23 березня 2026 року
м. Київ
справа № 752/21572/24
провадження № 61-3568ск26
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянув касаційну скаргу державного підприємства «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення № 64-к від 02 вересня 2024 року, згідно якого ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника Управління внутрішнього аудиту ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління внутрішнього аудиту ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» з 03 вересня 2024 року;
- стягнути з ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 вересня 2024 року по дату ухвалення судового рішення з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті;
- стягнути з ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 237 150,54 грн;
- стягнути з ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 30 000,00 гривень.
Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 11 вересня 2025 року, яке залишив без змін Київський апеляційний суд постановою від 05 березня 2026 року, позов задовольнив частково.
Визнав незаконним та скасував наказ ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» про звільнення № 64-к від 02 вересня 2024 року, згідно якого ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника Управління внутрішнього аудиту ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Поновив ОСОБА_1 на посаді начальника Управління внутрішнього аудиту ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» з 03 вересня 2024 року.
Стягнув з ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 вересня 2024 року по 11 вересня 2025 року у розмірі 1 159 485,92 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допустив до негайного виконання.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Стягнув з ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
18 березня 2026 року Теплюк В. С., який діє від імені ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2026 року у зазначеній вище справі.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суд установив, що з 09 вересня 2022 року ОСОБА_1 працював на посаді начальника Управління внутрішнього аудиту ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин».
Згідно з наказом ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» № 110 від 14 серпня 2024 року затверджено нову організаційну структуру підприємства, яка передбачає виведення із штатної структури підприємства Управління внутрішнього аудиту.
Наказом ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» № 113 від 26 серпня 2024 року затверджений новий штатний розпис підприємства, який введений в дію з 01 вересня 2024 року і згідно якого, із штатного розпису підприємства, виключена посада начальника Управління внутрішнього аудиту, яку обіймав позивач.
27 серпня 2024 року ОСОБА_1 письмово повідомлений про скорочення його посади - начальника Управління внутрішнього аудиту, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин».
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці від 27 серпня 2024 року ОСОБА_1 , відповідно до частини третьої статті 49-2 КЗпП України, запропоновано вакантну посаду заступника начальника Управління утримання майна ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» від переведення на яку позивач відмовився.
Відповідно до посадової інструкції заступника начальника Управління утримання майна ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», яка затверджена директором підприємства 26 серпня 2024 року до завдань та обов'язків заступника начальника Управління утримання майна, серед іншого, належить: здійснення перевірки та оцінки ефективності використання матеріальних цінностей та майна; встановлення відповідності проведених операцій чинним правилам, процедурам і стандартам у господарській діяльності та використання майна; забезпечення повного документування виявлених недоліків у використанні майна підприємства та невідкладне інформування про це керівництва; участь у проведенні внутрішнього аудиту підприємства.
Окрім цього, у положенні про Управління утримання майна ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», яке затверджене директором підприємства 26 серпня 2024 року, вказано, що до функцій управління, серед іншого належить: в межах повноважень, участь у здійсненні внутрішнього аудиту підприємства; здійснення перевірок та оцінки ефективного використання матеріальних цінностей та майна підприємства; забезпечення документування недоліків, виявлених в процесі експлуатації адмінбудівлі та майна, що належить підприємству.
Згідно з наказом ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» № 64-к від 02 вересня 2024 року ОСОБА_1 звільнений з посади начальника Управління внутрішнього аудиту підприємства в зв'язку з відмовою від продовження роботи у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
На підставі листа-відповіді ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» № 1671/8-11 від 30 вересня 2024 року на адвокатський запит № 18-09/1 від 18 вересня 2024 року, суд встановив, що станом на 27 серпня 2024 року в штатному розписі підприємства вакантними були понад тридцять посад у різних структурних підрозділах відповідача.
У період з жовтня 2024 року по березень 2025 року відповідач, у відповідності до положень статті 42-1 КЗпП України, пропонував позивачу низку посад для його повторного прийняття на роботу, від яких позивач відмовився.
В судовому засіданні позивач не заперечував проти отримання ним пропозицій від ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» про поворотне прийняття на роботу.
Відповідно до довідки про застраховану особу з Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування за формою ОК-5 ОСОБА_1 з вересня 2024 року працевлаштований до ПрАТ «УКРАЇНСЬКА ФІНАНСОВА ЖИТЛОВА КОМПАНІЯ».
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
За загальним правилом, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність скорочення штату та чисельності працівників, оскільки право визначати чисельність і штат працівників належить власнику або уповноваженому ним органу (висновки Верховного Суду у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18, від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17, від 27 травня 2021 року в справі № 201/6689/19).
Разом з тим, суд вирішуючи відповідні трудові спори, з дотриманням принципів диспозитивності цивільного судочинства і змагальності сторін, перевіряє наявність законних підстав для звільнення, дотримання порядку (процедури) звільнення, зокрема і відсутність дискримінації при звільненні.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно (частини перша-третя статті 49-2 КЗпП України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 зазначено, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.
У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17 вказано, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо та яка з'явилася на підприємстві протягом цього періоду й існувала на день звільнення (постанови Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/20).
Отже, роботодавець має запропонувати працівнику, якого він вивільняє, всі вакансії, які були (з'явилися) на підприємстві, до самого моменту звільнення (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 466/7604/17, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17, від 24 червня 2020 року у справі № 742/1209/18, від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 199/4766/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 210/6543/21).
Звільнення з роботи є крайнім заходом у зв'язку з об'єктивною неможливістю збереження трудових правовідносин або ж через небажання працівника продовжувати працювати на запропонованих умовах (умовах, які роботодавець об'єктивно має змогу запропонувати з урахуванням приписів трудового законодавства з дотриманням прав інших працівників, зокрема щодо переважного права на залишення на роботі).
Розірвання трудового договору у випадку змін в організації праці є ініціативою роботодавця, що й створює для працівника відповідні гарантії від незаконного звільнення. Водночас надання таких гарантій не є формальністю у зв'язку лише із самим фактом змін в організації праці роботодавця, а спрямоване на випадки, коли продовження трудових правовідносин є об'єктивно неможливим, зокрема й у зв'язку з відмовою працівника працювати на змінених умовах. Тому факт такої відмови (за наявності відповідних вакансій) є визначальним.
У постанові від 28 серпня 2024 року у справі № 641/1334/23 (провадження № 14-54цс24) Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі правові висновки: «На підставі системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган у разі звільнення працівника у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці покладається обов'язок під час попередження працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Отже, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.
В постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 зазначено, що системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця.
Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, внаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.
Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно зі статтею 4 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.
За змістом пункту 2 статті 9 Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 Конвенції, лежить на роботодавцеві.
Отже, тягар доведення дотримання гарантій при звільнення працівника покладається на роботодавця.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач порушив вимоги статті 49-2 КЗпП України та трудові права позивача при його звільненні, а тому наявні підстави для скасуванню наказу відповідача про звільнення позивача, поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою та на правильність висновків суду не впливають.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДП «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами вказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою державного підприємства «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин» про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров