17 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 911/1526/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючого), Власова Ю. Л., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Кулачко Т. М. (адвокат)
відповідача 1 - не з'явився
відповідача 2 - не з'явився
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітістейтсервіс"
на рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2025 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2025
за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Щасливе-ЛУ 14"
до: Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітістейтсервіс";
Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіті-Стейт"
про визнання договору розірваним та визнання прав припиненими,
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Щасливе-ЛУ 14" (далі - позивач, ОСББ "Щасливе-ЛУ 14") звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітістейтсервіс" (далі - відповідач 1, ТОВ "Сітістейтсервіс") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіті-Стейт" (далі - відповідач 2, ТОВ "Сіті-Стейт") про визнання договору розірваним та визнання прав припиненими.
Рішенням Господарського суду Київської області від 18.03.2025 (суддя Заєць Д. Г.) позов задоволено частково. Визнано розірваним Договір про надання послуг балансоутримання та управління житловим комплексом від 25.07.2011 №80-ССС, укладений між ОСББ "Щасливе-ЛУ 14", ТОВ "Сіті-Стейт" та ТОВ "Сітістейтсервіс".
Стягнуто з ТОВ "Сітістейтсервіс" на користь ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн витрат зі сплати судового збору.
В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2025 (колегія суддів: Гончаров С. А., Тищенко О. В., Сибіга О. М.) рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2025 у справі № 911/1526/24 залишено без змін.
У касаційній скарзі ТОВ "Сітістейтсервіс" з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2025 в частині задоволених позовних вимог та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2025 у справі № 911/1526/24 і прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні позовної вимоги ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" про визнання договору розірваним.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, посилаючись, зокрема, на дотримання судами норм матеріального та процесуального права.
Від ТОВ "Сітістейтсервіс" до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення.
До Верховного Суду 17.03.2026 (документ сформовано в системі "Електронний суд" 16.03.2026 та зареєстровано судом 17.03.2026) надійшло клопотання представника ТОВ "Сітістейтсервіс" - адвоката Шульги А. В. про відкладення судового засідання з огляду на неможливість взяти в ньому участь.
У судовому засіданні 17.03.2026 Суд протокольною ухвалою ухвалив продовжити розгляд касаційної скарги, враховуючи, що явка представників учасників справи у судове засідання не визнавалася Судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи. ТОВ "Сітістейтсервіс" завчасно повідомлене про дату і час судового засідання у цій справі, не обмежене у можливості забезпечити участь у судовому засіданні іншого представника або представництво інтересів могло здійснюватися в порядку самопредставництва, зокрема й у режимі відеоконференції.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Скаржник вказує на неправильне застосування судомами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права без врахування висновків Верховного Суду у постановах:
- від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18 (щодо порядку тлумачення та розірвання договору і застосування статей 637, 651, 653, 654 ЦК України та статті 188 ГК України);
- від 07.05.2024 у справі № 910/7511/22, від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц, від 03.08.2022 у справі № 910/5408/21, від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (щодо врахування усталеної поведінки сторін та заборони суперечливої поведінки і застосування статті 3, 213 ЦК України);
- від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17 та постанови Пленуму Вищого господарського Суду України від 26.12.2011 № 18 (щодо врахування преюдиційних обставин та застосування положень частини четвертої статті 75 ГПК України);
- від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 21.09.2022 у справі № 645/5557/16-ц (щодо застосування статей 73-79, 86 ГПК України);
- від 15.06.2022 у справі № 363/1019/17, від 12.07.2023 у справі №910/5080/21 (щодо застосування статті 236 ГПК України).
Основними доводами скаржника є те, що:
- сторони не вчинили усіх дій, що свідчили б про розірвання договору в порядку, передбаченому законодавством, а тому, на переконання скаржника, договір залишається чинним;
- після отримання пропозиції про розірвання договору та її неприйняття позивачем обома сторонами вчинялися дії, як свідчать про продовження виконання зобов'язань за договором, визнання відповідача 1 управителем будинку та надавачем комунальних послуг. А тому, на думку скаржника, суперечлива поведінка допущена позивачем, а не відповідачем 1, як про те зазначено у судових рішеннях попередніх інстанцій;
- оскільки будинок та вся необхідно документація так і не були передані за актом позивачу і між сторонами не укладено додаткової угоди про розірвання договору, ТОВ "Сітістейтсервіс" протягом спірного періоду, діючи добросовісно, продовжувало виконувати свої обов'язки за договором та надавати житлово-комунальні послуги в будинок;
- судами в інших справах встановлено преюдиційні для цієї справи обставини надання послуг відповідачем 1 і зроблені висновки про дійсність договору, які судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, не враховано;
- позивачем не доведено прийняттям загальними зборами співвласників будинку рішення про зміну управителя будинку або виконавця комунальних послуг в будинку.
Зі змісту поданої касаційної скарги вбачається, що предметом розгляду судом касаційної інстанції є судові рішення попередніх інстанцій лише в частині задоволених позовних вимог. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 300 ГПК України судом касаційної інстанції не переглядаються.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.
Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Натомість Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Стосовно того, що вважається правовим висновком, Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі № 191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
У справі, яка переглядається (№ 911/1526/24), суди встановили, що 25.07.2011 між ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" (за договором замовник) та ТОВ "Сіті-Стейт" (за договором власник) і ТОВ Сітістейтсервіс" (за договором управитель) укладено Договір про надання послуг балансоутримання та управління житловим комплексом №80-CСС (далі - Договір), згідно з умов пункту 1.1 якого, замовник та власник доручають управителю протягом визначеного цим Договором строку прийняти на баланс та надавати послуги з управління (далі - послуги з управління) житловим комплексом, а саме, багатоповерховим житловим будинком з вбудованими офісними приміщеннями, розташованим по вул. Лесі Українки, 14 в с. Щасливе Бориспільського району Київської області (далі - об'єкт).
Управитель зобов'язується надавати послуги з управління в інтересах замовника, власника та для забезпечення сталого функціонування об'єкту відповідно до його цільового призначення, збереження споживчих властивостей, організації забезпечення потреби власників окремих житлових і нежитлових приміщень у своєчасному утриманні житлово-комунальних послуг відповідної якості згідно з переліком, визначеним у Додатку 1 до цього Договору (далі - житлово-комунальні послуги) (пункт 1.2 Договору).
Перелік житлово-комунальних послуг, які надає управитель визначений в Додатку №1 до Договору.
Відповідно до пункту 6.1 Договору цей договір набирає чинності з дати його підписання і діє протягом 20 (двадцяти) років - до 25 липня 2031 року.
Як зазначено позивачем, ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" та ТОВ "Сіті-Стейт" передали багатоповерховий житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями за адресою: Київська область, Бориспільський район, с. Щасливе, вул. Лесі Українки, 14 (далі - Будинок) на баланс та управління відповідачу.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 28.10.2019 відповідач 1 з метою реалізації передбаченого абз. 2 пунктом 6.6 Договору права в односторонньому порядку розірвати Договір, листом від 28.10.2019 №181 повідомив позивача про відмову від управління будинком з 01.12.2019 та про припинення Договору з 01.12.2019 року.
У зв'язку із отриманням вказаного листа відповідача 1, позивачем, в якості згоди на припинення спірного Договору, ініційовано проведення позачергових зборів ОСББ "Щасливе-ЛУ 14", які відбулися 20.11.2019, та на яких співвласниками будинку прийнято рішення про повернення будинку на баланс позивача для подальшого його самостійного утримання, що підтверджується протоколами позачергових зборів ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" від 20.11.2019 та 05.12.2019.
Правління ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" 15.07.2020 прийняло рішення почати самостійно обслуговувати будинок власними силами ОСББ "Щасливе-Лу 14" з 01.08.2020, що підтверджується протоколом засідання правління ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" від 15.07.2020.
На виконання зазначених рішень загальних зборів співвласників будинку та управління ОСББ "Щасливе-ЛУ 14", між позивачем та надавачами відповідних послуг укладено відповідні договори про постачання на користь позивача комунальних послуг (в тому числі договір про надання послуг з вивезення побутових відходів від 01.09.2020 №59, договір з колективним споживачем про надання послуг з централізованого водовідведення від 01.09.2020 №560, договір про постачання електричної енергії) та розпочалася процедура самостійного утримання будинку.
Позивач зазначив, що починаючи з 01.12.2019, спірний Договір є припиненим, про що сам відповідач 1 повідомив позивача листом від 28.10.2019 №181, а з 01.08.2020 будинок утримується позивачем і, відповідно, з 01.12.2019 відповідач 1 позбавлений прав, передбачених Договором.
Однак, всупереч зазначеному, відповідач 1 після 01.12.2019 продовжував реалізовувати передбачені Договором права, в тому числі, передбачені пп. 2.4.8 (встановлювати на власний розсуд тарифи на послуги за цим Договором з урахуванням вимог чинного законодавства) та 2.4.9 (отримувати на банківський рахунок плату від споживачів за надані житлово-комунальні послуги) Договору.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.02.2021 відповідач 1 уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю "Щасливе-сервіс" (за договором повірений) договір доручення, яким відповідач доручив повіреному здійснювати приймання платежів від контрагентів відповідача, а саме від співвласників будинку. На підставі договору доручення повірений за дорученням відповідача 1 продовжує виставляти рахунки співвласникам будинку за послуги з управління будинком.
Також відповідач 1 листом від 31.10.2023 № 31/10/23 повідомив позивача про те, що спірний Договір не є припиненим та відповідач 1 продовжує здійснювати управління будинком, оскільки 28.10.2019 ТОВ "Сітістейтсеріс" направлено позивачу лист-пропозицію про припинення дії Договору, на який позивач належним чином не відреагував. Однак позивач із такими твердження не погоджується, оскільки, на думку позивача, розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. Позивач зазначає, що одностороння відмова від Договору не потребує узгодження, оскільки самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання.
Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з цим позовом про визнання договору розірваним та визнання прав припиненими.
Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і апеляційний господарський суд, зазначив, зокрема, про те, що:
- перед судом постало питання про наявність між сторонами спору щодо того, чи вважати Договір розірваним в односторонньому порядку, з огляду на що, враховуючи встановлені судом обставини, є потреба у визначенні ефективного способу захисту порушеного права;
- врахувавши встановлені обставини цієї справи, суд дійшов висновку про те, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів;
- повідомлення управителя про відмову від Договору є достатньою підставою для припинення відповідного Договору про надання послуг;
- на позачергових зборах ОСББ "Щасливе-ЛУ 14", які відбулися 20.11.2019, співвласниками будинку прийнято рішення про повернення спірного будинку на баланс позивача для подальшого його самостійного утримання позивачем, що підтверджується протоколами позачергових зборів ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" від 20.11.2019 та від 05.12.2019;
- поведінка відповідача 1, яка полягає у надісланні позивачу листа про відмову від Договору та його припинення з 01.12.2019, однак після ухвалення позачерговими зборами ОСББ "Щасливе-ЛУ 14" рішення почати самостійно обслуговувати відповідний будинок власними силами з 01.08.2020, відмова від такого повідомлення є недобросовісною, суперечливою поведінкою та не відповідає попереднім заявам відповідача 1.
Зі змісту судових рішень вбачається, що суд, відхиляючи посилання відповідача 1 на рішення в цивільних справах, виходив з мотивів, наведених в судових рішеннях.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.
У справі № 916/1684/18, на неврахування висновків яких посилається скаржник, розглядалися вимоги про зобов'язання відповідача та будь-яких інших осіб усунути перешкоди в користуванні торговельним місцем шляхом звільнення торговельного місця.
У справі № 910/7511/22 розглядався спір про визнання договорів недійсними з моменту укладення. Позов мотивовано тим, що фактичне виконання умов оспорюваного договору призведе до створення на землях оборони нового об'єкта невійськового призначення, використання земель оборони не за цільовим призначенням та подальшого вибуття земельної ділянки з державної власності.
У справі № 910/8482/18 (910/4866/21) розглядався спір в межах справи № 910/8482/18 за заявою Приватного акціонерного товариства "Сіріус-Буд" про банкрутство.
У справі № 185/446/18 розглядався спір про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.
У справі № 450/2286/16-ц предметом первісного позову були вимоги про визнання відмови від спадщини недійсною, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим, а предметом зустрічного позову - вимоги про усунення від права на спадкування.
У справі № 910/5408/21 розглядався спір про стягнення заборгованості за договором.
У справі № 910/9397/20 розглядався спір про стягнення суми банківської гарантії.
У справі № 390/34/17 розглядався спір про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння.
Водночас суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у зазначених вище постановах, щодо застосування доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) в контексті поведінки позивача, оскільки встановлені судами обставини не свідчать про наявність у діях саме позивача ознак суперечливої поведінки.
Предметом розгляду у справі № 520/11429/17 було скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні та виселення відповідача з будинку. Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням районного суду за батьком позивача у порядку спадкування визнано право власності на земельну ділянку та недобудований житловий двоповерховий будинок (96 % готовності). Суд касаційної інстанції під час розгляду справи № 520/11429/17 розглядав питання преюдиції. Втім відносини у справі № 520/11429/17 свідчать про очевидну неподібність з відносинами у справі, що розглядається.
Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити, що правовідносини у наведеній скаржником справі не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що висновки у вказаній справі скаржник виокремив із контексту судових рішень, не врахувавши викладену в рішенні правову позицію Верховного Суду щодо спірних правовідносин та предмета спору, в контексті досліджуваних судами у вказаній справі доказів та встановлених фактичних обставин.
Отже, посилання скаржника на зазначені висновки Верховного Суду щодо застосування статті 75 ГПК України у наведеній справі колегія суддів касаційного суду у цій справі вважає необґрунтованим, оскільки такі висновки зроблені у інших відносинах, неподібних до цієї справи.
Крім того, Суд не може взяти до уваги посилання скаржника на неврахування судами постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. При цьому, згідно із частиною четвертою статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів відхиляє аргументи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм статей 73- 79, 86, 236 ГПК України в подібних правовідносинах (у контексті оцінки доказів та встановлення обставин справи), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц і в постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, № 917/2101/17, № 645/5557/16-ц, № 363/1019/17, № 910/5080/21, оскільки вказані доводи скаржника зводяться виключно до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів та встановлених судами обставин справи, тоді як згідно з імперативними положеннями частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження, як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, враховуючи також доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Сітістейтсервіс" на рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2025 (в оскаржуваній частині) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2025 у справі № 911/1526/24.
Інші аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки не обґрунтовані підставами касаційного оскарження та зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітістейтсервіс" на рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2025 у справі № 911/1526/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова