18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 676/7536/23
провадження № 61-8060св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 07 квітня 2025 року у складі судді Посунько Г. А. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 11 червня 2025 року у складі колегії суддів: П?єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позову зазначала, що з 15 листопада 2000 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 28 липня 2010 року у справі № 2-1770/10 шлюб між сторонами розірвано.
В період шлюбу сторонами набуто у спільну власність майно: будівлю (готель), загальною площею 4 487,8 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, загальною площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, розташовану на АДРЕСА_1 .
На момент подання позову сторонами не досягнуто згоди про порядок, обсяги та будь-який із можливих варіантів поділу спільного майна, що зумовило у позивачки необхідність звернення до суду з відповідною позовною заявою.
На підставі викладеного, позивачка просила суд провести поділ спільного майна подружжя, а саме:
- визнати за нею право власності на 1/2 частини будівлі (готелю), загальною площею 4487,8 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 ;
- визнати за нею право власності на 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, розташованої на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 30 липня 2024 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог про поділ будівлі (готелю), загальною площею 4 487,8 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 ; відмовлено у закритті провадження у справі в частині позовних вимог про поділ земельної ділянки, площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, цільове призначення для іншої комерційної діяльності, розташованої на АДРЕСА_1 .
Рішенням Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 07 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в порядку поділу майна подружжя необхідним є залишити (виділити) відповідачу спірну земельну ділянку, що відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі. Крім того, вказував, що ОСОБА_1 , звернувшись із позовом у листопаді 2023 року, пропустила позовну давність, проте, суд у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог відмовляє у задоволенні позову з цих підстав без посилання на строки звернення до суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 11 червня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 07 квітня 2025 року змінено в мотивувальній частині, в редакції цієї постанови.
Апеляційний суд керувався тим, що оскільки спірна земельна ділянка, площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, розташована на АДРЕСА_1 набута у період перебування сторін у шлюбі, а тому є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, відповідно, позовні вимоги щодо поділу майна подружжя є обґрунтованими.
Водночас, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами той факт, що вона дізналася про порушення свого права на земельну ділянку, як спільне майно подружжя, лише у лютому 2023 року, а не у серпні 2010 року, коли вона звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, а в подальшому у справі зменшила позовні вимоги та виключила вимоги щодо поділу спірної земельної ділянки. Крім того, позивачкою не надано доказів безперешкодного користування земельною ділянкою відповідно до її цільового призначення до лютого 2023 року та чинення відповідачем дій, пов'язаних із обмеженням доступу позивачки до земельної ділянки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2025 року від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 07 квітня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 11 червня 2025 року.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 травня 2025 року у справі № 359/4662/23, від 28 серпня 2024 року у справі № 478/1133/23, від 09 травня 2023 року у справі № 395/628/21, від 12 жовтня 2020 року у справі № 147/1316/17, від 19 серпня 2020 року у справі № 332/2607/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, посилається на порушення норм процесуального права в частині дослідження доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає, що суд першої інстанції помилково посилався на статтю 120 Земельного кодексу України та статтю 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відтак дійшов помилкового висновку про необхідність дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі.
Вважає, що відповідачем не спростовано право на поділ спільного майна, що також підтверджує необґрунтованість рішення суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка не підлягає поділу.
Також не погоджується з висновком апеляційного суду щодо пропуску позовної давності. Апеляційний суд не врахував того, що сторони у період з 2012 року до лютого 2023 року спільно користувалися земельною ділянкою, відтак жодних спорів щодо спірного майна не виникало. Відповідачем не вчинялись дії, які б вказували, що він не визнає чи оспорює право власності позивачки на спільне майно, або дії по відчуженню цього майна чи обмеженню у його користуванні. Натомість, саме з лютого 2023 року ОСОБА_2 розпочав вчиняти систематичні дії, повязані з обмеженням доступу позивачки до спірної земельної ділянки, що і викликало необхідність звернутися до суду із цим позовом.
У липні 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , звернувся з відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Просить стягнути з ОСОБА_1 судові витрати на його користь.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 червня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 676/7636/23 із Дунаєвецького районного суду Хмельницької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 676/7636/23.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 28 липня 2010 року у справі № 2-1770/10.
У період шлюбу сторони набули у спільну сумісну власність в тому числі земельну ділянку, площею 0,6952 га, кадастровий номер - 6821884700:01:018:0002, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, категорія земель землі житлової та громадської забудови, вид використання - обслуговування готелю, розташована на АДРЕСА_1 . На ім'я ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 2006 року № 1495 17 січня 2007 року видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 402631 Маківською сільською радою Дунаєвецького району Хмельницької області та Дунаєвецьким районним відділом земельних ресурсів Хмельницької області.
З матеріалів цивільної справи № 2/2218/3210/12 встановлено, що у серпні 2010 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, а саме просила в порядку поділу майна подружжя виділити їй двокімнатну квартиру в АДРЕСА_2 , трикімнатну квартиру в АДРЕСА_3 , житловий будинок у АДРЕСА_4 , частини цокольного приміщення в АДРЕСА_5 , частини нежитлового приміщення в АДРЕСА_6 ; а ОСОБА_2 виділити трикімнатну квартиру в АДРЕСА_5 , готель з прикладними до нього спорудами із земельною ділянкою, площею 0,6952 га, частини цокольного приміщення в АДРЕСА_5 , частини нежитлового приміщення в АДРЕСА_6 .
В ході розгляду вказаної справи між сторонами укладалась мирова угода, яка була визнана судом, проте, судом апеляційної інстанції скасована.
У подальшому, в зазначеній справі 07 червня 2012 року ОСОБА_1 подано заяву про зменшення позовних вимог, мотивуючи тим, що вона вважає значно меншою свою участь у створенні спільно нажитого майна та враховуючи відсутність у неї необхідних навиків по належному керуванню і розпорядженню цими об'єктами, як готельний комплекс у с. Маків, а тому бажає зменшити позовні вимоги в частині розміру її частки у спільно нажитому з відповідачем майні. Посилалась на те, що свідомо хоче зменшити свою долю у спільно нажитому майні і для збереження існуючих нормальних стосунків та спілкуванні з відповідачем, який є батьком спільних дітей і може в їх інтересах значно краще позивачки розпорядитися більшою долею спільно нажитого з ним майна. А тому, просила суд в порядку поділу майна подружжя виділити їй житловий будинок у АДРЕСА_4 , двокімнатну квартиру в АДРЕСА_2 , нежитлове приміщення в АДРЕСА_6 , а ОСОБА_2 виділити будівлю оздоровчого комплексу та готелю на АДРЕСА_1 .
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2012 року у справі № 2/2218/3210/12 позов задоволено. Виділено ОСОБА_1 : житловий будинок в АДРЕСА_4 ; двокімнатну квартиру в АДРЕСА_2 , нежитлове приміщення в АДРЕСА_6 , ОСОБА_2 - будівлю на АДРЕСА_1 .
Зі змісту вказаного рішення встановлено, що судом не було вирішено питання щодо поділу між подружжям об'єкту нерухомого майна - земельної ділянки, площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, розташованої на АДРЕСА_1 .
Ці обставини підтверджуються матеріалами справи.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо вирішення спору по суті
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частинах першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Згідно з частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року № 554/8023/15-ц, від 23 січня 2024 року
№ 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.
Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний житловий будинок набуто сторонами за час шлюбу, а отже, на нього поширюється визначена положеннями закону презумпція спільності майна подружжя. Відповідачем фактично не заперечувався факт того, що спірне нерухоме майно є спільним майном подружжя.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка, площею 0,6952 га, кадастровий номер 6821884700:01:018:0002, розташована на АДРЕСА_1 набута у період перебування сторін у шлюбі, а тому є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, відповідно, позовні вимоги щодо поділу майна подружжя є обґрунтованими.
Відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо незгоди з висновками суду першої інстанції Верховний Суд відхиляє, оскільки апеляційний суд, змінюючи рішення в цій частині, дійшов висновку про обґрунтованість заявлених у цій справі позовних вимог, з чим погоджується і Верховний Суд.
Щодо позовної давності
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011
у справі № 1-9/2011 за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу («STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM», № 22083/93, № 22095/93, § 51; від 22 жовтня 1996 року; «ZOLOTAS v. GREECE» (No. 2), № 6610/09, § 43, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу («GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA», № 36157/08, § 22, 23,
від 22 липня 2014 року).
Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (статті 253 ЦК України).
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах
від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19),
від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23),
від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України
від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, вказуючи про те, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами той факт, що вона дізналась про порушення свого права на земельну ділянку, як спільне майно подружжя, лише у лютому 2023 року, а не у серпні 2010 року, коли вона звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, а в подальшому у справі зменшила позовні вимоги та виключила вимоги щодо поділу спірної земельної ділянки. Крім того, позивачкою не надано доказів безперешкодного користування земельною ділянкою відповідно до її цільового призначення до лютого 2023 року та вчинення відповідачем дій, пов'язаних із обмеженням доступу позивачки до земельної ділянки.
Натомість, сторона відповідача в суді першої інстанції наполягала на застосуванні позовної давності, оскільки позивачка звернулась до суду за захистом порушеного права з пропуском строку позовної давності без поважних причин.
Таким чином, суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом до ОСОБА_2 у листопаді 2023 року, фактично допустила пропуск позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 , дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимоги з зазначених підстав.
Посилання заявниці на висновки Верховного Суду у від 09 травня 2023 року у справі № 395/628/21, від 01 травня 2025 року у справі № 359/4662/23, від 19 серпня 2020 року у справі № 332/2607/17, від 12 жовтня 2020 року у справі № 147/1316/17, від 28 серпня 2024 року у справі № 478/1133/23,щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваного рішення, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.
Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та за своїм змістом переважно свідчать про незгоду із встановленими судами обставинами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 07 квітня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 11 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник