23 березня 2026 року
м. Київ
справа № 455/645/25
провадження № 51-1038ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду
у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого
ОСОБА_5 на вирок Старосамбірського районного суду Львівської області
від 19 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 03 лютого
2026 року у кримінальному провадженні №12022141320000476 щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Горлівка Донецької області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого
ст. 336 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Старосамбірського районного суду Львівської області від 19 листопада
2025 року ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено до покарання за ст. 336 КК
у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Вирішено питання щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 03 лютого 2026 року вказаний вирок щодо ОСОБА_5 залишено без змін.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він, будучи військовозобов'язаним у зв'язку з прийняттям Указу Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року "Про загальну мобілізацію" та належним чином повідомленим у встановленому законом порядку про наслідки неявки на загальну мобілізацію, прибув 23 березня 2022 року та 22 липня 2024 року до призовної дільниці ІНФОРМАЦІЯ_2 , що розташована у АДРЕСА_2 , та 11 травня 2022 року і 31 липня 2024 року відповідно пройшов військово-лікарську комісію, якою визнаний здоровим та придатним
до проходження військової служби, після чого 27 лютого 2022 року та 16 липня
2024 року подав заяви до ІНФОРМАЦІЯ_2 про відмову
від призову на військову службу під час загальної мобілізації, оскільки це суперечить його релігійним поглядам, однак після вручення йому 12 березня 2025 року повістки, згідно якої він мав з'явитися 12 березня 2025 року на 11:30 до ІНФОРМАЦІЯ_2 за вказаною вище адресою на відправку для проходження військової служби під час мобілізації, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, маючи можливість прибути, у вказаний час не прибув до вказаного місця, чим порушив вимоги ст. 65 Конституції України, статті 1, 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та вимоги Указу Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-ІХ «Про загальну мобілізацію», тобто ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
Вимоги та узагальнені доводи, викладені в касаційній скарзі
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , покликаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК
за відсутності в діянні його підзахисного складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
В обґрунтування наведених вимог вказує на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, які підтверджували наявність у ОСОБА_5 сталих, послідовних особистих релігійних переконань, несумісних із виконанням військового обов'язку, належність останнього до Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, повністю проігнорував неодноразово встановлений Європейським судом з прав людини факт того, що віровчення Свідків Єгови не дозволяють їм виконувати будь-яку військову службу, навіть якщо вона не пов'язана з використанням зброї, допустив безпідставну дискримінацію у формі нічим не вмотивованого застосування
до ОСОБА_5 висновків Верховного Суду, які стосувалися осіб, що перебувають
у іншому становищі ніж обвинувачений, а саме є представниками іншої релігійної організації християнської спільноти «Церкви адвентистів Сьомого дня». Зауважує, що ОСОБА_5 вже більше 25 років є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та у зв'язку із його глибокими релігійними переконаннями для нього неприйнятно бути військовослужбовцем як зі зброєю, так і без неї. Наголошує, що право на відмову від військової служби, а також на заміну військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою з релігійних мотивів не може бути обмежене під час воєнного стану або з міркувань національної безпеки. Також в обґрунтування своєї позиції покликається на рішення Європейського суду
з прав людини, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, практику Верховного Суду. Стверджує, що ОСОБА_5 мав усі підстави для сумлінної відмови від військової служби в порядку ч. 2 ст. 35 Конституції України та ст. 9 Конвенції через власні несумісні із військовою службою релігійні переконання та свою належність
до релігійної організації, чиї віровчення виключають можливість проходження військової служби, в тому числі без зброї. Вважає, що правова оцінка подій, яка дала підстави визнати ОСОБА_5 винним за ст. 336 КК не є єдиною, узгодженою та безспірною. Звертає увагу на неодностайність правової позиції об'єднаної палати ККС, викладеної у постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, з огляду
на наявність окремої думки; вважає висновки вказаної постанови такими, що зроблені внаслідок очевидної юридичної помилки.
У клопотанні, доданому до касаційної скарги, захисник просить передати кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 за його касаційною скаргою на вищезазначені вирок та ухвалу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказуючи на наявність виключної правової проблеми із урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Як убачається із копії вироку, суд першої інстанції, мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
ст. 336 КК, послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів
ст. 94 КПК.
Засуджений ОСОБА_5 , як видно з копій судових рішень, свою вину у пред'явленому обвинуваченні не визнав і пояснив, що в 2022 році він добровільно з'явився в ІНФОРМАЦІЯ_2, щоб стати на облік; у 2024 році він також сам прийшов в ІНФОРМАЦІЯ_2 та постійно просив про заміну військової служби на альтернативну, оскільки є охрещеним Свідком Єгови з 1999 року; на підставі ст. 35 Конституції України хоче проходити альтернативну службу; у 2022 році йому майор з ІНФОРМАЦІЯ_2 пропонував службу, не пов'язану з використанням зброї; він проходив ВЛК та жодних протипоказань не було, також не було і жодних обставин,
які б перешкоджали йому з'явитися до ІНФОРМАЦІЯ_2; зазначив, що згідно своїх релігійних переконань не може бути навіть військовим капеланом чи кухарем, бо вони все одно
є військовослужбовці; бажає захищати державу, однак не воювати; під час повномасштабного вторгнення жодних конкретних дій не вчиняв, які б допомогли іншим, волонтером не був; переконаний в тому, що бути військовим суперечить Божій волі і військова служба для нього неприйнятна.
Незважаючи на таку позицію засудженого, місцевий суд належним чином проаналізував і оцінив показання свідків ОСОБА_6 (перебував на посаді
в. о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_7 (з 22 листопада 2024 року є стрільцем 3-го відділення охорони взводу охорони в ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_8 (друг обвинуваченого ОСОБА_5 і його брат по вірі).
Крім того, суд у вироку послався на дані, що містяться у: листі начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , адресованого керівнику Самбірської окружної прокуратури № 10/7847 від 12 серпня 2022 року, з якого відомо, що згідно Указу Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» в Україні триває призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України; рапорті начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 05 серпня 2022 року, з якого відомо, що військовозобов'язаний ОСОБА_5 ухиляється від призову на військову службу під час мобілізації в період дії правового режиму воєнного стану; направленні на медичний огляд військово-лікарською комісією ОСОБА_5 з метою визначення придатності до військової служби № 892 від 09 травня 2022 року; довідці військово-лікарської комісії від 11 травня 2022 року № 892, згідно з якою ОСОБА_5 визнано придатним до військової служби; військовому квитку серії НОМЕР_1 , згідно з яким ОСОБА_5 придатний до військової служби; довідці центру Свідків Єгови релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» № 4051 від 22 липня 2022 року,
з якої відомо, що ОСОБА_5 з 13 березня 1999 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні; листі начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 675/І від 14 березня 2025 року, з якого відомо, що ІНФОРМАЦІЯ_2 на виконання Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» здійснюється призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації; відповіді т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 на заяву громадянина ОСОБА_5 , зареєстрованої на номером 2444
від 12 березня 2025 року; рапорті т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якого відомо, що військовозобов'язаний ОСОБА_5 відмовляється від призову на військову в період дії правового режиму воєнного стану у зв'язку з релігійними переконаннями; розписці, з якої вбачається, що 12 березня 2025 року ОСОБА_5 отримав повістку; військово-обліковому документі № НОМЕР_2, з якого відомо, що
ОСОБА_5 є придатним на підставі довідки Старосамбірської територіальної позаштатної постійно діючої військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_2 ; заяві ОСОБА_5 від 30 січня 2025 року, адресованій начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якій він зазначив, що є активним охрещеним Свідком Єгови з березня 1999 року, його релігійні переконання не дозволяють йому брати участь у військовій службі на основі біблійної заборони; протоколі тимчасового доступу до речей і документів від 18 березня 2025 року; протоколі огляду документів
від 20 березня 2025 року; заяві ОСОБА_5 від 12 березня 2025 року, адресованій начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якій ОСОБА_5 зазначає, що він є охрещеним Свідком Єгови з 1999 року, його релігійні переконання не дозволяють йому брати участь у військовій службі; листі генерального директора Комунального некомерційного підприємства Старосамбірської міської ради «Старосамбірської районної лікарні» № 227 від 18 березня 2025 року, з якого відомо, що громадянин ОСОБА_5 в період з 12 березня 2025 року за медичною допомогою не звертався; листі директора департаменту охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації, з якого відомо, що згідно з даними, наданими обласними закладами охорони здоров'я та закладами охорони здоров'я міст і районів Львівської області (крім закладів охорони здоров'я м. Львова та лікувально-профілактичних закладів недержавної форми власності, громадянин ОСОБА_5 у період з 12 березня 2025 року до моменту надання відповіді профілактичний огляд не проходив, на амбулаторному та стаціонарному лікуванні не перебував, на диспансерному обліку не знаходився.
Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінював кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, на підставі чого дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5
за апеляційними скаргами останнього та його захисника ОСОБА_9 , ствердив
про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок
без змін, зазначивши в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
Так, суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками місцевого суду, в ухвалі зазначив, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, за обставин, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних
у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами і на підставі яких прийняв законне та обґрунтоване рішення.
Доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_5 є одним із Свідків Єгови, має сталі релігійні переконання, несумісні із проходженням військової служби були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанції, які вказали із наведенням докладних мотивів на їх неспроможність.
Відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Статтею 1 цього Закону визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб
із числа резервістів в особливий період.
Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба
за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби.
Заміна військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період
на альтернативну (невійськову) службу Законом не встановлена.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право
на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними
у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України.
Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Таким чином, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання
у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Положеннями ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися
від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим
з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі
з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakis v. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatli v. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, покликаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються,
не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver
Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань
з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову
від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Згідно зі ст. 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації
з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»
№ 64/2022 від 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан.
Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого
2022 року у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України оголошено про проведення загальної мобілізації.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією) є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема, комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим,
що мобілізація пов'язується з умовами особливого періоду в державі - із загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його
до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Беручи до уваги наведене, суди встановили, що ОСОБА_5 , будучи військовозобов'язаним, придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни на невійськову службу, не маючи підстав на альтернативну службу під час мобілізації на особливий період, отримавши особисто 12 березня 2025 року повістку, без поважних причин не прибув
12 березня 2025 року на 11:30 до ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
що розташований на АДРЕСА_2 , на відправку для проходження військової служби під час мобілізації, чим ухилився від призову за мобілізацією.
Враховуючи, що об'єктивна сторона кримінального правопорушення за ст. 336 КК виявляється в бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову
за мобілізацією, проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності, суди дійшли висновку про наявність в діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
При цьому, як убачається з оскарженого вироку, суд, оцінюючи доводи захисту про те, що ОСОБА_5 є охрещеним Свідком Єгови з 1999 року, беручи до уваги позицію обвинуваченого, що він як Свідок Єгови за своїм віросповіданням взагалі не може виконувати функції будь-якого військовослужбовця, навіть не пов'язані із носінням зброї, оскільки змушений буде носити військову форму та отримуватиме заробітну плату від Міністерства оборони, врахувавши висновки, викладені в постанові ККС ВС від 15 квітня 2025 року у справі № 573/406/24, визнав таку як категоричну відмову
від виконання обов'язку по захисту України загалом.
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних
із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Як вказав суд, існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
З іншого боку держава в особі її органів приймає і фіксує інформацію про віросповідання громадян, які перебувають на військовому обліку, і як свідчать навіть обставини цієї справи, враховує факт належності до певної релігії, визначаючи вид діяльності, військову спеціальність, до якої планують залучити мобілізованого.
Сторона захисту у цій справі також мотивувала свою позицію й тим, що засуджений
не відмовляється допомагати державі і може займатися гуманітарними місіями, працювати на залізниці тощо. Однак, як наголосив суд, завданням мобілізації військовозобов'язаних є реалізація тих завдань, які, в тому числі, не пов'язані
із використанням та носінням зброї, які планує і координує керівництво Збройних сил України.
Суд вказав на те, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора
є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов'язаних громадян України прийняття певних обмежень. Натомість ОСОБА_5 з покликанням на своє віросповідання відмовляється виконувати свій обов'язок по захисту України під час воєнного стану навіть виконуючи діяльність,
яка жодним чином не пов'язана із використанням і носінням зброї, наголошує на тому, що не може одягати військову форму, отримувати оплату праці як військовий.
Разом із тим, держава зі свого боку виконала свої позитивні зобов'язання і пропорційність між виконанням обов'язку по захисту України та віросповіданням конкретного громадянина були враховані.
Суд звернув увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військовий супротив з боку України охопив понад
8 з 24 областей держави. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня,
а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.
Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.
Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом
з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку рф. Тобто мобілізація з боку держави України є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває
у стані «оборонної війни».
Під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.
На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану
є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження
для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
Аргументи про те, що релігійні переконання не дозволяють одягати військову форму та здійснювати діяльність, яка не пов'язана із використанням та носінням зброї, суд визнав необґрунтованими, вказавши, що зазначене не настільки обмежує можливість сповідувати певну віру, що виключає можливість виконання військовозобов'язаним громадянином України свого обов'язку по мобілізації під час воєнного стану.
В оскарженій ухвалі, колегія суддів, залишаючи оскаржений вирок без змін, як і суд першої інстанції, покликалась, у тому числі на правову позицію, викладену в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, відповідно до якої законодавство України не передбачає виключення з обов'язку проходити військову службу
за призовом під час мобілізації, яке ґрунтується на релігійних або інших переконаннях; такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК; призов
за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї. Об'єднана палата визнала, що впроваджена законом неможливість відмовитися від військової служби через переконання означає, що таке обмеження має застосовуватися пропорційно до мети, що переслідується, навіть під час захисту Вітчизни від агресії. Міркування, пов'язані
з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, тому призов
на військову службу під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї.
Таким чином, постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374,
419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.
З наведеними в оскаржених вироку та ухвалі висновках погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Отже, підстави для скасування вироку та ухвали внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність відсутні.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень, у касаційній скарзі захисника не наведено.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданої копії судового рішення убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.
Що стосується твердження захисника про наявність підстав для передачі провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то слід зазначити таке.
Частиною 5 ст. 434-1 КПК передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
З огляду на приписи вказаної норми, питання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у тому числі за клопотанням учасника судового провадження, може бути вирішене судом касаційної інстанції лише після відкриття касаційного провадження, якщо в ході касаційного розгляду буде встановлено, що провадження містить виключну правову проблему. Водночас прийняття рішення про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду до відкриття касаційного провадження не передбачено чинним КПК.
З урахуванням викладеного клопотання захисника про передачу провадження
на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Старосамбірського районного суду Львівської області
від 19 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 03 лютого
2026 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3