18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 466/12944/23
провадження № 61-1214 св 26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -ОСОБА_2 ,
третя особа- Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки та піклування,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ільків Галина Михайлівна, на постанову Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав.
Позовна заява обґрунтована тим, що з 20 травня 2006 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 лютого 2013 року у справі № 465/228/13-ц розірвано. Підставою для розірвання шлюбу стали подружні зради відповідача, та, як з'ясувалося згодом, фактичне (паралельне) існування у нього другої сім'ї.
Вказувала, що на час розірвання шлюбу вона не знала про свою вагітність та дізналась про це згодом, після набрання рішенням про розірвання шлюбу законної сили. Факт вагітності від відповідача та його родини вона не приховувала.
ІНФОРМАЦІЯ_1 від подружнього з відповідачем життя народився син - ОСОБА_3 . Відповідач був внесений в актовий запис про народження як батько дитини відповідно до частини другої статті 122 СК України.
Зазначала, що у період вагітності та пологів відповідач не цікавився станом здоров'я її та майбутньої дитини, перебігом вагітності та пологів, не надавав жодної моральної та матеріальної підтримки. Попри те, що відповідач фактично та документально є батьком дитини, він не забрав її та дитину з пологового будинку без будь-яких на те причин, протягом шести місяців і по даний час не виявляв та не виявляє до сина батьківського піклування. Відповідач свідомо тривалий час ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, не приймає участі у вихованні, розвитку, належному матеріальному забезпеченні та утриманні дитини, не спілкується з дитиною, не цікавиться її здоров'ям, навчанням, здобутками у школі, не піклується про фізичний та духовний розвиток дитини, не вітає з днем народження та іншими святами.
22 листопада 2019 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 .
ОСОБА_4 турботливо ставиться до її сина, виховує та матеріально утримує дитину, вважає її рідною. Син вважає ОСОБА_5 своїм рідним батьком, оскільки свого біологічного батька не знає та ніколи не бачив. Всі питання щодо розвитку та виховання дитини, його належного матеріального забезпечення вирішуються нею та її чоловіком ОСОБА_4 . Відповідач участі у їх вирішенні не бере та жодної підтримки не надає.
У 2021 році син виявив бажання змінити прізвище з « ІНФОРМАЦІЯ_3 » на « ІНФОРМАЦІЯ_3 » і відповідач надав згоду на зміну прізвища дитині. Позивачка вважає це проявом байдужості відповідача до свого сина.
У 2023 році вона зверталась до відповідача з вимогою відмовитися від батьківства відносно їх спільного сина, однак останній не погодився. Вважає, що така відмова відповідача ґрунтуєтеся не на бажанні бути батьком для їх сина, а на документальному факті батьківства, який звільняє його від мобілізації, як багатодітного батька, адже відповідач має ще двох дітей.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дитини ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова у складі судді Луців-Шумської Н. Л. від 01 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітньої дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою доведено належними та допустимими доказами факт ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов'язків та відсутність наміру виховувати власну дитину.
Врахувавши конкретні обставини даної справи, якнайкращі інтереси дитини, а також те, що відповідач не забрав дитину з пологового будинку без будь-яких поважних причин, не підтримував стосунків з дитиною з часу її народження впродовж десяти років, не проявляв інтересу до життя дитини та не виявляв бажання виховувати власну дитину, за відсутності перешкод для реалізації батьківських прав та обов'язків, самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків, суд першої інстанції виснував про застосування до відповідача крайнього заходу впливу у виді позбавлення його батьківських прав.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 01 вересня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не доведено обставин, які є беззаперечними підставами для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно дитини.
При цьому апеляційний суд встановив, що дитина народилась через вісім місяців після офіційного розірвання шлюбу між сторонами, позивачка не повідомляла відповідача про вагітність. Про народження дитини відповідач дізнався від позивачки через тривалий час після виписки із пологового будинку. Отже, існувала об'єктивна та поважна причина невиконання відповідачем обов'язку забрати дитину з пологового будинку, що виключає задоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав на підставі пункту 1 частини першої статті 165 СК України.
Також апеляційний суд зазначив, що надані позивачкою докази хоч і вказують на ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, однак за встановленими обставинами справи застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, є надмірним.
Апеляційний суд врахував, що відповідач сплачує аліменти на утримання сина ОСОБА_10 , заборгованість зі сплати аліментів не має. Крім того, відповідач звернувся до суду з позовом про визначення способів його участі у вихованні дитини, тобто проявляє інтерес до своєї дитини, бажає налагодити з нею психоемоційний контакт та приймати участь у її вихованні.
Судом не встановлено протиправної поведінки батька відносно дитини, яка б давала підстави для висновку про негативний та шкідливий вплив відповідача на сина, тоді як позбавлення дитини спорідненості з батьком матиме негативний вплив на нормальний, гармонійний, всебічний розвиток дитини та її самоусвідомлення.
Надаючи оцінку зібраним у справі доказам, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновок Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, як органу опіки та піклування, від 23 лютого 2024 року № 260001-вих-23121, про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, зазначивши, що такий є недостатньо мотивованим та обґрунтованим. Висновок носить формальний характер, наданий без об'єктивного дослідження всіх обставин і не містить відомостей щодо наявності виключних обставин для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав та його відповідність найкращим інтересам дитини.
Водночас суд апеляційної інстанції попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання обов'язків щодо виховання сина ОСОБА_9 та роз'яснив відповідачу, що залишення поза увагою зазначеного попередження надалі може бути визнано достатньою підставою для позбавлення батьківських прав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
26 січня 2026 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_1 - адвокат Ільків Г. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року у справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року у справі № 953/17837/19, від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18, від 28 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21, а також не дослідив зібрані у справі докази.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 466/12944/23, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
12 лютого 2026 року справа № 466/12944/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ільків Г. М., мотивована тим, що скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків, оскільки з одного боку суд зазначив про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, а з іншого - погодився з доводами позивачки про те, що відповідач протягом тривалого часу жодним чином не переймається долею свого сина, не цікавиться його життям та не спілкується з ним.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд не врахував думку сина сторін ОСОБА_9 , який висловив небажання бачитися з рідним батьком, для якого він не був потрібний всі ці роки, просив суд позбавити відповідача батьківських прав.
Висловлене в суді апеляційної інстанції бажання ОСОБА_2 відновити зв'язок із сином не знаходить свого практичного відображення, оскільки він жодних дій, спрямованих на реалізацію такого бажання, не вчиняв та не вчиняє.
Протягом 11 років відповідач жодного разу не бачився з сином, не виявляв бажання з ним спілкуватися. Вперше із сином відповідач зустрівся в суді першої інстанції у 2024 році і навіть не підійшов до нього, не робив жодних спроб заговорити з ним.
Відсутність активних дій з боку відповідача щодо налагодження стосунків з сином протягом всього розгляду справи додатково свідчить про його небажання змінювати стосунки з сином.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
19 лютого 2026 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про необґрунтованість її доводів та законність оскаржуваної постанови апеляційного суду, якою правильно встановлено на підставі належних та допустимих доказів недоведеність обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для позбавлення відповідача батьківських прав.
Вказує, що про народження спільної з позивачкою дитини він дізнався у 2015 року, коли позивачка звернулась до нього з проханням надати дозвіл на виїзд дитини за кордон. Також звертає увагу на те, що позивачка відхиляла неодноразові пропозиції з надання допомоги, у тому числі фінансової, по вихованню та утриманню дитини, зазначаючи, що виховувати сина буде самостійно, тому є безпідставним її посилання на не, що відповідач ухилявся від виконання своїх батьківських обов'язків.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З20 травня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 лютого 2013 року у справі № 465/228/13-ц шлюб між сторонами розірвано.
Після набрання рішенням про розірвання шлюбу законної сили позивачка дізналась про вагітність.
ІНФОРМАЦІЯ_1 від подружнього життя у сторін народився син - ОСОБА_8 , який проживає разом з позивачкою.
22 листопада 2019 року позивачка зареєструвала шлюб із ОСОБА_4 та змінила прізвище на « ОСОБА_4 ». У шлюбі у них народилося двоє дітей.
19 серпня 2021 року малолітній ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , подав до Залізничного відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції заяву про зміну прізвища з « ІНФОРМАЦІЯ_3 » на « ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Зі згоди батьків дитини - ОСОБА_10 та ОСОБА_2 було проведено зміну прізвища дитини на « ІНФОРМАЦІЯ_3 » і 28 серпня 2021 року видано повторне свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 (а. с. 13, 14, 15).
Відповідно до судового наказу Залізничного районного суду м. Львова від 14 серпня 2023 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 09 серпня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття.
Судовий наказ перебуває на виконанні у Шевченківському відділі державної виконавчої служби у м. Львова з 13 вересня 2023 року, виконавче провадження НОМЕР_2. Заборгованість по сплаті аліментів відсутня (а. с. 19).
Позивачка ОСОБА_1 , її чоловік ОСОБА_4 , їх спільні діти та дитина ОСОБА_9 проживають за адресою: АДРЕСА_1 .
З 2020 року ОСОБА_9 навчається у ПШ «Арніка» ЛМР, де характеризується позитивно. У характеристиці зазначено, що зі школою і класним керівником зв'язок підтримує мати. Батько ОСОБА_2 до школи жодного разу не приходив, не цікавився навчанням дитини (а. с. 20).
Відповідно до консультативного висновку практичного психолога Шевченко О. А. від 31 жовтня 2023 року щодо дитини ОСОБА_9 , дитина контактує охоче, на запитання відповідає самостійно, послідовно та логічно. Дає розгорнуті відповіді, ділиться своїм життєвим досвідом, емоційним станом та розмірковуваннями. Інтелектуальний розвиток відповідає віку та набутим знанням. Зі слів хлопчика, він усвідомлює та розуміє, що має біологічного батька та вітчима. При розмовах на цю тему ОСОБА_12 скаржиться на хвилювання, висловлює свій страх втратити тата-вітчима, висловлює бажання бути «сином ОСОБА_13 », якого знає з дошкільного періоду (а. с. 21).
Відповідно до висновку Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, як органу опіки та піклування, від 23 лютого 2024 року № 260001-вих-23121, остання вважала за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 55-56).
Суд першої інстанції надав можливість висловити свою думку малолітньому ОСОБА_9 , який повідомив суду, що живе разом з мамою ОСОБА_14 та татом ОСОБА_15 , а також має сестру віком 8 місяців та брата віком 2 роки 8 місяців. Для нього батьком є ОСОБА_16 , який про нього дбає, піклується ним, проводить з ним вільний час. Про те, що у нього є рідний батько ОСОБА_17 , він довідався від матері лише минулого року. Він ніколи не бачив батька ОСОБА_18 і не знає його, той не вітав його в дні народження та інші свята, не приходив до нього ні в садок, ні в школу. На запитання матері хлопчик відповів, що не хоче бачитися з батьком ОСОБА_18 , оскільки той до цього часу ним не цікавився, не проявляв ініціативу до зустрічі з ним. В суді дитина висловила небажання бачитися з рідним батьком, для якого він не був потрібний всі ці роки, просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ільків Г. М., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що постанова апеляційного суду ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров'я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У частині першій статті 9 зазначеної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Водночас, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, Держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми (стаття 18 Конвенції).
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені статтею 150 СК України.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев'ята-десята статті 7 СК України).
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Зазначеною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 , як на підставу позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , посилалася на те, що він не забрав дитину з пологового будинку без поважної причини і з часу народження дитини не виявляє щодо неї батьківського піклування, ухиляється від виконання батьківських обов'язків щодо виховання та утримання дитини, зокрема він не бере участі у вихованні сина та протягом тривалого часу не спілкується з ним, що свідчить про втрату відповідачем інтересу до дитини.
Отже, правовою підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав позивачка визначила пункти 1, 2 частини першої статті 164 СК України.
Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення й розвитку; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до дитини та її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти тощо.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17, від 06 вересня 2023 року у справі № 545/560/21.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06 зазначено, що відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини.
У рішенні від 10 вересня 2019 року у справі «Странд Лоббен та інші проти Норвегії» (заява № 37283/13) Європейський суд з прав людини підкреслював, що взаємна радість, яку діти та батьки отримують у суспільстві один від одного, є основним елементом сімейного життя, і заходи держав-відповідачів, що перешкоджають цьому, рівносильні втручанню у право, гарантоване статтею 8 Конвенції. У випадках, коли відповідні інтереси дитини суперечать інтересам батьків, стаття 8 Конвенції вимагає, щоб органи влади держав-відповідачів встановлювали справедливий баланс цих інтересів і при встановленні балансу особливе значення надавалося найкращим інтересам дитини, які в залежності від свого характеру та важливості можуть переважати інтереси батьків. Як правило, найкращі інтереси дитини вимагають, з одного боку, щоб зв'язки дитини з її сім'єю підтримувалися, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною для життя та розвитку дитини, оскільки порушення сімейних зв'язків означає від'єднання дитини від її коріння. З цього слідує, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише за вкрай виняткових обставин і що має бути зроблено все для збереження особистих відносин та відновлення сім'ї.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
За загальним правилом, доведення обставин свідомого, умисного ухилення одного з батьків від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 18 лютого 2021 року у справі № 645/920/19, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_9 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не забрав дитину з пологового будинку без поважної причини і з дня її народження не виявляв щодо неї батьківського піклування; протягом тривалого часу свідомо нехтує батьківськими обов'язками, зокрема не спілкується та не піклується про сина, станом його здоров'я не цікавиться, що свідчить про втрату відповідачем інтересу до дитини та є підставою для позбавлення його батьківських прав відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 164 СК України.
Натомість апеляційний суд, урахувавши заперечення та аргументи відповідача, відсутність доказів застосування до нього заходів попередження та впливу, які б свідчили про неможливість змінити ставлення до сина, а також доказів які негативно характеризують особу відповідача, дійшов висновку про те, що позбавлення відповідача батьківських прав не є виправданим та пропорційним втручанням у його приватне і сімейне життя.
За обставинами цієї справи апеляційним судом встановлено, що дитина ОСОБА_9 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 - через вісім місяців після набрання рішенням про розірвання шлюбу між сторонами законної сили. При цьому із пояснень позивачки встановлено, що вона не повідомляла відповідача про вагітність, а про народження дитини повідомила відповідача у 2014 році, коли їй для реєстрації дитини за місцем свого проживання необхідна була довідка з місця реєстрації відповідача про те, що син з ним не зареєстрований.
За вказаних обставин апеляційний суд правильно вказав про існування об'єктивної та поважної причини невиконання відповідачем обов'язку забрати дитину з пологового будинку.
Також апеляційний суд встановив, що відповідач дійсно не підтримував стосунків з дитиною з часу її народження впродовж десяти років, не проявляв інтересу до життя дитини та не виховував власну дитину. З пояснень відповідача встановлено, що така його поведінка була зумовлена небажанням позивачки приймати від нього будь-яку допомогу. В той же час позивачка це заперечує і пояснює таку поведінку відповідача його небажанням займатись вихованням дитини та негативним впливом на нього теперішньої дружини.
Апеляційний суд зауважив, що такі пояснення сторін свідчать про існування між ними триваючого конфлікту і небажання піти на поступки один одному, зокрема в інтересах дитини.
Верховний Суд наголошував, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 07 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 726/433/23).
Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції належно дослідив зібрані у справі докази, перевірив аргументи і доводи сторін, надав їм відповідну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні. Зокрема з огляду на те, що ОСОБА_2 заперечує щодо позбавлення батьківських прав, про що він вказував у відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі; до нього не застосовувалися заходи попередження та впливу; суд не встановив обставин, які характеризують відповідача як особу, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Активна позиція відповідача під час розгляду справи про позбавлення його батьківських прав, надання своїх пояснень та заперечень щодо доводів, викладених позивачкою, свідчить про можливість і готовність батька відновити психологічний та емоційний зв'язок зі своїм сином.
Сімейні стосунки мають складний характер, і сім'я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20).
Установивши, що ОСОБА_2 має намір відновити стосунки з сином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід, необхідність та пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду щодо відсутності підстав для врахування висновку Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, як органу опіки та піклування, від 23 лютого 2024 року № 260001-вих-23121, про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з огляду на його необґрунтованість. У зазначеному висновку містяться лише посилання на пояснення позивачки та малолітньої дитини ОСОБА_9 , однак у висновку не підтверджено вжиття достатніх заходів з метою коригування поведінки батька, надання допомоги у виконанні батьківських обов'язків. Висновок носить формальний характер, наданий без об'єктивного дослідження всіх обставин і не містить відомостей щодо наявності виключних обставин для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав та його відповідність найкращим інтересам дитини.
Згідно з частиною шостою статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (постанови Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21).
Перевіряючи доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково не врахував думку дитини, Верховний Суд звертає увагу на те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага повинна приділятись якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17).
Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
Дитина є суб'єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (див. постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 06 вересня 2023 року у справі № 545/560/21, 06 березня 2024 року у справі № 150/137/23, від 20 березня 2024 року у справі № 405/5236/20).
Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з'ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню спору. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб.
За обставинами цієї справи, неповнолітній син сторін ОСОБА_9 наполягає на позбавленні ОСОБА_2 батьківських прав, посилаючись зокрема на те, що він не налагодив зв'язок із ним, не цікавиться його життям та не бере в ньому участі.
Суд апеляційної інстанції враховував висловлену думку дитини системно, з'ясував фактичні обставини справи, дослідив та надав належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності та ухвалив судове рішення всупереч думці дитини, оскільки цього вимагають її інтереси.
У контексті наведеного Верховний Суд зазначає, що наявність у дитини образи на батька та, відповідно, негативне ставлення до нього, не свідчить про те, що вона усвідомлює наслідки позбавлення його батьківських прав та свідомо бажає розірвати з ним сімейні стосунки, а тому ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення в супереч думці дитини є виправданим.
Необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Отже, встановивши обставин, які б давали обґрунтовані підстави для висновку про неможливість змінити поведінку відповідача у кращу сторону, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_9 .
Правосуддя у справах про піклування про дитину завжди супроводжується гостро-емоційними і мінливими стосунками між батьками, отже остаточність судового рішення у цій категорії справ є завжди тимчасовою і часто нетривалою. Правосуддя не в змозі регулювати та встановлювати сталі людські стосунки.
Суд апеляційної інстанції попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання батьківських обов'язків, налагодити контакт з сином, брати участь у його вихованні, розвитку та піклуванні.
Верховний Суд зауважував, що коли є рішення судів (що набрало законної сили) за первинним зверненням одного з батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого з батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу на нього, тоді в разі повторного звернення з таким позовом під час його розгляду інакшим є розподіл тягаря доведення між сторонами. Тож саме другий з батьків дитини під час звернення повторно поданого до нього позову про позбавлення його батьківських прав має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні своєї неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування ним своїми батьківськими обов'язками (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Водночас, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки апеляційного суду, з урахуванням встановлених у цій справі фактичних обставин та наданої правової оцінки доказам у їх сукупності, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Відповідно до першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ільків Галина Михайлівна, залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Сердюк
В. В. Шипович