Справа № 947/35516/25
Провадження № 2/947/465/26
20.03.2026 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
за участі:
- позивача за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
- представника позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
- представника відповідача за первісним позовом та третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,
- представника відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_5 - ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_3 ,
ОСОБА_5 ,
за участі третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу
Кірнас Ірини Володимирівни,
про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
застосування наслідків недійсного правочину шляхом витребування майна
та скасування рішення приватного нотаріуса,
та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_5
до ОСОБА_1 ,
за участі третіх осіб: ОСОБА_3 ,
приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу
Кірнас Ірини Володимирівни,
про виселення,
22.09.2025 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_7 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , за участі третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна та скасування рішення приватного нотаріуса, в якій позивач просить суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 29.08.2025 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас Іриною Володимирівною та зареєстрований в реєстрі за №2045;
- застосувати наслідки недійсності договору купівлі-продажу, шляхом витребування житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., з яких житлова площа - 210,0 кв.м. у ОСОБА_5 ;
- скасувати рішення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним №80610866 від 29.08.2025 року о 17:30:34, яким зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 590,7 кв.м., з яких житлова площа - 210,0 кв.м. за ОСОБА_5 ;
- стягнути з відповідача судові витрати.
В обґрунтування позову, представник позивача за первісним позовом посилається на те, що ОСОБА_8 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.02.2009 року по справі N? 2-2501/09 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м.
07.12.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_1 гроші в сумі 3 992 000,00 гривень.
21.12.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д. за реєстровим №4736.
Відповідно до умов зазначеного іпотечного договору ОСОБА_1 в забезпечення виконання зобов?язання за договором позики від 07.12.2009 року, передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м.
Як вказує представник, нещодавно ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 звіт про розподіл коштів від продажу предмету іпотеки від 29.08.2025 року, з якого дізнався про укладання 29.08.2025 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас I.В., з реєстровим №2045.
Відповідно до умов Договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року ОСОБА_3 продав
ОСОБА_5 належний ОСОБА_1 житловий будинок на підставі застережень про задоволення вимог іпотекодержателя, зазначених в іпотечному договорі, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченому приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д. 21.12.2009 року за реєстровим №4736, шляхом застосування процедури продажу, яка встановлена ст.38 Закону України «Про іпотеку», а саме продажу об?єкта нерухомості іпотекодержателем іншій особі - покупцю.
Як вказує представник позивача за первісним позовом, вказаний договір був укладений в період встановленої прямої законодавчої заборони на укладання ОСОБА_3 , як іпотекодержателем, договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 590, 7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., який належав ОСОБА_1 та був переданий в іпотеку на підставі іпотечного договору від 21.12.2009 року.
Оскільки, при здійсненні державної реєстрації переходу права власності до ОСОБА_5 на спірну квартиру, як зазначає представник позивача за первісним позовом, наявні порушення вимог Закону України «Про іпотеку», тому вважає, що договір купівлі-продажу від 29.08.2025 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В. з реєстровим №2045, підлягає визнанню недійсним, з застосуванням наслідків недійсного правочину та скасування рішення приватного виконавця, на підставі якого за ОСОБА_5 проведено державну реєстрацію права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу на підставі вказаного позову розподілено судді Калініченко Л.В. та передано головуючому судді по справі 23.09.2025 року.
Ухвалою суду від 25.09.2025 року вказану позовну заяву залишено без руху.
01.10.2025 року на виконання ухвали суду представником позивача ОСОБА_1 надано до суду заяву про усунення недоліків разом з квитанцією про сплату судового збору.
Дослідивши подані до суду документи, суддею встановлено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, позивачем виконані вимоги ухвали суду від 25.09.2025 року, підстави для залишення позовної заяви без руху або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 02.10.2025 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
07.10.2025 року до суду від представника позивача ОСОБА_1 надійшла заява про забезпечення позову, за наслідком розгляду якої 14.10.2025 року Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Главацького Юрія Анатолійовича про забезпечення позову - задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову по цивільній справі №947/35516/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , за участі третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна та скасування рішення приватного нотаріуса, а саме: встановлено заборону суб'єктам державної реєстрації, у тому числі державним реєстраторам, нотаріусам, вчиняти реєстраційні дії, пов'язані з державною реєстрацією речових прав щодо нерухомого майна - домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 3195392151100. У іншій частині вимог заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Главацького Юрія Анатолійовича про забезпечення позову - залишено без задоволення.
20.10.2025 року до суду від представника відповідача за первісним позовом ОСОБА_3 - адвоката Дімоглова О.І. надійшов відзив на позовну азяву, в якому останній просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , з посиланням на його необгрунтованість.
В обґрунтування відзиву на позовну заяву, представник відповідача ОСОБА_3 посилається на те, що дійсно, 07.12.2009 року між позичальником - ОСОБА_9 та
позикодавцем - ОСОБА_3 був укладений договір позики у письмовій формі, відповідно до якого позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші у сумі 3 992 000, 00 (три мільйона дев?ятсот дев?яносто дві тисячі) гривень, що на день укладення Договору по курсу Національного Банку України еквівалентно 500 000, 00 (п?ятсот тисяч) доларів США, які позичальник зобов?язався повернути позикодавцю до 15.12.2010 року у гривнях еквіваленту 500 000, 00 (п?ятсот тисяч) доларів США, згідно офіційного курсу НБУ на день платежу.
В забезпечення виконання зобов?язання з повернення грошової суми, що виникло на підставі вищевказаного договору позики, сторони уклали іпотечний договір від 21.12.2009 року (зареєстровано в реєстрі за №4737), за яким іпотекодавець - ОСОБА_10 передав в іпотеку об?єкт нерухомості.
Проте, як вказує представник відповідача ОСОБА_3 , у визначений договором позики строк ОСОБА_1 суму позики не повернув, навіть частково. Тривалі переговори між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 стосовно вирішення цього питання позитивних результатів не
принесли.
За наслідком чого, як вказує представник у відзиві, зважаючи на факт порушення ОСОБА_9 основного зобов?язання за договором позики від 07.12.2009 року, а також на виконання вимог ст. ст. 35, 38 Закону України «Про іпотеку» та умов пункту 4.1. іпотечного договору від 21.12.2009 року, ОСОБА_3 28.04.2025 року надіслав на адресу ОСОБА_1 письмову вимогу про усунення порушення.
У вказаному документі ОСОБА_3 зазначив стислий зміст порушеного
ОСОБА_1 зобов?язання та вимогу про усунення порушення договору позики від 07.12.2009 року, шляхом повернення грошових коштів у строк до
29.05.2025 року.
Також, вказаною вимогою ОСОБА_3 попередив ОСОБА_1 про те, що у разі невиконання заявленої вимоги до 29.05.2025 року у повному обсязі, він буде змушений розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки (об?єкт нерухомості), шляхом його продажу від свого імені будь-якій особі, на підставі договору купівлі-продажу, з дотриманням порядку, встановленого ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Як зазначає у відзиві представник ОСОБА_3 , вимогу про усунення порушення від 28.04.2025 року ОСОБА_1 отримав 01.05.2025 року, проте протягом встановленого ОСОБА_3 строку, а також і після спливу вказаного строку, його вимога залишилася без
задоволення.
У зв'язку з чим, як стверджує представник, з дотриманням вимог ст. ст. 33, 35, 36, 38 Закону України «Про іпотеку» та умов пунктів 4.2., 4.4., 4.6. іпотечного договору від 21.12.2009 року,
ОСОБА_3 29.08.2025 року звернув стягнення на Об?єкт нерухомості шляхом
позасудового врегулювання, продавши його від свого імені ОСОБА_5 на підставі Оспорюваного договору.
Окрім цього, як вказує представник відповідача ОСОБА_3 , на виконання вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_3 після реалізації об?єкту нерухомості надіслав ОСОБА_11 звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки від 29.08.2025 року.
Також представник відповідача ОСОБА_3 у поданому відзиві на позовну заяву, вважає безпідставними доводи позивача ОСОБА_1 про неможливість укладення вказаного договору за наслідком дії пункту 5-2 розділ VI Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку», які введено на підставі Закону України №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17.03.2022 року, оскільки сфера дії вказаної норми закону, у тому числі і щодо зупинення дії ст. 38 Закону України «Про іпотеку», стосується передачі нерухомого майна за споживчими кредитами, яким не є укладений між сторонами договір позики.
17.10.2025 року до суду від третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В. надійшли письмові пояснення щодо позову або відзиву, в яких остання вважає необґрунтованими і безпідставними доводи позивача ОСОБА_1 , просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1
24.10.2025 року відповідачка за первісним позовом ОСОБА_5 також скерувала до суду в електронній формі через підсистему Електронний суд відзив на позовну заяву, який зареєстрований судом 27.10.2025 року, у відповідності до якого ОСОБА_5 просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , з посиланням на його необґрунтованість та недоведеність.
Так, ОСОБА_5 в обґрунтування заперечень проти задоволення позову посилається на те, що вірно встановивши обсяг прав ОСОБА_3 на продаж об'єкта нерухомості, дійсні наміри та волевиявлення сторін, приватний нотаріус Кірнас І.В. посвідчила спірний договір та зареєструвала його в реєстрі за № 2045. Вказаний спірний договір, відповідно до ч. 10 ст. 38 Закону України «Про іпотеку», став правовою підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомості, який був предметом іпотеки. Отже, зважаючи на те, що приватним нотаріусом Кірнас І.В., при посвідченні спірного договору та державній реєстрації права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомості, перевірені та дотримані усі вимоги законодавства щодо укладання та посвідчення такого роду договорів, будь-які підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування рішення приватного нотаріуса Кірнас І.В. індексний номер: 80610866 від 29.08.2025 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомості, відсутні. Доводи позивача ОСОБА_1 про порушення процедур звернення стягнення на об'єкт нерухомості, відповідачка ОСОБА_5 вважає надуманими та хибними. Посилання позивача ОСОБА_1 на наявність прямої законодавчої заборони (пункт 5-2 Розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку») на укладання ОСОБА_3 як іпотекодержателем спірного договору, як на підставу для визнання спірного договору недійсним та застосування наслідків його недійсності, на думку ОСОБА_5 не заслуговують на увагу, оскільки договір позики від 07.12.2009 року за своїм змістом не містить будь-яких ознак договору про споживчий кредит, а відтак підстави для застосування обмежень, визначених пунктом 5-2 розділу VI Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку», відсутні.
31.10.2025 року до суду від представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Главацького Ю.А. надійшла відповідь на вищевказані відзиви на позовну заяву подані стороною ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , в яких представник позивача вважає доводи сторони відповідачів безпідставними.
Так, представник позивача ОСОБА_1 вказує, що дії відповідача ОСОБА_5 під час укладення спірного правочину не свідчать про їх добросовісність, приймаючи не здійснення жодного перегляду особисто та/або через представника спірного об'єкту нерухомого майна, а після придбання відповідного житлового будинку ОСОБА_5 не здійснила жодних дій спрямованих на вселення та користування відповідним житловим будинком.
Додатково представник позивача ОСОБА_1 зазначав, що скерована на ім'я ОСОБА_1 вимога про усунення порушень від 28.04.2025 року не містила ціну продажу спірного об'єкту нерухомості, як предмету іпотеки, не зазначено реквізитів для здійснення сплати заборгованості. Щодо ціни продажу спірного об'єкту за оспорюваним правочином, то представник вважає її заниженою, такою що не відповідає дійсній ринковій вартості цього об'єкту, за наслідком чого значним чином порушені права та інтереси позивача ОСОБА_1 .
Також, як вказує представник позивача ОСОБА_1 , стороною позивача було згенеровано довідку про ринкову оцінку житлового будинку на офіційному ресурсі Фонду державного майна України https://evaluation.spfu.gov.ua/main/evaluationreport/reference, згідно якої ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м. складає 28 277 083,24 грн. Крім того, як вказує представник, сторона позивача ОСОБА_1 ініціювала замовлення експертної ринкової оцінки житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., що буде здійснена незалежним суб?єктом оціночної діяльності, яку позивач має намір приєднати у майбутньому в порядку ст. 83 ЦПК України.
Також представник позивача ОСОБА_1 не погоджується з доводами відповідачів, що зупинення дії ст. 39 Закону України «Про іпотеку» не розповсюджується на спірні правовідносини, оскільки договір позики від 07.12.2009 року не є за своєю суттю споживчим кредитом, а отже, заборона не є абсолютною, оскільки для того щоб договір вважався споживчим кредитом, достатньо наявності кількох умов: позичальник - фізична особа, яка отримує кошти не для бізнесу; мета - особисті (споживчі) потреби, а не підприємницька діяльність.
Договір позики від 07.12.2009 року, укладений між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як вказує представник позивача, передбачав надання грошових коштів для особистих потреб, а відтак правовідносини мають економічну і юридичну природу кредиту, а отже, до них можливо застосовувати поняття «споживчий кредит».
10.11.2025 року до суду від представника ОСОБА_3 надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в яких останній вважає безпідставними доводи сторони позивача ОСОБА_1 зазначені у відповіді на відзив.
21.11.2025 року до суду від відповідачки ОСОБА_5 надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в яких остання також вважає безпідставними доводи сторони позивача ОСОБА_1 зазначені у відповіді на відзив.
В обґрунтування заперечень на відповідь на відзив, ОСОБА_5 у тому числі посилається на те, що після придбання об'єкта нерухомості, вона неодноразово намагалася зустрітися з позивачем за адресою: АДРЕСА_2 , де розташований об'єкт нерухомості, з метою вирішення питання про його добровільне виселення та звільнення приміщень будинку від його майна. Проте, ОСОБА_1 , як вказує ОСОБА_5 , їй двері не відчиняє, на контакт не виходить, на її телефонні дзвінки не відповідає. Дані обставини як вказує ОСОБА_5 змусили її звернутися до ОСОБА_1 з письмовою вимогою від 25.09.2025 року про звільнення домоволодіння, яка була скерована на ім'я ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , цінним листом з описом вкладення 25.09.2025 року, в якій вона вимагала у добровільному порядку звільнити і передати вільним від осіб та майна домоволодіння, а також передати ключі та скласти акт приймання-передачі не пізніше ніж протягом 30 календарних днів з моменту отримання цієї вимоги. Також, ОСОБА_5 стверджує, що вона попередила позивача ОСОБА_1 , що у разі невиконання цієї вимоги вона буде змушена звернутися до суду з позовом про виселення та примусове виконання рішення із залученням органів державної виконавчої служби. Проте, ОСОБА_1 продовжує безпідставно проживати у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_2 , та обмежує її право на володіння, користування та розпорядження об'єктом нерухомості, який є її власністю.
Також ОСОБА_5 вважає надуманими та необґрунтованими твердження представника позивача ОСОБА_1 щодо відсутності істотних умов у письмовій вимозі про усунення порушень від 28.04.2025 року за підписом ОСОБА_3 , оскільки таке твердження суперечить приписам ст. 35 Закону України «Про іпотеку», яка не містить жодних вимог щодо необхідності зазначення у вимозі про усунення порушень інформації про ціну продажу предмета іпотеки та/або про банківські реквізити для виконання такої вимоги.
Також ОСОБА_5 вважає безпідставними та необґрунтованими зауваження представника позивача ОСОБА_1 до оцінки предмета іпотеки, оскільки ціна продажу об'єкта нерухомості у розмірі 14509034 грн. була встановлена на підставі звіту про оцінку майна виконану суб'єктом оціночної діяльності, що відповідає вимогам ст. 38 Закону України «Про іпотеку», а твердження представника позивача про занижену ціну продажу об'єкта нерухомості не заслуговують на увагу, оскільки такі твердження не містять належного обґрунтування.
Посилання представника позивача ОСОБА_1 на довідку про ринкову оцінку житлового будинку, згенеровану на офіційному ресурсі Фонду державного майна України та відповідно до якої ринкова вартість об'єкта нерухомості складає 28277083,24 грн., ОСОБА_5 вважає неприпустимими та не заслуговуючими на увагу, оскільки вказана довідка містить некоректну інформацію про об'єкт оцінки, а також сформована не суб'єктом оціночної діяльності та відповідно не може вважатися допустимим, достовірним і достатнім доказом заниження ціни продажу об'єкта нерухомості.
Щодо тверджень представника позивача ОСОБА_1 про наявність прямої законодавчої заборони (пункт 5-2 Розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку») на укладання ОСОБА_3 як іпотекодержателем спірного договору, ОСОБА_5 вважає безпідставними, а доводи, якими таке твердження обґрунтовується, такими, що суперечать змісту Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про споживче кредитування», оскільки договір позики від 07.12.2009 року за своїм змістом не містить будь-яких ознак договору про споживчий кредит, підстави для застосування обмежень, визначених пунктом 5-2 розділу VI Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку», відсутні. Крім того, ОСОБА_5 зазначає, що спірний об'єкт нерухомого майна, який був відчужений, не був єдиним житлом позивача, оскільки ОСОБА_1 на праві власності також належить частка квартири АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва про право власності виданим 19.11.1996 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради, за реєстраційним №3-8742.
30.10.2025 року відповідачка ОСОБА_5 надала до суду зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , за участі третіх осіб: ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни про виселення, в якому просить суд виселити ОСОБА_1 з домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
В обґрунтування зустрічного позову, ОСОБА_5 посилається на те, що починаючи з 29.08.2025 року вона є власником спірного об'єкту нерухомості - домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Про факт звернення стягнення на вказаний об'єкт нерухомості, як зазначає ОСОБА_5 , ОСОБА_1 був належним чином повідомлений, про що свідчить, зміст його позовної заяви від 15.09.2025 року, а також звіт про розподіл коштів від продажу предмету іпотеки від 29.08.2025 року, отриманий ОСОБА_1 від ОСОБА_3 .
Позивачка за зустрічним позовом стверджує, що зважаючи на те, що після звернення стягнення на об'єкт нерухомості ОСОБА_1 безпідставно проживає у домоволодінні, яке належить їй на праві власності, перешкоджаючи їй та роблячи неможливим користування будинком, вона намагалася зустрітися з ОСОБА_1 з метою вирішення питання про його добровільне виселення з об'єкту нерухомості та звільнення приміщень будинку від його майна, однак ОСОБА_1 двері не відчиняє, на контакт не виходить, на телефонні дзвінки не відповідає, а на скеровану нею письмову вимогу від 25.09.2025 року про звільнення домоволодіння, не реагує.
Дані обставини, як вказує ОСОБА_5 , зумовили її звернення до суду з даною зустрічною позовною заявою.
08.12.2025 року судом у підготовчому судовому засіданні ухвалено прийняти зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 , в рамках розгляду даної цивільної справи №947/35516/25..
Також, 10.11.2025 року до суду надійшло клопотання від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Главацького Ю.А. надійшло клопотання про витребування доказів з Головного управління ДПС в Одеській області щодо доходів ОСОБА_5 .
У підготовчому судовому засіданні 08.12.2025 року представник позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Главацького Ю.А. зазначив, що з підстав надання відповідачкою відповідних доказів, дане клопотання він не підтримує та просить суд залишити без розгляду.
За наслідком чого, ухвалою суду від 12.12.2025 року клопотання представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Главацького Юрія Анатолійовича про витребування доказів за вх. №80394/25 від 10.11.2025 року по цивільній справі №947/35516/25 - залишено без розгляду.
27.01.2026 року судом було ухвалено закрити стадію підготовчого провадження по справі та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.
Тієї ж дати, 27.01.2026 року до суду надійшла від представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Главацького Юрія Анатолійовича заява про забезпечення позову, шляхом оголошення заборони суб'єктам господарювання (виконавцям комунальних послуг), а саме: Акціонерному товариству «Одесагаз» (м. Одеса, вул. Одарія, 1, код ЄДРПОУ 03351208), Товариству з обмеженою з відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія» (м. Одеса, вул. Мала Арнаутська, 88, код ЄДРПОУ 42114410), Товариству з обмеженою відповідальністю «Інфокс» філії «Інфоксводоканал» (м. Одеса, вул. Басейна, 5, код ЄДРПОУ 26472133) вчиняти будь-які дії спрямовані на припинення постачання житлово-комунальних послуг до набрання законної сили рішення суду по суті спору, за наступною адресою: житловий будинок АДРЕСА_1 .
У відповідності до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 27.01.2026 року, матеріали справи за вказаною заявою розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою суду від 30.01.2026 року визнано вказану заяву такою, що відповідає вимогам встановленим ст. 151 ЦПК України та призначено заяву до розгляду у відкритому судовому засіданні на 02.02.2026 року о 11 годині 30 хвилин, з викликом позивача по справі.
Ухвалою суду від 02.02.2026 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Главацького Юрія Анатолійовича про забезпечення позову по цивільній справі №947/35516/25 - залишено без задоволення.
До судового засідання призначеного на 13.03.2026 року з'явились:
- позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним ОСОБА_1 та його представник - адвокат Копаньов О.В., які первісний позов підтримали та просили суд задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити;
- представник відповідача за первісним позовом та третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_3 - адвокат Дімоглов О.І., заперечував проти задоволення первісного позову ОСОБА_1 , просив суд відмовити у його задоволенні, зустрічний позов підтримав та вважав наявними підстави для його задоволення;
- представника відповідача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_5 - адвокат Курдова І.П., заперечувала проти задоволення первісного позову ОСОБА_1 , просила суд відмовити у його задоволенні, зустрічний позов підтримала та просила суд задовольнити.
Третя особа за первісним і зустрічним позовом - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірина Володимирівна до судового засідання не з'явилась, про дату, час і місце проведення судового розгляду повідомлена належним чином, однак в матеріалах справи наявна заява останньої про розгляд справи за її відсутності.
Враховуючи вищевикладене в цілому, з урахуванням думки учасників справи, судом 13.03.2026 року було ухвалено провести розгляд справи в судовому засіданні 13.03.2026 року, за наявною явкою учасників справи, на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
За наслідком розгляду даної справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав судове засідання до 20.03.2026 року о 12 год. 00 хв. для ухвалення та проголошення судового рішення.
Про дату, час і місце судового засідання з проголошення судового засідання, учасники справи повідомлялись належним чином.
Заслухавши пояснення сторін по справі та їх представників, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов до наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 05.02.2009 року по справі №2-2501/09, належало домоволодіння. Загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., розташоване на земельній ділянці розміром 804 кв.м., за адресою: АДРЕСА_4 , право власності на яке зареєстровано в реєстрі права власності на нерухоме майно №22248951, номер запису 13286 в книзі 19доп-131.
07.12.2009 року між ОСОБА_1 , як позичальником, та ОСОБА_3 , як позикодавцем, в письмовій формі було укладено договір позики, за умовами якого позичальник - ОСОБА_1 отримав від позикодавця - ОСОБА_3 , а позикодавець передав у власність позичальнику гроші в сумі 3992000,00 грн., що на день укладення договору по курсу Національного Банку України еквівалентно 500000 (п'ятсот тисяч),00 доларів США. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору.
Як вбачається з умов договору, сторони за цим договором домовились про те, що договір позики є безпроцентним. Остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 15.12.2010 року. ОСОБА_1 зобов'язується повернути 3992000,00 грн., що на день укладення договору по курсу Національного Банку України еквівалентно 500000, 00 доларів США до 15.12.2010 року готівкою. В разі девальвації протягом строку дії цього договору національної грошової одиниці України ОСОБА_1 зобов'язується повернути до 15.12.2010 року суму грошей у гривнях еквіваленту 500000,00 доларів США, згідно офіційного курсу НБУ на день платежу. Виконання зобов'язання за договором має бути здійснено готівкою у межах м. Одеси за адресою, вказаною ОСОБА_3 .
Також у договорі позики від 07.12.2009 року зазначено умовою, що за домовленістю сторін, для забезпечення виконання взятих на себе зобов'язань за цим договором позики, ОСОБА_1 зобов'язується на протязі 14 календарних днів надати у залог та належним чином оформити договір іпотеки на нерухомість - житловий будинок, розташований у АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.
При підписанні договору позики від 07.12.2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 своїми підписами засвідчили один одному та повідомляють усім зацікавленим у тому особам, що: у момент укладання цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором; володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та тлумачити цей договір; при укладанні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Також, із змісту договору позики від 07.12.2009 року вбачається, що сторони цього договору однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать їх особисті підписи.
З метою забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_1 з повернення грошової суми, що виникло на підставі вищевказаного договору позики від 07.12.2009 року, між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір від 21.12.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., зареєстрований в реєстрі за №4736, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку належне йому на праві власності домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м, житловою площею 210,0 кв.м, розташоване на земельній ділянці розміром 804 кв.м (по фактичному користуванню), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
У відповідності до пункту 1.5 іпотечного договору, вартість предмету іпотеки за згодою сторін становить 3992000,00 грн.
Згідно з пунктом 4.1 іпотечного договору сторони правочину домовились, що у разі порушення умов основного договору та/або умов цього договору Іпотекодержатель надсилає іпотекодацю письмову вимогу (цінним листом або листом з повідомленням про вручення за адресою, вказаною в цьому договорі) про усунення порушення. Якщо протягом 30 (тридцяти) днів вимога іпотекодержателя залишається без задоволення. Іпотекодержатель вправі розпочати звернення на предмет іпотеки. У випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпоеткодержателя про усунення порушених зобов'язань за цим та/або основним договором у встановлений іпотеко держателем строк такі вимоги іпотеко держателя задовольняються за рахунок предмета іпотеки.
Пунктом 4.2. іпотечного договору врегульовано, що звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено шляхом судового або позасудового врегулювання. Іпотекодержатель має право на свій розсуд обрати відповідно до Закону України «Про іпотеку» спосіб стягнення.
Відповідно до п. 4.4 договору іпотеки, позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про виконання вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У пункті 4.6 іпотечного договору наявне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким у тому числі звернення стягнення в позасудовому порядку може бути здійснено шляхом продажу предмета іпотеки іпоеткодержателем від свого імені будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням порядку, встановленого статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна, визначеної внаслідок проведення незалежної оцінки, на рівні не нижчому на звичайні ціни на цей вид майна. Зазначений договір купівлі-продажу є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на предмет іпотеки.
Доказів на підтвердження виконання ОСОБА_1 умов вищевказаного договору позики від 07.12.2009 року матеріали справи не містять.
З матеріалів справи вбачається, що 28 квітня 2025 року ОСОБА_3 надіслав на ім'я ОСОБА_1 , письмову вимогу про усунення порушень, у якій зазначено стислий зміст порушеного ОСОБА_1 зобов'язання та вимогу про усунення порушень договору позики від 07.12.2009 року шляхом повернення грошових коштів отриманих в позику у строк до 29.05.2025 року. Вказана вимога містить попередження про те, що у разі невиконання ОСОБА_1 заявленої вимоги до 29.05.2025 року у повному обсязі, ОСОБА_3 буде змушений розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом його продажу від свого імені будь-якій особі, на підставі договору купівлі-продажу, з дотриманням порядку, встановленого ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Вказана вимога була скерована ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_1 , за адресою предмету іпотеки та його місця проживання: АДРЕСА_2 , засобами поштового зв'язку цінним листом, описом вкладення до цінного листа. Згідно з наданою накладною поштове відправлення має номер 6500907797540.
У відповідності до трекінгу АТ «УКРПОШТА», поштове відправлення №6500907797540, було вручено одержувачу 01.05.2025 року, а відтак отримано ОСОБА_1 , що не спростовувалось останнім під час розгляду справи.
Доказів на підтвердження виконання ОСОБА_1 умов вищевказаної вимоги про усунення порушення від 28.04.2025 року, у тому числі протягом 30 днів з дня її отримання, на виконання умов договору позики від 07.12.2009 року, матеріали справи не містять.
Як вбачається, 29.08.2025 року, між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_5 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., зареєстрований в реєстрі за № 2045, за умовами якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_5 купила домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
У відповідності до умов договору, вказаний об'єкт нерухомості належав ОСОБА_1 , на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 05.02.2009 року по справі №2-2501/09, право на реалізацію якого у ОСОБА_3 виникло на підставі застережень про задоволення вимог іпотекодержателя, зазначених в іпотечному договорі, укладеному між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченому Куценко В.Д., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 21.12.2009 року за реєстровим №4736, шляхом застосування процедури продажу, яка встановлена ст. 38 Закону України «Про іпотеки», а саме продажу Об'єкта нерухомості іпотекодержателем іншій особі - покупцю.
Згідно з пунктами 3, 4 вказаного договору, продаж вчинено за 14509034,00 грн., які продавець одержав від покупця повністю до підписання цього договору і своїм підписом підтверджує факт повного розрахунку за проданий об'єкт нерухомості, а також відсутність будь-яких претензій фінансового характеру щодо розрахунку. Оціночна вартість об'єкту нерухомості становить 14509034,00 грн. згідно зі Звітом про оцінку майна, виконаним ТОВ «ВЕСТСАЙД-2020» 15.08.2025 року. Унікальний реєстраційний номер звіту про оцінку: 11-20250815-0010234496.
На підставі вказаного договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрованого в реєстрі за №2045, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., як державним реєстратором і суб'єктом державної реєстрації прав, 29.08.2025 року винесено рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 80610866 від 29.08.2025 року, на підставі якого 29.08.2025 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 3195392151100, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №442153511 від 04.09.2025 року.
Отже, судом встановлено, що ОСОБА_3 , в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за вказаним договором позики від 07 грудня 2009 року, здійснив в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21.12.2009 року, зареєстрованого в реєстрі за №4737, шляхом його продажу уклавши вказаний договір купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрований в реєстрі за №2045, у порядку встановленому статтею 38 цього Закону.
З поданих до суду доказів також вбачається, що після реалізації вказаного домоволодіння належного позивачеві ОСОБА_1 , як предмета іпотеки за договором іпотеки від 21.12.2009 року, зареєстрованого в реєстрі за №4737, ОСОБА_3 було надіслано ОСОБА_1 звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки від 29.08.2025 року, в якому у тому числі повідомлено про продаж предмету іпотеки, ціну продажу, зарахування в рахунок часткового погашення існуючої заборгованості за договором позики від 07.12.2009 року. Отримання позивачем - ОСОБА_1 вищевказаного звіту не оспорювалось та на навпаки визнано отримання у відповідності до доводів викладених у позові.
Як вбачається, будучи незгодним з вказаним договором, первісний позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом про визнання вказаного договору недійсним і застосування наслідків недійсного правочину шляхом витребування майна, скасування рішення приватного нотаріуса.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У відповідності до положень ч.2 статті 16 ЦК України, одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути зокрема визнання правочину недійсним.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (стаття 202 ЦК України).
Відповідно до ч.1 та ч.3, ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом ч.1 ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч.1 ст.1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
За приписами ч.1 ст.1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Тлумачення ст. 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
У відповідності до положень ч.1-2, ст.546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном (неподільним об'єктом незавершеного будівництва, майбутнім об'єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом;
іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання свого зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель;
іпотекодержатель - кредитор за основним зобов'язанням.
За вимогами ст.3 Закону України «Про іпотеку», іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до ч.1, ст.33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
За змістом ч.1, ст.12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з ч.4 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до ч.1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
За положеннями статті 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати зокрема право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Відповідно до ч. 1, 5, 6, 8, 10 ст. 38 Закону України «Про іпотеку», якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається.
Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.
Іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки, надсилає іпотекодавцю, боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки.
Договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті, є правовою підставою для державної реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки.
Відповідно до ч.8 ст. 26 Закону України «Про іпотеку», завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація права власності (спеціального майнового права) на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов'язанням зокрема за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Разом з тим, у відповідності до положень ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з вищевикладеного та приймаючи вищевикладені встановлені обставини, суд в межах розгляду первісного позову зазначає наступне.
Як вже судом встановлено, 07.12.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в письмовій формі було укладено договір позики, за умовами якого позичальник - ОСОБА_1 отримав від позикодавця - ОСОБА_3 , а позикодавець передав у власність позичальнику гроші в сумі 3992000,00 грн., що на день укладення договору по курсу Національного Банку України еквівалентно 500000 (п'ятсот тисяч),00 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути не пізніше 15.12.2010 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_1 за вказаним договором, 21.12.2009 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., зареєстрований в реєстрі за №4736, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку належне йому на праві власності домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м, житловою площею 210,0 кв.м, розташоване на земельній ділянці розміром 804 кв.м (по фактичному користуванню), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Підписання вищевказаних договорів на обумовлених в них умовах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , під час розгляду справи останніми не оспорювалось.
Суд зазначає, що у судовому засіданні ОСОБА_1 було повідомлено суд, що він не отримував кошти від ОСОБА_3 на підставі вищезазначеного договору позики від 07.12.2009 року та взяв на себе зобов'язання повернути суму грошей у гривнях еквіваленту 500 000, 00 доларів США ОСОБА_3 під впливом погроз на його адресу та членам його сім'ї, які за його твердженням надходили від родича ОСОБА_3 - ОСОБА_12 , з яким у ОСОБА_1 були бізнес партнерські відносини. Однак ОСОБА_1 з цього приводу до правоохоронних органів не звертався. Також не вчиняв жодних дій для оскарження договору позики від 07.12.2009 року у судовому порядку, а також підписав через три тижні іпотечний договір від 21.12.2009 року. При цьому, за твердженнями ОСОБА_1 він отримав позику для підприємницьких цілей, а саме з метою купівлі бази та необхідного обладнання для розливу бутильованої води. Так, він побудував великий завод з розливу бутильованої води. Справи йшли добре, і ОСОБА_1 планував повертати позичені кошти. Однак, за словами ОСОБА_1 , в результаті шахрайських дій його бізнес партнера ОСОБА_12 , він втратив бізнес, в результаті чого не міг виконувати свої зобов'язання за договором позики від 07.12.2009 року щодо повернення ОСОБА_3 позичених коштів.
Поряд з цим, суд вважає вищевказані доводи ОСОБА_1 з приводу того, що договір позики від 07.12.2009 року є безгрошовим та ОСОБА_1 не отримував відповідних коштів, безпідставними та необґрунтованими, приймаючи що останні не є підтвердженими належними доказами, а доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Також, судом враховується, що у відповідності до доводів ОСОБА_1 він безпосередньо був обізнаний про укладення вищевказаних договорів, тобто починаючи з грудня 2009 року. Будь-яких доказів на підтвердження того, що починаючи з моменту укладення вищевказаних договорів та до моменту укладення оспорюваного правочину в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, що мало місце 09.08.2025 року, ОСОБА_1 , будучи незгодним з вказаним договором позики щодо не передання за цим договором грошових коштів, або за наслідком надходжених погроз з підстав невиконання вказаного договору позики, він вчиняв будь-які дії спрямовані на захист своїх прав та інтересів за цими фактами, матеріали справи також не містять.
Суд зазначає, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
За усталеною практикою Верховного Суду вбачається, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Зазначений принцип лежить в основі доктрини «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» (справедливий естопель, що означає прояв загального принципу недопустимості зловживання правом) - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Подібні висновки викладено і у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Суд зазначає, що виходячи з встановлених обставин справи, поведінка ОСОБА_1 свідчить про непослідовність, оскільки не відповідає його попереднім діям які вчинялися ним під час підписання договору позики від 07.12.2009 року та договору іпотеки від 21.12.2009 року, а також його поведінці після отримання від ОСОБА_3 письмової вимоги про усунення порушення від 28.04.2025 року та звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).
Будь-яких належних доказів на підтвердження того, що вищевказані укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір позики від 07.12.2009 року та іпотечний договір від 21.12.2009 року, оспорювались, визнавались недійсними, у тому числі частково, були розірвані, чи наявні обставини які свідчать про їх нікчемність, до суду не надано.
За наслідком чого, в силу приписів статті 204 ЦПК України та презумпції правомірності правочинів, вищевказані правочини, а саме договір позики від 07.12.2009 року та іпотечний договір від 21.12.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., зареєстрований в реєстрі за №4736, укладені між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 є дійсними та правомірними, а відтак свідчать про набуття сторонами цих правочинів прав і обов'язків за цими правочинами на обумовлених ними умовах.
Як вже судом встановлено, за наслідком невиконання ОСОБА_1 , з боку ОСОБА_3 було розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21.12.2009 року за реєстраційним номером №4736, в позасудовому порядку шляхом укладення договору купівлі-продажу у відповідності до положень статті 38 Закону України «Про іпотеки», на підставі застереження передбаченого у вказаному іпотечному договорі, а відтак у належний і обумовлений сторонами цього правочину спосіб.
Додатково судом враховується, що наявність у ОСОБА_1 безпосередньо заборгованості за договором позики від 07.12.2009 року станом на час укладення спірного правочину, ОСОБА_1 не оспорювалось та відповідних доказів в спростування цих обставин не надано.
У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 715/1788/19 зазначено, що «в разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що: «згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Виходячи зі встановлених обставин справи судом, вбачається, що 28.04.2025 року ОСОБА_3 було надіслано на адресу ОСОБА_1 письмову вимогу про усунення порушень, у якій зазначено стислий зміст порушеного ОСОБА_1 зобов'язання та вимогу про усунення порушення договору позики від 07.12.2009 року, шляхом повернення грошових коштів у строк до 29.05.2025 року. Вказана вимог містить попередження про те, що у разі невиконання ОСОБА_1 заявленої вимоги до 29.05.2025 року у повному обсязі, ОСОБА_3 буде змушений розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом його продажу від свого імені будь-якій особі, на підставі договору купівлі-продажу, з дотриманням порядку, встановленого ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Вказана вимога була отримана з боку ОСОБА_1 01.05.2025 року, що не оспорювалось останнім.
При цьому, суд критично оцінює доводи представника ОСОБА_1 , щодо невідповідності вказаної вимоги положенням ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», що полягає у відсутності у тексті вимоги ОСОБА_3 про усунення порушення від 28.04.2025 року істотних умов, а саме не зазначення ціни продажу предмета іпотеки, а також не зазначення банківських реквізитів (в т. ч. не вказано жодних способів для здійснення фінансових розрахунків) для належного виконання такої вимоги ОСОБА_1 , приймаючи відсутність відповідних вимог у наведених нормах Закону України «Про іпотеку», які не містять жодних приписів щодо необхідності зазначення у вимозі про усунення порушення інформації про ціну продажу предмета іпотеки чи про банківські реквізити для належного виконання такої вимоги.
У зв'язку з чим, вбачається, що іпотекодержателем за договором іпотеки від 21.12.2009 року за реєстраційним номером №4736 належним чином було дотримано порядок надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання на адресу боржника - ОСОБА_1 , що відповідає положенням п. 4.1. договору іпотеки від 21.12.2009 року та положенням ст. ст. 35, 38 Закону України «Про іпотеку».
Щодо доводів сторони позивача за первісним позовом ОСОБА_1 в якості підстав визнання оспорюваного договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року недійсним про відсутність у ОСОБА_3 прав на проведення дії зі звернення стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки шляхом укладення вказаного договору купівлі-продажу в силу приписів п. 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку», суд зазначає наступне.
Так, у відповідності до положень п. 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку», у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану", або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов'язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.
Вказаний пункт доповнено Законом України від 15.03.2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17.03.2022 року.
Відповідно до Закону України від 24.02.2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Отже, аналіз змісту п. 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» свідчить, що дана норма підлягає застосованню за наявності таких обов'язкових умов: нерухоме майно належить фізичній особі; нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом; зобов'язання виникло за договорами, які укладено до 17.03.2022 року, за умови, що після 17.03.2022 року до них не вносили зміни в частині продовження строків виконання зобов'язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.
Таким чином суд дійшов висновку, що вимоги п. 52 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку», зокрема, щодо зупинення дії ст. 38 Закону України «Про іпотеку» (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), не є абсолютною забороною на будь-яке звернення стягнення. Воно стосується лише випадків, прямо передбачених законом.
Як вбачається з матеріалів справи, предмет іпотеки за договором іпотеки від 21.12.2009 року, зареєстрованим за №4736, а саме - домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м, житловою площею - 210,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , було передане ОСОБА_1 в іпотеку для забезпечення виконання його зобов'язання перед ОСОБА_3 , що виникло на підставі договору позики, укладеного між ними 07.12.2009 року, який не передбачає сплати процентів за користування наданими за таким договором грошовими коштами та за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язувався повернути ОСОБА_3 до 15.12.2010 року суму грошей у гривнях еквіваленту 500000,00 доларів США, згідно офіційного курсу НБУ на день платежу.
У відповіді на відзив, а також у судовому засіданні представник ОСОБА_1 вказував на те, що договір позики від 07.12.2009 року передбачав надання грошових коштів для особистих потреб, оскільки у договорі не зазначається про підприємницьку діяльність, що на думку представника свідчить, що правовідносини мають економічну і юридичну природу кредиту, а отже, до них можливо застосувати поняття «споживчий кредит».
Однак, суд не погоджується з вказаними доводами представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , з огляду на наступне.
Так, загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері визначені Законом України «Про споживче кредитування».
У статті 1 Закону України «Про споживче кредитування», визначені терміни, які вживаються в такому значенні, зокрема:
- договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором (п. 1-1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону);
- кредитодавець - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право надавати споживчі кредити (п. 7 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону);
- споживач - фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит (п. 9 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону);
- споживче кредитування - правовідносини щодо надання, обслуговування та повернення споживчого кредиту (п. 10 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону);
- споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п. 11 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).
Згідно з ч. 1 та 2 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування», цей Закон регулює відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування, а також відносини, що виникають у зв'язку з врегулюванням простроченої заборгованості за договорами про споживчий кредит та іншими договорами, передбаченими частиною другою цієї статті. Цей Закон, крім положень щодо врегулювання простроченої заборгованості, п. 9 ч. 3 ст. 9, п. 15 ч. 1 та ч. 2 ст. 12 цього Закону, не поширюється, зокрема, на договори позики, що не передбачають сплати процентів чи будь-яких інших платежів за користування наданими за такими договорами грошовими коштами (п. 2 ч. 2 ст. 3 вказаного Закону).
Приймаючи викладене вбачається, що відповідач ОСОБА_3 , як позикодавець за договором позики від 07.12.2009 року, не є фінансовою установою, уповноваженою на видачу кредитів; позивач не є споживачем фінансових послуг відповідача; договір позики від 07.12.2009 року не має ознак договору про споживчий кредит, зокрема, сплати процентів за користування кредитом, мети видачі кредиту на споживчі цілі тощо.
Окрім цього у судовому засіданні ОСОБА_1 особисто надав суду інформацію, що отримані на підставі договору позики від 07.12.2009 року кошти отримувались ним не на споживчі цілі, а на підприємницьку діяльність, а саме на придбання бази де він хотів побудувати цех по розливу бутильованої води.
Отже, вказаний договір позики від 07.12.2009 року не містить будь-яких ознак договору про споживчий кредит, правовідносини між сторонами, що виникли у зв'язку з договором позики від 07.12.2009 року, не регулюються нормами Закону України «Про споживче кредитування», а виключно положеннями глави 71 ЦК України.
Щодо доводів представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 щодо незгоди з оцінкою предмету іпотеки, викладеними у відповіді на відзив, суд зазначає наступне.
Як вбачається із матеріалів справи, ціна продажу предмета іпотеки була вчинена за оспорюваним правочином у розмірі 14 509 034 грн., яка встановлена на підставі Звіту про оцінку майна, виконаним ТОВ «ВЕСТСАЙД-2020» 15.08.2025 року. Унікальний реєстраційний номер звіту про оцінку: 11-20250815-0010234496, що відповідає вимогам ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Представник ОСОБА_1 стверджуючи, що вказана оцінка є суттєво заниженою, надав до суду на підтвердження довідку про оціночну вартість об'єкта нерухомості від 29.10.2025 року, яка згенерована на офіційному ресурсі Фонду державного майна України, згідно якої, оціночна вартість об'єкта оцінки становить 28 277 083,24 грн.
Однак, суд зазначає, що вказана довідка не є оцінкою майна, визначеною суб'єктом оціночної діяльності, у розумінні ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» та відповідно не може спростовувати оцінку предмету іпотеки, встановлену суб'єктом оціночної діяльності.
Крім того, як вбачається, вказана довідка складена станом на 29.10.2025 року, тобто пізніше ніж дата вчиненого оспорюваного договору купівлі-продажу, що мало місце 29.08.2025 року, а відтак не спростовує вартість визначену у спірному договорі на підставі звіту про оцінку майна, виконаним ТОВ «ВЕСТСАЙД-2020» 15.08.2025 року.
Окрім цього суд приймає до уваги доводи представника ОСОБА_3 про те, що данні які вводилися представником ОСОБА_1 , для отримання вищевказаної довідки, були внесені некоректно. Зокрема, в графі 17 вказаної довідки зазначено цільове призначення земельної ділянки, на якій розташовується предмет іпотеки, 02.07: «Для іншої житлової забудови», що не відповідає дійсності, оскільки у відповідності до листа Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради від 04.11.2025 року № 01-26/393, яка міститься у матеріалах справи містить інформацію про те, що цивільними призначенням земельної ділянки, на якій розташовується предмет іпотеки, є 02.01: «Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».
В якості порівняння визначення оціночної вартості об'єкту оцінки, при умові невірного зазначення цільового призначення земельної ділянки, на якій розташовується спірний об'єкт оцінки, представником ОСОБА_3 було надано до заперечень на відповідь на відзив, аналогічну довідку про оціночну вартість об'єкта нерухомості від 09.11.2025 року, із схожими параметрами запиту, однак з зазначенням цільового призначення земельної ділянки, а саме: 02.01: «Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)», за наслідком чого вартість об'єкта склала 12 779 010,68 грн., що є значно меншою за вартість предмета іпотеки, на яку посилається сторона позивача за первісним позовом.
Додатково суд зазначає, що стороною позивача за первісним позовом ОСОБА_1 у відповіді на відзив на позовну заяву також зазначалось про ініціювання замовлення експертної ринкової оцінки житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею 210,0 кв.м., що буде здійснена незалежним суб?єктом оціночної діяльності, яку позивач має намір приєднати у майбутньому в порядку ст. 83 ЦПК України.
Однак, суд звертає увагу, що під час розгляду справи стороною позивача за первісним позовом відповідних доказів в спростування визначеної оцінки предмету іпотеки за спірним договором купівлі-продажу не надано, відповідних клопотань про призначення судово-оціночної експертизи не заявлялось.
Таким чином, доводи представника за первісним позовом ОСОБА_1 щодо суттєвого заниження ціни продажу предмета іпотеки є необґрунтованими та безпідставними.
За наслідком чого, проаналізувавши положення Закону України «Про іпотеку», зміст та умови договору позики від 07.12.2009 року, договору іпотеки від 21.12.2009 року, порядок укладення оспорюваного договору, враховуючи фактичні обставини даної справи, судом не встановлено порушення з боку іпотекодержателя ОСОБА_3 порядку звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом укладення оспорюваного договору купівлі-продажу.
Приймаючи вищевикладене в цілому, оцінивши обставини справи, суд вважає необґрунтованими заявлені позовні вимоги позивача за первісним позовом ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрованого в реєстрі за №2045, недійсним, за наслідком чого у задоволенні позову в цій частині вимог, слід відмовити.
Оскільки вимоги позивача про застосування наслідків недійсного правочину шляхом витребування майна, а також вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав від 29.08.2025 року винесеного на підставі вказаного договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрованого в реєстрі за №2045, є похідними вимогами від первісної вимоги та залежать від наслідків її задоволення, суд доходить до висновку також про їх необґрунтованість та відмову у їх задоволенні.
Щодо зустрічного позову ОСОБА_5 про виселення ОСОБА_1 зі спірного об'єкту нерухомості, суд зазначає наступне.
Як вже судом встановлено, на підставі укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрованого в реєстрі за №2045, ОСОБА_5 набула у власність домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., житловою площею - 210,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , який належав ОСОБА_1 та був переданий останнім в іпотеку за договором іпотеки від 21.12.2009 року за реєстровим №4736.
На підставі вказаного договору купівлі-продажу від 29.08.2025 року, зареєстрованого в реєстрі за №2045, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., як державним реєстратором і суб'єктом державної реєстрації прав, 29.08.2025 року винесено рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 80610866 від 29.08.2025 року, на підставі якого 29.08.2025 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 3195392151100, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №442153511 від 04.09.2025 року.
Отже, починаючи з 29.08.2025 року ОСОБА_5 набула права власника домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м, житловою пложею - 210,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Як вказує позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_5 , після звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_1 безпідставно продовжує проживати у вказаному домоволодінні, яке належить їй - ОСОБА_5 на праві власності, перешкоджаючи та роблячи неможливим користування будинком, а також на її намагання вирішити дане питання в позасудовому порядку, ОСОБА_1 не реагує, двері не відчиняє, на контакт не виходить, на телефонні дзвінки не відповідає.
З поданих до суду доказів судом встановлено, що 25.09.2025 року ОСОБА_5 було скеровано на ім'я ОСОБА_1 письмову вимогою про звільнення домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м, житловою пложею - 210,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , передання його вільним від осіб, передати ключі та скласти відповідний акт приймання-передачі.
Як вбачається, вказана письмова вимога була скерована засобами поштового зв'язку АТ «УКРПОШТА», цінним листом з описом вкладення на адресу проживання ОСОБА_1 : АДРЕСА_4 , а відтак належним чином.
Не виконання вказаної вимоги з боку ОСОБА_1 , зумовило звернення ОСОБА_5 з вказаним зустрічним позовом.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 7 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
При вирішенні питання щодо виселення ОСОБА_1 з домоволодіння загальною площею - 590,7 кв.м, житловою пложею - 210,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 судом встановлено, що вказане домоволодіння не є єдиним житлом ОСОБА_1 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 12.11.2025 року, ОСОБА_1 на праві часткової власності належить частка квартири АДРЕСА_3 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, р. № 3-8742, 19.11.1996, Управління житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради.
Вказана обставина не спростовувалась сторонами підчас розгляду даної справи.
Одночасно судом враховується, що положення пункту п. 52 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку», якими в тому числі зупинено дію ст. 40 Закону України «Про іпотеку» (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти) у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, до даних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки предмет іпотеки на який було здійснено звернення стягнення в позасудовому порядку було укладено в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 07.12.2009 року, який не містить будь-яких ознак договору про споживчий кредит, правовідносини між сторонами, що виникли у зв'язку з договором позики від 07.12.2009 року, не регулюються нормами Закону України «Про споживче кредитування», а виключно положеннями глави 71 ЦК України.
Враховуючи вищевикладені обставини, оскільки позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_13 було виконано у відповідності до приписів статті 40 Закону України «Про іпотеку» обов'язок зі скерування вимоги про добровільне виселення після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок шляхом позасудового врегулювання, однак відповідна вимога колишнім власником ОСОБА_1 не виконана, а також приймаючи до уваги факт наявності у ОСОБА_1 права власності на інше житло, суд приходить до висновку про задоволення позовної вимоги ОСОБА_5 за зустрічною позовною заявою про виселення ОСОБА_1 з вказаного спірного об'єкту нерухомого майна.
Суд ухвалюючи рішення суду враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
З урахуванням вищевикладеного в цілому, аналізуючи зібрані по справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, надавши оцінку наявними в матеріалах справи доказам, суд вважає первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , за участі третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, застосування наслідків недійсного правочину шляхом витребування майна та скасування рішення приватного нотаріуса, необґрунтованим та не підлягаючим задоволенню, зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , за участі третіх осіб: ОСОБА_3 ,приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни, про виселення, обґрунтованою та підлягаючою задоволенню в повному обсязі.
Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів пункту 6 частини 1 статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
У відповідності до положень статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
У відповідності до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи викладене, оскільки у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 судом відмовлено в повному обсязі, понесені витрати ОСОБА_1 , як позивачем за первісним позовом у відповідності до положень статті 141 ЦПК України,відшкодуванню не підлягають.
З матеріалів справи вбачається, що позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_5 було сплачено судовий збір в сумі 1221,20 грн.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України, приймаючи задоволення зустрічного позову, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 підлягає стягненню у відшкодування витрат зі сплати останньою судового збору в сумі 1211,20 грн.
Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів пункту 8 частини 1 статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Вирішуючи дане питання, суд зазначає, що як вже зазначалось, за заявою позивача за первісним позовом ОСОБА_1 ухвалою суду від 14.10.2025 року судом було вжито заходи забезпечення позову по цивільній справі №947/35516/25 за позовною заявою ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна та скасування рішення приватного нотаріуса, шляхом встановлення заборони суб'єктам державної реєстрації, у тому числі державним реєстраторам, нотаріусам, вчиняти реєстраційні дії, пов'язані з державною реєстрацією речових прав щодо нерухомого майна - домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 3195392151100.
Частиною 2 статті 149 ЦПК України встановлено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Забезпечення позову є цивільно-процесуальним заходом, що вживається судом та направлений на охорону матеріально-правових інтересів позивача, що гарантують за його позовом реальне виконання судового рішення. Він застосовується лише до позовів про визнання і про присудження.
Згідно з ч. 1 ст.158 ЦПК України, суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.
Частинами 7-10 статті 158 ЦПК України встановлено, що у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
У пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року №9 також роз'яснено, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.
Враховуючи викладене, оскільки ухвалою суду від 14.10.2025 року у даній справі вжито заходи забезпечення позову саме за первісним позовом ОСОБА_1 , у задоволенні якого судом цим рішенням відмовлено в повному обсязі, суд на виконання приписів п.8 ч.1 ст. 264 ЦПК України, вважає наявними підстави для скасування заходів забезпечення позову вжитих ухвалою суду від 14.10.2025 року у даній справі на підставі ч.9 ст. 158 ЦПК України.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 1-18, 76-89, 141, 158, 263-265, 267, 352, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_7 ), за участі третьої особи - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни(місцезнаходження: АДРЕСА_8 ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, застосування наслідків недійсного правочину шляхом витребування майна та скасування рішення приватного нотаріуса - відмовити.
Скасувати заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 14 жовтня 2025 року по цивільній справі №947/35516/25, а саме: скасувати встановлену заборону суб'єктам державної реєстрації, у тому числі державним реєстраторам, нотаріусам, вчиняти реєстраційні дії, пов'язані з державною реєстрацією речових прав щодо нерухомого майна - домоволодіння, загальною площею 590,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 3195392151100.
Заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 14 жовтня 2025 року по цивільній справі №947/35516/25, у відповідності до приписів ч.10 ст. 158 Цивільного Процесуального Кодексу України, зберігають свою дію до набрання законної сили цим рішенням суду.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_7 ) до ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 ), за участі третіх осіб: ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни (місцезнаходження: АДРЕСА_8 ), про виселення - задовольнити.
Виселити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) з житлового приміщення - домоволодіння, загальною площею - 590,7 кв.м, житловою пложею - 210,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) у відшкодування витрат зі сплати судового збору 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 20.03.2026 року.
Головуючий Л. В. Калініченко