19 березня 2026 року м. Дніпросправа № 932/8263/23
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,
за участю секретаря судового засідання Личкатої Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 12 січня 2026 року (суддя Потоцька С.С.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни,-
ОСОБА_1 звернулась до суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 11.08.2023 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки рф ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка народилася в Узбекистане. У грудні 1990 року вийшла заміж за ОСОБА_2 та вони переїхали до рф, де у 2000 році стала громадянкою рф. В Узбекистані щодо її чоловіка порушено політично-вмотивовані кримінальні справи а саме за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення», та оголошено його в розшук. В рф чоловіка позивачки неодноразово затримували, до його будинку, де він проживав разом з родиною, приходили з обшуками та погрозами. У 2016 році позивачка разом з родиною, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішили поїхати в Україну. Протягом проживання в Україні вона кілька разів змушена виїжджати з України, остання дата перетину кордону-12.09.2021. 17.06.2021 чоловік позивачки затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м.Черкаси від 18.06.2021 та йому обраний тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан. 26.07.2021 чоловік позивачки- ОСОБА_2 звільнений з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор». Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу ОСОБА_2 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан. На думку позивачки, це свідчить про факт переслідування чоловіка позивачки у разі повернення до рф, оскільки в Республіці Узбекистан він перебуває у розшуку. Вона боїться повертатись до рф через те, що її чоловік перебуває у розшуку. Влада рф переслідує її чоловіка, вривалися у дім вночі або зранку без попередження. Вона боїться, що чоловіка можуть ув'язнити або віддати владі в Узбекистан. Позивачка вказує, що зверталася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте відповідач не прийняв заяву, але притягнув до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 203 КУпАП та прийняв рішення про примусове повернення. Перекладач та адвокат не залучалися, можливість скористатися правовою допомогою не роз'яснена. Позивачка вказує, що в Україні у неї на законних підставах проживають діти та онуки, деякі онуки є громадянами України. Тому, зобов'язавши позивачку покинути Україну, відповідач розлучає сім?ю, що прямо суперечить вимогам законодавства і основним засадам гуманізму. Також зазначає, що через відсутність можливості подати документи на статус біженці, неможливо стверджувати про незаконність перебування позивачки на території України. У зв'язку з чим, просить скасувати рішення від 11.08.2023 про її примусове повернення до країни походження або третьої країни.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 12 січня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачка звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення адміністративного позову.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, скаржниця вказує, що громадянка Російської Федерації, ОСОБА_1 маючи цілком обґрунтовані побоювання, не може повернутися до країни свого останнього проживання - Російської Федерації, тому що її чоловіку ОСОБА_2 загрожує депортація до їхньої країни походження - Узбекистану, де вони мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через релігійні та політичні причини та систематичне порушення прав людини, а тому скаржиця є шукачем захисту в Україні відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій. У скаржниці в Україні на законних підставах проживають діти та онуки, деякі онуки є громадянами України. Тому, зобов'язавши позивачку покинути Україну, відповідач розлучає сім'ю, що
прямо суперечить вимогам законодавства і основним засадам гуманізму. В оскаржуваному рішенні не йдеться зовсім про конвенційні ознаки скаржниці як біженця. Відповідач не надав скаржниці інформацію про право звертатися в Україні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не забезпечив скаржницю правовою допомогою; більше того відповідач не прийняв заяву позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що є окремими підставами для скасування оскаржуваного рішення. Відповідно до зазначеного в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначення скаржниця є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки Апелянт не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань та систематичного порушення прав людини перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни та не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань. За відсутності можливості подати документів на статус біженця через те, що відповідач не приймав такі документи, неможливо стверджувати про незаконність перебування скаржниці на території України. Фактично відповідач, діючи усупереч норм національного та міжнародного законодавства вжили заходів до повернення іноземця на територію держави, де йому загрожують тортури, нелюдське та таке, що принижує гідність поводження та покарання.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
У відповіді на відзив відповідача, позивачка заперечила проти його доводів.
У запереченнях (на відповідь на відзив на апеляційну скаргу), відповідач наголосив на тому, що предметом судового розгляду у даній справі є правомірність рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, прийнятого 11.08.2023 Шевченківським відділом у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 скаржницею не надано жодного належного, допустимого, достовірного, та достатнього доказу, в розумінні статей 73, 74, 75, 76 Кодексу адміністративного судочинства України, на підтвердження наявності в нього обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, або зазнати нелюдського або такого що принижує гідність поводження чи покарання, в разі повернення до країни походження - російської федерації.
Суд, заслухавши пояснення представників, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов таких висновків.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянкою російської федерації, паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 , виданий 14.10.2025, строком дії до 14.10.2025 (т.1 а.с. 35-38, 55-61).
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 01.01.1991 уклали шлюб, який зареєстрований УзРНР Намаганської області, Уйчи район (т.1 а.с. 44).
Відповідно до відомостей з системи Аркан остання дата перетину кордону - 12.09.2021 (т.1 а.с. 134).
У листі ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 22.09.2023 вказано, що ОСОБА_1 з заявою про надання дозволу на імміграцію не зверталася, рішення про скасування дозволу на імміграцію не приймалося, дозвіл на імміграцію не надавався, з заявою про документування посвідкою на постійне проживання не зверталася, рішення про оформлення, видачу, обмін, скасування, вилучення, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання не приймалося, посвідкою на постійне проживання не документована (т.1 а.с.137).
За інформацією ГУ ДМС у Дніпропетровській області позивачка з заявою про отримання посвідки на тимчасове проживання не зверталася. Відповідно ОСОБА_1 рішення про оформлення, видачу, обмін, скасування, вилучення, визнання недійсною, знищення посвідки на тимчасове проживання не приймалося (т. 1 а.с 135, службова записка від 25.09.2023).
17.06.2021 ОСОБА_2 затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.06.2021 позивачу обрано тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан, по 26.07.2021 включно. 26.07.2021 позивача звільнено з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор» (т.1 а.с 51).
Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу ОСОБА_2 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан (т.1 а.с. 50).
11.08.2023 головним спеціалістом Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення про примусове повернення громадянки російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (т.1 а.с. 15-17).
У рішенні від 11.08.2023 вказано, що громадянка рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прибула в Україну 12.09.2021 через КПП «Харків-Пасажирський» по приватним справам по паспорту № НОМЕР_1 , виданого ФМС 72001 14.10.2015 терміном дії до 14.10.2025. До ГУ ДМС у Дніпропетровській області для оформлення дозволу на імміграцію не зверталась. У період з 13.12.2019 по 11.08.2023 іноземка мешкала за адресою: АДРЕСА_1 та ухилилася від виїзду з України після закінчення терміну перебування, що є порушенням правил перебування іноземних громадян в Україні. За цим фактом Шевченківським відділом у м. Дніпрі складено протокол за ст. 203 ч.1 КУпАП. Серії ПР МДН 005492 від 11.08.2023 та накладено штраф у розмірі 1700 грн.
Вирішено примусово повернути до країни походження або до третьої країни громадянку рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язати її покинути територію України до 30.08.2023.
З указаним рішенням та вимогами статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк ОСОБА_1 ознайомлена, про що свідчить її підпис в оскаржуваному рішенні.
11.08.2023 заступником начальником Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Татаренком В.А. відносно громадянки рф ОСОБА_1 складено адміністративний протокол серії ПР МДН № 005492 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування (т.1 а.с.13-14).
11.08.2023 заступником начальником Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Татаренком В.А. відносно громадянки рф ОСОБА_1 винесена постанова серії ПР МДН № 005483 про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за порушення правил перебування іноземців на території України, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування в період з 13.12.2019 по 11.08.2023, що є порушенням вимог Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (т.1 а.с. 11-12).
Вказаною постановою на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 1700 грн.
У судовому засіданні представник позивачки пояснила, що штраф сплачений, постанова про притягнення до адміністративної відповідальності не оскаржувалася.
У заяві-анкеті позивачки про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (дата серпень 2023 року), вказано, що вона має страх повертатись в рф, оскільки її чоловік знаходиться у розшуку зі сторони Узбекистану. В рф переслідували її чоловіка, регулярно вривались в дім вночі чи рано зранку без попередження. Це дуже тяжко морально, я боюсь, що мого чоловіка можуть посадити до тюрми або віддати владі Узбекистану за політичним причинам (т.1 ас. 17-18, 26-27). Членами родини зазначена- чоловік ОСОБА_2 .
В Анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (б/д б/н) членами родини зазначені: чоловік ОСОБА_2 , члени сім'ї, які не супроводжують заявника( три доньки, та син), про яких не зазначено, що вони є громадянами України (т.1 а.с.19-25, 28-34). .
Під час судового розгляду представник позивача зазначала, що в Узбекистані щодо чоловіка позиваки порушено політично-вмотивовані кримінальні справи, а саме, за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення»), у зв'язку з чим позивача оголошено у розшук. У російській федерації позивача неодноразово затримували, до його будинку приходили з обшуками та погрозами, незважаючи на те, що на той час там проживав позивач, його дружина та їх неповнолітні діти. У 2016 році він разом з сім'єю, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішив поїхати в Україну.
Позивачка зверталася до органів ДМС із заявою про надання статусу біженця, проте ДМС не взяли у неї цю заяву. У зв'язку з чим, вона вимушена була звернутися до суду, який зобов'язав ДМС розглянути її заяву у справі № 160/23260/23.
Під час судового розгляду встановлено, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 у справі № 160/33192/24 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до відповідача-1: Державної міграційної служби України, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування Державної міграційної служби України від 28.11.2024 № 14-24; наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області № 127 від 14.08.2024 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 - відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.08.2025 рішення залишено без змін.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 26 Конституції України, гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
У статті 33 Конституції України, закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України від 22 вересня 2011 року №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі по тексту - Закон №3773-VI).
За змістом приписів частин першої-третьої статті 3 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до норм ч. ч. 1 та 3 ст. 9 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Частиною першою статті 26 Закону №3773-VI встановлено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Згідно з частиною восьмою статті 26 Закону №3773-VI, примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону).
Абзацом першим частини першої статті 30 Закону №3773-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150 (далі - Інструкція).
Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.
Відповідно до пункту 2 Розділу II Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3).
У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.
Згідно з п. 3 розділу ІІ Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов'язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в'їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в'їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в'їзду.
З системного аналізу наведених правових норм випливає, що порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є самостійною правовою підставою для примусового повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну. Рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства приймається органом ДМС.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, громадянка російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ). ІНФОРМАЦІЯ_1 , документується паспортним документом іноземця (паспорт громадянина російської федерації) № НОМЕР_1 , виданий 14.10.2025, строком дії до 14.10.2025, прибула на територію України 12.09.2019, однак до відповідних органів за дозвільними документами, захистом чи отримання статусу біженця не зверталася.
11.08.2023 головним спеціалістом Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення про примусове повернення громадянки російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (т.1 а.с. 15-17).
У рішенні від 11.08.2023 вказано, що громадянка рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прибула в Україну 12.09.2019 через КПП «Харків-Пасажирський» по приватним справам по паспорту № НОМЕР_1 , виданого ФМС 72001 14.10.2015 терміном дії до 14.10.2025. До ГУ ДМС у Дніпропетровській області для оформлення дозволу на імміграцію не зверталась. У період з 13.12.2019 по 11.08.2023 іноземка мешкала за адресою: АДРЕСА_1 та ухилилася від виїзду з України після закінчення терміну перебування, що є порушенням правил перебування іноземних громадян в Україні. За цим фактом Шевченківським відділом у м. Дніпрі складено протокол за ст. 203 ч.1 КУпАП. Серії ПР МДН 005492 від 11.08.2023 та накладено штраф у розмірі 1700 грн.
Вирішено примусово повернути до країни походження або до третьої країни громадянку рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язати її покинути територію України до 30.08.2023.
Отже, на час звернення позивачки з позовом у громадянки російської федерації ОСОБА_1 відсутні будь-які документи на право проживання в Україні та відомості про перебування позивачки на території України на законних підставах відсутні в матеріалах справи.
Крім того, позивачка не вчиняла спроб легалізації власного знаходження на території України.
Отже, позивачка знаходиться на території України нелегально, що є грубим порушенням з боку позивачки законодавства про правовий статус іноземців, що відповідно було підставою для відповідача для прийняття рішення про примусове повернення за межі України до країни походження або третьої країни.
Також, судом першої інстанції наголошено про те, що під час розгляду справи №160/33192/24 встановлено, що чоловік позивачки на території рф в федеральному розшуку не перебуває; після арешту чоловіка у 2007 році позивачка разом з чоловіком та дітьми проживала в росії 9 років, ніяких доказів переслідувань чоловіка або інших членів родини ОСОБА_1 не надала; зі слів заявниці її родину переслідували приблизно з 2004 року і за цей період ОСОБА_1 або її чоловік не зробили жодної спроби щодо реалізації своїх прав на території рф; з матеріалів особової справи чоловіка заявниці - ОСОБА_2 , встановлено, що за період проживання в Україні ОСОБА_2 неодноразово виїжджав з України в рф у 2019 та 2021 роках. Також не спостерігаються факти реального переслідування іі чоловіка за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за знаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, не надано доказів на підтвердження доводів заявниці про її переслідування та переслідування її чоловіка з боку влади рф.
Отже, звернення про отримання статусу біженця направлено позивачкою лише після прийняття рішення про примусове повернення від 11.08.2023, тобто не одразу, коли позивачка з родиною вирішили залишитися в Україні у 2016 році (за її доводами), а лише після спливу 8 років.
Крім того, чоловік позивачки також звернувся зі заявою про надання статусу біженця після спливу двох років з дня звільнення (26.07.2021) його зі слідчого ізолятора- у серпні 2023 року, що свідчить про відсутність реальної загрози для життя, свободи та здоров'я для чоловіка позивачки, та наявності підстав зазнати будь-яких негативних наслідків, перелік яких визначений ч. 1 ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Щодо доводів скаржниці, що суд першої інстанції не врахував наявність у позивачки міцних родинних зв'язків на території України зокрема, наявність дітей та онуків - громадян України, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/2910/18, від 18 березня 2021 року у справі №522/1441/18 та від 29 травня 2023 року у справі № 522/5683/22, неодноразово наголошував на тому, що сам по собі факт наявності у іноземця на території України дружини та дітей, як і відсутність у країні походження близьких родичів, а також будь-якого майна, не спростовує встановлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.
При цьому бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов'язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі №343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі №2340/2910/18, від 12 серпня 2020 року у справі №755/14023/17, від 13 жовтня 2021 року у справі №263/14519/20, від 13 квітня 2021 року у справі №211/1113/18(2-а/211/91/18), від 26 січня 2022 року у справі №200/9761/20-а).
Суд зазначає, що саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності чоловіка та дітей, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов'язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тобто мова йде про відповідальність самого позивача, яка була свідома того, що її міграційний статус робить збереження сімейного життя сумнівним з огляду на перебування її на території України нелегально.
Не заперечує того, що сам по собі факт шлюбу, та навіть народження дітей, не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування, і Європейський суд з прав людини.
Так, у справіv. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: «коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов'язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов'язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні».
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 26 січня 2024 року у справі №522/11225/22.
Проте, як вже було встановлено матеріали справи не містять доказу на підтвердження того, що позивачка вчиняла дії щодо легалізації перебування на території України, у встановленому порядку зверталась з відповідниими заявами до органів ДМС, звернення про отримання статусу біженця направлено позивачкою лише після прийняття рішення про примусове повернення від 11.08.2023.
Щодо доводів позивачки, що процедура оформлення та складання здійснювалась українською мовою за відсутності перекладача, колегія суддів зазначає наступне.
Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.1985 на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.
У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН» від 28.11.1978, у справі «Камазінскі проти Австрії» від 19.12.1989, у справі «Артіко проти Італії» від 30.05.1980).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства.
Між тим, позивачка сама відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначила, що його не потребує. Указана обставина підтверджена у поясненнях до рішення про примусове повернення до країни походження від 11.08.2023 підтверджується факт відмови позивача від перекладача (т.2 а.с.65). Крім того, у поясненнях не зазначено, що позивачка потребує представника.
Отже, перекладач та/або законний представник надаються на вимогу особи (іноземця), як то передбачено пунктом 2 Інструкції, однак в даному випадку позивачка не зверталась з вимогою про необхідність залучення перекладача.
Крім того, позивачкою власноручно було складено письмові пояснення на українській мові, що долучені до матеріалів адміністративної справи про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
Залучення перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішень відносно іноземця є правом особи, а не його обов'язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов'язаний його забезпечити.
Оскільки у спірних правовідносинах позивачка сама відмовилась від участі перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішення відносно неї колегія суддів не уважає її право за такої обставини порушеним.
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 08 листопада 2024 року у справі № 539/2085/22.
Доводи скаржниці, що відповідачем не надало можливості користатися правовою допомогою адвоката при винесенні рішення, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки законодавством не передбачено обов'язкової участі адвоката при винесенні рішення про примусове повернення за відсутності клопотань, а докази звернення позивачки з такою заявою в матеріалах справи відсутні. Крім того, як вже було зазначено, що у поясненнях до рішення про примусове повернення до країни походження від 11.08.2023 не зазначено, що позивачка потребує представника.
Щодо доводів скаржниці про те, що примусове видворення до російської федерації призведе до тортур, приниження гідності та покарання з боку держави, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 1 ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:
де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;
де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;
де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Подібні положення закріплені й в ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Разом з тим, згідно ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови для переслідувань цієї особи за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, остання повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Однак, позивачка протягом періоду перебування на території України офіційно до відповідних органів із заявою про надання статусу біженця чи отримання статусу особи, яка потребує додаткового захисту не зверталась. При цьому, позивачкою не наведено жодних доказів в підтвердження наявності підстав вважати, що при поверненні до країни походження позивачка наражається на небезпеку для життя.
Також суд звертає увагу, що оскаржуваним рішенням відповідача вирішено примусово повернути позивачку до країни походження або до третьої країни. Заборона щодо подальшого в'їзду в Україну не застосовувалася.
Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив обставини, що мають значення для справи, надав їм належну правову оцінку та дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 12 січня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя А.В. Суховаров
суддя О.В. Головко