Справа № 640/20021/21 Суддя (судді) першої інстанції: Садова М.І.
18 березня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Василенка Я.М.,
Кузьменка В.В.,
за участі секретаря судового засідання Вдовенко Н.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Білорусі та шукач притулку ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Державної міграційної служби, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 11.05.2021 № 134-21, яке викладене у повідомленні № 111 від 25.06.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання позивачеві статусу біженця або додаткового захисту.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що рішенням відповідача відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідачем та третьою особою не взято до уваги негативні наслідки, які можуть наступити відносно відповідача з боку Республіки Білорусь через політичні погляди позивача та належність до соціальної групи осіб, що є волонтерами в Україні. У позивача наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, які існують на момент вирішення питання про надання статусу біженця, адже вона брала участь у акціях на підтримку Майдану в Україні у 2014 році, як волонтер та надавала безоплатну волонтерську допомогу у військовому шпиталі.
Позивач вважала, що ситуація у країні походження жахлива, що підпадає під визначення внутрішній конфлікт та переслідування цілої групи, зокрема, опозиційних громадян, незалежно від того, де вони проживають. Позивач надала інформацію про порушення кримінальних справ у країні походження, позивач не змінює свої переконання з 2011 року, тривалий час працювала волонтером у військовому шпиталі. Всі ці обставини не були взяті до уваги при ухваленні оспорюваного рішення, у зв'язку із чим просила його визнати противним та скасувати.
Відповідачем подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наведено аргументи про те, що з матеріалів особової справи вбачається, що заявниця у 2008 році покинула країну громадянської належності та прибула до України з метою заробітку. У період 2013-2014 років заявниця підтримувала «Революцію гідності», з 01.10.2014 - по теперішній час займається волонтерською діяльністю при військовому госпіталі. У заяві шукачка захисту просила визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у Республіці Білорусь їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні уподобання, роботу у військовому госпіталі (де лікуються військовослужбовці - учасники АТО) та участь в акціях на підтримку Майдану під час «Революції гідності». Крім цього, заявниця просила визнати її біженцем через соціальну ознаку належності до певної категорії іноземців. Відповідно до пунктів 5 і 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року «факти в підтвердження біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених доказів вважається «обов'язком доказування».
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.07.2021 у справі № 640/20021/21 відкрито провадження в адміністративній справі.
На виконання Закону України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 до Харківського окружного адміністративного суду, згідно супровідного листа № 01-19/1430/25 від 31.01.2025 передано 742 (сімсот сорок дві) судові справи згідно з актом приймання-передачі від 31.01.2025, зокрема адміністративну справу № 640/20021/21.
31.03.2025 ухвалою Харківського окружного адміністративного суду прийнято адміністративний позов до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 08 липня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.09.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження на 18.02.2026.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2026, призначено справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні на 18.03.2026. Продовжено строк розгляду апеляційної скарги.
У судовому засіданні апелянт вимоги апеляційної скарги підтримала, просила їх задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Протокольною ухвалою суду від 18.03.2026 відмовлено у задоволенні клопотання апелянта про допит в якості свідка ОСОБА_2 .
Заслухавши суддю доповідача, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції, 13.10.2020 ОСОБА_1 звернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - ЦМУ ДМС) із заявою, у відповідності до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) ЦМУ ДМС її заяву взято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 011947. У заяві шукачка захисту просила визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у Республіці Білорусь їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні уподобання, роботу у військовому госпіталі (де лікуються військовослужбовці - учасники АТО) та участь в акціях на підтримку Майдану, Крім цього, заявниця просила визнати її біженцем через соціальну ознаку належності до певної категорії іноземців.
На підтвердження громадянства країни походження позивачем надано паспорт гр. Республіки Білорусь для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , виданий 27.11.2006 та дійсний до 13.11.2012.
Позивач вперше звернулася із заявою у 2010 році про надання статусу біженця, однак у наданні такого статусу було відмовлено через необґрунтованість.
11.12.2014 позивач повторно звернулась із заявою. Надалі, на виконання судового рішення щодо такої заяви було повторно розглянуто заяву позивача та ухвалено рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачу у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону.
Надалі, позивач 14.02.2018 знову звернулась із заявою до третьої особи, однак їй було відмовлено за цією заявою.
За результатами розгляду попередніх звернень заявниці, органами ДМС було встановлено відсутність загрози її життю та безпеці відповідно до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.
У заяві від 13.10.2020 заявниця просила визнати її біженцем або особою, яка потребує захисту, оскільки їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні вподобання та її роботу у військовому госпіталі.
Не погоджуючись із рішенням ДМС, позивачка звернулась із адміністративним позовом до суду.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що особа, яка шукає відповідного статусу має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд прийшов до висновку, що позивачем на підтвердження наведених обставин надано відомості з відкритих джерел інформації, однак такі не містять інформації щодо її переслідування з наведенням конкретних фактів; не надано жодної інформації щодо деталізації погроз та подій, що вказують на безпідставність висловленої позивачем інформації, відсутність чіткого та доведеного взаємозв'язку між побоюваннями у разі повернення на Батьківщину, які б ґрунтувалися на подіях або інших доказах того, що ці побоювання є обґрунтованими.
Суд зазначив, що у заяві від 13.10.2020 позивач вказала, що має побоювання переслідувань з боку влади Республіки Білорусь за участь в акції на підтримку Майдану; просила визнати її біженцем через соціальну ознаку належності до певної категорії іноземців (а саме осіб з проукраїнською позицією, які постійно спілкуються з українськими військовими; представниками малого і середнього бізнесу, які переслідуються в Республіці Білорусь).
Як зазначив суд першої інстанції, причина для виїзду позивача з країни походження необґрунтована належними доказами та фактами здійснення над нею фізичного насильства, іншого тиску, що унеможливлювало б її перебування на території країни походження. Крім того позивачем не наведені факти серйозної загрози життю чи свободі в країні громадянського походження, не встановлено фактів щодо можливості побоювання переслідувань з боку влади країни ходження у разі повернення на Батьківщину.
Натомість, апелянт вважає вказані висновки суду необґрунтованими та помилковими, оскільки:
- суд першої інстанції неповністю з'ясував обставини справи, що мають значення для справи, його висновки не відповідають цим обставинам, що призвело до неправильного вирішення справи;
- суд проігнорував аргументи щодо необхідності надання додаткового захисту, що є грубим порушення та свідчить про неповне з'ясування обставин;
- суд проігнорував концепцію sur place, згідно з якою підстави для захисту можуть виникнути після виїзду особи з країни походження.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України, передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI, встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 і 2 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 5 Закону 3671-VI, передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI.
Так, за змістом частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин", а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону №3671-VI).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону №3671-VI).
У силу частин 6 та 7 статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі - Правила №649).
Відповідно до пункту 2.1 Правил № 649, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференцзв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної й об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила перебувати за межами країни своєї національної належності і стала біженцем.
До того ж, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Водночас, ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції було досліджено, що 13.10.2020 ОСОБА_1 звернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області із заявою, у відповідності до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ЦМУ ДМС її заяву взято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні №011947. У заяві шукачка захисту просила визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у Республіці Білорусь їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні уподобання, волонтерство у військовому госпіталі (де лікуються військовослужбовці - учасники АТО) та участь в акціях на підтримку Майдану. Крім цього, заявниця просила визнати її біженцем через соціальну ознаку належності до певної категорії іноземців.
Відповідно до пунктів 5 і 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року «факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження.
На підтвердження громадянства країни походження позивачем надано паспорт гр. Республіки Білорусь для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , виданий 27.11.2006 та дійсний до 13.11.2012.
ОСОБА_1 вперше звернулася із заявою у 2010 році про надання статусу біженця, однак у наданні такого статусу було відмовлено через необґрунтованість.
11.12.2014 ОСОБА_1 повторно звернулась із заявою. Надалі, на виконання судового рішення щодо такої заяви, було повторно розглянуто заяву позивача та ухвалено рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону.
Під час апеляційного перегляду, колегією суддів встановлено обставини, які мають значення для розгляду справи. А саме те, що ОСОБА_1 підтримує Україну, брала участь у акціях на підтримку майдану в Україну у 2014 році, як волонтер та надавала допомогу у військовому шпиталі, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, крім того, у заяві від 13.10.2020 ОСОБА_1 просила визнати її біженцем або особою, яка потребує захисту, оскільки їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні вподобання, підтримку України та її волонтерство у військовому госпіталі.
Колегія суддів, враховує, що апелянт неодноразово зверталась до органів Державної міграційної служби України, громадянська позиція ОСОБА_1 не обмежується лише підтримкою України, а включає також послідовну підтримку демократичних змін у Республіці Білорусь. Зокрема, апелянт повідомила про свою участь у протестних акціях, а також про підтримку опозиційних політичних сил. Ці обставини є юридично значущими, оскільки, відповідно до Керівництва УВКБ ООН "Про політичні переконання" (2002), навіть мирне вираження політичної позиції, якщо воно суперечить офіційній ідеології авторитарного режиму, може бути підставою для переслідування.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що викладене має прямий зв'язок із побоюваннями апелянта бути повернутою наразі до Республіки Білорусь та бути переслідуваною з боку Республіки Білорусь, що не було враховано Державною міграційною службою України, та залишено поза увагою судом першої інстанції.
Крім того, на думку колегії суддів, твердження ОСОБА_1 є зрозумілими та послідовними, враховуючи воєнний стан та відносини між Україною та Республікою Білорусь, не містять явних протиріч, та підтверджено фактичною ситуацією в Україні та станом дипломатичних відносин між Україною та Республікою Білорусь.
Особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю й свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 17.12.2020 у справі №420/3258/19, від 06.05.2022 у справі №420/470/21.
Відповідно до пункту 80 Керівництва УВКБ ООН, навіть якщо переконання або дії заявника ще не стали відомими агенту переслідування, достатньо, щоб існувала висока ймовірність того, що вони стануть відомими у разі повернення. У цьому випадку така ймовірність є очевидною, з огляду на публічний характер частини діяльності позивачки, її зв'язки з білоруськими добровольцями, які воюють на боці України, та її участь у заходах, що висвітлювалися в медіа.
Колегія суддів також враховує, що в умовах сучасної цифрової епохи і тотального контролю з боку спецслужб, ідентифікація особи, яка брала участь у проукраїнських ініціативах, є технічно можливою, навіть якщо така особа не є публічною фігурою в широкому розумінні. У цьому контексті, ризик арешту, притягнення до кримінальної відповідальності або інших форм переслідування у разі повернення до країни приналежності є не лише гіпотетичним, а й реальним.
Суд апеляційної інстанції також бере до уваги, що відповідно до пункту 19 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН до особистих обставин заявника належать загальні відомості про людину, його/її досвід, індивідуальні характеристики і будь-які інші особисті чинники, які могли б стати причиною переслідувань. Зокрема, значущими факторами, які слід брати до уваги, є наступні: чи піддавався заявник переслідуванням або іншим формам поганого поводження в минулому, а також досвід його родичів і друзів та досвід людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації. Важливі елементи, які стосуються ситуації в країні походження, стосуються загальних соціальних і політичних умов, положення у сфері прав людини в країні; законодавства країни; політики та практики агента переслідування, особливо щодо тих людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації, і т.д. Тоді як випадки переслідування або поганого поводження в минулому були б серйозним аргументом на користь позитивної оцінки ймовірності виникнення ризику переслідування в майбутньому, відсутність таких не є вирішальним фактором. Подібним чином і факт переслідування в минулому не обов'язково є вирішальним при оцінці можливості виникнення повторного переслідування, зокрема, в тих випадках, коли умови в країні походження значно змінилися.
Крім того, судом враховується, що загальна ситуація з правами людини в Республіці Білорусь, згідно з оцінками міжнародних правозахисних організацій, залишається системно репресивною та авторитарною.
Згідно зі звітом Freedom House за 2024 рік, Білорусь класифікується як "невільна країна" з оцінкою 22 зі 100 балів у сфері інтернет-свободи. У звіті зазначено, що уряд Білорусі продовжує переслідувати громадян за онлайн-активність, блокує незалежні медіа, криміналізує "екстремістські" матеріали, а також переслідує осіб, які підтримують Україну або білоруську опозицію. Зокрема, у 2023 році було зафіксовано зростання кількості кримінальних справ за "участь у екстремістських групах" та "фінансування екстремістської діяльності".
Amnesty International у своєму звіті за 2023 рік зазначає, що в Білорусі зберігаються масові порушення прав на свободу вираження поглядів, мирних зібрань і об'єднань. У звіті наголошується на кримінальному переслідуванні за "дискредитацію державних інституцій", "поширення екстремістських матеріалів" та підтримку опозиційних діячів. Також фіксуються випадки тортур, нелюдського поводження та політично вмотивованих вироків, зокрема за культурну або громадську активність.
Human Rights Watch у своєму звіті за 2023 рік повідомляє, що станом на кінець року в Білорусі утримувалося щонайменше 1340 осіб за політично вмотивованими звинуваченнями, а жодна правозахисна організація не могла діяти легально. Влада активно переслідує осіб, які висловлюють антивоєнну позицію або підтримують Україну, зокрема за публікації в соціальних мережах, участь у протестах або благодійність на користь репресованих. Також зафіксовано випадки тортур, сексуального насильства та приниження гідності затриманих, особливо в установах на вулиці Акрєстіна в Мінську.
Так, колегія суддів, аналізуючи суб'єктивну та об'єктивну сторону побоювань ОСОБА_1 , встановила, що її індивідуальні обставини відповідають критеріям, визначеним у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а також у статті 1(A)(2) Конвенції про статус біженців 1951 року.
Зокрема, участь ОСОБА_1 у волонтерській діяльності, спрямованій на підтримку України, свідчить про її належність до певної соціальної групи - осіб, які активно підтримують Україну в умовах війни. Така група, відповідно до Керівництва УВКБ ООН "Про належність до певної соціальної групи" (2002), може бути об'єктом переслідування, якщо вона сприймається владою як загроза або прояв нелояльності.
У контексті білоруської політичної реальності, така діяльність може бути сприйнята як прояв нелояльності до держави, що створює ризик переслідування.
У сукупності, ці обставини підтверджують, як суб'єктивну наявність побоювань переслідування у позивача, так і об'єктивну реальність таких загроз, що відповідає критеріям для визнання особи біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Також, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пунктів 42 - 45 Керівництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців "Про процедури та критерії визначення статусу біженця" не вимагається, щоб особа вже зазнала переслідування - достатньо наявності обґрунтованих побоювань, які можуть бути підтверджені як прямими доказами, так і загальновідомими фактами.
У цьому контексті суд апеляційної інстанції вважає, що діяльність позивача, її публічна позиція створюють реальний ризик того, що в разі повернення до Республіки Білорусь вона буде сприйнята, як особа, не лояльна до чинного режиму, що, може призвести до негативних наслідків для позивача.
Колегія суддів наголошує на тому, що з моменту первинного звернення позивача за захистом 13.10.2020 змінилась ситуація в Україні, було запроваджено воєнний стан, напад на Україну було здійснено, зокрема, з території Республіки Білорусь.
Цим обставинам має бути надана відповідна оцінка при вирішенні питання щодо надання статусу біженця або щодо визнання особою, яка потребує додаткового захисту, а тому, суд у даній справі не робить висновків саме щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу біженця або додаткового захисту, тому вимоги апеляційної скарги в цій частині не підлягають задоволенню.
Приймаючи до уваги те, що зобов'язання відповідача про надання ОСОБА_1 статусу біженця або додаткового захисту, за даних обставин, є формою втручання в дискреційні повноваження міграційного органу, наявні правові підстави для зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання статусу біженця або додаткового захисту, з урахуванням висновків, які викладені у цьому рішенні.
Відповідач має врахувати всі наведені обставини справи, що мають значення для розгляду заяви та можливості надати позивачу статус біженця чи додатковий захист, а також врахувати висновки суду в даній справі та прийняти рішення, яке має відповідати критеріям за ч. 2 ст. 2 КАС України.
Отже, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню, а висновки суду першої інстанції по суті спору є помилковими та не враховують всіх обставин даної справи та здійснені з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08 липня 2025 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.05.2021 № 134-21, яке викладене у повідомленні № 111 від 25.06.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання статусу біженця або додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді В.В. Кузьменко
Я.М. Василенко
Повний текст постанови складено 20.03.2026.