19 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/7872/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Вронська Г. О., Кондратова І. Д.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Національної поліції України
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Бойка Р. В.
від 09.10.2025 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Сибіга О. М. - головуючий, Тищенко А. І., Тищенко О. В.
від 12.02.2026
за позовом Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича
до Національної поліції України, Головного управління Національної поліції України в Рівненській області, Державної казначейської служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Державне підприємство "Волинський військовий лісгосп"
про відшкодування збитків у розмірі 568 222,28 грн,
У червні 2025 року Фізична особа-підприємець Коренчук Андрій Арнольдович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної поліції України, Головного управління Національної поліції України в Рівненській області, Державної казначейської служби України про стягнення з Державного бюджету України 568 222,28 грн в рахунок відшкодування збитків, завданих внаслідок неправомірних дій Головного слідчого управління Національної поліції України та Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Рівненській області.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.10.2025 у справі № 910/7872/25 позов задоволено повністю. Присуджено до стягнення з Державного бюджету України на користь Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича 568 222,28 грн збитків, 6 818,66 грн судового збору, 32 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 15 000,00 грн витрат на оплату експертизи.
Господарський суд міста Києва виходив з того, що позивачем доведено:
- протиправну поведінку держави в особі її органів (незабезпечення збереження вилученого майна, безпідставне його утримання протягом десятків місяців всупереч ухвалам суду, які зобов'язали слідчий орган повернути позивачу таке майно);
- розмір шкоди (розмір суми знецінення колод дубу та вартість робіт по ремонту спірних автомобілів);
- причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідачів і збитками (неналежне та безпідставне тривале утримання майна, внаслідок якого спірне майно знецінилось та вийшло з ладу).
За вказаних обставин, Господарський суд міста Києва дійшов висновку про задоволення позову Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича про стягнення збитків у розмірі 568 222,28 грн. Крім того, Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що сплачені позивачем кошти за проведення судової експертизи у розмірі 15 000,00 грн є судовими витратами, які у відповідності до приписів пункту 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України підлягають розподілу між сторонами пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Також, у зв'язку із задоволенням позову, заявлені до стягнення витрати позивача на професійну правничу допомогу у сумі 32 000,00 грн підлягають покладенню на відповідача (яким в даному випадку є Держава Україна).
Постановою від 12.02.2026 Північний апеляційний господарський суд залишив без змін рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2025 у справі № 910/7872/25.
09 березня 2026 року Національна поліція України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.02.2026 у справі № 910/7872/25; ухвалити нове рішення, яким Фізичній особі-підприємцю Коренчуку Андрію Арнольдовичу у задоволенні позову відмовити повністю.
Перевіривши касаційну скаргу Національної поліції України, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з таких мотивів.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Отже, в касаційному порядку може бути здійснений перегляд судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, проте лише у випадках, визначених Господарським процесуальним кодексом України.
Так, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Частиною 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Пунктом 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" визначено у 2025 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 3 028,00 грн.
Предметом спору у цій справі є стягнення 568 222,28 грн, що менше, ніж п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на дату подання позову (1 514 000,00 грн).
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
За підпунктом "с" пункту 7 Рекомендації № R(95)5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію й поліпшення функціонування систем і процедур оскарження в цивільних і торговельних справах, ухваленої на його 528-му засіданні 07.02.1995, скарги до суду третьої інстанції мають подавати щодо тих справ, третій судовий розгляд яких доцільний, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають загальне суспільне значення; від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування підстав, за яких розгляд її справи сприятиме досягненню таких цілей.
Отже, Верховному Суду надано право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у статті 287 Господарського процесуального кодексу України, що узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
Як на підставу для допуску судових рішень у справі, ціна позову якої не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, до касаційного оскарження, Національна поліція України в своїй касаційній скарзі посилається на наявність випадків, передбачених підпунктами "а", "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та зазначає, що "оскаржувані судові рішення в цій справі через ігнорування судами першої та апеляційної інстанції свого обов'язку з офіційного з'ясування всіх обставин справи, встановленні факту порушення права позивача, встановлення дійсного характеру спірних правовідносин та суті матеріально-правового спору, що виник між сторонами у спірних правовідносинах, прямо суперечать вже усталеній практиці Верховного Суду, зокрема, висновки, що визначений законом обов'язок повернути майно виконаний державою Україна, а позивачем не доведено заподіяння збитків належного йому майну саме діями органів досудового розслідування під час зберігання такого майна, в зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків, та які є прямо релевантними для спірних правовідносин. Наведене вище вочевидь підтверджує суперечливість та невизначеність правової позиції судів першої та апеляційної інстанції із правильного застосування зазначених норм матеріального та процесуального права. Лише в цій справі серед відповідачів було два органи поліції, обґрунтування позиції із застосування висновків Верховного Суду яких залишені судами поза увагою. Водночас неоднаковий підхід судів першої та апеляційної інстанцій до застосування правових висновків у подібних правовідносин створює навантаження на Державний бюджет України через стягнення відповідних коштів, додаткове навантаження на опрацювання справ як відповідачем так і їх розгляду судами (у тому числі перегляду Верховним Судом, як в даній справі). Вважаємо за доцільне зазначити, що в Україні апеляційні суди - важливий елемент у забезпеченні єдності судової практики, одним з обов'язків яких є сприяння та забезпечення принципу юридичної визначеності. Єдине застосування закону є визначальним задля принципу рівності перед законом. Окрім того, питання правової визначеності та передбачуваності є невід'ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, сторони та інші учасники справи можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності. Апеляційні суди є вищою та остаточною інстанцією для переважної більшості судових справ, зокрема справ незначної складності (справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження), через законодавчо встановлені фільтри щодо можливості касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, обмеження касаційного оскарження певних ухвал місцевих судів тощо. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності. Однакове застосування закону забезпечує його загальнообов'язковість, рівність усіх перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Однакове застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до суду. На обґрунтування виняткового значення касаційної скарги в цій справі для касатора, зазначимо, що вирішення цієї справи Верховним Судом безумовно має виняткове значення для касатора, оскільки на даний час судами по різному тлумачаться та застосовуються різні правові висновки Верховного Суду без чіткого опису відповідних правових норм, вказуючи на загальні положення законодавства, не враховуючи всіх обставин спору у справі. Крім цього, НПУ здійснюється розгляд досить значної кількості подібних справ, з навіть більшим розміром відшкодування шкоди який у випадку задоволення позовних вимог на прикладі лише цієї справи разом зі стягнутими судовими витратами становить значне навантаження на Державний бюджет України. Поряд з цим, вирішення Верховним Судом питання щодо необхідності застосування судами положень Цивільного кодексу України в спірних правовідносинах з урахуванням вірних висновків Верховного Суду має виняткове значення, адже встановлення судами при розгляді справи відсутності порушеного права позивача / відсутність спричинення шкоди майну власника зумовить значне зменшення навантаження на судову систему, економії бюджетних коштів, які б мали бути стягнуті з відповідача у виді як заподіяних збитків майну особи так і судових витрат за наслідком розгляду таких справ, а також економії часу на опрацювання як судами так і відповідачем таких справ, застосовуючи чіткі релевантні правові позиції Верховного Суду.".
Розглянувши викладені скаржником доводи щодо наявності випадків, передбачених підпунктами "а" та "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
При цьому, фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21 зазначала, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Також в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів:
- кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності;
- якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Крім того, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему та стосуються питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати певні ознаки, зокрема, немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.
Поряд із цим, касаційна скарга Національної поліції України не містить належних доводів, які б свідчили про те, що справа № 910/7872/25 містить виключну правову проблему, а подана касаційна скарга стосується питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; не містить доказів кількісного та якісного виміру наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також належні обґрунтування, які би дозволили дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як такі, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; в касаційній скарзі відсутнє посилання на наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у подібних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги Національної поліції України, наведені в обґрунтування випадку, передбаченого підпунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є загальними, декларативними та фактично зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". Суд звертає увагу, що судові рішення у кожній справі ухвалюються з урахуванням встановлених ними фактичних обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами, тощо. При цьому встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).
Також, за загальним правилом, виняткове значення та/або суспільний інтерес певної справи у судочинстві означає, що справа має настільки важливі правові, суспільні чи процесуальні наслідки, що вона заслуговує на розгляд вищою інстанцією, або вимагає особливої уваги до дотримання прав сторін, як у випадку порушення права на справедливий суд. Це ключовий критерій для допуску до касаційного перегляду, що виходить за рамки простого застосування права. Водночас, оцінка Судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою. Отже особа, яка подає касаційну скаргу, має ґрунтовно довести наявність відповідних обставин у своїй касаційній скарзі. Проте власне твердження скаржника про те, що справа має виняткове значення для нього та/або значний суспільний інтерес без відповідного обґрунтування, не може бути визнано судом автоматичною підставою, на яку поширюється дія положення підпункту "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
У пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що касаційному оскарженню підлягають рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову до п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, лише коли скаржником буде доведено наявність передбаченого/передбачених у цій нормі випадку/випадків, що залежить виключно від обставин конкретної справи, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".
Як визначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Pelevin v. Ukraine", право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб" (рішення від 28.05.1985 у справі "Ashingdane v. the United Kingdom").
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
З урахуванням того, що касаційна скарга подана на судові рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 910/7872/25 за касаційною скаргою Національної поліції України на рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.02.2026 згідно з пунктом 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 910/7872/25 за касаційною скаргою Національної поліції України на рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.02.2026.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Н. М. Губенко
Судді Г. О. Вронська
І. Д. Кондратова