11.03.2026 м. Дніпро Справа № 908/2643/25
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:
головуючого (судді-доповідача): Стефанів Т. В.,
суддів: Демчини Т. Ю., Кошлі А. О.,
секретар судового засідання Старина А. С.,
за участю:
позивача (апелянт) - Кузнєцова М. І.,
третьої особи - 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_1 ,
третьої особи - 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК"
на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026, суддя Федько О. А., м.Запоріжжя, у справі № 908/2643/25
за позовом Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК"
до відповідача ОСОБА_2
третьої особи - 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНФОТЕРРА ГРУП"
третьої особи - 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1
третьої особи - 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3
третьої особи - 4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІЛЬНИЙ НЕТ"
третьої особи - 5, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Приватне підприємство "ІНФОТЕРРА"
про звернення стягнення на предмет іпотеки,
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції
27.08.2025 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК" до відповідача ОСОБА_2 про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" на користь ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА АКЦІОНЕРНИЙ БАНК "УКРГАЗБАНК" за Договором №1484/2020/ЗОД-МСБ про приєднання до Правил надання кредиту клієнтам мікро- та малого бізнесу за Програмою фінансової державної підтримки суб'єктів мікро- та малого підприємництва "Доступні кредити 5-7-9%" в АБ "УКРГАЗБАНК" від 03.09.2020 року в загальній сумі 251 432,73 грн, що складається з: простроченої заборгованості по кредиту -226 740,80 грн; заборгованості по процентах (компенсація ФРП) - 24 691,93 грн на нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) - шляхом проведення прилюдних торгів під час примусового виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки в рамках процедури виконавчого провадження з визначенням початкової ціни нерухомого майна, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з невиконанням позичальником (ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП") зобов'язань за кредитним договором №1484/2020/ЗОД-МСБ від 03.09.2020 та наявністю непогашеної заборгованості, підтвердженої рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.05.2024 у справі №908/201/24, позивач як іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку" та умов договору іпотеки №1484/2020/ЗОД-МСБ-І від 03.09.2020.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 у справі №908/2643/25 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що звернення стягнення на предмет іпотеки відповідає вимогам закону та переслідує легітимну мету - забезпечення виконання кредитних зобов'язань та захист майнових інтересів банківської установи. Водночас суд, оцінивши пропорційність втручання у право власності відповідачки на житло, дійшов висновку, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_2 , в якому вона зареєстрована та фактично проживає з 1979 року, набутим не за рахунок кредитних коштів, а на підставі свідоцтва про право власності від 31.03.2007. Суд урахував, що відповідачка є особою пенсійного віку (1948 р.н.), а заборгованість за кредитним договором виникла внаслідок невиконання зобов'язань іншими особами - позичальником та поручителями. Крім того, суд встановив, що ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" та поручителі - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 - здійснюють погашення своїх грошових зобов'язань у виконавчих провадженнях, відкритих Приватним виконавцем виконавчого округу Запорізької області Котулою А. М., а, отже, позивач не позбавлений можливості отримати стягнуті за судовим рішенням грошові кошти іншими способами, менш обтяжливими для відповідачки. З урахуванням зазначеного суд дійшов висновку, що звернення стягнення на квартиру є непропорційним переслідуваній меті отримання банком задоволення своїх майнових вимог за рахунок предмета іпотеки, а задоволення позовних вимог покладе на відповідачку надмірний тягар у світлі пропорційності втручання у право власності.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи апеляційної скарги.
Не погодившись з рішенням Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 у справі № 908/2643/25, Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК" звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 по справі №908/2643/25 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, звернувши стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, а також стягнути на користь АБ "УКРГАЗБАНК" судові витрати.
Апелянт вважає, що судом першої інстанції помилково застосовано принцип пропорційності шляхом його ототожнення з абсолютною забороною звернення стягнення на іпотечне майно, якщо воно є єдиним житлом. На думку скаржника, принцип пропорційності не означає імунітет іпотеки, а лише вимагає перевірки законності, легітимної мети та необхідності втручання. Звернення стягнення на предмет іпотеки відповідає вимогам законності, легітимної мети та необхідності втручання у право власності, а тому не порушує принцип пропорційності.
Суд не врахував факт добровільного надання майна в іпотеку відповідачем, підтверджений договором та підписом відповідача, яка була належним чином поінформована про можливі правові наслідки та прийняла на себе ризик втрати житла у разі невиконання основного зобов'язання. Договір іпотеки укладений сторонами добровільно, до введення воєнного стану, із чітким усвідомленням іпотекодавцем правових наслідків невиконання забезпеченого зобов'язання. Передача майна в іпотеку є реалізацією автономії волі сторін та прийняттям іпотекодавцем ризику втрати предмета іпотеки у разі порушення основного зобов'язання.
Принцип пропорційності не є самостійною підставою для звільнення від виконання зобов'язання або для скасування іпотеки, а застосовується виключно як критерій оцінки допустимості втручання у право власності. Відмова у зверненні стягнення за відсутності прямої законодавчої заборони фактично призвела б до позбавлення кредитора ефективного способу судового захисту та порушення балансу інтересів сторін. Воєнний стан не має зворотної дії та не припиняє цивільних прав і обов'язків, що виникли до його запровадження. Законодавством не встановлено загальної заборони на звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий фізичною особою для забезпечення зобов'язань, які не є споживчими.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував Закон України "Про іпотеку". Звернення стягнення на предмет іпотеки є спеціальним правом іпотекодержателя у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання відповідно до ст. 33 Закону України "Про іпотеку", яка не містить прямих виключень для військовослужбовців. Суд першої інстанції формально послався на практику ЄСПЛ, проте не здійснив аналізу конкретних критеріїв, визначених Європейським судом. ЄСПЛ не забороняє звернення стягнення на житло, якщо особа свідомо обмежила свої майнові права шляхом укладення договору.
Скаржник вказує на порушення права позивача на вибір способу захисту. Вибір способу захисту є виключно правом кредитора, що підтверджено постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.05.2024 у справі №902/388/18, де зазначено, що закон надає кредитору право самостійно обирати способи захисту порушеного права, а суд не вправі нав'язувати альтернативні способи стягнення або оцінювати їх доцільність замість кредитора. Апелянт також посилається на постанову Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.08.2024 у справі №905/451/22, якою встановлено, що вибір способу захисту порушеного права належить виключно позивачу (кредитору) та не може бути підмінений судом з мотивів доцільності, пропорційності чи оцінки розміру заборгованості. Звернення стягнення на предмет іпотеки є самостійним, належним і ефективним способом захисту прав кредитора, який не залежить від співвідношення вартості предмета іпотеки та розміру заборгованості, а також не може бути обмежений судом з мотивів "непропорційності".
Апелянт вважає, що суд першої інстанції допустив упереджене обмеження права позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки, замінивши його власним розумінням "пропорційності" захисту, чим порушив принцип правової визначеності та балансу інтересів сторін. Відмова у зверненні стягнення на предмет іпотеки з мотиву "непропорційності" та "суми боргу" є неправомірною, суперечить суті іпотечного інституту та практичному застосуванню норм іпотечного та цивільного законодавства Верховним Судом. Втручання суду у вибір способу захисту є порушенням принципу диспозитивності. Суд фактично позбавив позивача ефективного способу захисту (забезпечення), створив прецедент, за яким будь-яка іпотека фізичної особи стає недієвою, переклав ризики невиконання зобов'язання виключно на позивача.
Скаржник наголошує, що на момент ухвалення судом рішення відсутня жодна норма законодавчої заборони на звернення стягнення на єдине житло у разі, якщо воно є предметом іпотеки.
Апелянт посилається на значимі відступи від правових висновків Верховного Суду, зокрема зазначає, що Верховний Суд неодноразово вказував: принцип пропорційності не нівелює право кредитора на звернення стягнення та не може підміняти собою норми матеріального права; введення воєнного стану не припиняє дії договорів, укладених до нього; відсутність прямої законодавчої заборони означає збереження права кредитора на судовий захист; майновий поручитель не набуває імунітету від звернення стягнення; сам факт, що іпотекодавець не є основним боржником, не впливає на обсяг іпотечного забезпечення; використання майна як єдиного житла саме по собі не виключає звернення стягнення; вирішальним є добровільне прийняття іпотекодавцем відповідного ризику при укладенні договору. На підтвердження цих висновків апелянт посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2025 у справі №761/382/21, від 21.08.2019 у справі №14-131цс19, постанову Верховного Суду України від 26.10.2016 у справі №6-1382цс16, постанови Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №464/2449/16-ц та від 30.06.2021 у справі №522/1897/17.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи.
18.02.2026 ОСОБА_1 було подано пояснення (відзив) на апеляційну скаргу від імені третьої особи - ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП", в якому просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Одночасно третьою особою подано клопотання про прийняття пояснень до розгляду, враховуючи поважність причин незначного порушення строку їх подання, а саме у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 бойових завдань у складі Збройних Сил України в умовах воєнного стану та зазначив наступне.
Суд першої інстанції не встановлював абсолютної заборони звернення стягнення на єдине житло, як безпідставно стверджує апелянт. Суд прямо визнав законність та легітимну мету втручання, зазначивши, що оскільки ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" порушило свої зобов'язання за договором перед банком, відповідно до Закону України "Про іпотеку" банк має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Суд лише встановив, що в конкретних обставинах цієї справи реалізація такого права є непропорційною, що апелянтом у скарзі не спростовано.
Принцип пропорційності є обов'язковим при вирішенні справ даної категорії. Суд першої інстанції чітко і послідовно виклав правовий базис для оцінки пропорційності, здійснивши детальний аналіз критеріїв ЄСПЛ: законність втручання, легітимна мета та дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою. Суд послався на рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", яким встановлено, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов, а стаття 1 Першого протоколу до Конвенції констатує порушення, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Апелянт не спростовує ці правові висновки по суті, а посилаючись на ст. 33 Закону "Про іпотеку", ігнорує те, що суд першої інстанції правомірно застосував цю норму в системному зв'язку з Конституцією України та Конвенцією.
Суд констатував, що квартира є "житлом" у розумінні ст. 8 Конвенції, оскільки відповідачка має достатні та триваючі зв'язки зі спірною квартирою. Цей висновок має принципове значення: оскільки встановлено, що квартира є "житлом" у розумінні Конвенції, суд зобов'язаний перевіряти не лише законність втручання, але й його необхідність та пропорційність. Конвенційний захист житла не усувається договірними зобов'язаннями іпотекодавця.
Суд встановив сукупність обставин, що обґрунтовують непропорційність втручання: квартира є єдиним майном відповідачки, що підтверджено відповіддю №1946730 від 29.10.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; квартира набута не за рахунок кредитних коштів, а на підставі Свідоцтва про право власності від 31.03.2007, тобто ще до укладення кредитного договору у 2020 році; суд урахував факт введення воєнного стану в Україні з 24 лютого 2022 року та його зв'язок з оцінкою пропорційності позбавлення житла.
Суд першої інстанції встановив конкретний факт, який апелянт у скарзі замовчує: ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" та поручителі за кредитним договором - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 - здійснюють погашення своїх грошових зобов'язань у виконавчих провадженнях, відкритих Приватним виконавцем виконавчого округу Запорізької області Котулою А. М. Позивач не позбавлений можливості отримати стягнуті за судовим рішенням грошові кошти від ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП", ОСОБА_1 , ОСОБА_3 як поручителів у виконавчому провадженні. Апелянт не довів, що ці механізми є вичерпаними або неефективними, що є його обов'язком відповідно до ст. 74 ГПК України.
Щодо посилань апелянта на постанову КГС ВС від 14.05.2024 у справі №902/388/18 стосовно права кредитора самостійно обирати спосіб захисту - суд першої інстанції не відмовив банку у праві на звернення стягнення як такому, а здійснив оцінку пропорційності конкретного заходу у конкретних обставинах справи. Вибір способу захисту та допустимість його застосування - різні правові питання. Право на вибір способу захисту реалізується в межах закону та не звільняє від судового контролю щодо пропорційності обраного заходу.
Апелянт посилається на низку постанов Верховного Суду, однак наводить їх поза контекстом, не враховуючи, що у кожній із них Верховний Суд оцінював індивідуальні обставини конкретної справи. Жодна з цитованих постанов не містить висновку про те, що суд зобов'язаний задовольнити позов про звернення стягнення на єдине житло особи пенсійного віку під час воєнного стану за наявності триваючого виконавчого провадження з частковими погашеннями.
Щодо значення воєнного стану - суд першої інстанції не застосовував воєнний стан ретроспективно, а урахував його як обставину, що існує на час розгляду справи та безпосередньо впливає на оцінку пропорційності позбавлення житла. Позбавлення єдиного житла особи пенсійного віку під час збройного конфлікту є обставиною, яка суттєво підвищує "тягар" такого втручання.
ОСОБА_2 не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Рух справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.02.2026 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Стефанів Т. В. (доповідач), судді - Кошля А. О., Демчина Т. Ю.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 09.02.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК" на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 у справі № 908/2643/25.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2026 призначено справу № 908/2643/25 до розгляду в судовому засіданні на 11.03.2026 о 10 год. 00 хв.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.02.2026 задоволено заяву представника Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК"- Кузнєцової Марини Іванівни про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі № 908/2643/25.
У судовому засіданні 11.03.2026 колегією суддів оголошено скорочене судове рішення (вступну та резолютивну частини постанови) у справі.
Встановлені судом обставини справи.
Судом установлено, що 03.09.2020 між АБ "УКРГАЗБАНК" та ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" укладено договір №1484/2020/ЗОД-МСБ про приєднання до Правил надання кредиту клієнтам мікро-, малого та середнього бізнесу за Програмою фінансової державної підтримки суб'єктів малого та середнього підприємництва "Доступні кредити 5-7-9%". Згідно з умовами зазначеного договору позичальнику було відкрито кредитну лінію із загальним лімітом 375 000,00 грн строком до 02.11.2024.
У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.05.2024 у справі №908/201/24 стягнуто солідарно з ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" та поручителів на користь банку заборгованість у сумі 270432,73 грн. Зазначене рішення набрало законної сили 07.06.2024.
Відповідно до частини 3 статті 75 ГПК України обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не підлягають повторному доказуванню під час розгляду іншої справи. Таким чином, встановлені у справі №908/201/24 обставини щодо існування кредитних правовідносин, порушення позичальником умов кредитного договору та наявності заборгованості мають преюдиціальне значення для розгляду цієї справи.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03.09.2020 між банком та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №1484/2020/ЗОД-МСБ-І, відповідно до якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_3 . Зазначене майно належить відповідачці на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 31.03.2007, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У Державному реєстрі речових прав також містяться відомості про обтяження у вигляді іпотеки та заборони відчуження, зареєстрованих 03.09.2020 на користь АБ "УКРГАЗБАНК".
Відповідно до умов договору іпотеки та положень Закону України "Про іпотеку", у разі порушення позичальником умов кредитного договору іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Пунктом 6.3 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися, зокрема, на підставі рішення суду.
Судом також установлено, що 11.06.2025 відповідачці було направлено письмову вимогу банку про усунення порушення зобов'язань та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки. Вказану вимогу відповідач отримала 17.06.2025, однак її не виконала.
Станом на дату звернення до суду заборгованість за кредитним договором становить 251 432,73 грн, з яких 226 740,80 грн становить прострочена заборгованість за кредитом, 24 691,93 грн - заборгованість за процентами (компенсація ФРП). Зазначена заборгованість відповідачем не спростована та документально підтверджується матеріалами справи.
За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі, яке обґрунтовано тим, що спірна квартира є єдиним житлом відповідачки, у якому вона зареєстрована та фактично проживає протягом тривалого часу. Вказане житло було набуте відповідачкою у власність не за рахунок кредитних коштів, а на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно у 2007 році, що свідчить про наявність у неї сталих і тривалих зв'язків із цим житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом з тим суд визнав, що звернення стягнення на предмет іпотеки загалом передбачене законом та переслідує легітимну мету - забезпечення виконання кредитних зобов'язань та захист майнових інтересів банківської установи. Водночас застосування такого заходу має відповідати принципу пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та право на житло.
Дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку, що звернення стягнення на квартиру відповідачки призведе до позбавлення її єдиного житла та покладення на неї надмірного тягаря, що не відповідає принципу справедливого балансу між інтересами кредитора та правом відповідачки на житло. При цьому суд урахував вік відповідачки, тривалість її проживання у спірній квартирі, відсутність у неї іншого житла, а також те, що заборгованість за кредитним договором виникла внаслідок невиконання зобов'язань іншими особами - позичальником та поручителями.
Крім того, суд установив, що позивач не позбавлений можливості задовольнити свої майнові вимоги за рахунок інших боржників та поручителів у виконавчих провадженнях, у яких здійснюється погашення відповідної заборгованості.
За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі, яке обґрунтовано тим, що звернення стягнення на спірну квартиру є непропорційним втручанням у право власності відповідачки та її право на житло.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення господарського суду залишити без змін, виходячи з наступного.
Предметом апеляційного оскарження є рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026, яким відмовлено у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , в рахунок погашення заборгованості ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" за Договором №1484/2020/ЗОД-МСБ від 03.09.2020 в загальній сумі 251 432,73 грн.
03.09.2020 між АБ "УКРГАЗБАНК" та ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП" укладено договір №1484/2020/ЗОД-МСБ про приєднання до Правил надання кредиту клієнтам мікро-, малого та середнього бізнесу за Програмою фінансової державної підтримки суб'єктів малого та середнього підприємництва "Доступні кредити 5-7-9%". Згідно з умовами зазначеного договору позичальнику було відкрито кредитну лінію із загальним лімітом 375 000,00 грн строком до 02.11.2024.
У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.05.2024 у справі №908/201/24 стягнуто солідарно з ТОВ "ІНФОТЕРРА ГРУП", ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ТОВ "ВІЛЬНИЙ НЕТ", ПП "ІНФОТЕРРА" на користь банку заборгованість у сумі 270 432,73 грн. Зазначене рішення набрало законної сили 07.06.2024.
Відповідно до частини 3 статті 75 ГПК України обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не підлягають повторному доказуванню під час розгляду іншої справи. Таким чином, встановлені у справі №908/201/24 обставини щодо існування кредитних правовідносин, порушення позичальником умов кредитного договору та наявності заборгованості мають преюдиціальне значення для розгляду цієї справи.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03.09.2020 між банком та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №1484/2020/ЗОД-МСБ-І, відповідно до якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_3 . Зазначене майно належить відповідачці на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 31.03.2007, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У Державному реєстрі речових прав також містяться відомості про обтяження у вигляді іпотеки та заборони відчуження, зареєстрованих 03.09.2020 на користь АБ "УКРГАЗБАНК".
Відповідно до умов договору іпотеки та положень Закону України "Про іпотеку", у разі порушення позичальником умов кредитного договору іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Пунктом 6.3 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися, зокрема, на підставі рішення суду.
Судом також установлено, що 11.06.2025 відповідачці було направлено письмову вимогу банку про усунення порушення зобов'язань та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки. Вказану вимогу відповідач отримала 17.06.2025, однак її не виконала.
Станом на дату звернення до суду заборгованість за кредитним договором становить 251 432,73 грн, з яких 226 740,80 грн становить прострочена заборгованість за кредитом, 24 691,93 грн - заборгованість за процентами (компенсація ФРП). Зазначена заборгованість відповідачем не спростована та документально підтверджується матеріалами справи.
Апеляційний господарський суд погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини 1, 2 ст. 321 ЦК України).
За приписами ст. 1 Закону України "Про іпотеку" (далі за текстом - Закон) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом.
Стаття 3 вказаного Закону визначає, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Згідно з частиною 1 статті 12 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Частинами 1, 4 ст. 33 Закону передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Статтею 35 Закону визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотеко держателя залишається без задоволення, іпотеко держатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Відповідно до статей 1, 7, 12, 33 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель у разі невиконання боржником основного зобов'язання має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, зокрема шляхом звернення стягнення на підставі рішення суду. Таким чином, саме по собі звернення банку до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідає приписам законодавства.
Разом із тим, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право особи на житло та мирне володіння майном повинно ґрунтуватися на законі, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним такій меті.
Апелянт безпідставно стверджує, що суд першої інстанції фактично встановив абсолютну заборону на звернення стягнення на єдине житло. Як убачається зі змісту оскаржуваного рішення, суд визнав, що у зв'язку з невиконанням позичальником зобов'язань за кредитним договором банк відповідно до Закону України "Про іпотеку" має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Отже, суд не заперечував право банку на звернення стягнення як таке, а лише здійснив оцінку пропорційності застосування такого заходу з урахуванням конкретних обставин справи.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що при вирішенні спорів щодо звернення стягнення на житло підлягають застосуванню не лише норми Закону України "Про іпотеку", але й положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання у право на житло та мирне володіння майном повинно відповідати трьом критеріям: здійснюватися на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним поставленій меті. Саме такий підхід був застосований судом першої інстанції.
Судом установлено, що спірна квартира є житлом відповідачки у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки вона тривалий час проживає у цьому приміщенні та має з ним стійкий і безперервний зв'язок. Отже, під час вирішення питання про звернення стягнення на таке майно суд зобов'язаний оцінити не лише формальну законність вимог кредитора, а й необхідність та пропорційність такого втручання.
Оцінюючи пропорційність втручання, суд першої інстанції врахував сукупність встановлених обставин, зокрема те, що спірна квартира є єдиним житлом відповідачки, вона є особою пенсійного віку, а квартира була набута не за рахунок кредитних коштів. Крім того, суд урахував обставину дії в Україні воєнного стану, яка є актуальною на момент розгляду справи та об'єктивно впливає на оцінку пропорційності позбавлення особи єдиного житла.
Колегія суддів констатує, що заборгованість за кредитним договором уже стягнута судовим рішенням, а щодо боржника та поручителів відкриті виконавчі провадження, у межах яких здійснюється погашення заборгованості. Таким чином, позивач не позбавлений можливості отримати задоволення своїх вимог іншими способами, менш обтяжливими для відповідачки.
Посилання апелянта на право кредитора самостійно обирати спосіб захисту не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки реалізація такого права підлягає судовому контролю щодо відповідності обраного заходу принципу пропорційності. Сам факт обрання певного способу захисту не виключає обов'язку суду перевірити, чи не покладає застосування такого заходу надмірний тягар на іншу сторону спору.
Наведені апелянтом посилання на практику Верховного Суду також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки у кожній справі питання звернення стягнення на житло вирішується з урахуванням конкретних фактичних обставин та необхідності забезпечення справедливого балансу між інтересами кредитора і правом особи на житло.
З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що звернення стягнення на квартиру, яка є єдиним житлом відповідачки, за наявності можливості задоволення вимог банку іншими способами, покладе на відповідачку надмірний та непропорційний тягар і не відповідатиме принципу справедливого балансу між інтересами сторін.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у даному випадку звернення стягнення на предмет іпотеки призвело б до непропорційного втручання у право відповідачки на мирне володіння майном та її право на житло.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення. Доводи апеляційної скарги зводяться фактично до незгоди апелянта з наданою судом першої інстанції оцінкою обставин справи та доказів, однак не містять належних правових аргументів і доказів, які б спростовували встановлені судом висновки або свідчили про неправильне застосування норм права.
Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені в апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судового рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.
Висновки апеляційного господарського суду за результатами розгляду апеляційної скарги.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.
За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Судові витрати.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 269, 275, 276, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства АКЦІОНЕРНОГО БАНКУ "УКРГАЗБАНК" на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 у справі № 908/2643/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 06.01.2026 у справі № 908/2643/25 - залишити без змін.
Витрати зі сплати судового збору покласти на Публічне акціонерне товариство Акціонерний Банк "УКРГАЗБАНК".
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 ГПК України.
Повна постанова складена та підписана 23.03.2026.
Головуючий суддя Т. В. СТЕФАНІВ
Суддя Т. Ю. ДЕМЧИНА
Суддя А. О. КОШЛЯ