ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
17 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/3773/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Л.В. Поліщук,
суддів: К.В. Богатиря, О.Ю. Аленіна,
секретар судового засідання - І.С. Мисько,
за участю представників сторін:
від позивача: А.О. Яковлева;
від відповідача: не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я»
на рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 (суддя Ю.М. Невінгловська, м. Одеса, повне рішення складено 15.12.2025)
у справі №916/3773/25
за позовом Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я»
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни
про виселення та стягнення неустойки у розмірі 35073,09 грн,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2025 року Одеське обласне комунальне підприємство «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни, в якій просило:
-виселити відповідача з нежитлового приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1;
-стягнути неустойку за прострочення повернення орендованого майна в розмірі 35073,09 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані приписами статті 785 Цивільного кодексу України та мотивовані неповерненням об'єкта оренди після закінчення строку дії укладеного між сторонами договору оренди майна від 09.11.2017 (з урахуванням додаткової угоди про продовження терміну дії договору до 09.11.2020 (включно).
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.09.2025 відкрито провадження у справі №916/3773/25 за правилами загального позовного провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 позов задоволено частково. Виселено Фізичну особу-підприємця Назарову Людмилу Іванівну з нежитлового приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, на користь Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я». Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни на користь Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» 10000,00 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди та 4844,80 грн витрат зі сплати судового збору. В решті позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди є припиненим, між тим матеріали справи не містять доказів повернення Фізичною особою - підприємцем Назаровою Людмилою Іванівною приміщення після закінчення строку дії договору, з огляду на що наявні правові підстави для виселення відповідача із орендованого приміщення та нарахування неустойки за правилами статті 785 Цивільного кодексу України.
Водночас місцевий господарський суд, з огляду на дискреційність наданих суду повноважень щодо зменшення розміру штрафних санкцій, керуючись частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України, враховуючи надмірний проміжок часу, за яким відповідач не повертав об'єкт оренди, а позивач не вживав заходів щодо найскорішого його повернення, беручи до уваги принципи справедливості, добросовісності, розумності, а також те, що позивачем доказів, що свідчили б про погіршення фінансового стану чи завдання останньому збитків в результаті дій саме відповідача, не надано, дійшов висновку, що заявлена позивачем до стягнення сума неустойки підлягає зменшенню до 10000,00 грн.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, Одеське обласне комунальне підприємство «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 у справі №916/3773/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 25073,09 грн неустойки та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, стягнути з відповідача на користь позивача 25073,09 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди (додатково до вже присуджених судом першої інстанції 10000,00 грн).
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють підстави та межі зменшення неустойки (частину третю статті 551 Цивільного кодексу України) та не врахував правової природи неустойки, передбаченої статтею 785 Цивільного кодексу України, яка включає як компенсаційну, так і штрафну складові.
Відтак, як вказав апелянт, внаслідок зменшення неустойки позивач не отримав повного відшкодування за: одинарну орендну плату за період прострочення (що є мінімальною складовою неустойки) в сумі 5926,77 грн; комунальні та експлуатаційні витрати у сумі 11686,39 грн, які, згідно з пунктом 3.5. договору, сплачуються додатково і є прямими збитками позивача, які виникли внаслідок фактичного користування приміщенням відповідачем, а також присуджена судом сума до стягнення взагалі не компенсує упущену позивачем вигоду. Таке рішення суду порушує принцип справедливості, розумності та добросовісності і перекладає витрати боржника на кредитора, що суперечить правовій природі цивільно-правової відповідальності.
Крім того, скаржник зазначив про те, що висновки суду першої інстанції, що позивачем нібито не було вжито достатніх та необхідних заходів щодо своєчасного повернення об'єкту оренди, а також про відсутність доказів завдання збитків, не відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.
При цьому апелянт надав до суду апеляційної інстанції звіти про незалежну оцінку майна за 2022-2025 роки та рецензії до них, а також деталізовані розрахунки фактичних збитків орендодавця за період прострочення повернення орендованого майна (несплачені відповідачем за період після припинення договору оренди та до 31.08.2025 орендна плата за договором та комунальні і експлуатаційні витрати орендодавця). Необхідність подання цих доказів саме на стадії апеляційного провадження скаржник мотивував наступними причинами:
-спростування висновків суду, зроблених за власною ініціативою, адже позивач не міг передбачити, що суд застосує суб'єктивний критерій «відсутності збитків» для радикального зменшення суми, яка за законом (стаття 785 Цивільного кодексу України) є фіксованою;
-публічність та об'єктивність даних (надані звіти про оцінку майна відображають об'єктивну ринкову кон'юнктуру, а розрахунки ж фактичних витрат на утримання майна базуються на бухгалтерських даних підприємства, які підтверджують, що присуджена судом сума у 10000,00 грн є навіть меншою за собівартість утримання цього приміщення позивачем;
-забезпечення права на справедливий суд та повноту розгляду справи, оскільки подання цих документів спрямоване виключно на встановлення істини та доведення неспівмірності зменшеної неустойки тим втратам, яких реально зазнало комунальне підприємство.
Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу Південно-західним апеляційним господарським судом зареєстровано 07.01.2026 за вх.№39/26.
Одночасно скаржником заявлено клопотання (вх.№98/26 від 08.01.2026) про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду.
Відповідно до протоколу щодо неможливості автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.01.2026 автоматизований розподіл не відбувся у зв'язку з відсутністю потрібної кількості суддів для розподілу справи.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В. Поліщук, суддів: О.Ю. Аленіна, К.В. Богатиря, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.01.2026.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2026 апеляційну скаргу Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» на рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 у справі №916/3773/25 залишено без руху з метою надання скаржнику можливості усунути недоліки апеляційної скарги, а саме: надати докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн за належними реквізитами. Встановлено скаржнику строк для усунення недоліків, виявлених при поданні апеляційної скарги, протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
У межах встановленого ухвалою суду від 13.01.2026 строку, від скаржника надійшла заява (вх.№39/26/Д1 від 22.01.2026) про усунення недоліків апеляційної скарги.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» на рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 у справі №916/3773/25. Встановлено відповідачу строк до 13.02.2026 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи. Розгляд апеляційної скарги призначено на 17.03.2026 о 12:30 год.
Щодо долучених скаржником до апеляційної скарги нових доказів, то вони протокольною ухвалою від 17.03.2026 залишені колегією суддів без розгляду з огляду на наступне.
Відповідно до частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Отже, приписи вказаної норми передбачають наявність таких критеріїв, які є обов'язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме: «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи».
Відтак, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Відсутність обґрунтування, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції, виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України.
Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 21.06.2023 у справі №822/1736/18, від 31.08.2021 у справі №914/1725/19, від 15.12.2020 у справі №925/1052/19, від 21.04.2021 у справі №906/1179/20 тощо.
Крім того, апеляційний перегляд судового рішення повинен здійснюватися з урахуванням тих документів, які були наявні у матеріалах справи на час постановлення оскаржуваного рішення і які суд першої інстанції мав можливість дослідити та оцінити. Навпаки, саме допущення можливості прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів, які за відсутності поважних та об'єктивних причин не були подані до місцевого господарського суду, матиме наслідком порушення принципу правової визначеності, ключовим елементом якої є однозначність та передбачуваність правозастосування, системність і послідовність у діяльності органів судової влади.
Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги ненадання Одеським обласним комунальним підприємством «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» до апеляційного господарського суду жодного доказу неможливості подання до суду першої інстанції додаткових доказів з причин, що об'єктивно не залежали від нього, колегія суддів дійшла висновку про залишення вказаних доказів без розгляду.
У судовому засіданні 17.03.2026 позивач надав усні пояснення, відповідно до яких підтримав свою правову позицію у справі.
Відповідач не реалізував своє право участі у судовому засіданні апеляційної інстанції, про дату, час та місце проведення якого був повідомлений належним чином.
Відповідно до статті 42 Господарського процесуального кодексу України участь у судових засіданнях учасників справи - це право, а не обов'язок, якщо інше не визначено законом.
Апеляційний суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови учасникам для представлення своєї позиції, тоді як відповідно до частини дванадцятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги, обов'язкова явка учасників справи в судове засідання апеляційної інстанції Південно-західним апеляційним господарським судом не визнавалась, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представника відповідача, належним чином повідомленого про дату, час та місце судового засідання.
Також відповідач не скористався своїм процесуальним правом щодо подання відзиву на апеляційну скаргу позивача, що відповідно до частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.
Фактичні обставини справи
Рішенням Одеської обласної ради «Про орендодавців майна спільної власності територіальних громад області» визначено, що особами, уповноваженими управляти майном спільної власності територіальних громад області, та відповідно до абзацу третього статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є, зокрема, комунальні підприємства, установи заклади, організації спільної власності територіальних громад області - щодо майна, яке закріплено за ними на праві оперативного управління або господарського відання та обліковується у них на балансі.
Розпорядженням одеського обласного голови «Про закріплення майна територіальних громад сіл, селищ, міст області за комунальними підприємствами, установами, організаціями, закладами обласної ради» №307/2013-ОР від 03.09.2013, крім іншого, закріплено майно територіальних громад сіл, селищ, міст області за комунальними підприємствами обласної ради на праві господарського відання, згідно з додатком, у якому визначається, що за Видавництвом «Чорномор'я» закріплено на праві господарського відання майно, що розташоване за адресою: м. Одеса, площа Бориса Дерев'янка (майдан Незалежності), 1.
Згідно пункту 4.8. статуту Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я», затвердженого розпорядженням голови обласної ради №690/2023-ор від 22.03.2013 №74/2013-ОР, директор за обов'язковим узгодженням з власником або з уповноваженим органом власника вирішує питання застави, оренди, суборенди, безоплатного користування, списання основних засобів, внесення до статутного капіталу інших юридичних осіб, передачі або відчуження на інших підставах майна підприємства або окремих прав на нього та відповідно до законодавства вчиняє вищезазначені дії.
19.10.2017 Одеським обласним комунальним підприємством «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» опубліковано оголошення в газеті Одеської обласної ради «Одеські Вісті» про намір передати в оренду об'єкти спільної власності територіальних громад області, щодо яких надійшли заяви, а саме: користування нежитловим приміщенням п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1.
Як вбачається з матеріалів справи, Назарова Людмила Іванівна зверталась із заявами до Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» щодо передачі їй в оренду нежитлового приміщення загальною площею 11,1 кв.м, яке знаходиться на п'ятому поверсі редакційного корпусу для розміщення навчально-естетичної майстерні, а саме, із заявою від 03.08.2017 та заявою від 23.10.2017.
09.11.2017 між Одеським обласним комунальним підприємством «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я», як орендодавцем, та Фізичною особою-підприємцем Назаровою Людмилою Іванівною, як орендарем, укладено договір оренди майна (далі - договір від 09.11.2017), за пунктом 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 26.09.2017 становить 63312,00 грн, з метою розміщення навчально-естетичної майстерні.
Пунктом 2.1. договору від 09.11.2017 визначено, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний в цьому договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна.
Відповідно до пункту 2.3. договору від 09.11.2017 майно вважається поверненим орендодавцю з часу підписання сторонами акта приймання-передачі (повернення) майна.
Орендна плата перераховується орендодавцю щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, та визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку вересень 2017 року - 807,23 грн. Орендна плата за перший місяць оренди вересень 2017 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекси інфляції за жовтень та листопад 2017 року після їх повідомлення Держкомстатом. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць (пункт 3.1. договору від 09.11.2017).
Згідно з пунктом 3.5. договору від 09.11.2017 вказана у пункті 3.1. договору орендна плата не враховує ПДВ, експлуатаційні витрати орендодавця по утриманню об'єкта оренди, податок на землю тощо, які сплачуються орендарем окремо, на підставі виставлених орендодавцем рахунків за ставками, що діють на час сплати. У разі несплати вказаних у цьому пункті коштів протягом більш ніж 60 днів з моменту виставлення рахунку, орендодавець має право на розірвання цього договору.
Розділом 4 договору від 09.11.2017 визначаються обов'язки орендаря. Зокрема, орендар зобов'язаний використовувати орендоване майно у відповідності до його цільового призначення та умов цього договору, своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату та кошти, вказані в пункті 3.5. договору. Якщо орендар використовує приміщення не за його цільовим призначенням, орендодавець має право на розірвання цього договору. У такому випадку орендар повинен відшкодувати орендодавцю спричинені цим збитки та сплатити штраф у розмірі 6 розмірів орендної плати, що встановлена пунктом 3.1. договору, з урахуванням індексу інфляції на час оплати (пункт 4.1. договору від 09.11.2017).
Згідно з пунктом 5.3. договору від 09.11.2017 орендар може за рахунок власних коштів та після письмового погодження з власником та орендодавцем здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, технічне переобладнання, тощо орендованого майна.
Для отримання згоди орендодавця на здійснення невід'ємних поліпшень орендованого майна орендар надає останньому заяву, обґрунтування необхідності здійснення таких поліпшень, відповідну проектно-кошторисну документацію, експертний висновок щодо вказаної документації та інші документи, передбачені нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 5.4. договору від 09.11.2017 орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від цього майна без заподіяння йому шкоди.
Пунктом 8.1. договору від 09.11.2017 визначено, що за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України та умовами цього договору.
За пунктом 9.1. договору від 09.11.2017 він діє з 09.11.2017 і до 09.11.2018.
Згідно з пунктом 9.5. договору від 09.11.2017 у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю не пізніше трьох робочих днів. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкової загибелі або пошкодження та сплачує орендодавцеві неустойку у розмірі подвійної плати за користування майном, визначеної відповідно до пункту 3.1. цього договору, за весь час прострочення.
Відповідно до акту приймання-передачі майна, розташованого за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, від 09.11.2017, Одеське обласне комунальне підприємство «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» передало, а Назарова Людмила Іванівна прийняла нежитлове приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м (розміщення навчально-естетичної майстерні), що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 26.09.2017 становить 63312,00 грн. Також у акті зазначено, що стан нежитлового приміщення - задовільний, додаткового обладнання - немає, інженерне забезпечення - міські мережі.
09.11.2018 між Одеським обласним комунальним підприємством «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» та Фізичною особою-підприємцем Назаровою Людмилою Іванівною укладено додаткову угоду до договору оренди, якою сторони продовжили термін дії договору оренди майна до 09.11.2019. Також визначили, що всі інші умови договору залишаються без змін, вважаються дійсними і сторони підтверджують за ними свої зобов'язання.
08.11.2019 між Одеським обласним комунальним підприємством «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» та Фізичною особою-підприємцем Назаровою Людмилою Іванівною укладено додаткову угоду до договору оренди, якою сторони продовжили термін дії договору оренди майна до 09.11.2020 (включно). Також визначили, що всі інші умови договору залишаються без змін, вважаються дійсними і сторони підтверджують за ними свої зобов'язання.
Подальшого продовження строку дії договору оренди матеріали справи не містять.
Відповідно до розрахунку індексації орендної плати за договором оренди нежитлового приміщення від 09.11.2017 (орендар - Фізична особа-підприємець Назарова Людмила Іванівна) за період жовтень 2017 року - листопад 2020 року, розмір орендної плати Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни станом на останній місяць строку дії договору оренди (з урахуванням індексації 182,24 грн) становив 989,24 грн.
Згідно з наданою позивачем таблицею оплат Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни за оренду майна згідно договору оренди за період з 01.12.2020 по 12.09.2025, останньою всього сплачено 79678,75 грн.
Одеське обласне комунальне підприємство «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» зверталося до Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни із вимогою №186 від 25.04.2024, в якій повідомляло орендаря про наявність заборгованості з орендної плати та відшкодування експлуатаційних витрат, яку Фізична особа-підприємець Назарова Людмила Іванівна отримала 25.04.2024.
Листом за №346 від 22.07.2025 Одеське обласне комунальне підприємство «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» зверталося до Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни та вимагало письмово повідомити орендодавця про дату повернення орендованого приміщення для можливості підписання сторонами акту приймання-передачі, який був отриманий останньою 24.07.2025, про що міститься відповідна відмітка.
Відповідно до актів звірки взаємних розрахунків за період 01.01.2018 - 21.07.2025 заборгованість Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни за договором оренди від 09.11.2017 станом на 21.07.2025 становить 11647,35 грн та за надання послуг з комплексного обслуговування, утримання будівлі, прибудинкової території та відшкодування комунальних послуг заборгованість складає 5111,25 грн.
Позивач зазначає, що має місце відсутність своєчасного повернення орендованого майна від Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни з дати закінчення строку дії договору (останній день дії договору - 09.11.2020) плюс три робочих дні, тобто з 13.11.2020. Крім того позивач стверджує, що за період з 13.11.2020 по 12.09.2025, що дорівнює 58 календарному місяцю, орендна плата без подальшої індексації, виходячи з орендної плати без ПДВ за останній місяць оренди, яким є листопад 2020 року, мала складати 57375,92 грн (989,24 грн х 58).
Таким чином, за період з 13.11.2020 по 12.09.2025 позивачем нараховано подвійну орендну плату без подальшої індексації у розмірі 114751,84 грн, що підлягає сплаті орендарем за прострочення повернення орендованого майна за вказаний період.
При цьому позивач зазначає, що в період з 13.11.2020 до 12.09.2025 Фізична особа-підприємець Назарова Людмила Іванівна сплатила на користь позивача платежі з орендної плати на загальну суму 79678,75 грн, у зв'язку з чим вважає, що відповідач має сплатити неустойку за прострочення повернення орендованого майна за період з 13.11.2020 по 12.09.2025 за вирахуванням суми, сплаченої відповідачем як орендної плати за вказаний період, а саме у сумі 35073,09 грн (114751,84 грн - 79678,75 грн).
Предметом спору у даній справі є вимога позивача про виселення відповідача з нежитлового приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, та стягнення неустойки за прострочення повернення орендованого майна в розмірі 35073,09 грн.
Позиція суду апеляційної інстанції
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди є припиненим, між тим, матеріали справи не містять доказів повернення Фізичною особою - підприємцем Назаровою Людмило. Іванівною приміщення після закінчення строку дії договору, з огляду на що наявні правові підстави для виселення відповідача із орендованого приміщення та нарахування неустойки за правилами статті 785 Цивільного кодексу України. Водночас місцевий господарський суд, з огляду на дискреційність наданих суду повноважень щодо зменшення розміру штрафних санкцій, керуючись частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України, враховуючи надмірний проміжок часу, за яким відповідач не повертав об'єкт оренди, а позивач не вживав заходів щодо найскорішого його повернення, беручи до уваги принципи справедливості, добросовісності, розумності, а також те, що позивачем доказів, що свідчили б про погіршення фінансового стану чи завдання останньому збитків в результаті дій саме відповідача, не надано, дійшов висновку, що заявлена позивачем до стягнення сума неустойки підлягає зменшенню до 10000,00 грн.
Враховуючи те, що апелянт оскаржує рішення місцевого господарського суду лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 25073,09 грн неустойки, апеляційний перегляд рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 у справі №916/3773/25 в частині задоволення позовних вимог про виселення відповідача з нежитлового приміщення п'ятого поверху редакційного корпусу літ. А №1-146, загальною площею 11,1 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка, 1, Південно-західним апеляційним господарським судом не здійснюється, оскільки за умовами частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» про стягнення з відповідача 25073,09 грн неустойки з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір від 09.11.2017 є договором найму (оренди) комунального майна.
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Отже, договір від 09.11.2017 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов'язання відповідно до статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.
Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).
У частині другій статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.
Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.
Колегія суддів вбачає, що у пункті 9.1. договору від 09.11.2017 сторони визначили, що він діє з 09.11.2017 року і до 09.11.2018, при цьому з метою пролонгації орендних правовідносин за вказаним договором було підписано додаткові договори, у зв'язку з чим строк дії даного договору оренди було продовжено, зокрема, в останній раз до 09.11.2020 (на підставі додаткового договору від 08.11.2019).
03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ, у пункті 1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).
Водночас згідно з пунктом 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992.
Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні «Голос України» 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак, саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі «Прикінцеві та перехідні положення»).
За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.
Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.
Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що, як зазначалося вище, строк дії укладеного між сторонами договору від 09.11.2017 було продовжено до 09.11.2020, тобто останній не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019).
В силу частини третьої статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
Докази своєчасного (не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, тобто у даному випадку за три місяці до 09.11.2020) звернення Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни до Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» з відповідною заявою щодо продовження договору від 09.11.2017 у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, договір від 09.11.2017 припинився 09.11.2020 у зв'язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).
Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачений обов'язок наймача повернути наймодавцеві об'єкт оренди у разі припинення договору найму.
Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.
Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що за змістом наведених вище норм чинного законодавства із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, такий договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов'язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).
Таким чином, договір найму (оренди) є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном протягом строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Саме такі правові висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом повернення об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди.
Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).
Як зазначалося вище, відповідно до пункту 9.5. договору від 09.11.2017 у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю не пізніше трьох робочих днів. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкової загибелі або пошкодження та сплачує орендодавцеві неустойку у розмірі подвійної плати за користування майном, визначеної відповідно до пункту 3.1. цього договору за весь час прострочення.
Таким чином, беручи до уваги те, що договір від 09.11.2017 припинив свою дію 09.11.2020, суд апеляційної інстанції вбачає, що, з урахуванням пункту 9.5. вказаного договору оренди, відповідач був зобов'язаний повернути позивачеві орендоване майно в строк до 12.11.2020 (включно).
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження повернення відповідачем Одеському обласному комунальному підприємству «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» об'єкта оренди за договором від 09.11.2017 на підставі акту приймання-передачі, а також не надано до суду першої інстанції жодного доказу на підтвердження відсутності своєї вини у несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов'язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Фізична особа-підприємець Назарова Людмила Іванівна своєчасно не повернула позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, що свідчить про правомірність покладення на неї обов'язку зі сплати неустойки, нарахованої за період з 01.11.2022 по 31.03.2025.
Згідно розрахунку позивача у відповідача наявна заборгованість перед ним з орендної плати за договором від 09.11.2017 за період з 13.11.2020 по 12.09.2025 у розмірі 114751,84 грн, водночас у якості часткової оплати неустойки позивачем було враховано розмір платежів орендної плати, що здійснені відповідачем в даний період та заявлено до стягнення неустойку в розмірі 35073,09 грн.
Між тим, колегія суддів зауважує, що санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині першій статті 549 Цивільного кодексу України, у сукупності з частиною другою статті 551 цього Кодексу.
Відтак санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, а також може бути зменшена судом за правилами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.
Саме такий правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладений в постанові від 16.08.2024 у справі №910/14706/22.
Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Аналогічну правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.
Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій.
Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України поняття «значно» є оціночним і має конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведеної статті направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником. Вказана норма не є імперативною та застосовується за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладено висновок про те, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки, що підлягає стягненню за порушення зобов'язання, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.
Зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі.
Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці та застосований, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23 та від 09.11.2023 у справі №902/919/22.
Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).
У разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Під «іншими учасниками господарських відносин» слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами.
Відтак, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами, на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами, є добросовісність, розумність і справедливість.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги недотримання позивачем принципу належного урядування, а саме, не вжиття достатніх та необхідних заходів щодо своєчасного повернення об'єкту оренди після закінчення строку дії договору оренди, а також відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, а відтак, суд першої інстанції, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки до 10000,00 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Фізичною особою-підприємцем Назаровою Людмилою Іванівною зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Стягнення з Фізичної особи-підприємця Назарової Людмили Іванівни частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов'язані з простроченням останньою виконання прийнятих на себе зобов'язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача штрафних санкцій у повному обсязі в умовах воєнного стану, на переконання колегії суддів, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов'язання.
Висновки суду апеляційної інстанції
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення, у зв'язку з чим колегія суддів відмовляє у задоволенні апеляційної скарги.
Розподіл судових витрат
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України,
апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Одеського обласного комунального підприємства «ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОМОР'Я» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 04.12.2025 у справі №916/3773/25 залишити без змін.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повну постанову складено 23.03.2026.
Головуючий суддя Л.В. Поліщук
Суддя К.В. Богатир
Суддя О.Ю. Аленін