метою відновлення історичної справедливості, встановлення порядку реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновлення їхніх політичних, соціальних, економічних та інших прав, визначення порядку відшкодування шкоди, завданої таким особам унаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 № 962-XII, (назва в редакції Закону № 2325-VIII від 13.03.2018) (далі - Закон № 962-XII).
Відповідно до положень статті 1-1 Закону № 962-XII репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім'ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім'єю і були пов'язані спільним побутом.
Згідно з положеннями статті 1-2 Закону № 962-XII реабілітованими визнаються особи, зокрема, стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.
Статтею 2 Закону № 962-XII формою репресії визнано вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР.
Направлення у заслання, вислання та спеціальні поселення в адміністративному порядку - застосування репресій на підставі рішень місцевих органів влади, адміністративних органів, посадових осіб чи громадських організацій з політичних мотивів до сімей осіб, репресованих за обвинуваченням у контрреволюційних злочинах; до осіб, визнаних соціально небезпечними у політичному відношенні, противниками колективізації; до обвинувачених у зв'язках з так званими «ворогами народу», у приналежності до політичних партій тощо.
Як це правильно встановлено судом першої інстанції, позивач відноситься до категорії осіб із статусом особи яка піддалася висланню, оскільки останній примусово виселений з місця його постійного проживання в Україні до спецпоселення у іншу місцевість, як член сім'ї учасника ОУН.
Так, з архівної довідки від 22.01.2025 №2-Г-1/2025 убачається, що позивач піддавався саме висланню, а не засланню, що законодавець власне виокремив, як різні поняття, і категорії осіб, які під них підпадають. Зокрема, як зазначено в архівній довідці, позивач як член сім'ї учасника підпілля ОУН, разом з батьками, позасудовими органами в адміністративному порядку 23 листопада 1950 року був виселений з с. Тростянець Тернопільського району Тернопільської області на спецпоселення в Іркутську область.
Відповідно до пункту 6 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV) до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення». Зазначені надбавки та підвищення встановлюються в розмірах, що фактично виплачувалися на день набрання чинності цим Законом з наступною індексацією відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення. Виплата їх здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно з пунктом «г» частини 1 статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII призначені пенсії підвищуються репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.
Водночас, за чинним законодавством розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими частиною 1 статті 28 Закону №1058-IV відповідно до якої мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
Відповідно до положень частини 1 статті 2 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 №966-XIV прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної пенсії за віком.
Згідно з статтею 4 Закону України «Про прожитковий мінімум» прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Так, положення частини 4 статті 28 Закону №1058-IV згідно з якою мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений частинами першою - третьою цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом, на переконання суду апеляційної інстанції, не є перешкодою для застосування даної величини (мінімального розміру пенсії за віком) до обрахування інших пенсій чи доплат пов'язаних з мінімальною пенсією за віком, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого крім передбаченого частиною 1 цієї статті мінімального розміру пенсії за віком. Іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає.
Водночас, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян» від 16 липня 2008 року № 654 репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, підвищення проводиться в розмірі 54,4 гривні, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - 43,52 гривні.
Доплата до пенсії позивачу Управлінням нараховувалась та виплачувалась у розмірі 43,52 гривні.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до вимог статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй.
Закон України «Про пенсійне забезпечення» має вищу юридичну силу ніж Постанова Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року №654, а тому застосуванню в даному випадку підлягає саме вказаний Закон.
Враховуючи вказане, виходячи із визначених загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, підвищення до пенсії позивачу повинно обчислюватися не на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №654, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав, а у відповідності до Закону України «Про пенсійне забезпечення», який має вищу юридичну силу.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права висловлена Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2018 у справі № 446/1549/16-а, від 21 листопада 2018 у справі № 446/1563/16-а, від 31 жовтня 2019 у справі №442/6456/17, від 04 березня 2020 у справі №446/1566/16-а.
Враховуючи вказане, за встановлених обставин у справі суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що дії відповідача щодо виплати позивачу надбавки до пенсії як члену сім'ї політично репресованого відповідно норм Постанови Кабінету Міністрів України №654 є протиправним, тоді як позивач є членом сім'ї репресованих осіб, визнаний реабілітованим, а відповідно до посвідчення серія НОМЕР_1 від 24.07.1993 має право на пільги і компенсації, встановлені Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років», відтак є особою, яка знаходилася на спецпоселенні, а саме була виселена, як член сім'ї учасника ОУН, та згодом визнана реабілітованим.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції вирішуючи даний спір правильно визнав протиправною відмову у проведенні нарахування та виплати підвищення пенсії як члену сім'ї репресованої особи, яку у подальшому було реабілітовано у розмірі, передбаченому п. «г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25 відсотків мінімальної пенсії за віком, та належним способом захисту порушених прав зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області здійснити перерахунок та виплату позивачу підвищення пенсії у розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком згідно із п. «г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 04.12.2024 (з дати звернення із відповідною заявою про перерахунок пенсії).
Оскільки в силу приписів ст.308 КАС України сторони не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові, а відтак суд апеляційної інстанції в цій частині оцінку рішенню не надає.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави задоволення позовних вимог частково, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування, оскільки не впливають на законність судового рішення.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року у справі № 500/1618/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний