адреса юридична: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, адреса для листування: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36607, тел. (0532) 61 04 21, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/Код ЄДРПОУ 03500004
19.03.2026 Справа № 917/2211/25
за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, вул. 1100 - річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000
в інтересах держави в особі:
Полтавської міської ради, вул. Соборності, 36, м. Полтава, 36000
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно - монтажна компанія "Атлант", вул. Соборності, 54, м. Полтава, 36014
про стягнення 7 290 728,77 грн
Суддя Тимощенко О.М.
Секретар судового засідання Отюгова О.І.
Представники учасників справи:
від позивача: Дзюбло О.І.
від відповідача Пістряк М.
від прокуратури: Лисенко Н.М.
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Полтавської області із позовом в інтересах держави в особі Полтавської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно - монтажна компанія "Атлант" про стягнення 7 290 728,77 грн заборгованості зі сплати пайової участі у розвитку інфраструктури м. Полтави.
Позові вимоги обґрунтовані тим, що у ТзОВ «Будівельно - монтажна компанія «Атлант» як замовника при здійсненні будівництва об'єкту з 2019 року (1, 2 черга) та розпочатому будівництві в 2020 році (3 черга) двічі виник обов'язок щодо сплати пайової участі до бюджету міста Полтави у розмірі 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла для Полтавської області станом на момент прийняття в експлуатацію - для житлового будинку та 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для нежитлових будівель та споруд. За розрахунками прокурора по 2-х сертифікатах у ТзОВ «Будівельно - монтажна компанія «Атлант» загальна сума заборгованості по сплаті пайової участі становить 7 290 728,77 грн., в тому числі:
- сума пайової участі по першій та другій чергах складає 3 271 717,04 грн, на яку нараховано 1 750 113,65 грн - інфляційних втрат за період з 19.02.2022 по 01.11.2025; 354 958,89 грн 3 % річних, нарахованих за період з 19.02.2022 по 01.11.2025;
- сума пайової участі по третій черзі складає 1 888 739,82 грн, на яку нараховано 7 502,14 грн інфляційних втрат за період з 10.06.2025 по 01.11.2025; на суму 17 697,23 грн 3 % річних за період з 10.06.2025 по 01.11.2025.
Як докази на підтвердження позовних вимог до позову прокурор додав (копії) витяг з ЄДР АТЛАНТ, лист до ПМР про початок робіт, відповідь ПМР, Порядок сплати пайової участі ПМР, зміни до Порядку сплати пайової участі ПМР та його скасування, реєстр документів ЄДЕССБ -дозвіл, акт готовності, сертифікат, техінвентаризація, ТЕП документів ЄДЕССБ 1 черга 1 секція, ТЕП документів ЄДЕССБ 1 черга 2 секція, ТЕП документів ЄДЕССБ 1 черга КТП, Наказ Про затвердження показників, Реєстр документів ЄДЕССБ № 01 3640 3099 3721 0779, Реєстр документів ЄДЕССБ сертифікат № ІУ123250530792, . ТЕП документів ЄДЕССБ 3 черга жбуд, Про затвердження показників від 18.02.2025 № 270, Наказ про призначення, повідомлення ПМР про подачу позову.
Відповідач у відзиві проти позову заперечував, вказуючи, що грошове зобов'язання ТОВ «БМК «АТЛАНТ» виникло ще 22.10.2019 р. в зв'язку з початком будівництва об'єкту (перша та друга черги) та 10.12.2020 р. (третя черга), натомість виконання зобов'язання (безпосередня сплата пайової участі) мало бути здійснено до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію. У день, коли було розпочато будівництво (перша та друга черги), був чинним наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 р. № 286 (втратив чинність на підставі наказу від 26.06.2020 р. № 151), яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (розраховані станом на 01.10.2019) та яким по Полтавській області вартість 1 кв.м. загальної площі квартир будинку встановлено на рівні 11 179,00 грн. Відтак величина пайового внеску (житлові приміщення) складає 2 548 559,00 грн. виходячи з наступного розрахунку: Перша черга- 3 732,39 кв.м (площа квартир) * 11 179,00 грн. (опосередкована вартість) = 41 724 387,00 грн. * 2% = 834 487,00 грн, Друга черга- 3 735,34 кв.м (площа квартир) * 11 179,00 грн. (опосередкована вартість) = 41 757 365,00 грн. * 2% = 835 147,00 грн. У день, коли було розпочато будівництво (третя черга), був чинним наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 16.12.2020 р. № 311 (втратив чинність на підставі наказу від 20.05.2021 р. № 119), яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (розраховані станом на 01.10.2020 р.) та яким по Полтавській області вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку встановлено на рівні 11 765,00 грн. Третя черга- 3 735,34 кв.м (площа квартир) * 11 765,00 грн. (опосередкована вартість) = 43 946 275,00 грн. * 2% = 878 925,00 грн. 834 487,00 грн. + 835 147,00 грн. + 878 925,00 грн. = 2 548 559,00 грн. Щодо нежитлових приміщень: Площа нежитлових приміщень по першій черзі становить 1 228,45 кв. м. 1 228,45 кв. м* 11 179,00 грн. = 13 732 842,00 грн. * 4% = 549 313,00 грн. Площа нежитлових приміщень по другій черзі становить 1 230,85 кв. м. 1 230,85 * 11 179,00 грн. = 13 759 672,00 грн. * 4 % = 550 386,00 грн. КТП площею 36 кв. м. 36 кв. м* 11 179,00 грн = 402 444,00 грн. * 4% = 16 097,00 грн. Площа нежитлових приміщень по третій черзі становить 1 230,85 кв.м 1 230,85 * 11 765,00 грн. = 14 480 950,00 грн. * 4% = 579 238 грн. 549 313,00 грн. + 550 386,00 грн. + 16 097,00 грн. + 579 238,00 грн. = 1 695 034,00 грн. Загалом внесок становить 4 243 593,00 грн.
Прокурор здійснив нарахування втрат від інфляції та 3% річних по І та ІІ чергам в період з 19.02.2022 р. по 01.11.2025 р., що, на думку відповідача, виходить за межі визначеного законом загального строку позовної давності у 3 роки, який почав свій відлік з дати початку будівництва по відповідним чергам, відтак відповідач ТОВ «БМК «АТЛАНТ» заявляє про застосування позовної давності до відповідних нарахувань.
Відповідач також вказував у відзиві, що ТОВ «БМК «АТЛАНТ» виступило замовником будівництва комплексу багатоквартирних житлових будинків із вбудованими офісними приміщеннями та спорудами загального користування, яке підпадає під перелік закладів та об'єктів, названих в пп.2 п.2 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» , під час будівництва яких пайова участь не сплачується (житловий фонд соціального призначення та доступного житла).
Правом на подачу доказів по суті спору разом із відзивом відповідач не скористався.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
02.12.2025 року до Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно - монтажна компанія "Атлант" про стягнення 7 290 728,77 грн заборгованості зі сплати пайової участі у розвитку інфраструктури м. Полтави (вх. №2300/25).
Ухвалою від 09.12.2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі; ухвалив справу розглядати у порядку загального позовного провадження та призначив підготовче засідання у справі на 08.01.2026 року на 10:00 год.
24.12.2025 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. №16654).
30.12.2025 року від прокуратури надійшла відповідь на відзив (вх. №16789).
У зв'язку з перебуванням судді Тимощенко О.М. у відпустці засідання суду 08.01.2026 року не відбулося.
Ухвалою від 12.01.2026 року суд призначив підготовче засідання на 03.02.2026 року на 09:00 год.
Під час розгляду справи у підготовчому засіданні 03.02.2026 року судом оголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 10.03.2026 року на 09:00 год.
09.03.2026 року від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення.
В судових засіданнях 10.03.2026 року та 19.03.2026 року представники прокурора та позивача підтримали позовні вимоги та наполягали на їх задоволенні.
Представник відповідача проти позову заперечував.
За результатами розгляду спору суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення суду, повідомив коли буде виготовлено повне рішення, роз'яснив порядок, строки оскарження рішення та набранням ним чинності.
2. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
З даних Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної системи у сфері будівництва вбачається, що на підставі дозволу на виконання будівельних робіт від 23.10.2019 № ІУ113192962244, виданого Державною архітектурно-будівельною інспекцією України, наразі здійснюється будівництво об'єкту: «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгу по вул. Європейській, 183 в м. Полтаві» (в 6 черг), замовник ТзОВ «Будівельно - монтажна компанія «Атлант» (арк. справи 36-68).
Цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 5310137000:19:002:0170, на якій здійснюється будівництво - для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Земельна ділянка перебуває у користуванні ТзОВ «БМК «Атлант» на підставі договору оренди від 05.10.2017.
Згідно сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів від 18.02.2022 № ІУ122220214908, виданого Державною інспекцією архітектури та містобудування України (далі - ДІАМ), прийнято в експлуатацію 1, 2 чергу (2 секції) будівництва зазначеного об'єкту. У сертифікаті та акті готовності № АС01:4192-6781-5702-6785 зазначено, що будівництво розпочато 22.10.2019 та завершено 16.12.2021. Згідно технічної інвентаризації № ТІ01:4467-0235-8855-8661 загальна площа квартир у будинку (1, 2 черга) становить 7 467,73 кв. м, площа нежитлових приміщень - 2 495,30 кв. м. У сертифікаті зазначено кошторисну вартість об'єкту - 114 446 315грн.
Сертифікатом від 09.06.2025 № ІУ123250530792, виданого ДІАМ, прийнято в експлуатацію 3 чергу (1 секція) зазначеного об'єкту. У сертифікаті та акті готовності № АС01:3640-3099-3721-0779 зазначено, що будівництво розпочато 10.12.2020 та завершено 30.05.2025. Згідно технічної інвентаризації загальна площа квартир у будинку становить 3 735,34 кв. м, площа нежитлових приміщень - 1 230,85 кв. м. У сертифікаті зазначено кошторисну вартість об'єкту - 60 802 156 грн.
У сертифікатах про введення в експлуатацію вказано, що кошти пайової відповідачем участі не сплачено з врахуванням п. 13 розділу 1 Закону № 132-ІХ.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого обов'язку зі сплати на користь Полтавської міської ради коштів пайової участі.
Невиконання відповідачем обов'язку щодо сплати пайової участі стало підставою для звернення із даним позовом до Господарського суду Полтавської області.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення та висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
За умовами ч. 2 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частини 5, 9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на момент виникнення спірних правовідносин).
Зі змісту ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування.
Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.
Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі №904/2258/20.
З матеріалів справи вбачається і учасниками справи не заперечується, що договір про сплату коштів пайової участі між Полтавською міською радою та відповідачем не укладався.
Однак, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов'язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 23.05.2024 у №915/149/23, в межах якої також розглядався позов прокурора в інтересах держави в особі міської ради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Так, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.
У пункті 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Отже, за змістом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» і прикінцевих та перехідних положень до нього з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Згідно зі ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, тому не можна вважати, що на них поширюються положення ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19).
У вищенаведеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, наголосила на тому, що:
- з 01.01.2020 скасовано дію ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме: зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка зобов'язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;
- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов'язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов'язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов'язковість якого для відповідача законом не передбачена;
- зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України;
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Приписами ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).
При цьому, ч. 9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Між тим, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено з 01.01.2020.
Таким чином, починаючи з 01.01.2020, передбачений до цього ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення ст. 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») у таких розмірах та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Суд зауважує, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
У вказаних двох випадках, враховуючи вимоги пп. 3, 4 абз. 2 п. 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає: для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абз. 1 та 2 п. 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 20.02.2024 у справі № 910/20216/21 та від 23.05.2024 у справі № 915/149/23.
Як зазначалося вище, у сертифікаті та акті готовності № АС01:4192-6781-5702-6785 зазначено, що будівництво 1 та 2 черги розпочато відповідачем 22.10.2019 та завершено 16.12.2021 року, а будівництво 3 черги розпочато 10.12.2020 та завершено 30.05.2025, що підтверджується сертифікатом та актом готовності № АС01:3640-3099-3721-0779.
А тому у відповідача, як замовника, виник обов'язок протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до Ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об'єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Натомість, у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду не подано жодного доказу на підтвердження звернення до Ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, як і не надано доказів сплати пайової участі.
Судом встановлено, що прокурор здійснив розрахунок пайової участі на підставі приписів Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" з урахуванням величини загальної площі квартир об'єкта будівництва та показників опосередкованої вартості спорудження житла, які діяли на момент введення об'єкта в експлуатацію.
При цьому прокурором не враховано, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20, пайовий внесок замовника у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту має розраховуватися саме на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у замовника будівництва обов'язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли орган місцевого самоврядування дізнався про його несплату замовником, оскільки одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду від 12.08.2025 у справі № 910/6623/24 та враховані апеляційним господарським судом при ухваленні оскаржуваної постанови.
У постанові від 11.12.2025 року Верховний Суд зазначив, що застосування прокурором при здійсненні розрахунку розміру пайової участі нормативів, які не діяли станом на момент виникнення у відповідача обов'язку щодо його сплати, суперечить приписам статті 5 Цивільного кодексу України, оскільки станом на момент виникнення між сторонами спірних відносин положеннями підпункту 4 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" було визначено, що пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Перевіривши вказаний розрахунок пайової участі, суд дійшов висновку про те, що пайовий внесок замовника у створення та розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населеного пункту має розраховуватися саме на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення в замовника будівництва обов'язку щодо сплати пайового внеску. Обов'язок зі сплати пайового внеску у відповідача виник саме в момент початку будівництва кожної з черг.
Отже, обов'язок зі сплати пайового внеску у відповідача виник саме в момент початку будівництва, тобто 22.10.2019 р. (для першої та другої черги) і 10.12.2020 р. (для третьої черги) розраховувати розмір пайового внеску.
На момент початку будівництва першої та другої черг був чинним наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 р. № 286 (втратив чинність на підставі наказу від 26.06.2020 р. № 151), яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (розраховані станом на 01.10.2019) та яким по Полтавській області вартість 1 кв.м. загальної площі квартир будинку встановлено на рівні 11 179,00 грн. Відтак величина пайового внеску (житлові приміщення) складає:
Перша черга- 3 732,39 кв.м (площа квартир) * 11 179,00 грн. (опосередкована вартість) = 41 724 387,00 грн. * 2% = 834 487,00 грн,
Друга черга- 3 735,34 кв.м (площа квартир) * 11 179,00 грн. (опосередкована вартість) = 41 757 365,00 грн. * 2% = 835 147,00 грн.
На момент початку будівництва третьої черги був чинним наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 16.12.2020 р. № 311 (втратив чинність на підставі наказу від 20.05.2021 р. № 119), яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (розраховані станом на 01.10.2020 р.) та яким по Полтавській області вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку встановлено на рівні 11 765,00 грн.
Третя черга - 3 735,34 кв.м (площа квартир) * 11 765,00 грн. (опосередкована вартість) = 43 946 275,00 грн. * 2% = 878 925,00 грн.
Щодо нежитлових приміщень:
Площа нежитлових приміщень по першій черзі становить 1 228,45 кв. м. 1 228,45 кв. м* 11 179,00 грн. = 13 732 842,00 грн. * 4% = 549 313,00 грн.
Площа нежитлових приміщень по другій черзі становить 1 230,85 кв. м. 1 230,85 * 11 179,00 грн. = 13 759 672,00 грн. * 4 % = 550 386,00 грн., а також КТП площею 36 кв. м. 36 кв. м* 11 179,00 грн = 402 444,00 грн. * 4% = 16 097,00 грн.
Площа нежитлових приміщень по третій черзі становить 1 230,85 кв.м 1 230,85 * 11 765,00 грн. = 14 480 950,00 грн. * 4% = 579 238 грн.
Отже, за розрахунком відповідача, який перевірено судом з урахуванням наведених норм та актуальних правових позицій Верховного Суду, розмір пайового внеску, який відповідач повинен був сплатити до дати введення кожної з черг будівництва в експлуатацію який слід стягнути з відповідача на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, складає:
- Перша черга - 834 487,00 грн (квартири) + 549 313,00 грн. (нежитлові приміщення) = 1 383 800 грн.
- Друга черга - 835 147,00 грн. (квартири) + 550 386,00 грн. (нежитлові приміщення) +16 097,00 грн. (КТП)= 1 401 630 грн.
- Третя черга - 878 925,00 грн. (квартири) + 579 238 грн. (нежитлові приміщення) = 1498939,97 грн.
Разом 1, 2, 3 черги внесок становить 1 383 800 грн.+ 1 401 630 грн. + 1498939,97 грн. = 4 284 369,97 грн.,
в іншій сумі кошти не підлягають стягненню.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.
Відповідно судом здійснено і перерахунок 3% річних та інфляційних на підставі ст. 625 ЦК України окремо по кожному внеску.
За розрахунками суду 3% річних, нарахованих на заборгованість зі сплати внесків за 1 та 2 черги в сумі 2 785 430 грн (1 383 800 грн. +1 401 630 грн.), за період прострочення з 19.02.2022 року по 01.11.2025 року становить 309 297,20 грн, інфляційні нарахування відповідно становлять 1 541 408,43 грн.
За розрахунками суду 3% річних, нарахованих на заборгованість зі сплати внесків за 3 чергу в сумі 1 458 163 грн, за період прострочення з 10.06.2025 року по 01.11.2025 року становить 17 378,11 грн, інфляційні нарахування відповідно становлять 23 398 грн.
Розрахунки суду залучено до матеріалів справи.
Разом сума боргу по внескам 1,2 та 3 черги + нараховані по кожній черзі річні та інфляційні становить 6 135 075,60 грн.
В іншій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо посилання відповідача на звільнення від сплати коштів пайової участі замовників об'єктів будівництва у зв'язку з спорудженням на цій земельній ділянці комплексу багатоквартирних житлових будинків із вбудованими офісними приміщеннями та спорудами загального користування, під час будівництва яких пайова участь не сплачується (житловий фонд соціального призначення та доступного житла), суд зазначає наступне.
Частиною 3 ст. 2 ГПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 14 ГПК України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Вищевикладене повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі № 920/528/19.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції до 01.01.2020) пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури.
Верховний Суд у постанові від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19 зазначив, що зазначена норма застосовується у випадку, коли замовник будівництва об'єкта основного призначення на виділеній йому під таке будівництво земельній ділянці одночасно з будівництвом об'єкта споруджує на цій земельній ділянці об'єкт соціальної інфраструктури, який призначений для обслуговування мешканців відповідного мікрорайону чи району - дошкільний чи навчальний заклад, заклади медичного чи оздоровчого призначення, центри соціальної реабілітації чи соціальної допомоги, інтернати, будинки пристарілих, соціальні аптеки, будівлі побутового обслуговування, громадського харчування тощо, які замовник будівництва погоджується збудувати добровільно за погодженням із органом місцевого самоврядування в рамках планового забезпечення відповідної території (мікрорайону, району) необхідним елементом соціальної інфраструктури згідно з відповідною затвердженою містобудівною документацією на місцевому рівні (генеральний план населеного пункту, план зонування території, детальний план території).
Натомість, жодних підтверджень факту наявності будівництва будь-якої соціальної сфери у дозволі на виконання будівельних робіт та актах готовності об'єкту до експлуатації передбачено (зазначено) не було.
Житло соціального призначення (соціальне житло) - це квартири та будинки, що надаються державою або місцевими органами влади тимчасово і безоплатно (за плату, що покриває витрати) громадянам України, які потребують соціального захисту та не мають власного житла, на підставі договору найму після взяття на соціальний квартирний облік, включаючи внутрішньо переміщених осіб та інші вразливі категорії. Статтею 5 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» визначено, що житловий фонд соціального призначення формується органами місцевого самоврядування.
Відповідачем не надано жодних доказів про передачу ним, як забудовником, Полтавській міській раді жилої площі в новозбудованому будинку. Побудоване житло з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгу реалізовується за ринковими цінами, відтак, не є житловим фондом соціального призначення та доступного житла.
За таких обставин, суд зазначає про недоведеність матеріалами справи відсутності у відповідача обов'язку зі сплати пайової участі в силу закону.
У випадку, якщо замовником об'єкта будівництва не буде дотримано передбаченого «Прикінцевими та перехідними положеннями» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття такого об'єкта в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі ст. 1212 ЦК України.
Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, в постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22.
Так, за умовами частин 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Згідно з ч. 1 ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №917/803/18.
Стосовно заперечень відповідача про пропуск строку позовної давності, то ці твердження є безпідставними, з огляду на продовження її строку та зупинення перебігу з урахуванням двох продовжень (згідно з Законами від 30.03.2020 №540-IX (набрав чинності 02.04.2020) і від 15.03.2022 №2120-IX (набрав чинності 17.03.2022)) і одного зупинення (від 08.11.2023 №3450-IX (набрав чинності 30.01.2024)),
Щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави.
Пунктом 3 ст. 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Виходячи з системного аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
У постанові Верховного Суду від 08.02.2019 у справі №915/20/18 суд касаційної інстанції зазначив, що інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також й у захисті прав та свобод місцевого самоврядування, яке не має загальнодержавного характеру, але спрямоване на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.
У постанові від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт не звернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.
Із змісту позовної заяви вбачається, що прокурор в обґрунтування наявності підстав для представництва посилається на те, що встановлено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави у сфері бюджетних правовідносин, зокрема за фактом невиконання замовником будівництва свого обов'язку з перерахування до місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) та внаслідок чого безпідставного збереження у себе грошових коштів.
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
В силу статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно зі статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Статтею 181 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
В силу пункту 4-1 частини першої статті 71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету.
За умовами статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Таким чином, завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності.
Для реалізації наданих повноважень місцеві ради мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Отже, уповноваженим державою органом у спірних правовідносинах є Полтавська міська рада, яка є органом, що представляє інтереси жителів територіальної громади міста Полтави та діє в її інтересах у галузі бюджету, фінансів, цін та у галузі будівництва, а також яка відповідно до статті 181 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» має повноваження звертатись до суду з метою реалізації повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Однак, Радою, як органом, уповноваженим на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах, дій, спрямованих на здійснення захисту територаільної громади м. Полтави, вжито не було.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що у даному випадку прокурором підтверджені підстави для представництва інтересів держави особі Ради і дотримано передбачений ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» порядок реалізації такого захисту.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з положеннями 13 Господарського процесуального кодексу України. судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З урахуванням наведеного суд задовольняє позовні вимоги в сумі 6 135 075, 60 грн.
У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України сплачений позивачем судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 129, 232-233, 236-238, 240 ГПК України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельно - монтажна компанія «Атлант» (код ЄДРПОУ 41373279, вул. Соборності, 54, м. Полтава, 36014) на користь Полтавської міської ради (код ЄДРПОУ 24388285, м. Полтава, вул. Соборності, 36, 36000) 6 135 075,60 грн.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельно - монтажна компанія «Атлант» (код ЄДРПОУ 41373279, вул. Соборності, 54, м. Полтава, 36014)на користь Полтавської обласної прокуратури (м. Полтава, вул. 1100-річчя Полтави, 7, реєстраційний рахунок № UA 118201720343130001000006160, банк ДКСУ м. Київ, код ЄДРПОУ - 02910060) понесені витрати на сплату судового збору в сумі 73 620,91 грн.
4. Відмовити в задоволенні вимог в іншій частині позову.
Видати накази із набранням рішенням законної сили.
Рішення підписано 23.03.2026 року
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Східного апеляційного господарського суду .
Суддя О. М. Тимощенко